Теорії лідерства

В політології існує декілька підходів до визначення політичного лідерства.

По-перше, визначення лідерства як впливу на інших людей. Соціолог Людвіг Едінгер відзначає, що «лідерство — це вплив, авторитет, влада і контроль над іншими».

По-друге, політичне лідерство — це управлінський статус, со­ціальна позиція, пов’язана з прийняттям владних рішень, це кері­вна посада. Розгляд суспільства як складної ієрархічної системи, яка організувалася, соціальних позицій і ролей і пояснює полі­тичне лідерство як управлінський статус. Заняття в такій системі позицій, пов’язаних з виконанням управлінських функцій, і дає людині статус лідера. Лідерство — це положення в суспільстві, що характеризується спроможністю особи, яка його займає, спрямовувати і організовувати колективну поведінку деяких або всіх членів.

По-третє, політичне лідерство — це особливого роду підпри­ємництво, здійснюване на політичному ринку, при якому політичні підприємці в конкурентній боротьбі за керівні посади обмінюють свої програми рішення суспільних проблем і передбачувані засоби їх реалізації. Специфіка політичного підприємництва полягає в пе- рсоналізації політичного лідера, його ототожненні з особою поте­нційного лідера, рекласуванні загального добра.

По-четверте, політичний лідер — це символ спільності і зра­зок політичної поведінки соціальної верстви, груп, здатних реалі­зувати їх інтереси із допомогою влади. На відміну від лідерства, політичне керівництво допускає досить жорстку і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування. У протилежність такій точці зору стверджується, що лідерство будується на базі ке­рівної функції, однак важливу значимість мають суб’єктивні якос­ті політичного лідера з самим народом. Таке тлумачення політич­ного лідерства іде врозріз зі всією традицією розуміння політич­ного лідерства: традиція однобічно розглядає явище, недооцінює провідної ролі формально-посадового статусу у виконанні функцій лідерства. Адже в сучасному суспільстві, не спираючись на органі­зацію, на засоби масової інформації, навіть особа, яка обдарована видатним хистом, не спроможеться стати політичним лідером. Ще Леон Фейхтвангер говорив, що «влада навіть пустої людини напо­внюється змістом». Історія має такі приклади.

Соціологи і політологи Заходу і частково Сходу одним з най­важливіших засобів обґрунтування лідерства ставлять психологіч­ні інтерпретації. Стверджується, що людська психіка лежить в ос­нові суспільного життя, що людська психіка — визначальна у ставленні до явищ соціального життя і людина, за природою, інди­відуаліст і власник, одержимий волею до влади. Слідом за Зігмун- дом Фрейдом деякі соціологи і політологи вважають лідерство пе­вним видом божевілля як наслідку неврозу. Справді, за свідченням істориків і біографів, ряд політичних лідерів — невротики: Напо­леон, Лінкольн, Робесп’єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін, Франко і ще багато. Невротизм — становище, що характеризуєть­ся емоційною нестійкістю, тривогою, підвищеною схильністю за­знавати неспокою реальних і уявлених небезпек тощо. Послідов­ники Зігмунда Фрейда пояснюють, що орієнтованими на лідерство людьми рухає почуття вини і вони шукають викриття за допомо­гою таких механізмів, як викриття інших у досягненні мети; вони пережили в дитинстві крах багатьох бажань, надій і компенсують комплекс своєї неповноцінності тим, що ведуть завзяту, жорстоку боротьбу за владу, за самоутвердження.

Політичне лідерство притаманне різноманітним формам соціа­льно-політичної організації. Виникає питання: чому одні люди стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі лідера і його прихильників? Існує декілька теорій лідерства, що докладно з’ясовують суть соціального явища політичне лідерство. Насамперед, теорія рис, що сформувалася на основі виявлення якостей, притаманних ідеальним лідерам-героям. Суть її полягає в поясненні політичного лідерства видатними якостями особи. Один із видатних представників теорії рис Енрі Богардус відзначав, що «переважаючі інтелектуальні обдарування створюють особі вида­тне становище, яке рано чи пізно приводить до лідерства». Серед рис, притаманних політичному лідеру, звичайно виділяють гост­рий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякий організаційний хист, уміння подобатись людям і, особливо, готовність брати на себе відповідальність, компетентність, а також фотогеніч­ність, зовнішня привабливість, ораторський хист та ін. Очевид­но, що в умовах політичної конкуренції для заняття високих пози­цій лідерам справді потрібні певні психологічні і соціальні якості. Однак їх набір значно варіюється залежно від історичних епох і особливостей конкретних держав світу. Навіть у сучасних умовах у Швеції, Афганістані, Кореї, Ефіопії, Росії, Україні, Білорусі, Ка­захстані та ін. особисті якості, які дадуть шанси на політичний ус­піх, істотно відрізняються. В недемократичних державах політич­ними лідерами часто стають абиякі сірі особистості, які володіють неяскравою індивідуальністю. Але на практиці теорія рис не знайшла підтвердження. Виявилося, що індивідуальні якості ліде­ра взагалі майже в точності збігаються з повним набором психоло­гічних і соціальних ознак особи. Крім того, в деяких сферах діяль­ності (сфера підприємництва) високі інтелектуальні і моральні якості виступають швидше перешкодами для лідера у зайнятті лі­дируючих позицій, аніж умовою успіху. Адже часто протягом ба­гатьох років, а то й всього життя видатний хист людей так і не за­требується, не знаходить застосування.

Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває і обґрунтовує концепція ситуацій (Віллі Ділла, Генрі Хіптона, Анрі Голднера та ін.). Концепція ситуацій виходить із відносності мно­жинності явища лідерства. Так, ситуація в Україні неминуче запе­речує політикам, які виступають за повільність економічних ре­форм, за слабкість і неефективність заходів виходу з кризи. Не здатні і релігійні лідери, представники православних конфесій то­що проявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимо­ги до лідерства здебільшого розвиваються залежно від становища держави: залежність і її сутність обумовлюються тим, знаходиться держава в стані кризи чи розвивається стабільно. З точки зору си­туації, лідерські якості відносні: поведінка лідера, його позиції придатні в одній ситуації, але не придатні в інших. Але обмеже­ність теорії полягає в тому, що в ній недостатньо розкрита актив­ність лідера, його спроможність переломити ситуацію, раніше ін­ших захистити прогресивні тенденції і використати їх.

Уточненням, розвитком і якісним збагачуванням концепції си­туації стала запропонована соціологом Френсісом Стенфордом теорія конституентів. Її суть полягає в тому, що соціальне яви­ще — лідер — пояснюється через його послідовників і конституе­нтів, що послідовник сприймає лідера, сприймає ситуацію і, вре­шті-решт, приймає або заперечує лідерство. Достоїнство такого підходу до лідера — це розгляд як особливого роду відносин між керівником і його конституентами, у вигляді ланцюжка взаємо­пов’язаних ланок: конституенти — послідовники — активісти — лідер. Лідер і його конституенти становлять єдину систему. До ко­ла конституєнтів включаються не тільки політичні активісти і прихильники лідера, але і його виборці, а також всі ті, хто взаємо­діє з ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах пре­тенденти на лідируючі посади можуть розраховувати на успіх ли­ше в разі збігу їх іміджу зі сподіваннями більшості народу (вибори президента Росії, вибори президента України та ін.).

З’ясуванню природи політичного лідерства допомагають і психологічні концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціа­льного і політичного явища політичне лідерство. Основополож­ник психоаналізу Зігмунд Фрейд вважає, що в основі лідерства є пригнічене лібідо. В процесі сублімації пригнічене лібідо проявля­ється в людині в прагненні до творення і, в тому числі, до лідер­ства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб’єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцін­ності тощо. Певні психологічні потреби відображає і підпорядку­вання лідеру. У визначенні суті і природи соціального явища по­літичне лідерство величезне значення має впроваджений Зігмун- дом Фрейдом психоаналіз. Політичний психоаналіз — науковий напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку людини як су­купність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спі- нози, Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мо­тивації, політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда Фрейда, Ебілла Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналі­зу — теорія фрустрації (що дослівно означає становище збу­дження людини внаслідок усвідомлення нею перешкод для реалі­зації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі сенсуальні мотиви (лібідо) за допомогою сублімації (переносу, заміщення) трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви дія­льності. Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес саморозгортання, самовизначення особи, її природженими при­чинами, психологічними переживаннями, стресами, які не зале­жать від зміни культурних і соціально-політичних обставин.