9. Церковний Требник.

До виведення з нашого народу стародавніх ві­рувань і до заступлення їх віруваннями християн­ськими сильно спричинився церковний Требник. Тре­ба сказати, що в нашому Требнику є окрема показна частина його, що міцно зв’язана з господарським життям вірних, — це Чини й Молитви на найрізніші випадки господарського й хліборобського життя, про які ми докладно розповідали на своїх місцях ви­ще: поле, пашниця, худоба, стайня, клуня, город з З ІЛЛЯ ми, новий дім, новий колодязь, бджоли, моро­виця, посуха, непогода й т.

Церква чуйно прислухалась до стародавніх на­роди іх вірувань, і зв’язала їх з Церквою та з христи­анскою Молитвою. І хоч з цього часом і виходило двоєвір’я, але все таки народ рвав зо своїми волхва­ми й різного роду відунами й горнувся до Церкви, — що дала йому най сильнішу зброю на всяку нечисту силу — Хреста. Требник Київського Митрополита Петра Могили 1646-го року, іцо сильно наблизився до потреб народу та до його стародавніх вірувань, відіграв у цьому велику ролю й поглибив Християні­зацію нашого народу.

Взагалі ж про Требника треба сказати, що це найстаріша Церковна Книга, — в ньому багато ста родавніх східніх Молитов, які сильно відбили перш вірування семітського й юдейського світу, ті віруван ня, що розходилися по всьому християнському світі Було багато виправлень Требника, але глибокої ста ровини в ньому не займали: вона була народня і з на родом і позосталася.

10. Ще про кволу Християнізацію півночі.

В історії двоєвір’я багато впливав стан Христи­янізації тієї чи іншої країни. По тих країнах, де Хри­стиянство защіплювалося пізно, там постало сильне двоєвір’я. Розповім тут ще про малу й мляву Хри­стиянізацію в Росії, що дало підставу для зросту сильнішого двоєвір’я та закохання в самі обряди.

Християнство на Сході перше появилося в Укра­їні, у Києві, а вже звідси воно дуже й дуже помалу сунуло на північ, у Московію.

Ростовська земля, скажемо, де пізніше працював „ Митрополит Арсеній Мацієвич, аж надто багато ма­ла чужого населення Мері, яке з слов’янами ще не злилося остаточно^[127]. Ясно, що християнізація йшла тут дуже поволі і глибоко не сягала.

А що було найтяжче, це те, що стан самого ро­сійського Духовенства був аж надто низький, мало придатний до тяжкої місіонерської праці та до ви­ведення" дв о євір’ я.

На Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвитку. Шкіл бу­ло зовсім мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, а то й бувало, що вважали її за дияволів плід.

Відомий Архиєпископ Новгородський Генадій Гонозов (1484—1505) так скаржився на темноту Ду­ховенства в Москві за свій час: „От — пише він — приведуть мені мужика на Висвяту: я дам йому чи­тати Апостола, а він і ступити не вміє. Я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його прожену, а на мене за це скаржаться: „Земля — кажуть — та­ка, не можемо дістати людини, щоб грамоти знала”... І б'ють мені чолом: „Пожалій, господине, звели нав­чати¹’. Я накажу йому проказувати Ектенії, а він і до слова пристати не зугарний... Ти йому одне, а він тобі друге... Накажу вчити його азбуки, а він по­сидить трохи, та й тікає геть”²⁰...

Письменники, розповідаючи про освіту на Русі в XVI і XVII віках, часто твердять, що на 1000 Москвин і в насилу один умів читати й писати³⁰. Це насліддя сильно вдарило і початок XVIII століття.

Російський письменник І. Наживин так свідчить про грамотність старої Московії взагалі: „Не тільки багато бояр, але часом і великі князі не вміли писати. А коли треба було їм підписатися, то стави­ли свою печатку. А інші, намазавши руку чорнилом, робили відбиток долоні на папері: „Руку лрило-

Як свідчать чужинці, Християнізація народу скрізь у Росії була дуже мала, — простий народ і Молитов не знав, навіть „Отче наш”.

Чужинці, що побували в Росії, одноголосно твердять, що там за XVI—XVII віки не було живої устної проповіді, — звичайно Священик чи Ди­якон читав з книжки науку Св. Отців. Навіть Па- тріярх Никон не давав живої проповіді, а тільки читав з книжки сам, або читав за нього Диякон³³.

« А. Р у щ и н с ь к ий, ст. 54.

²⁹ Н. Костомаров ь: Русская (історія вь жизне* описаніяхь. Спб. 1888 р., вид. З, ст. 329.

³⁰ А. Р у ні її н с ь к и й : Релнпозный быть русских по сві.гВніям иностранных писателей XV)- XVII в. в., ст. 176.

И. Наживин; Кремль, 1932 р.. ст. 12.

²² А. Р V ш и н с і. к и II. ст. 169.

А це все спинювало глибшу Християнізацію на­роду. Сама Віра замінялася обрядністю, і ця обряд­ність панувала.

Чужинці свідчать: „Грубість характеру, п’ян­ство та темнота — оце характерні риси московсько­го Духовенства XVI і XVII віків”.

Про аж надто велике п’я н с т в о свідчать ба- гато-хто з подорожніх, напр. Олеарій, учений подо­рожній (11671 р.), що був у Росії в роках 1633— 1636, про це пише, що в великі Свята над вечір зав­жди можна було бачити в Москві п’яних Священи­ків, що валялися в болоті. Коли їх будили, вони ка­зали: „Сьогодні Свято, тому я п’яний!”³⁴...

Той же Олеарій свідчить, що в Московії насилу десятий монах знає „Отче наш”³³. Звичайно, це по­мітно перебільшене, але загально було мало осві­ченого монашества.

Отаких і подібних прикладів можна було б по­давати довгими десятками, і всі вони однозгідно свідчать: темна була Московія!

Видатний письменник Д. С. Мережков- ський пише: „Цар Петро І скасував Патріарше­ство, і, за прикладом протестанських князів, оголо­сив самого себе Верховним Єпископом, цебто Па­тріархом Російської Церкви. Коли він вернувса з по­дорожі по чужих краях, він зараз же став диспуту­вати зо своїм Духовенством, і переконався, що в справах Віри воно мало що розуміє.

³⁴ А. Рущин ський, ст. 119.

³⁵ А. Рущинський, ст. 173.

³³ Д. С. Мережковскій: Петръ и Алексій. Спб. 1905 р. ст. 143. Це виписка з німецької книжки, яку подає Д. Мережковський.

Історики часто підкреслюють пізню й мляву Християнізацію півночі Руси. В’ятичі не були хри­стиянами ще на початку XII віку^[128]. Е. Аничков твер­дить, що „в Київській області уже в XII віці пану­вало Християнство, а північно-східня Русь була тоді в поганстві... Християнізація Села — це справа не XI і XII віків, а XV і XVI, а навіть XVII віку”^[129].

Християнські Таїнства, особливо Вінчання, прий­малися народом дуже поволі. Історик свідчить, що „з Правил Митрополита грека Івана II бачимо, що століття по Схрещенні Руси прості люди (не КНЯЗІ і не бояри) звичайно заводили сім’ї по-старому по-· ганському звичаю — без церковного Вінчання, і Церква визнавала ці родини позашлюбними, неза­конними”^[130]..

Поєдинки, як Боже вирішення справи, існували й далі^[131].

Літопис Іпатіїв подає: „Ви словом зветеся хри­стияни, а живете по-поганському. І хіба ж не ло- поганському живемо, коли віруємо в стрічу? Бо коли хто стріне ченця, чи монаха, чи свиню, то вер­тається. Це за диявольською наукою, щоб таке чи­нити. А інші вірують у чхання, що воно на здоро­в’я голові... Диявол приваблює нас трубами, ско­морохами та гуслями, і русаліями”^[132]. "

Усе це ясно свідчить, що Християнізація Мос­ковщини ішла поволі, і не охоплювала глибоко на-

роду. Росло двоєвір’я, велику вагу грала зовнішня обрядовість.

І все це треба брати на увагу в історії духово- сти народу.

11. Народне двоєвір’я в творах наших письменників.

Двоєвір’я повно в творах наших письменників, і то най різ ні того. У наших класиків цього надзви­чайно багато. Я подам тут тільки дещо, бо належні приклади подаю в усій цій праці. '

У „Байді” П. Кулі ні а читаємо: Дідусь Костир і за козакування свого вславився одвертанням по­гоні, а тепер, ставши ченцем, ще приправить черне­чими Молитвами, то певно вже наздогінцям заслі­пить (IV. 131).

П. Мирний: Батько напалив на сволоцІ Хреста, як із Страсті вернулися. Устругали того Хреста, дали вилити (т. II. 503).

Нечуй-Левицький: На пасіці серед Хреста було видно Обрала Зосими й С а ваті я (Львів, видання І. 166). „Причепа”: Позіхав, хрестячи рота за кожним разом 23. Лемішка мимо волі забубонів Молитву „Світе Тихий", котру читають прості люди, як уперве побачать або місяця молодика, або як блисне у ве­чері 203. „Кайдаціева сім’я”: Кайдашиха на ніч хре­стила ножем вікна й двері 179.

Ольга Кобилянська, „Земля” 1901 р.:: Треба зав­жди пильнувати, щоб „не вмерти без свічки, не ви­сповідавшись передом 287.