Діяльнісна природа громадянської активності

(Є. О. Ємельяненко)

Що таке активність особистості? У будь-якому випадку, звертаючись до цього питання, перш за все варто з’ясувати, що є джерелом активності особистості. Сучасний науковий доробок пістрявить різноманітними тезами з цього приводу: і вроджені інстинкти, спільні з тваринами; і соціальні потреби, що є вродженими, але наявні тільки у людини; і почуття неспокою; і вроджена потреба в самоактуалізації тощо.

Як зазначає А. Ребеко, “поняття активності було поставлено в центр філософських пошуків епохи Відродження, що заклало основи теорії антропотеїзму. Початок філософського осмислення проблеми активності у Новий час тісно пов’язаний з традицією німецької класичної філософії. У філософських викладах І.-Г. Фіхте поняття діяльності було піднято до рангу найзагальніших підвалин культури. Традицію розгляду поняття діяльності як центрального у філософській системі було продовжено у “філософії життя”. Суттєвої завершеності трактування діяльності знайшло в соціал-революціонаристських концепціях активності (зокрема, марксизм). У ХХ столітті зміст активності був доповнений психологічними, філософсько-психологічними та іншими дослідженнями в гуманітарних науках”. Тож, “кожна епоха давала свою відповідь на питання про те, що є людська активність, але особливо гостро воно поставало у кризові, переламні періоди. Проблема активності в ХХ столітті постає особливо гостро не лише з причини перехідного характеру часу, але й тому, що останні кілька десятиліть породили принципово нові види людської діяльності, що вимагають перегляду багатьох усталених уявлень. У сучасній вітчизняній і зарубіжній філософській і психологічній науці інтерес до проблематики активності настільки великий, що починаючи з 20-х років нашого сторіччя дискусії навколо неї не лише не припиняються, але й стають усе масштабнішими й об’ємнішими. До цієї галузі суспільного інтересу залучаються нові суміжні проблеми (діалог, толерантність, ненасильство); пошуками шляхів її вирішення займаються нові галузі гуманітарного і природничо-наукового знання” [349].

Незважаючи на велику кількість наукових поглядів на людську активність, все ж таки більшість з них об’єднуються під твердженням про те, що особистість має природну основу, яка виявляється в соціальному середовищі. Цією тезою насамперед стверджується суспільно—історична обумовленість особистості, за якої саме виникнення особистості обумовлене тим, що індивід у спільній діяльності з іншими змінює світ і себе.

Людська активність сформувалась історично, в процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини характеризується свідомістю і цілеспрямованістю. Особистість як суб’єкт діяльності, задовольняючи свої потреби, взаємодіє із середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення, виявляє фізичну й розумову активність у досягненні поставленої мети. Свідомий характер людської активності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення [239]. Отже, діяльність людини — це її свідома активність, що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети в різноманітних сферах суспільного життя, соціально—політичної в тому числі.

Сьогодні становлення демократичного громадянського суспільства вимагає особливого типу громадянської активності населення — практико—орієнтованої, спрямованої на створення відповідних соціальних умов розвитку свободи особистості. Тож, формування та розвиток громадянської активності як прояву громадянськості постає складною соціокультурною проблемою, вирішення якої вимагає конкретизації діяльнісних засад цього процесу. Для виявлення цих засад нам належить знайти відповіді на такі запитання:

— що представляє собою загальний механізм формування та функціонування громадянської активності як діяльності;

— якими є специфічні риси громадянської активності як різновиду діяльності людини;

— якими постають основні детермінанти громадянської активності людини.

Громадянське суспільство як інституціоналізований результат розгортання феномену громадянської активності особистості постає певним механізмом виявлення та задоволення приватних інтересів окремих людей в межах спільноти. В основі ідеї громадянського суспільства лежить проблема взаємодії між владою і людиною, яка прагне задоволення своїх інтересів, між спільним, загальним та приватним, окремим.

Очевидним постає той факт, що громадянська активність є різновидом діяльності, яка породжується прагненням задовольнити потреби певного роду в умовах обмеження впливу суспільних та державних інституцій.

Формуючись, розвиваючись та функціонуючи як особливий вид людської діяльності, громадянська активність може бути розглянута щонайменше в двох аспектах: особистішому — як дії кожної окремої людини, та в соціальному — як суспільно— історична практика, діяльність, що охоплює суспільство.

У суб'єктивному розумінні громадянська активність як діяльність кожної окремої людини є системою дій, співвіднесеною з потребами, мотивами і цілями особистості та характеризується предметністю. Саме предметність є конституційною характеристикою діяльності: спочатку діяльність визначається предметом, потім вона опосередковується та регулюється його образом як суб’єктивним продуктом.

Якщо специфікою своєї предметності, своїми мотивами, цілями, потребами, на задоволення яких вона спрямована, громадянська активність вирізняється порівняно з іншими сферами людської діяльності (трудовою, навчальною тощо), то механізми її формування та розгортання залишаться загальним. Тож, звернувшись з початку до розгляду загального механізму формування та функціонування людської діяльнісної активності, далі перейдемо до специфічних рис громадянської активності, які виражатимуться в певній специфіці цілей, мотивів та потреб.

Загальну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових і інші елементи. В ній можна вирізнити суб’єкт діяльності, процес діяльності, предмет діяльності, засоби діяльності, умови діяльності, продукт діяльності (рис.

Досліджуючи громадянську активність як діяльність, маємо з’ясувати її конкретно—історичну природу, структуру, предметний зміст, співвідношення та взаємозв’язки з іншими видами діяльності тощо.

Рис. 3.1. Загальна структура діяльності

Загальною характеристикою живої матерії є її активність, за допомогою якої здійснюється обмін речовин із середовищем. Чим вищий рівень розвитку живої матерії, тим складнішою і різноманітнішою є її активність. Активність рослин практично обмежена обміном речовин з навколишнім середовищем. Активність тварин включає елементарні форми дослідження цього середовища і научіння. Найбільш різноманітною є активність людини. Вона суттєво відрізняється від активності тварин, а тому для її характеристики використовують поняття “діяльність”, залишаючи для тварин поняття

“життєдіяльність”.

Діяльність — це зовнішня (фізична) і внутрішня (психічна) активність людини, що регулюється усвідомлюваною метою. Це специфічний вид активності людини, який спрямований на пізнання і творче перетворення оточуючого середовища, включаючи себе і умови свого існування. Суттєвою відмінністю діяльності людини від поведінки тварин є те, що вона регулюється усвідомлюваною метою. Поведінка тварин спрямована на задоволення біологічних потреб є генетично заданою, вона має пристосувальний та інстинктивний характер. Діяльність же людини регулюється суспільно встановленими нормами задоволення потреб. Громадянська активність як діяльність людини характеризується всіма цими загальними рисами.

Основною характеристикою діяльності є її предметність. “Власне, в самому понятті діяльності вже імпліцитно міститься поняття її предмету. Вираз “безпредметна діяльність” позбавлений всякого змісту. Діяльність може здаватися безпредметною, але наукове дослідження діяльності необхідно вимагає відкриття її предмету. При цьому предмет діяльності виступає двояко: первинно — у своєму незалежному існуванні, як такий, що підкоряє собі і перетворює діяльність суб’єкта, вторинно — як образ предмету, як продукт психічного відображення його властивостей, яке здійснюється в результаті діяльності суб’єкта і інакше здійснюватися не може.

Висуваючи ці тези, О. Леонтьєв повністю слідує марксистському розумінню діяльності в її вихідній та основній формі — як чуттєвої практичної діяльності, в якій люди вступають у практичний контакт з предметами навколишнього світу, випробовують на собі їх супротив та впливають на них, підлаштовуючись до їх об’єктивних властивостей [228]. Так, К. Маркс визнає практику як чуттєво—предметну діяльність суспільної людини в просторі і часі, де сама “історія “духа” починається в лоні чуттєво—предметної діяльності, і завершується там само, а “чисте (теоретичне) мислення” постає як опосередковуюча ланка” [160]. “Люди звикли, - пише Ф. Енгельс, — пояснювати свої дії через своє мислення, замість того, щоб пояснювати їх через свої потреби (які при цьому, відповідно, відображаються у мисленні, усвідомлюються)” [363].

Взагалі, під час аналізу структури діяльності найчастіше застосовують два підходи, які розкривають відповідно її мотиваційний і операційний аспекти.

З точки зору мотиваційних компонентів, першопричиною будь-якої діяльності виступає нужда. Це — неусвідомлюваний стан організму, який ще не має конкретно предметного вираження. Вона виникає як своєрідний сигнал про те, що для нормальної життєдіяльності чогось не вистачає, людина переживає певний дискомфорт. Рефлексія цього стану призводить до виникнення потреби, на основі якої формується мета. Мета — це ідеальний образ об’єкта, який в свідомості людини може задовольнити потребу, що виникла. Відповідно, об’єкт, що може задовольнити певну, навіть первинну потребу, може знаходитись в будь-якій сфері діяльності, і в суспільно- політичній в тому числі. Будучи образом кінцевого результату, мета може бути близькою і далекою. Віддалена мета завжди конкретизується в низці ближніх цілей.

Іноді потреба одразу спонукає людину до діяльності, тобто породжує мотив, але частіше мета виступає своєю активною стороною в значенні мотиву.

Мотив - це те, що спонукає до діяльності і надає їй специфічних рис у виборі засобів і способів досягнення мети. Мотивами діяльності взагалі, та громадянської активності зокрема, можуть бути потреби, інтереси, емоції, переконання та ідеали тощо. Різноманітність діяльності породжує різноманітність мотивів. Як і мета, вони бувають близькими і далекими, особистими і суспільними. Залежно від наявних мотивів люди по різному ставляться до діяльності. Отже, за мотиваційного підходу до аналізу діяльності в її структурі виділяють потребу, мотив і мету.

Для одержання кінцевого результату, який дійсно задовольнить наявну потребу, необхідні ще предмет і засоби діяльності. Предмет діяльності — це об’єкт або сукупність об’єктів, перетворюючи які можна досягти поставленої мети. Засоби діяльності становлять інструментальну сторону активності. До них належать необхідні для виконання діяльності знаряддя, а також відповідні знання, навички і вміння.

Потреба, мотив і мета під час розгляду такого різновиду діяльності людини як громадянська активність характеризуються специфічним предметним змістом та співвідносяться з соціально-політичною сферою суспільства, принаймні, в розрізі способів та засобів досягнення мети (навіть якщо сама потреба, мета і мотив лежать поза цією сферою). Так, наприклад, потреба людини мати облаштоване помешкання сама по собі лежить поза сферою політичного, як мотив і мета, що формуються відповідно до неї, але сам шлях та засоби досягнення цієї мети може лежать через участь в діяльності інститутів громадянського суспільства, чи, хоча б, звернення до них.

Діяльність можна аналізувати і з точки зору її операційних (моторних) компонентів. Мета, на досягнення якої спрямовується діяльність, як правило, є віддаленою. Тому досягнення її складається з послідовного розв’язування

людиною низки часткових завдань, які постають перед нею під час руху до цієї мети. Так, наприклад, якщо людина має на меті сформувати певну громадську організацію, для цього треба ознайомитись із функціонування таких документи, заручитись

нормативно—законодавчою організацій,

підтримкою

зібрати інших

базою необхідні активних

представників громадянського суспільства,

визначити

програму діяльності, знайти спонсорські кошти тощо.

Будь-який відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної мети і підпорядкований загальному мотиву, діяльності називається дією. Дія - це моторна функція живого організму. Будь-яка конкретна діяльність є поєднанням певної системи дій. Кожна дія складається із системи рухів, тобто операцій, підпорядкованих завданню, яке виконується в тих чи інших конкретних умовах. Людські дії в складі громадянської активності як діяльності бувають різноманітними: трудовими, правовими, комунікативними, соціальними тощо.

Виконання дії, крім системи рухів потребує сенсорного контролю і корекції рухів. Сама ж система рухів керується і регулюється ціллю діяльності. З точки зору цілі оцінюються результати виконаних дій і проходить їх корекція. Але в більшості випадків ціль все ж ідеальна. Вона представлена в мозку людини динамічною моделлю майбутнього результату діяльності. З цією моделлю бажаного майбутнього порівнюються фактичні результати дії. Модель майбутньої діяльності (програма дій) і її результатів (програма цілі), які випереджають в свідомості людини саму дію називають акцептором дії і випереджаючим відображенням.

Так громадянська активність як діяльність постає динамічною системою взаємодій суб’єкта із соціальним світом або як сукупність дій людини, спрямованих на задоволення її певних потреб та інтересів.

Інакше кажучи, громадянська активність — це форма діяльнісного ставлення до соціального оточення, в процесі якого людина впливає на навколишній світ; це активність, регульована громадянською свідомістю людини і спрямована на пізнання та трансформацію суспільного ладу.

Громадянська активність як діяльність людини характеризується цілеспрямованістю, плановістю і

систематичністю; нею як регулятор керує усвідомлена мета. Будь-яка громадянська активність є системою дій, що знаходяться у чіткому порядку і є взаємозалежними, що зумовлена соціально та пов’язана з розвитком суспільства. Характерними рисами громадянської активності як діяльності є

- спрямованість на здійснення значущих перетворень в суспільстві на основі попереднього досвіду;

- творчий підхід до вирішення суспільних та громадських проблем;

- активність життєвої позиції особистості;

- відстоювання власних суспільно-політичних поглядів;

- усвідомлення відповідальності за результати громадянської активності.

Громадянська активність як специфічний різновид діяльності на індивідуальному рівні знаходиться у складній діалектичній взаємодії із громадянською свідомістю та самосвідомістю. В них віддзеркалюється індивідуальне суб’єктивне ставлення людини до суспільних явищ, до системи наявних суспільних цінностей, що виступають для конкретного індивіда як об’єктивна реальність, що може за певних умов трансформуватися у власні, суб’єктивно значущі ціннісні орієнтації особистості.

Окрім того, варто зауважити на такі специфічні наріжні принципи громадянської активності як діяльності людини: плюралізм, публічність, легальність, нормативність, сприйнят­тя та повага до прав особистості тощо [400, с. 169-183].

Так, на думку М. Кагана, громадянська свідомість як психологічна передумова громадянської активності та основа сучасного громадянського суспільства передбачає розповсюдження демократично-діалогічного ставлення людини до людини, раси до раси, нації до нації, класу до класу, конфесії до конфесії, статі до статі, покоління до покоління, на ставлення людини до природи, адже саме такою є умова виживання людства [166].

Оскільки громадянська активність має діяльнісну природу, а діяльність завжди обумовлена чи пов’язана зі свідомістю, постає очевидним, що свідомі механізми відіграють ключову роль у формуванні та детермінації громадянської активності. Інакше кажучи, громадянська активність визначається мисленнєвими та пізнавальними, емоційно- вольовими, мотиваційними процесами, особливостями їх протікання, що обумовлені, з одного боку, особистісними рисами кожної окремої людини, а з другого - суспільно- політичною ситуацією, що постає специфічним “полем” вияву громадянської активності, та відображенням певної ситуації в свідомості людини. Проте цим не вичерпується детермінація громадянської активності як феномену, адже з другого боку вона викликається до життя механізмами несвідомими, ментальнісними. Ці механізми раціональній регуляції не підлягають (наприклад, архетипи, установки тощо), але не менш впливають на формування громадянської активності, особливо в контексті такого її прояву, як поведінка. Зрозуміло, що свідома детермінація громадянської активності як діяльності відіграє провідну роль порівняно з несвідомими механізмами з огляду на її постульовану вище предметність та цілеспрямованість. Але все ж таки осмислення раціональних механізмів не вичерпує всієї багатогранності детермінації громадянської активності, тому надалі ментальнісним та несвідомим механізмам необхідно буде приділити окрему увагу (в наступних двох підрозділах роботи).

Розкривши специфічні риси громадянської активності як діяльності особистості, звернемось до аналізу найбільш важливих її детермінант.

Важливу роль у становленні громадянської свідомості та самосвідомості особистості відіграє усвідомлення нею своєї належності до певного етносу, нації. Усвідомлення такої належності є основою виникнення етнічної, а на певних етапах розвитку спільноти чи суспільства - національної свідомості та самосвідомості особистості. Роль цього феномена у

громадянському становленні особистості є надзвичайно великою. Саме тому у фундаменті громадянської активності вагоме місце посідає менталітет, що показано в наступному підрозділі.

Відомо, що проблема самосвідомості є однією з найважливіших у дослідженні особистості. Адже самосвідомість є тим центральним утворенням, без якого людина не може стати особистістю. Тут варто згадати думку видатного психолога С. Рубінштейна про самосвідомість та її особливу роль у визначенні сутності особистості, зокрема, у детермінації змісту та спрямованості соціальної активності та самоактивності людини [362].

В контексті цього треба звернути увагу на таку важливу детермінанту громадянської активності, як соціально- психологічні очікування, під якими розуміють передбачення людиною того, як її оцінюють інші люди. Соціально- психологічні очікування включають, по-перше, усвідомлення людиною того, якої поведінки очікують від неї інші, насамперед значущі для неї люди, тобто ті, на думку яких зважає; по-друге, усвідомлення людиною можливих реакцій оточуючих (знову ж таки і передусім важливих, значущих) на її поведінку і, нарешті, по-третє, усвідомлення людиною тих вимог, які ставлять до неї оточуючі. Водночас зміст, сутність соціально-психологічних очікувань не меншою мірою зумовлюється самооцінкою та рівнем домагань людини, які виступають базою для побудови більш узагальнених, інтегрованих уявлень про себе та суспільство, що виступають уже в формі “образу Я”.

Отже, соціально—психологічні очікування здійснюють функцію своєрідного посередника між самосвідомістю особистості та її соціальним оточенням.

Неважко пересвідчитися, наскільки багатогранним, складним і, що найголовніше, визначальним феноменом для громадянської активності є самосвідомість особистості Більш зрозумілою і переконливою бачиться виняткова роль самосвідомості, коли йдеться про певні соціальні, суспільні, зокрема, громадянські характеристики людини — людини— громадянина, патріота, особистості, яку до глибини душі хвилює доля спільноти, доля нації, з якою вона себе ідентифікує, якій прагне служити усім своїм єством аж до самозречення жертовності. Цілком зрозуміло, що такі позитивні характеристики громадянської сутності можуть бути притаманні лише особистостям з високим рівнем розвитку громадянської свідомості та самосвідомості [449].

Передусім, слід підкреслити, що для самосвідомості, об’єктом якої є характеристики людини як носія певних громадянських, етнічних, національних особливостей, рис, властивостей, притаманні всі, що вже були згадані вище структурні компоненти самосвідомості: самооцінка, домагання, соціально—психологічні очікування, “образ Я”.

Вплив свідомості як детермінанти громадянської активності опосередковується політичною свідомістю та громадянською культурою особистості, як уявленнями людини про суспільно-політичну систему, державу, її належне функціонування, місце і можливості особистості в рамках цієї системи тощо. Це визначає, що серед свідомісних компонентів, окрім мотивів, потреб та цілей, які вже було окреслено раніше, вирішальна роль у формуванні громадянської активності особистості належить її моральним характеристикам. Морально зріла людина не тільки усвідомлює вирішальне значення моральних цінностей, а й активно утверджує їх у повсякденному житті, у ставленні до інших людей, до себе самої, виявляючи такі моральні риси, як доброта, справедливість, толерантність, щирість, сумлінність, повага до іншої людини, почуття власної гідності, відповідальність, принциповість. Такі позитивні характеристики моральності особистості виявляються також у її непримиренному ставленні до фальші, цинізму, лицемірства, підлабузництва, лінощів і неробства та пов’язаного з цим паразитичного існування, утриманства.

Безумовно, що названі та подібні моральні характеристики, які фактично стали ціннісними орієнтирами людини і дуже багато важать у визначенні її громадянської позиції. Безсумнівно й те, що дієвість описаних моральних якостей може значною мірою зростати за умовою їх поєднання з позитивними характеристиками національної свідомості й самосвідомості особистості, яка суттєво розширює спектр бачення людиною тих значущих громадянських, національних, вагомих у державному сенсі цілей, на досягнення яких вона може спрямовувати свій моральний потенціал.

Відомо, що моральні цінності та їх дієвість виявляються перш за все у спілкуванні людей, у їх взаємному ставленні, у ставленні кожної людини до себе самої. Моральні цінності визначають сутність ставлень людини до будь-яких соціальних та політичних явищ і детермінують характер усієї сфери громадянської активності особистості.

Людина, яка знаходиться на високому рівні свого особистісного і, зокрема, громадянського розвитку, неодмінно відзначається сформованістю громадянських цінностей, серед яких особливе місце посідають ті, що є визначальними у формуванні громадянської активності. Це, передусім, така цінність, як патріотизм, що втілюється у самовідданій любові до рідної землі, її народу, Батьківщини. Особистість, яка є патріотом, уболіває за долю Вітчизни, переживає дієву потребу віддавати всі свої сили служінню співвітчизникам, своїй нації. Почуття відповідальності за сучасне й майбутнє нації, держави є для неї реальним виявом громадського обов’язку.

Як було зазначено на початку, громадянська активність може бути розглянута не тільки у своєму індивідуально- суб’єктивному, а й у колективному вимірі.

Громадянська активність людей є системоутворюючим елементом громадянського суспільства як розгалуженої системи соціальних інститутів, практик та цінностей, що охоплює комплекс основних соцієтальних характеристик та параметрів суспільної життєдіяльності, яка відокремлена від держави і є самоорганізованою.

Громадянська активність у колективному (суспільному) вимірі є комплексний соціокультурний та суспільно— політичний феномен, який передбачає в своєму складі наявність та розвиненість:

— соціальних інститутів (незалежні медіа; громадська думка; добровільні асоціації та об’єднання громадян; принцип верховенства права, реалізований в рівності громадян перед законом та в реальному доступі громадян до правової справедливості; структурована та інституціолізована політична опозиція; системи зовнішнього громадського контролю за владою на всіх рівнях, включаючи незалежний прокурорський нагляд, парламентські комісії, парламентські та громадські аудиторсько—контрольні комісії; правозахисні організації),

— соціальних практик (суспільна активність громадян, що не обмежується участю у виборах; громадські рухи; ініціативні групи; громадянська залученість до добровільних суспільних, почасти неформалізованих та “віртуальних” (наприклад, через інтернет—лист) об’єднань; поінформованість — знання місцевих та загальнонаціональних новин; правова культура та вміння застосовувати правозахисну та судову систему; діяльність незалежних правозахисних недержавних організацій; лобіювання суспільно—значимих ініціатив);

— суспільних цінностей та чеснот (плюралізм, толерантність, довіра до співвітчизників та суспільних інститутів, здатність до компромісів без втрати гідності, самоповага, ввічливість, громадська солідарність та взаємодопомога) [400, c. 169-183].

Громадянська активність як діяльність в соціальному, а не в індивідуальному контексті, може бути визначена як форма суспільно-історичної практики людини, ставлення до навколишнього світу з метою його перетворення. Основною характеристикою громадянської активності в такому контексті виступатиме її усвідомленість, а її складовими будуть мета, засіб, результат та форма самого процесу.

Як зазначає С. Крапивенський, історія є діяльність людини, що переслідує свої цілі. Так, первинна історична дія належить індивіду, що виступає в ролі особи, включеної своїм походженням, вихованням, сьогоднішньою належністю в певні соціальні групи (великі і малі) та в суспільство загалом [203].

Розглянемо механізм саморозгортання громадянської активності, що постає як цілеспрямована система конкретних особистих чи колективних дій. Базовим мотивом до такої дії є потреба, тобто нужда в певних зовнішніх умовах свого буття, причому ця нужда витікає з людської природи, із найбільш значимих людських властивостей. Чим більш розвиненою є людина, тим ширшим є коло її потреб і тим більш різноманітними є форми їх задоволення. Вся ця багатоликість потреб лежить в основі громадянської активності як способу їх задоволення та може бути представлена у вигляді наступних дихотомій.

1. Потреби матеріальні та духовні, причому перші в часовому відношенні передують другим як в історії розвитку виду Homo sapiens загалом, так і в індивідуальному розвитку кожної окремої людини. Власне, потреба є властивістю всього живого, але тільки на рівні людини матеріальні потреби в своєму чистому вигляді (в їжі, воді тощо) трансформуються, приймаючи вид потреб, набутих у зв’язку із біологічною та соціальною еволюцією (потреба в одязі, взутті, засобах пересування або зв’язку тощо). Над цією сукупністю у якості надбудови постають потреби духовні — в естетичній насолоді, в моральному комфорті, в підвищенні рівня культури тощо. Відповідно потреби, що лежать в основі громадянської активності як суспільно-політичної практики можуть належати як до першої групи, такі до другої.

2. Потреби індивідуальні та суспільні, які не є простою

сумою індивідуальних потреб, несуть власний зміст. У зв’язку із цим на будь-якій стадії розвитку суспільства може постати суперечність між індивідуальними та масовими потребами. Джерелом громадянської активності можуть поставати як потреби індивідуальні (при цьому вони, зазвичай, не стаючи потребами суспільними, набувають статусу

загальновизнаних), так і суспільні, а також власне сама суперечність між першими і другими.

3. Потреби стратегічні, перспективні та ситуативні, етапні. В цьому розрізі джерелом громадянської активності особистості може постати як перспективна потреба (покращити екологічні умови міста), так і ситуативна, етапна потреба (організувати задля досягнення цієї перспективної мети демонстрацію, суботник тощо). При цьому варто зауважити, що ситуативні потреби можуть заміщувати стратегічні, в цьому випадку предметність громадянської активності як діяльності викривляється, тому що значущість процесу починає переважати над значущістю кінцевого результату.

4. Потреби здорові та нездорові, тобто такі, що не виражають дійсну потребу індивіда чи суспільства в нормальних умовах існування та розвитку. Наприклад, нацистські рухи можна назвати проявом громадянської активності, безумовно вони характеризуються всіма рисами діяльності, які були описані вище: предметністю, мають мету, спираються на громадянську та національну свідомість. Але в такому випадку варто поділяти громадянську активність на здорову та нездорову, продуктивну та деструктивну залежно від того, чи співвідносяться адекватно потреби, що є її джерелом, та спосіб задоволення цих потреб із поняттями соціальної справедливості, ідеями рівності, суспільного блага, вимогами дотримання прав та свобод людини, сучасними гуманістичними пріоритетами правової демократії.

Наступною ланкою в ланцюзі суспільно—історичної причинності активного перетворюючого ставлення особистості до соціального середовища, що її оточує, — чим власне і є громадянська активність, — постає інтерес як форма прояву потреби, її більш чи менш чітке усвідомлення. З такого визначення інтересу виходить, що на відміну від потреби, яка характерна для всього живого без винятку, інтерес — є безпосередній продукт суспільного розвитку. І саме як осмислена потреба інтерес виявляється більш безпосередньою причиною громадянської активності — як групової, так і індивідуальної.

Отже, вже в цій ланці — “інтерес” — ми виявляємо нерозривну єдність об’єктивної та суб’єктивної сторін історичної причинності людської активності. Тут, в контексті питання ролі інтересу в розгортанні громадянської активності, варто зазначити, що суб’єктивація потреби в інтересі має як позитивний, так і негативний боки. Позитивний бік полягає в спонукальному до дії впливі інтересу на особистість, а негативний — у можливості появи уявних, несправжніх інтересів. Такі інтереси часто постають джерелом деструктивної громадянської активності, що може призвести до нанесення великої шкоди особистості, групі, нації, навіть людству загалом.

Як вже було зауважено, інтереси близькі до потреб і водночас відмінні від них. Можна вважати, що інтереси це суспільна форма прояву і розвитку потреб. Інтереси безпосередньо пов'язані з психологією, зі звичаями, з культурним рівнем як особистості, так і соціальної спільноти. Суспільно-політична сфера, до якої, безумовно, належить феномен громадянської активності, не може функціонувати і розвиватись поза інтересами людей.

Інтереси, що постають рушієм громадянської активності, можна класифікувати за різними критеріями:

1) за ознакою суб’єктивності: особисті, колективні і суспільні інтереси;

2) за ступенем важливості: головні та другорядні;

3) за часовою ознакою: поточні, перспективні;

4) за об’єктом інтересів: майнові, фінансові, ідеологічні, національні, релігійні тощо;

5) за ступенем усвідомлення: дійсні та помилкові.

Отже, для суспільно-політичного життя соціуму характерна наявність різноманітних взаємозв’язаних і взаємодіючих інтересів, які утворюють єдину систему. Проте система цих інтересів завжди суперечлива. Реалізація інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб’єктами конкретних цілей. У реальному суспільно-політичному житті, громадянській та державницькій діяльності єдності інтересів досягають через реалізацію кожного з них у процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації. Суперечності інтересів мають як суб’єктивну, так і об’єктивну причини.

Подібні інтереси приводяться в дію певним мотиваційним механізмом.

Наприклад, економічні інтереси — це усвідомлені потреби (умови) існування різних суб’єктів господарювання. Генезис інтересу в такому розумінні (на противагу пізнавальному інтересу - цікавості, подібний інтерес можна тлумачити як зацікавленість) полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, їх реалізації. Такі економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб’єктів.

Соціальним суб’єктом вираження економічного інтересу є індивід, сім’я, колектив (група), люди, які проживають у певному регіоні, верства, суспільство, а кінцевим об’єктом - результат (продукт, послуга, інформація) суспільного виробництва, що іде на задоволення потреби, з приводу якої і складаються конкретні відносини між людьми.

Відповідно кожний суб’єкт економічних відносин є носієм конкретного інтересу. Скільки суб’єктів економічних відносин, стільки й економічних інтересів. Серед цієї групи інтересів виокремлюють особистий, колективний і суспільний інтерес за ознакою суб’єктності.

Як найближче відображення інтересу в свідомості людини виникає певна спонука до дії — мотив. Поява чітко вираженого мотиву є сигнал до конкретного акту діяльності. З системи таких конкретних актів індивідів складається суспільно— історична практика, в основі якої лежить людська діяльність і складовою якої постає громадянська активність.

Так, громадянська активність функціонує як певний цикл. Людина обирає ціль, створює уявну модель (програму) діяльності, і, якщо зовнішні та внутрішні обставини сприяли, людина досягає кінцевого результату. Цей результат породжує нову потребу, або слугує новим засобом для задоволення вже наявних потреб. В будь-якому випадку здобутий результат громадянської активності одночасно виступає і як передумова для наступної діяльності.

Діяльність людей складає зміст суспільної практики, а з другого - в ході цієї практики змінюється сама людина й специфіка її діяльності. Ця діалектика переходу передумови у результат, їх взаємного переходу, призводить до історичного розвитку суспільної практики, оновлення та появи її нових форм, однією з яких і є громадянська активність.

Реальна діяльність з усіма передумовами її існування, як сукупна діяльність суспільства, завжди реалізується в конкретних, історично розвинених формах. Існують і різноманітні форми діяльності. Залежно від сфер прикладання, розрізняють виробничу, матеріальну, духовну, трудову, нетрудову діяльність. З точки зору творчої ролі розрізняють репродуктивну (відтворення відомого) і продуктивну (утворення нового) діяльність [13, c. 32].

Отже, в суспільному вимірі громадянська активність — матеріальна або духовна, нетрудова, невиробнича діяльність, основною специфічною рисою якої є цільова спрямованість на трансформацію суспільного ладу, в якому існує людина, або його елементів, у відповідності до необхідності задоволення тих потреб, інтересів, ідеалів тощо, задоволення яких означений соціальний устрій в існуючій формі забезпечити не здатний. Громадянська активність може бути як продуктивною (спрямованою на вироблення якісно нових форм соціального облаштування), так і репродуктивною (спрямованою на відтворення досвіду інших спільнот в рамках власної громади).

Тож, громадянська активність постає як практика, оскільки практика — це матеріальна, чуттєво—предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння природних та соціальних об’єктів та становить загальну основу, рушійну силу людського суспільства і пізнання. Найістотнішими проявами практики є процес спілкування, громадсько-політична діяльність, класова боротьба, соціальні революції тощо. Тим, що суспільне буття є найвищим рівнем в ієрархії якісних форм матеріального світу, а суспільний рух, відповідно, найвищою формою руху матерії, зумовлюється універсальний характер практики, її здатність до творчого освоєння і перетворення будь-яких галузей і сторін навколишнього буття. Практика у своїй сутності є активно-перетворюючою діяльністю, оскільки на відміну від поведінки тварин, її здійснення є реалізацією свідомої мети, яка, як закон, визначає спосіб і характер дій людини. Реалізація мети виступає як опредметнення практичної діяльності. Включення предметних результатів практики в процес діяльності відтворює “згаслу” в них минулу діяльність, знову приводить її у діяльну форму, розпредметнює її [13, с. 32-33].

Громадянська активність є невід’ємним атрибутом суспільного життя людини, як реального, органічно цілісного процесу існування, розвитку і взаємодії соціальних суб’єктів (осіб, спільнот), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою форм діяльності, відносин, спілкування і духовного освоєння та перетворення людиною дійсності. Специфічною ознакою суспільного життя, на відміну від тваринного — “гри” стихійних природних сил, є єдність матеріального і духовного, стихійного і свідомого. Ця особливість притаманна і громадянській активності, що де термінується як свідомими, раціональними (потреби, мотиви, інтереси, свідомість і самосвідомість загалом тощо) детермінантами, так несвідомими, ірраціональними, стихійними (етнічні, соціальні архетипи поведінки, риси ментальності, національний темперамент тощо).

Атрибутивною ознакою громадянської активності як елементу суспільного життя є дисперсність, що проявляється в постійній діалектичній взаємодії та суперечливості її індивідуального та колективного проявів. У певному розумінні, громадянська активність постає як ієрархія життєвих виявів соціальних індивідів (людство, цивілізація, етноси, особи) монадної природи. Кожен із суспільних індивідів постає як монада, тобто як уособлення і відтворення суспільних, основних закономірностей та формоутворень. Однак певною мірою таке уособлення і відтворення відбувається лише на рівні такої специфічної єдності, як людство. Ця єдність виступає не у вигляді моністичної надсистеми чи монолінійної послідовності, а як розмаїття різномасштабних живих культурно—історичних індивідів, у кожному з яких — від цивілізації до особи — відтворюється і уособлюється, але вже крізь призму його унікальних специфікацій, всесвітньо—історичного процесу загалом. За такого підходу громадянська активність як елемент суспільного життя постає як сукупна життєдіяльність усіх соціально—історичних індивідів, їх самоідентифікації, самоствердження і самореалізації, в ході яких кожен з цих індивідів відкриває для себе заново і збагачує своїм, тільки йому притаманним, екзистенційним досвідом інваріантні структури і неминущі цінності загальнолюдського характеру [13, с. 33].

Аналізуючи феномен громадянської активності як явища суспільного життя, Д. Акімов аргументує, що для визначення змісту поняття “громадянська активність” доцільно виділити три важливих онтологічних аспекти. Перший аспект цього поняття — політико—правовий, що відображує комплекс діяльнісних чинників, які пов’язані з відстоюванням та захистом громадянами законодавчо гарантованих прав та свобод, а також з виконанням громадянами своїх зобов’язань відносно інституту держави. Другий аспект поняття “громадянська активність” відображує специфічну систему напрямків діяльності людей, пов’язаних зі здійсненням суспільних функцій організації соціального життя в тих сферах, котрі не можуть ефективно регулюватися державою.

Третій аспект поняття “громадянська активність” відображує специфічну систему процесів самоактуалізації людьми своїх творчих потенцій, значущих потреб та інтересів засобом створення певних суспільних об’єднань, професійних спілок, кооперативів, громадських рухів, фондів [3, c. 7].

Громадянська активність кожної окремої особистості є базою громадянської активності соціальної групи. Тут ядром громадянської активності виступає система ставлень, де провідним є ставлення до свого народу та громади. Осмисленість перетворює це ставлення в складне ціннісно— смислове утворення, що виступає засобом вибору власного способу участі у громадянському житті в країні. Зміна ставлення до країни та народу пов’язана із зміною ставлення до себе. Опанування цілісністю власної особистості у її зв’язках з історією власного роду та народу, встановлених на моральній основі, обумовлює сходження особистості по шаблях вдосконалення до сумлінно—громадянського ставлення до життя. Громадянськість відповідає такому рівню особистісного саморегулювання, коли метою довільної поведінки людини є не так зовнішній успіх, як перетворення її потенційних сутнісних сил в актуальні співвідносно зі ствердженням добра для країни, що якісно відрізняє громадянську активність від інших видів діяльності. За такого саморегулювання особистість здобуває можливість не обмежуватися діяльністю за певними стандартами в повторенні засвоєного алгоритму дій у стереотипних умовах, а свідомо актуалізувати свій потенціал заради країни [385].

Окрім того, громадянська активність — це система, основним елементом якої постає соціальна дія, тобто дія, яка за смислом співвідноситься з діями інших людей або орієнтується на них. В цьому контексті громадянська активність може бути представлена як цілераціональна, цінніснораціональна чи ірраціональна соціальна дія. Громадянська активність як цілераціональна соціальна дія є діяльністю індивіда, що раціонально регулює цілі, засоби та побічні наслідки власної поведінки, розрахованої на успіх, а як цінніснораціональна дія — такою діяльністю, що характеризується свідомою вірою в етичну, естетичну, релігійну чи інакшу безумовну самоцінність певної поведінки, незалежно від її успіху. Громадянська активність як ірраціональна дія може бути представлена як традиційна дія, тобто суб’єктивно-ірраціональна дія за звичкою, а не за смислом, та афективна дія, а саме дія в наслідок емоційного стану. Такі дії також можуть входити до складу громадянської активності, але джерела такої активності будуть ірраціональні та несвідомісні, а значить така громадянська активність діяльнішої природи не матиме.

Громадянська активність є найважливішою складовою громадянської участі, як раціональної, усвідомленої, довготривалої участі людей у суспільному житті, діяльності громадських організацій і об’єднань, основою їх громадської залученості до вирішення важливих суспільних проблем.

Важливим важелем у формуванні та розгортанні громадянської активності особистості є її громадянська ідентифікація, яка пов’язана з духовною за природою символьною функцією свідомості. Результатом смислового вибору суб’єкта відповідно до засвоєних символів є породження у нього вибірковості запозичення громадянських взірців поведінки, запропонованих соціумом. Так продукується внутрішня мотивація громадянської активності як результат власного морального вибору людини [385].

Ключовою детермінантою формування громадянської активності є громадянськість особистості як складне системне внутрішньоособистісне утворення. Становлення громадян­ськості передбачає реалізацію власного потенціалу відповідно до інтересів країни, нації, суспільства, спільноти, що конкретизується у орієнтації на інших громадян країни, готовності до громадянської самореалізації.

Так, статус громадянина, з одного боку, а з другого - певні якості та кваліфікаційні характеристики володарів цього статусу, фактично і є “громадянськість”, яку можна розшифровувати як здатність і готовність громадян до активної участі, їх інтерес до примноження не тільки особистих, приватних, але й суспільних надбань, тобто їх орієнтація на суспільне благо або їх почуття солідарності, що свідчить про їх готовність до вчинків, дій, зусиль, за яких або взагалі не очікується жодної матеріальної компенсації, або ж вона є незначною [301].

Ми згодні з позицією В. Пащенко, що поняття “громадянськість” ширше, ніж статус “громадянин”, оскільки включає в себе не тільки його права та обов’язки, що є їх відображеннями, а й, наприклад, здатність і готовність до активної участі та почуття солідарності. Це відбувається тому, що соціальні відносини можуть фіксуватися, не приймаючи юридичної форми. Серед них є такі, регламентація яких не доходить до того ступеня консолідації і точності, або й не може дійти взагалі, щоб бути сформульованими у вигляді юридичних норм. В основі саме таких відносин лежить громадянська активність як соціальний феномен.

“Громадянськість” є ланкою, що пов’язує “дух” і “матерію” громадянського суспільства. Саме окремі громадяни втілюють у “матерії” правила, що складають “дух” громадянського суспільства, адже це вони організовують та беруть участь у мітингах, неурядових організаціях, працюють на загальне благо тощо. Тобто, стосовно окремих людей можемо говорити, що вони “дотримуються духу” громадянського суспільства, коли вони є безпосередніми творцями “проявів” громадянського суспільства. Але тоді, стосовно окремої особистості, можемо говорити і про потенційний стан “духу”. Той, хто своїми вчинками переконав нас, що “дотримується”, вважається нами “громадянином” вже не тільки через те, що він учасник певних “проявів” громадянського суспільства, але й через те, що володіє здатністю, потрібними якостями і схильністю до цього. Це якісна ознака громадянина, фактично — впевненість у тому, що він “дотримується” і буде “дотримуватися духу” й надалі, незважаючи на індивідуальні особливості характеру [301].

Громадянськість і є потенційним станом “духу” громадянського суспільства, оскільки є нематеріальною і може проявляти себе стосовно різних конкретних фактів. Виходячи з цього, можемо говорити про рівень “громадянськості”, притаманний індивідові або сукупності індивідів (суспільству), а відтак і про рівень, на якому перебуває громадянське суспільство. Рівень “громадянськості”, притаманний індивіду, залежить від трьох чинників: по-перше, від того, якою є сукупність здатностей та якостей, що її складають; по-друге, від того, щодо яких фактів вони проявляються; по-третє, від мотивації, якої достатньо для переходу “громадянськості” від потенційного стану до втілення у діях [301].

Найвищим рівнем громадянськості є стан, коли особистість є активною з власної ініціативи і діє за велінням совісті. На цьому рівні людина характеризується сумлінно- громадянським дієвим ставленням до життя.

Як вказує Л. Снігур, громадянськість особистості має бути високорозвиненою за такими критеріями: співвідношення власної життєдіяльності з громадянськими цінностями буття, яке проявляється у їх ствердженні словом і справами у власному способі життя; дієве ставлення до громадянських цінностей при впровадженні їх у життя в умовах труднощів, за можливості способу дій і за необхідності орієнтуватись на інших членів колективу; ставлення до вивчення історії країни, її традицій та державної мови; ступінь інтересу до суспільно-політичного, економічного та культурного життя країни; наявність бажання працювати заради країни і у її межах; ступінь співвідношення особистісно-значущих цілей з громадянськими; ступінь громадянської відповідальності; ступінь ідентифікації себе з іншими громадянами країни; характеристики дієвого ставлення до своїх прав як громадянина країни і прав своєї громади; характеристики зв’язку між уявленнями про себе і уявленнями про свою країну [385].

Окрім того, багато дослідників провідну роль у формуванні громадянської активності надають такій складовій в системі уявлень, як “життя за правдою”. Так, за коментарем О. Чувардинського, В. Гавел не випадково вважав “життя за правдою” основною потребою утворення нових громадянських організацій [467]. Джерела супротиву тоталітаризмові він вбачав у “дополітичній” сфері індивідуального розуму, моралі, свідомості, цінностей життя, приватності, де людина прагне бути сама собою. Мета “жити за правдою” переростала в “політику правди” і набувала сутнісного соціального значення.

В. Гавел наголошував, що розуміння суті політичної активності має бути узгоджене із засадами людської екзистенції, бо найзначніші соціальні зміни випливають з індивідуальних відносин, а не просто із загальновідомих політичних концепцій. Дещо пізніше В. Гавел пов’язав ідею активності громадянського суспільства з філософським концептом “життєвого світу” (Lebenswelt) як царини, де

відбувається природний поділ між добром і злом і де формується вимога відповідальності в публічній і політичній активності. Неполітична громадянська активність має бути справою кожної людини, а не лише професійних політиків і партійних діячів. Слід зауважити, що аналогічні думки про значення правди в громадянській активності висловлював свого часу й Т. Масарик [467].

Тож сьогодні українська нація прямує до формування соціальності західного типу, яка пов’язана з громадянським суспільством у кількох головних іпостасях, а саме: в забезпеченні індивідуальної і соціальної свободи, поширенні природних засад довіри серед громадян національної держави та можливостях солідарності і взаємодоповнення між вільними людьми. Практика здійснення громадянського суспільства має бути водночас практикою закріплення вільного ринку з гарантією недоторканності права на приватну власність та конституційним встановленням громадянських прав людини.

Щодо розвитку громадянської активності як головного чиннику інтеграції різнорідного населення в консолідовану спільноту, то запорукою її формування мають постати розвинена потреба і можливість добровільного об’єднання людей в групи, організації, клуби, спілки, асоціації, корпорації, партії тощо за умов невтручання державно- урядових інстанцій. Розвиток суспільства в цьому напрямі обумовлює створення широкої мережі неурядових організацій, дуже важливими серед яких є організації з неприбутковою активністю [467].

Коротко узагальнюючи основні ідеї, викладені в цьому підрозділі, зазначимо таке.

Громадянська активність є невід’ємним атрибутом суспільного життя людини, як реального, органічно цілісного процесу існування, розвитку і взаємодії соціальних суб’єктів (осіб, спільнот), що відбувається в конкретно—історичних умовах і характеризується певною системою форм діяльності, відносин, спілкування і духовного освоєння та перетворення людиною дійсності. Громадянська активність за своїм походженням має діяльнісну природу. Як для різновиду діяльності, для неї характерні всі особливості та структурні елементи діяльності як активно—перетворюючого ставлення людини до дійсності. Громадянська активність як діяльність

має суспільно—історичне походження, характеризується предметністю та цілеспрямованістю; може бути розглянута з точки зору своїх мотиваційних та операційних компонентів.

Громадянська активність кожної окремої особистості є базою громадянської активності соціальної групи. Тут ядром громадянської активності виступає система ставлень, де провідним є ставлення до свого народу та громади, зміна якого пов’язана із зміною ставлення до себе. Опанування цілісністю власної особистості у її зв’язках з історією власного роду та народу, встановлених на моральній основі, обумовлює сходження особистості по шаблях вдосконалення до сумлінно— громадянського ставлення до життя. Тож окрім компонентів свідомості, важливу роль у формування громадянської активності відіграють такі елементи її вищого рівня — самосвідомості особистості — патріотизм, громадянськість, національна ідентифікація, моральність особистості тощо.

Провідну роль у розгортанні громадянської активності як діяльності відіграє свідомісна детермінація, яка виражається як сукупність психічних процесів, що мають рефлексивну природу (мисленнєвих (пінавальних), емоційно—вольових, мотиваційних). Несвідомі та ментальнісні компоненти також здійснюють вплив на розгортання громадянської активності, але цілеспокладання не детермінують, тому формування громадянської активності як цілераціональної дії не визначають, детермінуючи лише активність як спонтанну поведінку.

Отримавши такі висновки, розглянемо, які саме ментальні засади детермінують громадянську активність.

3.2.