15. основні періоди розвитку філософії в україні

Перший період розвитку української філософії - князівська доба,

починаючи з часів християнизації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-Волинським князівством (з XI до сер.

Релігійно-етична проблематика стає основною у цей період. Філософські роздуми торкаються проблеми знання і мудрості, осмислюється роль книжного слова, вміння перекладати і витлумачувати текст Святого письма і твори отців церкви. Значна роль у розробці етичної проблематики нале­жить так званій агіографічній літературі (життєопис святих). У численних «Петериках», «Житіях святих» формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється, як втілення морального іде­алу (любові, милосердя, внутрішньої гармонії і миру, терпимості і т. ін. ). Саме у цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу і своєрідності життєвого шляху.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщині, ролі християнства в історії, спів­відношення необхідності ("закону») та свободи ("благодаті»).

Другий період філософської думки в Україні охоплює часи козаччини (ХУІ-ХУШ ст. ). Це так званий період бароко в українській культурі.

Для бароко як явища культури, як певного художнього стилю характе­рним є декоративність, театральність, пишність; прагнення до контрастів, до синтезу і сполучення часто протилежних стилів, жанрів, ідей, злам звич­них уявлень; перебільшення у виявах почуттів, пафосність; захоплення си­мволічністю, метафоричністю, яскравою образністю. Ідеалом культури ба­рокко стає «героїчна особа».

За Чижевським, духовність бароко виявилася в «максимальній інтен­сивності релігійної боротьби на українських землях і найширшому розмаху політичного життя», в певному авантюризмі, що стає характерним для української вдачі з часів козаччини, в схильності до «широкого жесту», до крайностей (максималізм). Риси духовності бароко залишилися в українсь­кому національному типі і досі, вважав Чижевський. Щодо філософії, то стиль бароко найбільше виявився тут в поєднанні античної і християнської духовних традицій, а також у надзвичайній символічності, алегоричності, риторичному пафосі, які були притаманні творчості Сковороди, проповідям С. Яворського, Ф. Прокоповича і т. ін. На філософську думку цього періоду вплинули ідеї західноєвропейського Ренесансу і епохи Реформації. Саме у цей період вперше виникає професійна філософія в Україні, пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської Академії

Київська братська школа під керівництвом митрополита П. Могили стає вищим навчальним закладом (1632 р. ), пізніше набуває статусу Акаде­мії. Професорами Києвло-Могилянської Академії були: С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський. М.

(16)У діяльності Києво-Могилянської академії вирізняють два етапи. Пер­ший етап охоплює час від заснування до кінця XVII ст. Це був період від­межування філософії від теології, від суто богословських проблем. Під впливом схоластичної західної традиції вперше привертається увага до фо­рмальної логіки як способу філософування. Література європейського Від­родження дала поштовх для розробки натурфілософської традиції пантеїз­му. Патристична спадщина та ідеї ренесансного гуманізму сприяли розроб­ці морально-етичної проблематики, в якій людина мислиться як «мікро­косм» у «макрокосмі» Всесвіту. Другий етап - XVIII ст. - позначений впливом західноєвропейської філософії Нового часу і раннього Просвітни­цтва. Натурфілософія, теорія пізнання, логіка стають основними проблема­ми в курсах професорів Києво-Могилянської академії. Утверджується ідеал самодостатності природи, що розвивається за власними законами (деїзм), особливий інтерес привертають гносеологічні проблеми природознавства. Поняття матерії, руху, простору і часу розглядаються тут з позиції механіс­тичної концепції. Релігійне спрямування у викладанні курсів Києво-Могилянської академії поєднувалося, разом з тим, з критикою середньовіч­ної схоластики і з певними елементами вільнодумства. Етико-гуманістична проблематика (проблеми сутності людини, місця її у Всесвіті, сенсу людського існування, проблема свободи волі, блага і щастя, питання людської доброчинності), розроблялася з позиції гуманізму, релігійної толерантності та демократизму. У межах традиції Києво-Могилянської академії виникає філософська концепція її вихованця - Г. Сковороди.

Третій період української філософії визначається як філософія періоду романтизму (XIX - поч. XX ст. ). Особливої ролі у філософії цього періоду набуває соціально-філософська проблематика, зокрема проблема співвідношення особистості і суспільства, людини і нації. Не менше зна­чення має у цей період і екзистенціально-антропологічна проблематика.

Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов'язаним з розчаруванням в історичному прогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність - ворожою природі людини, її особистій свободі. У пошуку виходу романтизм звертається до народної традиції, до колективної мудрості народу, до історичного минуло­го нації як орієнтира для сучасності. Ідея національного розвитку бере свій початок у межах культури романтизму. З XIX ст. «філософія національної ідеї» стає не менш значною традицією в Україні, ніж «філософія серця».

У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складного механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого. У при­роді вбачається джерело творчого натхнення, вона починає розглядатися крізь призму людських переживань і настроїв. У розкритті таємниць при­роди і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявам людської душі, які вкорінені, зокрема, в народно­му дусі, його мудрості і творчості.