Тевтонський Орден.
Ця держава німецьких хрестоносців мало не від самих своїх початків виступала як союзник Галицько-Волинського князівства. 11 лютого 1334 р. в грамоті галицько-волинського князя Юрія-Болеслава Тройденовича великому магістру Тевтонського Ордену Людеру фон Брауншвейгу, якою підтверджувалася союзна угода, вказувалось “ми і блаженної пам’яті наші дорогі попередники, а саме Роман, Данило, Лев, Юрій і Андрій...
звикли складати і скріплювати союз постійного, всякого можливого миру і дружби, що видно з документів цих же наших попередників, як і ваших, складених в справі створення і виконання згаданих угод”[2285]. З тексту цього документу, автентичність якого не викликає сумнівів[2286], видно, що княжа канцелярія у 1334 р. зберігала відповідні документи угод з Орденом, підписаних попередніми князьми, починаючи з Романа Мстиславича.Рішення про перетворення німецького шпиталю поблизу Акри в духовно-лицарський військовий орден було прийнято 5 березня 1196 р.[2287]. Спочатку, не маючи можливості для розширення своєї бази в Палестині (за хрестоносцями залишалася невелика смуга земель від Яффи до Тіру з центром в Акрі), Орден встановив контакти з Кілікій- ською Вірменією, правитель якої Левон II як союзник хрестоносців вів нерівну боротьбу з турками-сельджуками. Отримавши земельні володіння в Кілікії[2288], Орден включився в цю боротьбу.
Одним з провідних діячів періоду становлення Тевтонського Ордену був Герман фон Зальца, майбутній великий магістр (1209—1239). До того, як стати достойником Ордену Герман фон Зальца був мініс- теріалом ландграфа Тюригії Германа. В синодику бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті є запис: “Роман, король Русі (rex Ruthenorum). Він дав нам 30 марок”[2289]. Запис розмещений під XIII календами липня, що відповідає 19 липня 1205 р. — даті загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича.
Таке співпадіння не могло бути випадковим. 30 марок (бл. 7 кг срібла) — сума значна, як і взагалі візит князя Романа в Ерфурт, теж не могли бути випадковими. Ерфурт, який розташований в Тюрингії, належав майнцькому архиепископу. Майнцький архієпископ Конрад фон Віттельсбах (1161—1165, 1183—1200) стояв біля витоків Тевтонського Ордену і був ініціатором його союзу з Килікійською Вірменією[2290]. Його змінив Леопольд фон Шенфельд, який продовжував у всьому політику свого попередника і був ярим прихильником короля Філіпа Гогенштауфена, через що навіть конфліктував з папою, який номінував архієпископом його суперника Зигфріда II фон Епштейна. Ландграф Герман теж був родичем і союзником німецького короля Філіпа Гогенштауфена, свояка Романа Мстиславича[2291]. На думку О.Масана, саме за участі ландграфа Германа і його міністеріала Германа фон Зальца був укладений союз Романа з Філіпом[2292]. У ландграфа Тюригії Германа були всі підстави шукати союзу з потужним галицько-волинським князем, особливо після спустошення Тюрингії у 1203 р. військами “союзного” чеського короля Пшемисла I Оттокара[2293]. Напевно у 1203—1204 рр. відбулася в Ерфурті зустріч князя Романа Мстиславича з тюрингзьким ландграфом Германом, його міністеріалом Германом фон Зальца і майнцьким архієпископом Леопольдом. При їх посередництві міг бути укладений перший договір між Галицько-Волинським князівством і Орденом.Загибель Романа Мстиславича у 1205 р. відкрила довгий період боротьби за його спадщину. Змінилася й зовнішньополітична ситуація в Центрально-Східній Європі в цілому. У 1207 р. після вбивства царя Калояна владу у Болгарії захопив узурпатор Борил (1207—1218). Законні спадкоємці сини царя Івана I Асеня — Іван II Асень і Олександр знайшли пристанище при галицькому дворі[2294]. На початку 1210 р., отримавши обіцянку підтримки від Норевичів, їх прихильники підняли бунт, захопивши фортецю Відин. Самостійно розправитися з бунтівниками Борил не зміг і був змушений відмовитися від Браничева і Белграда на користь угорського короля Андрія II в обмін на допомогу.
Угорські війська, з допомогою яких було здобуто Відин, очолював іш- пан Себена, який виступив з Трансильванії “приєднавши до себе саксів, влахів, секеїв і печенігів”[2295]. Збереглася грамота угорського короля Бели IV від 1 червня 1259 р., в якій відзначена хоробрість ішпана в боротьбі за Відин[2296]. Ці події відносяться до 1212—1213 рр.Під впливом нестабільності в Галицько-Волинському князівстві та Болгарії почала різко змінюватися і політика Арпадів, яка завжди відзначалася агресивністю. Тепер Арпади захотіли самі контролювати Дунайське Пониззя. Для цього їм потрібна була військова сила. У 1211 р. король Андрій II подарував володіння в Трансильванії Тевтонському Ордену, який після втрати Палестини животів у Венеції. Лицарі повинні були допомогти Угорщині взяти Пониззя під свій контроль. Межі нових володінь Ордену знаходились біля земель “бродників”. Але від цієї ідеї угорський король швидко відмовився. Як він потім писав, лицарі були схожі на “мишу в корзині, змію за пазухою” і загрожували не розширити, а скоротити кордони королівства[2297]. Андрій II трішки лукавив. Добившись після Спішської угоди 1214 р. коронації сина Калмана в якості галицького короля[2298], Андрій II вже не потребував допомоги хрестоносців в освоєнні Пониззя. Створення окремого Галицького королівства, до складу якого входило Пониззя, і король якого був підпорядкований королю Угорщини, повністю задовольняло Арпадів[2299]. Тепер необхідність ділити ці землі з хрестоносцями була би обтяжливою й угорський король вирішив підтримати болгарських вигнанців і відновити ^ана II Асеня на престолі, маючи на меті в майбутньому підпорядкувати й Болгарію. Реалізувати ці плани допомогли галицькі дружини, послані королем Калманом[2300].
А Тевтонський Орден, який знову став бездомним, знайшов пристанище у Прибалтиці. Боротьба поморських, мазовецьких і волинських князів за сусідні землі Прусії і її південної частини Ятвягії, багаті, в першу чергу хутровим звіром, медом і воском, попит на які був великим на різних європейських ринках, проходила з перемінним успіхом.
Під час цієї боротьби в Помор’ї на запрошення місцевих князів прибували загони іоаннітів і тамплієрів, пізніше у першій половині 20-х років XIII ст. поморський князь Святоплук запросив до міста Тимави представників кастильського духовно-лицарського ордену Калатрава. У 1225 р. мазовецький князь Конрад для участі в боротьбі з прусами запросив лицарів Тевтонського ордена. Маючи певний негативний досвід у Трансильванії, магістр Герман фон Зальца в березні 1226 р. добився від імператора Фрідріха II підтвердження надань мазовець- кого князя і розширення привілеїв хрестоносців[2301]. Цистеріанський єпископ Християн, який очолював місіонерську діяльність в цьому регіоні, відразу же передав Ордену свої володіння[2302]. У 1228 р. мазовець- кий князь Конрад надав хрестоносцям замок в Нешаві і Хелмскую землю, що було тут же підтверджено папою Григорієм ІХ[2303]. Досвідчений магістр Герман фон Зальца не повторював старих помилок, наперед забезпечуючи правові основи для володінь Ордену, які дозволили йому у недалекому майбутньому трансформуватися у потужну прибалтійську державу. При цьому Тевтонський Орден поглинув інші дрібніші формування хрестоносців у цьому регіоні, зокрема лівонський Орден лицарів мечоносців (братів меча) чи Братство воїнів Христа (Fratres militae Christi de Livonia), створений у 1202 р. у Ризі Теолоріхом з Турайди, коад’ютором ризького єпископа Альберта фон Буксгевдена.Про формування іншого Ордену — Добжинського[2304] більш докладно висвітлено у четвертому розділі. Олександр Головко першим звернув увагу, що Добжинський Орден не був філіалом Тевтонського Ордена, а був створений лицарями-мечоносцями, які прибули в кінці 1228 р. у Мазовію з Риги. Загін з 14 лицарів у супроводі слуг та зброєносців очолював комтур Бруно (“Magister et fratres militie Christi contra Prutenos in Masovie”).[2305]. Після разгрому мечоносців литовцями їх залишки повинні були приєднатися до тевтонців. Але Бруно і його лицарі не виконали цього рішення, фактично порушивши орденську дисципліну.
Ма- зовецький князь Конрад сподівався з їх допомогою завоювати частину ятвязьких і пруських земель, що було спрямовано як проти інтересів Тевтонського Ордену, так і проти інтересів волинських князів, які також активно діяли у Ятвягії.У 1228 р. лицарі отримали замок Добжинь і володіння в Добжин- ській землі[2306], стали “milites Christi fratres in Dobrin”, визнавши себе васалами мазовецького князя Конрада, обіцяючи не переходити під владу інших государів[2307]. Це викликало незадоволення Тевтонського Ордену. Через легата папи Григорія IX домініканського монаха Віль- гельма Моденского Орден добився папської булли від 19 квітня 1235 р. про об’єднання Добжинського Ордену з Тевтонським[2308]. Напевно, правий О.Головко, полемізуючи з О.Масаном, що тевтонцям таки вдалося реалізувати вимоги папської булли. Але далі залишалися честолюби- вий комтур Бруно з частиною лицарів, які не виконали папської вимоги вдруге.
Повернувши у 1238 р. Дорогичин[2309], Данило Романович передав Тевтонському Ордену все невелике військо добжинських братів з їх комтуром (десяток братів з кількома десятками сержантів, зброєносців і слуг), які здалися у полон. Тевтонський Орден розглядав цих лицарів як ослушників і в покарання заслав у віддалені комтурії. Тримати їх в полоні не було сенсу, ніхто б не заплатив за них викупу, а з Тевтонським Орденом складалися союзні стосунки. Більшість з цих лицарів загинули не під Дорогичином, а в битві з монголами під Легнице 9 квітня 1241 р.[2310].
Невеликий тевтонський загін брав участь в битве під Легнице в складі війська тамплієрів, яке склало одне з п’яти з’єднань (гуфів) армії Генріха Побожного. В складі 1,5—2 тис. воїнів цього гуфу були тамплієри, іоанніти і тевтонці (лицарі, сержанти, васали і слуги орденів)[2311]. Серед тевтонців найбільш численним був підрозділ з відділення Ордену в Чехії[2312]. Очолював тевтонців Поппо фон Остерна[2313]. Колишні добжинці були в складі підрозділу з західних комтурств Ордену.
Можна погодитися, шо більшість з них загинули у цій битві, нещасливій для християнського війська.Загроза монгольського завоювання не тільки стимулювала активні переговори римської курії з православними князями, але і змушували займатися мобілізацією всіх наявних сил. В таких умовах і пруські язичники відходили на задній план. У листопаді 1247 р. папа Інокен- тій IV післав свого легата в Прусію з дорученням укласти мир з повсталими пруськими племенами. У 1249 р. після взаємних уступків такий мир був укладений в Кристбурзі[2314]. Ще в січні 1248 р. на переговорах з галицько-волинським князем Данилом Романовичем і переяслав-за- ліським та новгородським князем Олександром Ярославичем папські представнки просили князів попередити Тевтонський Орден про монгольський наступ[2315].
Приймаючи королівську корону з рук папського легата Опізо, князь Данило Романович, безперечно, розраховував на Тевтонський Орден як на військового союзника. Саме це було причиною угоди між Данилом Романовичем, мазовецьким князем Конрадом і віце-магістром Тевтонського Ордену Бургардом фон Хорнхаузеном про разподіл ятвязьких земель, укладений в 1254 р.[2316]. В розпал боротьби за ятвязькі землі (у 1253 р. відбувся особливо вдалий і великий похід волинського війська на ятвягів, у 1254—1255 рр. за образним виразом літописця “ятвязькі болота наповнились військом”[2317]) король Данило вважав необхідним вирішити всі проблеми зі своїми головними союзниками в майбутній боротьбі з Золотою Ордою.
У 1259 р. королівна Софія Данилівна була видана за графа Генріха V Бланкенбург-Шварцбурга[2318]. З цього часу подальші контакти з Тевтонським Орденом відбувалися через це сімейство, представники якого перебували в числі орденської еліти[2319].
Данило Романович, приймаючи королівську корону, звичайно, сподівався на організацію хрестового походу проти монголів. Папа Іно- кентій IV у 1254 р. розпорядився почати заклик до хрестового походу проти монголів в Прусії і Лівонії[2320]. Його наступник папа Олександр IV, зайнятий обов’язковим впровадженням латинського богослужения, без розуміння політичної ситуації розпалював політичні непорозуміння між Данилом Романовичем і королем Литви Міндовгом, підтримуючи останнього (для вчорашнього язичника Міндовга особливості обряду не мали жодного значення)[2321]. Лише у липні 1258 р., коли вторгнення монголів не тільки у галицько-волинські землі, але і у польські та литовські землі, стало реальністью, папа Олександр IV знову звернувся до Тевтонського Ордену[2322]. У грудні 1259 р. папа рекомендував Ордену боротись з монголами разом з усіма прикордонними християнськими державами[2323]. Можна допускати якусь реальну участь незначних орденських контигентів в бойових діях (король Данило в очікуванні підмоги перебував в околицях Холму в Забужжі[2324]), бо папа в січні 1260 р. проголосив під захистом святого престолу й ті орденські землі, які будуть надані Ордену руськими князями. У випадку відвоювання Орденом у монголів нових територій, їх приєднання могло відбутися лише за згодою на це їх колишніх християнських власників[2325]. У травні 1260 р. всі сили Ордену з прибулими волонтерами були зібрані на південних кордонах під командуванням магістра Гартмана фон Грум- баха. Чисельність їх була невеликою, але вони так і не ризикнули виступити на підмогу королю Данилу[2326]. Зусилля папи збільшити це військо були слабкими. У вересні 1260 р. папа обмежився попередженням короля Чехії Пшемисла II Оттокара і маркграфа Бранденбургу Іоганна І, вимагаючи від них не заваджати братам жебручих орденів (схоже, що тамплієри і іоанніти також споряджали певні контигенти для цього війська, а домініканці і францисканці зайнималися агітацією) вербувати волонтерів у Прусію і Лівонію[2327].
Зібрані для походу проти монголів війська були кипені проти прусів, які скористалися проблемами Ордену й його союзників і підняли велике повстання під керівництвом Геркуса Мантаса, якому вдалося у 1260—1264 рр. нанести хрестоносцям ряд чуттєвих поразок[2328]. Малоймовірно, щоби це повстання, яке ідеально співпало за часом з походом Бурундая, не було інспіровано золотоординською агентурою. Тим більше, що пруси не могли не помітити військових приготувань Тевтонського Ордену й були добре обізнані щодо воєнного союзу останнього з мазовецькими князями і Данилом Романовичем. Усі їх війська надовго погрузли в цій боротьбі. Від 1265 р. вони навіть змушені були звертатися за допомогою до німецьких князів — брауншвейг-люнебурзького герцога Альберта І та тюрингського ландграфа Генріха III[2329]. У 1272 р.
загинув Геркус Мантас[2330] і тільки через два роки після його смерті хрестоносцям вдалося приборкати пруссів. Зрозуміло, що за таких умов про допомогу їх чи союзних їм мазовецьких князів йтися не могло.
Данило Романович, якого монголи змістили, змушений був відправитися у свою останню еміграцію в Угорщину (“цшалоу Боурандаевоу сказа емоу. Данилови же оубо^вшоусд побѣже в Лахы, а из Лаховъ побѣже во Оугрыі”[2331]), де пробув аж до піздньої осені 1262 р.[2332], коли стало відомо про війну Берке з Хулагу за Азербайджан. І були сподівання, що ця війна затягнеться надовго, якщо і не приведе до розвалу Монгольської імперії.
Старший син короля Данила Лев Данилович у своїй политиці змушений був орієнтуватися більше на союз з потужним причорноморським улусбеком Ногаєм[2333]. Це дозволяло йому в потрібні моменти використовувати монгольські війська. Але при тому він зберігав союзні відносини з Тевтонським Орденом. Не випадково напередодні його чергового спільного з монголами походу в Польщу проти Лєшка Чорного у 1286 р. Тевтонський Орден навіть вивів свої гарнізони з чотирьох замків на південному кордоні[2334], демонструючи свій нейтралітет.
Після загибелі Ногая у 1300 р., скориставшись боротьбою Токти з його нащадками, Галицько-Волинська держава звільнилася від ординської опіки, що відбилося в прийнятті Юрієм Львовичем королівського титулу і утворенні окремої Галицької митрополії, яка об’єднала єпархії на територіях, незалежних від Орди[2335]. Тепер, будучи ще більш зацікавленими у поставках зброї та стратегічної сировини (стальних заготовок-штаб, придатних для виготовлення мечів), галицько-волинські князі намагалися підтримувати дружні контакти з Орденом і підкреслювали у своїх грамотах, що вони захищають християнські країни і, в першу чергу, Тевтонський Орден від ординців. Так, у грамоті князів Андрія та Лева Юрійовичів від 9 серпня 1316 р. великому магістру Карлові Трірському про відновлення раніше підписаних угод про дружбу[2336] підкреслювався саме надійний захист орденських земель від татар галицько-волинськими князями[2337]. Грамота була видана на прохання племінника галицько-волинських князів графа Зігхарда Шварц- бурга, який у 1289—1330 рр. був комтуром Ордену. Матір’ю його була вже згадувана Софія, дочка короля Данила Романовича[2338].
Окремою грамотою від 27 серпня 1320 р. князь Андрій Юрійович дозволив торуньським купцям вільний в’їзд в свої землі, безмитну торгівлю і повернення збитків і кривд з боку своїх міністеріалів у подвійному розмірі, як “за часів нашого блаженної пам’яті батька”[2339]. У грамоті, виданій в той же день для краківських купців, були вже передбачені торговельні мита[2340] (польські купці не торгували такими стратегічно важливими товарами як сировина для виробництва зброї і власне зброя).
Князь Болеслав-Юрій Тройденович у жовтні 1325 р. у своїй грамоті обіцяв великому магістрові Веренгерові вірність традиціям дружби часів Данила Романовича, Льва Даниловича та Юрія Львовича[2341]. 9 березня 1327 р., знову на прохання родича комтура Зігхарда Шварцбур- га, галицько-волинський князь пролонгує угоду з Орденом про дружбу, гарантуючи при цьому захист від татар[2342].
В умовах угорсько-польського зближення, вбачаючи в ньому явну загрозу, князь Болеслав-Юрій Тройденович все більше зближувався з Литвою та Орденом, які стали його основними політичними союзниками. Образ вірного польського сателіта, який ніби-то офіційно оголосив своїм спадкоємцем польського короля Казимира III, який створила міжвоєнна польська історіографія, не підкріплений жодними джерелами[2343]. Передовсім, сам польський король Казимир III ніде не посилався на цю угоду, яка нібито зробила його легітимним спадкоємцем галицько-волинського престолу. А джерела, які збереглися, навпаки, дозволяють стверджувати протилежне. Підтвердження союзу з Тевтонським Орденом від 11 лютого 1334 р. Болеслав-Юрій мало явну антипольську спрямованість[2344]. А невдовзі 20 жовтня 1335 р князь Болеслав-Юрий Тройденович поспішив знову підтвердити союз з великим магістром Те- одоріком фон Альденбургом на “вічні часи”[2345]. Галицько-волинського князі підштовхували до активних дій саме польсько-угорські переговори у Вишеграді. У 1337 р. він разом з ординцями напав на Люблінську землю і 12 днів тримав Люблін в облозі, яка була знята тільки через загибель вождя союзних татар[2346].
У відповідь польська сторона спочатку пробувала підтримати претензії добжинського князя Владислава Земовитовича, сина добжин- ського князя Земовита І та Анастасы Львівни, як противагу Болеславу- Юрію Тройденовичу[2347]. А далі були використані певні боярські кола, які організували змову, яка закінчилася отруєнням князя у 1340 р., причому як польські, так і угорські війська виявилися готовими до такого розвитку подій і відразу ж вторгнулися у землі Галицько-Волинської держави. Це також певною мірою пояснює причини, які за нових обставин підштовхували галицько-волинського князя до прямого військового союзу з Орденом. В умовах боротьби за спадщину Романовичів, яка розгорнулася після 1340 р., союз з Орденом став ще більш важливим як у військовому, так і в політичному плані. Тому відразу ж після витіснення польських військ з териториї князівства і підписання перемир’я з королем Казимиром III “староста землі Русі” Дмитрій Дедько, лідер галицького боярства і намісник князя Любарта-Дмитра Гедиміновича, в кінці весни 1341 г. видав грамоту для торуньських купців, запрошуючи їх відновити перервану війною торгівлю[2348]. Майже в той же час схожі гарантії безпеки дали своєю грамотою торуньсь- ким купцям і князі Любарт-Дмитро та Кейстут Гедиминовичі[2349].
Не тільки зброя, але й інші військово-технічні новинки, які з’являлися в Ордені, впроваджувалися у галицько-волинських землях. У першу чергу це стосується військового зодчества, зокрема замку Любарта в Луцьку, поширення веж-донжонів в інших фортецях[2350]. Вже пізніше, союзу з Тевтонським Орденом проти Польщі буде дотримуватися великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який останні роки свого панування провів у Луцьку, будучи фактичним володарем Волині (1434-1452).