Форми держави

Політичні чинники державно організованої влади визначають форму держави, яка характеризується трьома складовими — формою державного правління, формою державного устрою та типом державного режиму.

Виходячи з цього, на додаток до згаданої вище формаційної існують й інші класифікації держав. За формою державного правління виділяють монархії (абсолютні, дуалістичні, парламен­тські) та республіки (парламентські, президентські, парламентсь­ко-президентські, президентсько-парламентські); за формою державного устрою — унітарні держави, федерації та конфеде­рації; за типом державного (політичного) режиму — тоталітар­ні, авторитарні, демократичні держави. Характером політичного режиму зумовлені й такі поняття, як «правова держава», «соціальна держава», «поліцейська держава» тощо.

За абсолютної монархії (самодержавства) верховна влада належить одній особі — монарху, який обіймає цю посаду на ос­нові усталеного порядку престолонаслідування. Наслідком абсо­лютизму в багатьох випадках стають свавілля вищої влади, чино­вників і безправність народу. У XXI ст. абсолютна монархія збереглась у Катарі, Об’єднаних Арабських Еміратах, Омані, Са­удівській Аравії.

Перехідною формою правління є дуалістична монархія, за якої буржуазія ділить владу з феодалами. За такого правління співіснують дві політичні установи: феодальна монархія і буржу­азний парламент. Повноваження останнього обмежуються мона­рхом, який наділений правом вето та розпуску парламенту. Краї­нами, у яких існує дуалістична монархія, є Йорданія, Кувейт, Марокко.

Парламентські (конституційні) монархії є буржуазною фор­мою правління. Уряд формується парламентським шляхом і від­повідає за свою діяльність тільки перед законодавчим орга- ном. Такі монархії існують здебільшого в європейських краї­нах — Бельгії, Великій Британії, Данії, Іспанії, Норвегії, Швеції, а також Японії.

Президентська республіка вперше виникла в США на основі Конституції 1787 р.

За парламентської форми правління в державі проголошу­ється верховенство парламенту. Парламент формує уряд, який очолює лідер тієї партії, що має більшість у парламенті. Глава держави зазвичай обирається парламентом. Будь-які дії президен­та, аж до застосування права вето та розпуску парламенту, мож­ливі лише за згоди уряду. Парламентські республіки існують в Австрії, Італії, Туреччині, Фінляндії, Німеччині, Швейцарії. У сучасних умовах термін «парламент» вживається у 40 країнах, «народні (національні) збори» — у 37, «конгрес» — у 16, «націо­нальна (народна) асамблея» — у 15, «державні збори» — у 14. У деяких державах збереглись історичні назви законодавчого орга­ну: «кнесет», «ландтаг», «генеральні кортеси», «риксдаг», «скуп­щина», «сейм», «сенат», «дума».

В інших державах значного поширення набули змішані фор­ми правління, коли поєднуються елементи як парламентської, так і президентської республіки. Типовим прикладом змішаної республіки є Франція. Центральною постаттю в системі органів державної влади Франції є Президент, який обирається всенарод­ним голосуванням. Уряд формується Президентом і відповідаль­ний лише перед ним. Президент головує в Раді міністрів, а прем’єр — у Кабінеті міністрів, який лише готує рішення для Ра­ди міністрів. Президент, маючи право розпустити парламент, фа­ктично наділяється більшою владою, ніж глава президентської республіки.

Характерними рисами унітарної форми організації держави є: єдина Конституція та громадянство, система органів державної влади, судова система, поділ території на адміністративно- територіальні одиниці.

Федеративна форма передбачає наявність державних утво­рень, наділених відповідною політико-правовою самостійністю. Федеративний устрій більш властивий країнам із значною різно­манітністю національних, соціально-економічних та історичних умов. Особливістю федерації є те, що загальна територія країни складається з територій федеральних суб’єктів, наділених у ме­жах визначеної для них компетенції правом видання законодав­чих актів. Федеральному парламенту в цих країнах властива дво­палатна структура (бікамералізм), хоча і в деяких унітарних державах — Білорусі, Іспанії, Італії, Казахстані, Киргизії, Поль­щі, Чехії, Хорватії — парламент також є двопалатним. Федераль­на судова система зазвичай формується за єдиним зразком.

Виокремлюють такі типи федерацій: історичні (Німеччина, Швейцарія), національні (СРСР, ЧССР), територіальні (США, Мексика) та національно-територіальні (РФ).

Федерації можуть бути або договірними, утвореними на осно­ві основоположного документу, підписаного її суб’єктами, з мож­ливістю приєднання нових адміністративно-територіальних оди­ниць (США), або створеними актом центрального уряду без установлення договірних відносин між суб’єктами (Бразилія, Ав­стрія, ФРН).

Усього в сучасному світі налічується близько 20 федератив­них держав (40 % території планети та близько третини населен­ня Землі). Федеральна форма державного устрою існує в Австрії, Канаді, Російській Федерації, США, ФРН, деяких інших країнах.

Історія знає й інший тип національно-територіальної організа­ції держави — імперію (від лат. imperium — влада, панування). Держава-імперія складається з метрополії — центральної части­ни держави та колоній — підпорядкованих центральній владі держав-сателітів або квазідержавних утворень. Найбільш потуж­ними в різні часи були Римська, Османська, Британська, Російсь­ка та деякі інші імперії.

За конфедеративної форми держави, що об’єднались у кон­федерацію, є фактично незалежними при вирішенні цілого ком­плексу питань. Вони зберігають свій суверенітет, мають власні органи державної влади. Водночас для координації спільних дій такі держави визнають за необхідне створення наддержавних ор­ганів управління. Зазвичай їх спільними інститутами на початко­вому етапі розвитку стають валюта, митна система, воєнна орга­нізація, деякі елементи системи безпеки. Більш зрілі конфедерації піднімаються до рівня створення законодавчих, виконавчих, су­дових та інших органів.

До кінця XIX ст. конфедерація розглядалась як тип державно­го устрою. Свого часу конфедеративний устрій мали Австро- Угорщина (до 1918 р.), Швеція та Норвегія (до 1905 р.), США (до 1787 р.), Швейцарія (до 1848 p.), OAP — Єгипет і Сирія (1958— 1961), Німецький союз (1815—1867), Сенегамбія (Сенегал і Гам­бія, (1982—1989). Як свідчать історичні реалії, конфедерації пе­реважно є нестійкими державними утвореннями, що або розпа­даються, або трансформуються в федеративні держави.

Конфедерації існують і в XXI ст. У сучасних умовах перспек­тивним конфедеративним об’єднанням держав виглядає створе­ний у 1992 р. Європейський Союз, результати розвитку якого вселяють оптимізм у більшості європейців. Україна має намір приєднатись до ЄС, що виводить політику євроінтеграції на чіль­ні позиції в переліку зовнішньополітичних прагнень Української держави.

Під політичним режимом розуміють сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних відносин між державною владою та сус­пільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємо­відносин, стану політичної культури суспільства. Будь-який режим визначається насамперед уживаними процедурами та способами організації установ влади й здійснення владних функцій, стилем прийняття рішень, відносинами між державою та громадянами. Виходячи з політичного досвіду XX ст., виокремлюють тоталітар­ні, авторитарні, демократичні політичні режими та їх комбінації.

Головними ознаками виділення політичного режиму в само­стійну одиницю політологічного аналізу є: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої та судо­вої влади, центрального уряду та місцевого самоврядування; ста­новище та роль суспільно-політичних організацій і партій; пра­вовий статус особи; установлена законодавча система; зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; історичні, культурні тради­ції, моральні звичаї народу тощо.

Демократія — політичний режим, характерною особливістю якого є децентралізація, розосередження влади між громадянами певної держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Класичне визначення демократії дав 16-й Президент США А. Лінкольн (Республікан­ська партія): «Демократія — це правління народу, обране наро­дом для народу». Це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, пе­ріодичної виборності органів управління та прийняття рішень відповідно до волі більшості.

До спільних рис відомих демократичних режимів відносять: визнання народу джерелом влади, сувереном у державі; верхо­венство закону в усіх сферах суспільного життя; рівноправність громадян (щонайменше — рівність їхніх виборчих прав); вибор­ність законодавчого органу державної влади; пріоритет прав лю­дини над правами держави; підпорядкування меншості волі біль­шості під час прийняття рішень та їх виконанні; повагу більшості до права меншості мати власну думку та обстоювати її цивілізо­ваними методами; обмеження влади більшості над меншістю, те­оретичне й практичне унеможливлення фізичної ліквідації мен­шості; розподіл влади, її розпорошення в політичному просторі з метою ліквідації передумов її надмірного зосередження в єдино­му центрі та подальшого суб’єктивного трактування й викорис­тання.

Тоталітаризм — режим усеохоплюючого репресивного при­мусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державно­го контролю за діяльністю окремих громадян, їх об’єднань, соці­альних груп та інституцій. За цього ладу поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яка ґрунтується на адмініструванні, примусу, заборонах, бюрократизмі державно- політичного управління.

Сутнісними рисами такого режиму є: цілковита відчуженість громадян від власності; надмірний, гіпертрофований розвиток ор­ганів ідеологічного й фізичного пригнічення особи; штучне моде­лювання та примусове впровадження державними органами схва­лених владою взірців політичної свідомості та зразків поведінки людей; відсутність відкритих, легальних механізмів формування й ротації органів влади, що призводить до утворення режиму особи­стої влади; ліквідація або вихолощення конституційних прав і сво­бод людини; репресії як засіб державної політики; тотальна полі- тизація всіх сфер суспільного життя. Варіантами прояву тота­літарного режиму можуть бути деспотизм і диктатура.

Авторитаризм — політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеже­ної групи державних діячів, звуженням політичних прав і свобод громадян, їхніх суспільно-політичних об’єднань, строгою регла­ментацією індивідуальної та групової активності, різким скоро­ченням повноважень демократичних інституцій. Це режим жорс­ткого примусу щодо дотримання законів, виконання непопу­лярних, але формально легальних вимог.

На відміну від тоталітаризму, такий режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджу­ється з існуванням деяких фрагментів демократизму (парламент­ські вибори, багатопартійність). Проте його сутнісними ознаками залишаються сваволя центральної влади, щоденна загроза репре­сій, використання каральних органів, армії тощо.

Останні дослідження як зарубіжних, так і вітчизняних авторів свідчать, що встановлення авторитарного режиму доволі часто є неминучим етапом у процесі модернізації тоталітарного суспіль­ства в демократичному напрямку. За таких умов авторитаризм, відіграючи перехідну роль, має сприяти створенню демократич­них інститутів, процесів і механізмів, пробуджувати до життя громадянське суспільство, цілеспрямовано деетатизувати суспільні сфери до політично виправданого рівня. Крім того, закономірним є виникнення авторитарних режимів у ситуаціях переходу від традиційних (патріархальних) суспільств до індустріальних, у ча­си державно-політичних макрореформ, а також у періоди криз і соціально-політичних переорієнтацій.

Питання на кшталт «Чи відімре колись держава?» є алогічним. По-перше, загальна кількість держав на планеті поступово, але неухильно збільшується. Станом на 2010 р. OOH об’єднує 192 держави. По-друге, за всієї різноманітності форм правління, дер­жавного устрою, політичних режимів загальною тенденцією в су­часних умовах є зростання ролі держави в процесі вирішення широкої кількості проблем суспільного розвитку. Найбільш прий­нятною моделлю при цьому визнається держава, яка основою своєї діяльності вважає задоволення загальносуспільних потреб та інтересів, забезпечення прав і свобод людини й громадянина.

Сучасна західна політологія розвиває три наукові традиції, що «живлять» теорію держави в нових історичних умовах: плюралі­стичну, неомарксистську та статистичну.

Прибічники плюралістичної школи (Р. Дал, Н. Полсбі) ува­жають державу нейтральною ареною для змагання інтересів, а її установи — комплексом зацікавлених груп. Якщо влада в сус­пільстві організована на конкурентних засадах, то державна політика є результатом постійних переговорів (усі соціально- політичні групи мають теоретично рівні шанси чинити тиск на дер­жаву). Групи тиску конкурують між собою, а державна політика відображає вплив найбільш організованих і формалізованих інте­ресів. Водночас такий підхід критикують за його відвертий емпі­ризм, який іноді межує з нехтуванням правовими нормами.

Представники неомарксизму продовжують дивитись на дер­жаву як на інструмент панування (як писав К. Маркс у 1848 р., «уряд у сучасній державі є лише комітетом з керування спільни­ми справами всієї буржуазії»). Таке панування здійснюється зав­дяки особистим зв’язкам між державними урядовцями та еконо­мічними елітами. Головними вадами такого підходу є суб’єк­тивістське трактування природи держави й необгрунтоване воз­величення ролі політичних та економічних еліт.

Автори статистичних теорій дійшли висновку, що держави часто ставлять перед собою цілі, які не є «лінійним» продовжен­ням переговорів між зацікавленими групами або які неможливо передбачити, виходячи з результатів аналізу класової структури сучасних суспільств. Основна увага зосереджується на державах як окремих структурах зі своєю конкретною історією, що функ­ціонують у сфері реальної автономії. Послідовники цих теорій часто наголошують на різниці між «сильними» й «слабкими» державами, стверджуючи, що силу держави визначає ступінь її реальної автономії від вимог суспільства.

3.