Гуманістичний потенціал діяльнісної парадигми

О.О. Нікуленко

Діяльнісний підхід залишається одним з найбільш впливових у пострадянській психології. Водночас він все частіше піддається критиці, зокрема за недостатню адекватність при описі специфічно людських проявів, наприклад, вчинку, діяння [2].

Нашим завданням тут є розгляд діяльнісного підходу, діяльнісної парадигми з погляду її гуманістічності й можливостей розвитку в цьому напрямі і, відповідно, з погляду її співвідношення з гуманістичною психологією, з гуманістичною парадигмою.

Гуманістична психологія, найбільш видатними представниками якої були Абрагам Маслов і Карл Роджерс, з'явилася як реакція на не цілком адекватний, на думку цих психологів, підхід бігевіоризму і фройдизму до вивчення людини. Як справедливо відзначають автори передмови до перекладу останньої книги Маслова, психологи-гуманісти, не відмовляючись від використання результатів, отриманих в рамках фройдизму й бігевіоризму, проголосили пріоритетну спрямованість на вивчення людського в людині - її вищих, сутнісних, специфічно людських проявів. «Вони відкинули, - продовжують автори, - властиве цим напрямам перебільшення ролі нижчих потягів або зовнішніх впливів у поведінці і психічному розвитку людини. На противагу цьому гуманістична психологія підкреслює значення власної творчої активності суб'єкта і досліджує умови, що сприяють її розгортанню» [9, с. 7].

Істотна відмінність між традицією, що базується на теорії Арістотеля, писав Маслов, і сучасними концепціями Курта Ґольдштайна, Еріха Фромма, Карен Горні, Карла Роджерса та інших полягає в тому, що «ми тепер можемо бачити не тільки, що є людина, але і чим вона може стати. Ми можемо тепер судити про природу людину в термінах її можливостей, її потенціалу, її найвищого можливого розвитку, замість того щоб покладатися тільки на зовнішнє спостереження» [13, с. 342].

Маслов вважав, ґрунтуючись на клінічних та інших даних, що «практично в кожній людині і, безумовно, майже в кожному новонародженому немовляті слушно припустити наявність активного прагнення до здоров'я, імпульсу до зростання, до актуалізації людських потенцій» [9, с.

Життя можна розглядати, пише Маслов, як процес послідовних виборів, причому в кожному випадку це вибір між рухом вперед, до особистісного зростання, і рухом у бік захисту, безпеки, боязні. Самоактуалізація передбачає, що «кожного разу повинен бути зроблений вибір, що веде до зростання» [9, с. 52].

Але людина не може зробити такий вибір, не володіючи здатністю адекватно сприймати свої потреби і бажання, свої можливості. Тому в концепції самоактуалізації великої ваги надається проблемі «внутрішнього голосу», «внутрішніх сигналів». Люди, що самоактуалізуються, пише Маслов, володіють кращим, ніж у більшості людей, слухом до свого «внутрішнього голосу», «внутрішніх сигналів» (тоді як «велику частину часу більшість з нас слухає не свій голос, а вбудований всередину нас голос мами, або тата, або старших, або істеблішменту, авторитету, традиції» [там само].

Одна з найважливіших характеристик людей, що самоактуалізуються, «без єдиного винятку», як підкреслює Маслов, полягає в тому, що всі вони залучені до якоїсь справи, «зовнішньої щодо них». «Вони віддані чомусь дуже цінному для них - своєму покликанню в старовинному, релігійному значенні цього слова. Вони трудяться над тим, до чого покликала їх доля і що вони люблять, так що відмінність між роботою і задоволенням для них зникає» [9, с. 50].

В основі відданості людей, що самоактуалізуються, своїй справі, покликанню лежать, за Масловим, «буттєві цінності»: «Всі вони, так або інакше, присвячують своє життя пошуку того, що я назвав буттєвими цінностями. Це вищі, граничні цінності, які не можуть бути зведені до будь-яких інших» [там само]. До них належать істина, краса, добро, досконалість, простота, цілісність та ін. Маслов вважає, що ці цінності функціонують подібно до потреб і називає їх метапотребами [там само].

Самоактуалізація, за Масловим, передбачає, що людина віддається своїм переживанням «повністю, живо, самозабутньо, цілком зосереджуючись на них.

Розглядаючи проблему креативності, Маслов дійшов висновку, що зв'язок цієї проблеми з психологічним здоров'ям є очевидним і глибоким. Його аспірант Р. Крейґ звів разом і підсумував дані за всіма характеристиками особистості, для яких була виявлена кореляція з креативністю. Потім він порівняв ці характеристики з характеристиками людей, що самоактуалізувалися. Збіг виявився майже повним [9, с. 75]. Маслов вважає це природним. «Все, що допомагає особистості рухатися у напрямі більшого психологічного здоров'я або повнішої людяності, - пише він, - веде до змін особистості в цілому. Ця більш людяна, більш здорова особистість виявлятиме десятки, сотні і мільйони відмінностей в поведінці, переживанні, сприйнятті, спілкуванні, навчанні, праці тощо, причому все це буде більш “творчим”» [9, с. 76].

Кажучи про креативність, Маслов також виділяє «самозабуття», або здатність повністю зануритися в сьогодення, охопленість «сьогоденням, поточною ситуацією, тим, що відбувається тут і тепер, є об'єктом дії» [9, с. 64]. Він вважає цю здатність «загубитися в сьогоденні» неодмінною умовою будь-якої креативності.

Маслов вважає, що це явище є послабленим, більш буденним варіантом містичного досвіду, описи якого часто зустрічаються в світовій культурі. «Цей досвід завжди описується як втрата себе або свого Я, а іноді - як самотрансценденція. Відбувається злиття із спостережуваною реальністю (або, виражаючись більш нейтрально, з предметом), злиття двох в одне, своєрідна інтеграція Я і не-Я. Обов'язково повідомляється про бачення раніше прихованої істини, про прозріння в строгому значенні слова, про скидання запони. Нарешті, майже завжди весь досвід переживається як блаженство, екстаз, захоплення» [там само].

«Пікові переживання», вважає Маслов, бувають майже у кожної людини, але не кожна знає про це. Ці «моменти екстазу» «не можна купити, не можна гарантувати, не можна навіть шукати.

Відповідно до своєї пріоритетної спрямованості «на вивчення людського в людині» гуманістична психологія приділяє особливу увагу саморегуляції, самоврядуванню, «автономному вибору організму». «Організм більшою мірою, ніж припускали сторіччя тому, - пише Маслов, - має тенденцією до вибору здоров'я, зростання, біологічного успіху. Урахування цього приводить загалом до антиавторитарної, спрямованої проти зовнішнього контролю позиції» [9, с. 22].

Маслов називає таку позицію даосистською. «Даосистський означає скоріше той, що питає, ніж той, що говорить; той, що не втручається, той, що не управляє. Даосистський підхід наголошує на спостереженні, що не втручається, а не на маніпулюванні, що управляє, є споглядальним і пасивним, а не активним і насильницьким» [9, с. 23]. Стосовно людини, уточнює Маслов, ця позиція вимагає «більше довіряти внутрішнім імпульсам дитини до психологічного зростання і самоактуалізації, що означає більший акцент на спонтанність і автономію, ніж на прогнози і зовнішнє управління» [там само].

Д. Шульц дає характеристику здорової (тої, що самоактуалізується) особистості, як вона розуміється в гуманістичній психології^[8], на основі узагальнення праць багатьох дослідників (окрім Маслова, враховані також погляди К. Роджерса, Ґ. Олпорта, В. Франкла, К.Ґ. Юнга, Е. Фромма і засновника ґештальттерапії Ф. Перлса).

Шульц відзначає, що за наявності багатьох розбіжностей між названими вченими всі вони згодні в тому, що психологічно здорова особистість свідомо контролює своє життя. Вона здатна до свідомого (хоч і не завжди раціонального) управління своєю поведінкою і розпорядження своєю долею.

Психологічно здорова особа знає свої сильні і слабкі сторони, свої позитивні якості і вади і загалом приймає їх, не прикидаючись тим, чим не є. Виконуючи ті або інші соціальні ролі, вона не змішує їх зі своїм дійсним «Я».

Здорова особистість не живе у минулому, не продовжує бути жертвою реальних або уявних конфліктів, що мали місце в ранньому дитинстві.

Шульц звертає увагу на відсутність «універсального припису» для психологічного здоров'я.

На відміну від властивої невротикам особистісної стагнації, підкреслює Шульц, здорова особистість ніколи не перестає рости. Найбільші шанси досягти психологічного здоров'я має той, «хто достатньо вільний (чиє «Я» достатньо надійне), щоб експериментувати з різними приписами і бачити, які з них підтверджують свою валідність в лабораторії повсякденного життя. Інші можуть запропонувати курс прямування, але тільки ти сам зможеш сказати, наскільки він хороший у дії» (цит. за [3, с. 331]).

Подібно до того, як вправний психотерапевт допомагає пацієнтові почути свої витиснені внутрішні голоси, слабкі команди своєї власної природи, - людина, вважає Маслов, «дізнається, що слід робити зі світом, прислухаючись таким же чином до його природи і голосів, будучи чутливою до його вимог і пропозицій» [9, с.122-123].

Спираючись на дослідження М. Вертгаймера, К. Ґольдштайна, Ф. Гайдера, К. Левіна і С. Аша, Маслов приходить до висновку про вимогливий характер фактів. «Факти мають авторитет, - пише він, - і можуть чогось вимагати від нас; вони можуть сказати «ні» або «так». Вони принаджують нас, пропонують нам щось, натякають на те, що нам слід робити в даний момент, ведуть нас в одному напрямі, а не в іншому» [9, с.117].

Якщо факти повністю відомі, продовжує він, вони керуватимуть нами і скажуть нам, що робити. «Але тут мається на увазі ще й те, що факти говорять дуже тихо і їх важко сприйняти. Щоб бути здатним почути голоси фактів, треба поводитися дуже тихо, слухати по-даосськи, з великою увагою. Тобто, якщо ми хочемо дозволити фактам повідомити нам свій «повиннісний характер», ми мусимо навчитися слухати їх дуже специфічним (можна сказати: даосистським) чином - мовчки, тихо, спокійно, повністю віддаючись слуханню, не втручаючись, будучи сприйнятливим, терплячим, поважаючи існуючу реальність і ставлячись до неї з повагою» [9, с.123].

Універсальність використання Масловим даосистського підходу, який, на нашу думку, мало чим відрізняється від діалогічного, примушує пригадати слова М. Бахтіна: «Адже діалогічні відносини... це майже універсальне явище, яке пронизує всю людську мову і всі відносини й прояви людського життя, взагалі все, що має сенс і значення... Достоєвський зумів прослухати діалогічні відносини всюди, у всіх проявах усвідомленого і осмисленого людського життя; де починається свідомість, там для нього починається і діалог. Тільки чисто механічні відносини не діалогічні» [4, с. 49].

Таким чином, можна констатувати, що гуманістична парадигма невіддільна від діалогічного підходу.

Розробляючи основи діяльнісного підходу до вивчення психіки, Сергій Леонідович Рубінштейн і Олексій Миколайович Леонтьєв, як і засновники гуманістичної психології, виходили з незадоволеності підходами, що існували на той час у психології та філософії. Вони, як і Лев Семенович Виготський [5, с. 291] вважали, що світова психологія перебуває в стані глибокої кризи.

Криза психології в найбільшій своїй гостроті, вважав Рубінштейн, виявилася, коли сформувалася поведінкова психологія - рефлексологія в Росії і бігевіоризм в Америці, - «тому що поведінкова психологія, висунувши поведінку як предмет психології, з особливою гостротою виявила кризу центрального поняття всієї сучасної психології - інтроспективного поняття свідомості» [11, с. 87].

Теоретично вирішальним для розуміння кризи психології, писав Рубінштейн, «є те, що кінець кінцем, поведінкова психологія та інтроспективна психологія виходять з одного й того ж розуміння психіки, свідомості» [11, с. 89]. Криза психології, вважав Рубінштейн, по суті була кризою декарто-локківської інтроспективної концепції свідомості. «Звівши психіку до свідомості, а свідомість до самосвідомості, до віддзеркалення (рефлексії) психіки в собі самій, ця декарто-локківська концепція свідомості, що стала традиційною для всієї психології, відокремила свідомість людини від зовнішнього світу і від її власної зовнішньої предметної, практичної діяльності. В результаті діяльність людини виявилася відокремленою від свідомості, протиставленою їй і тому зведеною до рефлексів і реакцій. Зведена до реакцій діяльність людини стає поведінкою, тобто якимсь способом реагування; вона взагалі перестає бути діяльністю, оскільки діяльність немислима поза її відношенням до предмета, до продукту цієї діяльності» [11, с. 89]. У статті «Проблеми психології у працях Карла Маркса» Рубінштейн намічає шлях подолання кризи: «тільки радикальна перебудова самого розуміння і свідомості і діяльності людини, нерозривно пов'язана з новим розумінням їх взаємин, може привести до правильного розкриття предмета психології» [11, с. 24]. Початковим пунктом цієї перебудови є, за Рубінштейном, марксівська концепція людської діяльності.

Спираючись на Марксово розуміння діяльності як «опредмечення суб'єкта, яке разом з тим є розпредмечення об'єкта», Рубінштейн приходить до принципу єдності свідомості й діяльності. «...Об’єктивуючись у продуктах своєї діяльності, формуючи їх, людина формує - «частково породжує, частково розвиває» - свої власні відчуття, свою свідомість. Не шляхом занурення в невимовні глибини безпосередності, не в бездіяльності, а в праці, в самій діяльності людини, що перетворює світ, формується її свідомість» [11, с.26].

Психіка, стверджує Рубінштейн, «може бути пізнана опосередковано через діяльність людини і продукти цієї діяльності, тому що вона в бутті своєму об'єктивно опосередкована ними. Психіка, свідомість можуть стати предметом психології - змістовної і реальної. Об'єктивність у психології досягається не виключенням психіки, а принциповим перетворенням концепції людської свідомості та концепції людської діяльності» [11, с.28].

Розвиваючи марксівську концепцію свідомості, Рубінштейн приходить до висновку, що «суть свідомості полягає в тому, що моє відношення до мого середовища в свідомості людини само дане як відношення, тобто реальне відношення до середовища само стає опосередкованим - через ідеальне її віддзеркалення, яке практично здійснюється в мові» [там само].

Виникнення ідеального плану, що опосередковує, продовжує Рубінштейн, вивільняє дію з виняткової залежності від безпосередньо наявної ситуації. «Людина перестає бути рабом безпосередньо наявної ситуації; її дії, стаючи опосередкованими, можуть визначатися не тільки стимуляцією, що витікає з безпосередньо наявної ситуації, але й цілями і завданнями, що лежать за її межами: вони стають вибірковими, цільовими і вольовими; саме ці риси характеризують діяльність людини у її специфічних відмінностях від поведінки тварин» [11, с. 29].

Як справедливо відзначають послідовники Рубінштейна, дана стаття є унікальним у психологічній науці твором. У ній в концентрованому вигляді подана програма розвитку цієї науки в сукупності її основних напрямів, систем зв'язку принципів, що конституюють її предмет, намічена сукупність основних проблем, що вимагають подальшого дослідження [1, с. 48]. «Принцип єдності свідомості й діяльності, - продовжують автори, - був новою парадигмою в психології, оскільки відкривав для наукового дослідження (у перспективі) той самий зв'язок, який на той момент у світовій психології представляв лінію її розриву і епіцентр кризи» [там само]. Додамо до цього, що в наміченому Рубінштейном підході до побудови нової психології, до вивчення психіки ясно вбачається гуманістична спрямованість, «спрямованість на вивчення людського в людині».

Надалі Рубінштейн систематично і глибоко розробляв намічений їм в даній статті діяльнісний підхід до вивчення психіки. «Психологія, що усвідомила свій предмет і зрозуміла свої завдання, - писав він, - ніяк не може замкнутися на вивченні психічних функцій і процесів; вона не може не включити до поля свого вивчення поведінку, діяльність. Психіка, свідомість формуються в діяльності, в поведінці і лише через поведінку, через діяльність вони об'єктивно пізнаються. Таким чином, діяльність, поведінка неминуче включаються в коло психологічного вивчення. Це, проте, не означає, що поведінка, діяльність людини в цілому є предметом психології. Діяльність людини - складне явище. Різні сторони її вивчаються різними науками: її суспільна суть є предметом суспільних наук, фізіологічні механізми - предметом фізіології; психологія вивчає психічну сторону діяльності» [10, с. 435]. Таким чином, за Рубінштейном, завдання «полягає в тому, щоб, не перетворюючи дію і діяльність на психологічне утворення, розробити справжню психологію дії» [там само].

При цьому психологічний аналіз діяльності не повинен цілком зводитися до вивчення функцій і процесів та вичерпуватися ними. Діяльність, підкреслює Рубінштейн, виражає конкретне відношення людини до дійсності, в якій реально виражаються властивості особи, що мають більш комплексний характер, ніж функції й аналітично виділені процеси [там само]. У кожному виді діяльності знаходить вираз «специфічна спрямованість особистості, її відношення до того, що оточує, яке підпорядковує собі всі часткові психологічні прояви і функції» [10, с. 436].

«У діяльності і через діяльність, - стверджує Рубінштейн, - індивід реалізує і затверджує себе як суб'єкт, як особистість: як суб'єкт - у своєму відношенні до об'єктів, ним породжених, як особистість - у своєму відношенні до інших людей, на яких він в своїй діяльності впливає і з якими він через неї входить у контакт. У діяльності, здійснюючи яку людина звершує свій життєвий шлях, всі психічні властивості особистості не тільки виявляються, але й формуються. Тому психологічна проблематика багатьма способами пов'язана з вивченням діяльності» [там само].

Кажучи про специфічну психологічну проблематику самої діяльності як такої та про дії як «одиниці» діяльності, Рубінштейн особливу увагу приділяє питанням про цілі й мотиви людської діяльності, про її внутрішній смисловий зміст та її будову. За Рубінштейном, предмети, що існують в навколишньому світі або підлягають реалізації в ньому, стають цілями людської діяльності через співвідношення з її мотивами; з іншого боку, переживання людини стають мотивами людської діяльності через співвідношення з цілями, які вона собі ставить. Співвідношення одних та інших визначає відправні й кінцеві пункти людських дій, а умови, в яких вони здійснюються, у співвідношенні з цілями, визначають способи їх здійснення - окремі операції, які входять до їх складу. Необхідність знаходження способів їх здійснення, що відповідають умовам, перетворює дію на розв’язання завдання. Предметний результат дії визначає її об'єктивне значення. У контексті різних конкретних суспільних ситуацій одна й та сама дія може набувати об'єктивно різного суспільного сенсу. У контексті цілей і мотивів суб'єкта, що діє, вона набуває для нього того або іншого особистісного сенсу, або смислу, що визначає внутрішній смисловий зміст дії, який не завжди збігається з його об'єктивним значенням, хоч і не може бути відірваний від нього [10, с. 437].

При цьому, як відзначає Рубінштейн, в діях людей та їхній діяльності розкривається «подвійний план». З одного боку, кожна дія та діяльність людини в цілому - це перш за все дія, зміна дійсності. Тут виникає відношення індивіда як суб'єкта до об'єкта, що породжене цією діяльністю.

З іншого боку, будь-яка річ або об'єкт, породжені людиною, включаються в суспільні відносини. «Через речі людина співвідноситься з людиною і включається в міжлюдські відносини. Тому дії людини та її діяльність в цілому - це не тільки дія, зміна світу і породження тих або інших об'єктів, але й суспільний акт або відношення в специфічному значенні цього слова^[9]. Тому діяльність - це не зовнішня робота, а позиція - стосовно людей, стосовно суспільства, яку людина затверджує всією своєю сутністю, що виявляється і формується в діяльності» [10, с. 437].

Особливо важливим у мотивації діяльності, вважає Рубінштейн, є саме її суспільний зміст, точніше - «ставлення людини до ідеології, до норм права і моралі, що відбивається в її мотивах» [там само]. Тому, підкреслює Рубінштейн, «центр тяжіння в мотивації людських дій тою чи іншою мірою переноситься з речової, предметної сфери в план особистісно- суспільних відносин, що здійснюються за допомогою перших і невідривні від них» [там само].

Ця сторона, продовжує він, якоюсь мірою присутня у будь-якій діяльності, в кожній дії. В деяких випадках вона набуває в діях людини основного, провідного значення. Тоді діяльність людини, стверджує Рубінштейн, набуває нового специфічного аспекту. «Вона стає поведінкою в тому особливому значенні, яке це слово має, коли по-російськи говорять про поведінку людини. Воно корінним чином відмінне від «поведінки» як терміна бігевіористської психології, що зберігається в цьому значенні в зоопсихології. Поведінка людини містить в собі як визначальний момент ставлення до моральних норм. Найістотнішим в ній є суспільний, ідеологічний, моральний зміст. «Одиницею» поведінки є вчинок, як «одиницею» діяльності взагалі - дія» [10, с. 438].

Рубінштейн визначає вчинок як лише таку дію людини, в якій провідне значення має свідоме ставлення людини до інших людей, до норм суспільної моралі. Оскільки, продовжує він, визначальним у вчинку є його ідеологічний зміст, «вчинок такою мірою не зводиться лише до зовнішнього діяння, що в деяких випадках утримання від участі в якій-небудь дії само може бути вчинком із значним резонансом, якщо воно виявляє позицію, ставлення людини до того, що її оточує» [там само].

За Рубінштейном, у вчинках, в діях людей їхнє ставлення не тільки виражається, але й формується. Внутрішнє ставлення індивіда до свого вчинку, який має об'єктивне моральне значення, може бути різним. «Смисл, або значення, яке вчинок має для дійової особи, і об'єктивне суспільне значення сходяться або розходяться залежно від того, чи стає суспільно значуще значущим для особистості або протиставляється особистісно значущому для неї» [10, с. 439].

Розглядаючи проблему особистості, Рубінштейн виходить з марксівського визначення суті особистості як сукупності суспільних відносин. «Суспільні відносини, - уточнює він, - це відносини, в які вступають не окремі органи чуття або психологічні процеси, а людина, особистість. Визначальний вплив суспільних відносин праці на формування психіки здійснюється лише опосередковано через особистість» [там само].

Особистість формується, писав пізніше Рубінштейн, у взаємодії, в яку людина входить із навколишнім світом. У взаємодії зі світом, у здійснюваній нею діяльності людина не тільки проявляється, але й формується. «Саме тому такого фундаментального значення для психології набуває діяльность людини. Людська особистість, тобто та об'єктивна реальність, яка позначається поняттям особистість, - це, врешті-решт, реальний індивід, жива, діюча людина» [11, с. 245].

Рубінштейн приходить до висновку про тісний зв'язок проблеми особистості з проблемою детермінації психічних явищ. Якщо прихильники механістичного детермінізму намагалися безпосередньо вивести психічні явища із зовнішніх впливів, то представники персоналістичної психології намагалися пояснювати психічні явища, виходячи лише з внутрішніх властивостей або тенденцій особистості. Рубінштейна не влаштовував жоден з цих підходів.

Він вважав, що зовнішні впливи і внутрішні умови мають бути певним чином співвіднесені. «Ми виходимо, - писав він, - з того, що зовнішні причини (зовнішні впливи) завжди діють лише опосередковано через внутрішні умови» [11, с. 241]. При цьому особистість розуміється ним як цілісна сукупність внутрішніх умов. «При поясненні будь- яких психічних явищ, - підкреслює Рубінштейн, - особистість виступає як воєдино зв'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні впливи (у ці внутрішні умови включаються і психічні явища - психічні властивості і стани особистості)» [11, с. 242].

Оскільки внутрішні умови, через які в кожен даний момент заломлюються зовнішні впливи на особистість, у свою чергу формувалися залежно від попередніх зовнішніх взаємодій, продовжує Рубінштейн, положення про заломлення зовнішніх впливів через внутрішні умови означає разом з тим, що психологічний ефект кожної зовнішньої (у тому числі й педагогічної) дії на особистість обумовлений історією її розвитку [там само]. Рубінштейн приходить до висновку, що всі психічні процеси протікають в особистості і кожен з них в своєму реальному перебігу залежить від неї.

За Рубінштейном, вивчення психічного складу особистості включає три основні питання. Перше - це питання про спрямованість, настановлення й тенденції, потреби, інтереси та ідеали. Ми ставимо це питання, коли хочемо дізнатися: чого хоче людина, що для неї привабливе, чого вона прагне? Друге питання - а що вона може? Це питання про здібності, дарування людини. «Проте здібності - це спершу тільки можливості; для того, щоб знати, як реалізує і використовує їх людина, нам потрібно знати, що вона є, що з її тенденцій і настановлень увійшло у неї до плоті й крові і закріпилося як стрижньові особливості особистості. Це питання про характер людини» [10, с.514]. Характер, відзначає Рубінштейн, у своєму змістовному аспекті найтіснішим чином пов'язаний з питанням про те, що для людини є значущим в цьому світі і, відповідно, в чому для неї сенс життя й діяльності.

Ці різні сторони психічного складу особистості взаємозв'язані та взаємообумовлені. «Спрямованість особистості, її настановлення, раз у раз породжуючи в однорідних ситуаціях певні вчинки, переходять потім в характер і закріплюються в ньому у вигляді властивостей особистості. Наявність інтересу до певної галузі діяльності стимулює розвиток здібностей у відповідному напрямі, а наявність певних здібностей, обумовлюючи плідну роботу, стимулює інтерес до неї» [там само].

Проблема психологічного вивчення особистості, відзначає Рубінштейн, не закінчується на вивченні психічних властивостей особистості - її здібностей, темпераменту й характеру; вона завершується розкриттям самосвідомості особистості [там само].

Розвиток самосвідомості особистості, за Рубін штейном, пов'язаний, з одного боку, з розвитком її свідомості, а з іншої - з розвитком суб'ектності людини. Він виділяє в розвитку особистості та її самосвідомості послідовні сходинки: «У ряді зовнішніх подій життя особистості сюди включається все, що робить людину самостійним суб'єктом суспільного й особистого життя: від здатності до самообслуговування до початку трудової діяльності, що робить її матеріально незалежною. Кожна з цих зовнішніх подій має і свою внутрішню сторону; об'єктивне, зовнішнє; зміна взаємин людини з тими, хто її оточує, відбиваючись у її свідомості, змінює і внутрішній, психічний стан людини, перебудовує її свідомість, її внутрішнє ставлення і до інших людей, і до самої себе» [10, с. 637].

Рубінштейн підкреслює, що зовнішніми подіями й тими внутрішніми змінами, які вони викликають, не вичерпується процес становлення й розвитку особистості. Ці зміни створюють лише основу особистості, здійснюють лише перше, грубе її «формування», подальша «добудова і обробка» пов'язана зі складнішою, внутрішньою роботою, в якій формується особистість у її вищих проявах. Самостійність суб'єкта не вичерпується здатністю виконувати ті або інші завдання, а включає істотнішу здатність самостійно, свідомо ставити перед собою завдання, цілі, визначати напрям своєї діяльності. Це вимагає внутрішньої роботи, має передумовою здатність самостійно мислити і пов'язане з виробленням цілісного світогляду. Цей процес інтенсивно йде в підлітковому та юнацькому віці у зв'язку з наближенням пори вступу до самостійного життя. В процесі розвитку самосвідомості у підлітка центр тяжіння все більш переноситься від зовнішньої сторони особистості до її внутрішньої сторони, від більш-менш випадкових рис до характеру в цілому [там само].

На вищих ступенях розвитку особистості та її самосвідомості особливо значними стають індивідуальні відмінності. Будь-яка людина, відзначає Рубінштейн, є особистістю, свідомим суб'єктом, що має і певну самосвідомість; але не в кожної людини ті якості, через які вона визнається особистістю, представлені рівною мірою, з тією ж яскравістю й силою. «Відносно деяких людей саме це враження, що в даній людині ми маємо справу з особистістю в якомусь особливому значенні цього слова, панує над усім іншим. Особистістю в специфічному значенні цього слова є людина, яка має свої позиції, своє яскраво виражене свідоме ставлення до життя, світогляд, до якого вона прийшла у результаті великої свідомої роботи. В особистості є своє обличчя. Така людина не просто вирізняється в тому враженні, яке вона створює на іншу людину; вона сама свідомо вирізняє себе з оточення. У вищих своїх проявах це має передумовою певну самостійність думки, небанальність відчуття, силу волі, якусь зібраність і внутрішню пристрасність. При цьому у будь-якій хоч якоюсь мірою значній особистості завжди є якийсь відліт від дійсності, але такий, який веде до глибшого проникнення в неї. Глибина й багатство особистості мають передумовою глибину й багатство її зв'язків зі світом, з іншими людьми; розрив цих зв'язків, самоізолювання спустошують її. Але особистість - це не істота, яка просто вросла в середовище; особистістю є лише людина, здатна виділити себе зі свого оточення для того, щоб по-новому, суто вибірково зв'язатися з ним. Особистістю є лише людина, яка ставиться певним чином до оточення, свідомо встановлює це своє ставлення так, що воно виявляється у всій її сутності» [10, с. 638].

Нескладно помітити, що даний опис розвиненої особистості багато в чому перегукується з описом А. Масловим людей, що самоактуалізуються, або психологічно здорових людей.

У своїй останній посмертно виданій праці «Людина і світ» Рубінштейн розглядає світ у співвідношенні з людиною і людину у співвідношенні із світом. Він визначає світ як «сукупність речей і людей, в яку включається те, що відноситься до людини і до чого вона відноситься через свою сутність, що може бути для неї значуще, на що вона спрямована. (Під спрямованістю, інтенцією мається на увазі спрямованість не тільки свідомості, але і всього буття людини)» [11, с. 295].

Оскільки є людина, пише Рубінштейн, вона стає не чим іншим, як об'єктивно існуючою відправною точкою всієї системи координат. Такою відправною точкою людське буття стає через людську активність, через можливість зміни буття, чим, як підкреслює автор, людське існування відрізняється від будь-якого іншого. «Всесвіт з появою людини - це усвідомлений, осмислений Всесвіт, який змінюється діями в ньому людини» [11, с. 330].

Аналіз відношення людини до світу, вважає Рубінштейн, повинен йти спочатку не в плані психологічному і суб'єктивно-етичному, а в онтологічному, що є передумовою розкриття способу існування людини в світі.

Фундаментальною характеристикою людського способу існування в світі, за Рубінштейном, є наявність свідомості та дії. Своєрідність людини та її місця й ролі у Всесвіті полягає в тому, що вона виступає частиною буття, сущого, яка усвідомлює в принципі все буття. Людина, підкреслює автор, включена в буття своїми діями, що перетворюють наявне буття. «Цей процес - безперервна серія ланцюгових вибухових реакцій: кожна даність - наявне буття - вибухає черговою дією, що породжує нову даність нового наявного буття, яке вибухає наступною дією людини» [10, с. 341].

Підкреслюючи важливість трудової діяльності, практики як «спеціальної основної форми співвідношення суб'єкта і об'єкта, їх діалектики», Рубінштейн указує на небезпеку перебільшування ролі діяльності, яке властиве бігевіорізму і прагматизму [11, с. 342]. При такому перебільшуванні «те, що дане первинно, природно, в світі навколо людини і в ній самій, все перетворюється на щось «зроблене», сфабриковане, неначе світ дійсно є продуктом виробництва» [там само].

Такому прагматичному «знищенню дійсності», вважає автор, потрібно протиставити інше співвідношення людини і буття - залучення людини до буття через його пізнання і естетичне переживання - споглядання. Велич людини, її активність, підкреслює Рубінштейн, виявляються не тільки в діянні, але і в спогляданні, в умінні осягнути і правильно поставитись до Всесвіту, до світу, до буття. «Прекрасне в природі,яке виступає стосовно людини і відчуття нею прекрасного як якась передумова естетичного, яке потім формується, - таким є зміст людського споглядального ставлення до світу. Цю споглядальність не можна розуміти як синонім пасивності, бездіяльності людини. Вона є (у співвідношенні з дією, виробництвом) іншим способом ставлення людини до світу...» [11, с. 343].

За Рубінштейном, основне завдання всього етичного - затвердження існування людини у її ставленні до іншої людини, до людей. «Відправний пункт етики - розкриття необхідних передумов людського існування. Необхідність діяти і, отже, вирішувати - вчинок як імпліцитне судження - ставить на кожному кроці етичні проблеми. Ставлення людини до людини, до інших людей не можна зрозуміти без визначення початкових відношень людини до світу як свідомої та діяльної істоти» [11, с. 343].

Основою етичного ставлення однієї людини до іншої, за Рубінштейном, є не використання людини як засоба для досягнення тієї або іншої мети, а визнання її існування як такого, затвердження цього її існування, так само як не все в світі підлягає переробці і перетворенню, є тільки об'єктом дії людини [11, с. 349].

«Основне етичне завдання, - пише Рубінштейн, - виступає перш за все як основне онтологічне завдання: облік і реалізація всіх можливостей, які створюються життям і діяльністю людини, - отже, боротьба за вищий рівень людського існування, за вершину людського буття» [там само].

Основна етична вимога, основний зміст етики полягає, за Рубінштейном, в адекватному визначенні людини за всіма параметрами. «Це, - продовжує автор, - і є визначення «ідеалу» людини. Ідеальна людина - це людина, в якій реалізовані всі її потенції» [11, с. 367].

Рубінштейн виділяє два основні способи існування людини і, відповідно, два її відношення до життя. «Перший - життя, що не виходить за межі безпосередніх зв'язків, в яких живе людина: спочатку отець і мати, потім подруги, вчителі, потім чоловік, діти і т.д. Тут людина вся усередині життя, будь-яке її ставлення - це ставлення до окремих явищ, але не до життя в цілому. Відсутність такого ставлення до життя в цілому пов'язана з тим, що людина не виключається з життя, не може зайняти в думках позицію поза ним для рефлексії над ним. Це є наявне відношення до життя, але не усвідомлюване як таке» [11, с. 351]. Автор порівнює таке життя з природним процесом, кажучи про безпосередність і цілісність людини, що живе таким життям. Таке життя, пише він, коли в ньому є міцні зв'язки між людьми, - найнадійніший оплот етичного життя, «оскільки перша, найміцніша основа моральності як природного стану - в безпосередніх зв'язках людини з іншими людьми, одне з одним. Тут моральність існує як невинність, як невідання зла, як природний стан її звичаїв, її буття» [там само].

Другий спосіб існування, за Рубінштейном, пов'язаний з рефлексією. Вона ніби припиняє, перериває безперервний потік життя і виводить людину в думках за її межі. «Це вирішальний, поворотний момент. Тут завершується перший спосіб існування. Тут починається або шлях до душевної спустошеності, до нігілізму, до етичного скептицизму, до цинізму, до морального розкладання (або, в менш гострих випадках, до моральної нестійкості), або інший шлях - до побудови етичного людського життя на новій, свідомій основі. З появою рефлексії пов'язане філософське осмислення життя» [там само].

Свідомість тут виступає як розрив, як «вихід з повного занурювання до безпосереднього процесу життя задля вироблення відповідного ставлення до нього, заняття позиції над ним, поза ним для судження про нього» [там само]. З цієї миті, вважає Рубінштейн, кожен вчинок людини набуває характеру філософського судження про життя і пов'язаного з ним загального ставлення до життя. «З цієї миті, власне, і постає проблема відповідальності людини в моральному плані, відповідальності за все скоєне і все упущене. З цієї миті виникає проблема “ближнього” і “дальнього”, проблема співвідношення, взаємозв'язку безпосереднього ставлення людини до життя, до того, що оточує її, і усвідомленого ставлення, опосередкованого через “дальнє”» [11, с. 352].

У проблемі детермінації поведінки людини ця рефлексія, світоглядні почуття виступають, за Рубінштейном, як внутрішні умови, «включені до загального ефекту, що визначається закономірним співвідношенням зовнішніх і внутрішніх умов. Від такого узагальненого, підсумкового ставлення людини до життя залежить і поведінка суб'єкта в будь-якій ситуації, в якій він перебуває, і ступінь його залежності від цієї ситуації або свободи в ній» [там само].

Людина не тільки перебуває в певному відношенні до світу і визначається ним, підкреслює Рубінштейн, але і ставиться до світу і сама визначає це своє ставлення, в чому і полягає свідоме самовизначення людини. Вихідна специфіка людини, людського існування, продовжує він, полягає в тому, що в загальну детермінацію буття включається не свідомість сама по собі, а людина як істота, що усвідомлює світ, суб'єкт не тільки свідомості, але й дії. «Свідома регуляція, що включає і усвідомлення оточення, і дії, спрямовані на його зміни, - важлива ланка в розвитку буття. Відмітна особливість людини - «детермінованість через свідомість», іншими словами, заломлення світу і власної дії через свідомість, - ось основне для розуміння проблеми свободи людини і детермінації буття» [11, с. 358].

Рубінштейн вважає, що вчення про мотивацію виступає як конкретизація вчення про детермінацію. Інакше кажучи, мотивація виступає як співвідношення внутрішніх умов із зовнішніми (співвідношення потреби з її об'єктом). З цих позицій він критикує фройдівську концепцію мотивації, де внутрішні умови існують безвідносно до зовнішнього об'єкта, предмета. Все значуще, за Фройдом, співвідноситься тільки зі сферою функцій організму, причому самі функції розуміються як відправлення організму. Рубінштейн підкреслює, що діяльність людини у Фройда позбавлена здатності розгорнути свою систему цінностей, значущостей, тому її й доводиться розглядати як результат перенесення, сублімації, як маскування [там само].

За Рубінштейном, мотивація людської поведінки - це опосередкована процесом відображення суб'єктивна детермінація поведінки людини світом. Через мотивацію людина наче «вплітається» в контекст дійсності. Поведінка детермінується значенням предметів і явищ та їх смислом для людини. Має місце об'єктивна обумовленість значення суб'єктом, його властивостями, запитами, потребами. Тут встановлюється система, ієрархія значущого для людини. У цій ієрархії життєвих цінностей і потреб, уточнює автор, на передній план виступають то одні, то інші, то нижчі, то вищі. Вищі можуть знецінюватися, коли під загрозу поставлені нижчі. «Обставини життя при цьому, - відзначає Рубінштейн, - і виступають як шлях усвідомлення дійсних масштабів того, за що ми боремося в житті. У цьому сенсі мінливості долі, життєві колотнечі, коли щось загрожує перешкодити основному в ньому, виступають як чинник мобілізації душевних сил. Тут внутрішньо оцінюються масштаби погроз і те, що і чому загрожує» [11, с. 368].

Особливу увагу Рубінштейн приділяє проблемі цінностей. Цінності не первинні, стверджує він, не з них треба починати аналіз: вони похідні від співвідношення світу і людини, «виражаючи те, що в світі, включно з тим, що створює людина в процесі історії, є значущим для людини» [11, с. 369]. Цінність,за визначенням Рубінштейна, - це значущість для людини чогось у світі. До цінностей, як він вважає, перш за все належить ідеал - «ідея, зміст якої виражає дещо значуще для людини» [там само].

Коли ми говоримо про смисл і значення явищ, людей, подій в житті людини, вважає автор, ми говоримо, по суті, про роль цінностей в регуляції поведінки і про внутрішні умови регуляторної ролі цінностей. Постійна в ході життя переоцінка цінностей є, за Рубінштейном, закономірним результатом діалектики життя людини, зміни, перебудови її взаємин із світом, перш за все з іншими людьми, із суспільством. В результаті зміни внутрішніх умов, вважає він, актуалізуються ті або інші цінності. «Конкретний аналіз конкретної ситуації виявляє динаміку вступу до ладу, вимкнення і відновлення різних цінностей. Проте не тільки у зв'язку з конкретною ситуацією, а у зв'язку зі сходженням, розвитком, становленням всього особистого життя людини можна зрозуміти історію актуалізації одних цінностей і повалення інших. Процес руйнування і порушення цінностей, у свою чергу, є свідоцтвом розкладання і розпаду, деградації особистості» [там само].

Творець альтернативного варіанту діяльнісного підходу - психологічної теорії діяльності - О.М. Леонтьєв убачав основну ваду наявних і панівних на той час підходів до вивчення психіки в тому, що всі вони, так або інакше, виходили з так званого «постулату безпосередності». «Отже, - писав він, - в психології склалася наступна альтернатива: або зберегти як основну двочленну схему - дія об'єкта зміна поточних станів суб'єкта (або, що принципове те ж саме, схему S R), або виходити з тричленної схеми, що включає середнє кільце... - діяльність суб'єкта і відповідно її умови, цілі і засоби, кільце, що опосередковує зв'язки між ними» [8, с. 140].

Леонтьєв, на відміну від Рубінштейна, вважає діяльність психологічною категорією, «не тільки вихідною, але й найважливішою в теорії психології» [8, с. 99]. «У вужчому значенні, тобто на психологічному рівні, - пише він, - це одиниця життя, опосередкованого психічним відображенням, реальна функція якого полягає в тому, що воно орієнтує суб'єкта в предметному світі» [8, с. 141]. Уведення цієї категорії в психологію, стверджує автор, змінює весь поняттєвий устрій психологічного знання.

Структура діяльності (діяльність - дія - операція) описується в теорії діяльності приблизно так само, як в концепції Рубінштейна.

Важливу роль в теорії діяльності відіграє поняття особистісного смислу, яке вводиться на додаток до поняття значення.

Значення, за Леонтьєвим, - це таке, що стало надбанням людини (у більшій або меншій повноті й різнобічності) узагальнене відображення дійсності, вироблене людством і зафіксоване у формі поняття, знання, уміння і т.п. Це відображення дійсності є незалежним від індивідуального, особистісного ставлення до неї людини [7, с. 242].

Особистісний смисл визначаться Леонтьєвим як «значення для суб'єкта» [8, с. 178] і як «відношення мотиву до мети» [7, с. 243]. «Якщо зовнішня чуттєвість пов'язує в свідомості суб'єкта значення з реальністю об'єктивного світу, то особистісний смисл пов'язує їх з реальністю самого його життя в цьому світі, з його мотивами. Особистісний смисл і створює небезсторонність людської свідомості» [8, с. 183].

Як вважає Леонтьєв, одні мотиви, спонукаючи діяльність, разом з тим надають їй особистісного смисл; він називає їх смислоутворювальними мотивами. Інші, співіснуючі з ними, виконуючи роль спонукальних чинників (позитивних або негативних), позбавлені смислоутворювальної функції; автор називає їх мотивами-стимулами [8, с.212].

Особистість, відповідно до теорії діяльності, створюється об'єктивними обставинами, але не інакше як «через цілокупність її (людини) діяльності, що здійснює її відносини до світу». Її особливості і утворюють те, що визначає тип особистості [8, с. 222].

Виникнення і розвиток особистості в концепції Леонтьєва описуються як результат збільшення кількості і ускладнення діяльностей людини, що «здійснюють її відносини до світу»; це відбивається в ієрархічно побудованих головних «мотиваційних лініях» і, головним чином, в особливій орієнтувальній діяльності, спрямованій на співвіднесення мотивів один з одним і на ієрархічну побудову таких «ліній», на побудову «зв'язної системи особистісних смислів». «Становлення цього руху (особливого внутрішнього руху свідомості, що полягає в співвіднесенні мотивів один з одним, - О.Н.) і виражає собою становлення зв'язної системи особистісних смислів - становлення особистості» [8, с. 218].

При цьому важливою є змістовна сторона мотивів (точніше, відповідних ним потреб). Оскільки предметно-речовинні «потреби для себе» є такими, що насичуються, їх задоволення веде до того, що вони зводяться до рівня умов життя, які тим менше помічаються людиною, чим більш звичними стають. «Тому, - підкреслює Леонтьєв, - особистість не може розвиватися в рамках споживання, її розвиток необхідно має передумовою зсув потреб на творення, що одне не знає меж» [8, с. 226].

Розвиток особистості дитини і, взагалі, її психіки залежить, за Леонтьєвим, не від діяльності взагалі, а від провідної діяльності. «Провідна діяльність - це така діяльність, розвиток якої обумовлює найголовніші зміни в психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії її розвитку» [7, с. 285-286].

У своєму розвитку діяльнісний підхід, особливо його варіант, що розробляється школою Леонтьєва, стикається із значними труднощами. Наприклад, О.Г. Асмолов, учень Леонтьєва, ставить питання, чи може психологія будуватися тільки на одній категорії - категорії діяльності, або ж вона повинна включити в свій фундамент і такі базові категорії як «спілкування», «особистість» і т.д. [2, с. 38]. Асмолов вважає, що при аналізі «діяльності» і «спілкування» в методологічному плані слід мати на увазі, що «діяльність» і «спілкування» - рівноправні конкретні проекції методології діяльнісного підходу на психологічну реальність. І конкретна діяльність (наприклад, гра) і спілкування (наприклад, інтимно-особистісне спілкування між підлітками) приводять до формування «образу світу» і міжособистісних відносин людини.

В конкретно-історичній ситуації одна з цих сфер життя людини в суспільстві може набути великої цінності, зайняти велику «територію» в соціальному способі життя. Проте при цьому, вважає Асмолов, в методологічному плані відправним пунктом, як і раніше, залишається буття людини в світі і метод аналізу перетворень психіки в русі предметної діяльності (чи буде то гра, спілкування або праця) [там само].

Інші труднощі діяльнісного підходу до психології, відзначає Асмолов, пов'язані з тим, що його розробка довгий час наче замикалася в межах «окремої діяльності»: її структури, динаміки і т.п. При цьому особистість виступає лише як «момент» в русі діяльності, а прояви особистості як суб'єкта діяльності - переживання, воля, характер, вчинки - важко вміщуються в межах діяльнісного підходу до вивчення людини. Аналіз «одиниць» діяльності ніби обривається на таких одиницях як «дія» і «операція». У жодному з методологічних досліджень засновників діяльнісного підходу, пише Асмолов, не розглядаються як одиниці діяльності вчинки і діяння. Але вчинок має передумовою суспільну оцінку й самооцінку особистістю його соціальних наслідків, це дія в соціальному контексті, в соціальній системі координат.

Випадання зі схеми аналізу діяльності, з «одиниць», які утворюють структуру останньої, «вчинку» і «діяння», не є, на думку Асмолова, випадковим. Воно викликане тим, що в центрі уваги діяльнісного підходу була концептуальна схема окремої діяльності, тоді як соціальна позиція, об'єктивне місце особистості як члена різних соціальних спільностей залишалася тлом дослідження. «Там, де є «одна діяльність», там немає пов'язаного з позицією людини в різних соціальних спільностях вибору різних цінностей, а, тим самим, немає і «вчинку» як оцінюваного особистістю і соціальною групою акту людської діяльності» [2, с. 40].

Виникнення і розвиток особистості описуються в концепції Леонтьєва як результат збільшення і ускладнення діяльностей людини, які «здійснюють її відносини до світу», що відбивається в ієрархічно побудованих головних «мотиваційних лініях» і, головним чином, в особливій орієнтувальній діяльності, спрямованій на співвіднесення мотивів один з одним і на ієрархічну побудову таких «ліній», на створення «зв'язної системи особистісних смислів». Ясно, що таке тлумачення не узгоджується з розглядом реальної діяльності як однієї «окремої діяльності». Щоправда, це утруднення долається через визнання того, що «індивід може одночасно здійснювати декілька «окремих діяльностей» - подібно до того, як він виконує одночасно кілька дій, виконуючи операції, що слугують досягненню кількох цілей. Треба лише пам'ятати, що «дія» і «окрема діяльність» є тут теоретичними поняттями, що слугують аналізові поведінки, а не її фрагментами, які можна емпірично зафіксувати» [3, с. 207].

Та, попри таке уточнення, опис активності людини в рамках теорії Леонтьєва виходить дещо формальним. Описуючи людську активність у термінах цієї теорії, неможливо відрізнити просто дію від вчинку, діяльність людини, яка відчуває себе суб'єктом своєї активності, має власну позицію і діє відповідно до неї, - від діяльності людини, яка не має своєї позиції, пристосовується до «ситуації», до вимог і очікувань тих, що її оточують, і відчуває себе «пішаком», а не «джерелом активності» - див. [12, с. 66].

Спробу Леонтьєва зробити опис людської діяльності змістовнішим, розділивши мотиви на смислоутворювальні, які, спонукаючи діяльність, разом з тим надають їй особистісного смислу, і мотиви-стимули, які, «виконуючи роль спонукальних чинників..., позбавлені смислоутворювальної функції» [8, с. 212], не можна визнати вдалою. Це суперечить самій же психологічній теорії діяльності, відповідно до якої мотив за визначенням завжди має смислоутворювальну функцію.

Відомий прихильник діяльнісного підходу до розвитку психіки, В.В. Давидов, не згоден з тим, що «виникнення особистості дитини пов'язане. з формуванням у неї стійких і супідрядних один одному мотивів» [6, с. 81]. Воно пов'язане, на його думку, насамперед із тим, що «саме в дошкільному віці провідною діяльністю стає гра, що породжує у дитини уяву як психологічну основу творчості, що робить суб'єкта здатним до створення нового в різних сферах діяльності і на різних рівнях значущості» [там само].

На думку Давидова, суть особистості людини пов'язана з її творчими можливостями. Основна потреба людини як особистості, пише він, - це потреба в творенні світу і самої себе. У зв'язку з цим Давидов цитує слова К. Обуховського, якими той визначає «особистісний рівень психологічної організації індивіда» як «спосіб... оволодіння своїм майбутнім... за допомогою творчих дій...» [там само].

Недоліком вихідної «концептуальної схеми» діяльності в теорії діяльності є, на наш погляд, і те, що вона належить до «парадигми голоду», про яку писав Маслов [9, с. 64-65]. Кажучи про зародження діяльності і психічного відображення, Леонтьєв говорить про «діяльність» тварин. Еволюцію поведінки і психіки тварин, пише він, можна адекватно зрозуміти як історію розвитку предметного змісту діяльності (тварин) [8, с.143].

Говорячи про «розрізнення потреби як внутрішньої умови, як однієї з обов'язкових передумов діяльності і потреби як того, що спрямовує й регулює конкретну діяльність суб'єкта в предметному середовищі», Леонтьєв наводить слова І.М. Сєченова: «Голод здатний підняти тварину на ноги, здатний надати пошукам більш-менш жагучого характеру, але в ньому немає жодних елементів, щоб спрямувати рух у той чи інший бік і видозмінювати його згідно з вимогами місцевості й випадковостями зустрічей» [8, с. 144].

Особливу роль в теорії діяльності відіграє «зустріч потреби з предметом», її опредмечення, або «наповнення» її змістом, який черпається з навколишнього світу; при цьому потреба переходить на власне психологічний рівень. На цьому рівні, вважає Леонтьєв, розвиток потреб відбувається у формі розвитку їх предметного змісту. «.Ця обставина, - продовжує він, - тільки і дозволяє зрозуміти появу в людини нових потреб, зокрема таких, які не мають своїх аналогів у тварин, «відв'язані» від біологічних потреб організму і в цьому значенні є «автономними». Їх формування пояснюється тим, що в людському суспільстві предмети потреб виробляються, а завдяки цьому виробляються й самі потреби» [8, с. 145].

Таким чином, в теорії діяльності по суті, між біологічними, «нижчими» потребами і чисто людськими, «вищими» не убачається особливої різниці, крім того, що вони мають різний предметний зміст. Тим часом, деякі дослідники справедливо, на наш погляд, стверджують, що між цими видами потреб існують набагато істотніші відмінності.

Наприклад, Маслов, виступаючи проти «парадигми голоду» в дослідженні потреб, відзначає, що не всі потреби можуть бути «ізольовані», не всі вони можуть бути локалізовані соматично і не всі потреби можуть розглядатися, начебто вони були єдиною «річчю», що «відбувається» в даний момент в організмі [13, с.64-65].

Якщо припустити, що критики «парадигми голоду» мають рацію, то теорії, що виходять з цієї парадигми, очевидно, не досить адекватно описують реальність, принаймні щодо «вищих», людських потреб. Можливо, саме з цим пов'язана і непереконливість розділення в теорії діяльності мотивів на «смислоутворювальні» й «мотиви-стимули».

Можна констатувати, що основні критичні зауваження, які висловлюються на адресу психологічної теорії діяльності, пов'язані з її недостатньою, на думку критиків, «гуманістічністю» (неможливість описати такі прояви особи, як вчинок і діяння, розрізнити діяльність «джерела активності» і «пішака», розкрити специфіку вищих, «смислоутворювальних» потреб і мотивів людини, недостатня чіткість визначення ключового поняття смислу, недостатнє урахування ролі творчості в розвитку особистості).

Хоча Леонтьєв і говорить про «полімотивованість» діяльності, про «смислоутворювальні мотиви» [8, с. 212], ці поняття з'являються на досить пізній стадії розвитку теорії, вони не випливають з вихідної «схеми аналізу діяльності» і іноді навіть їй суперечать (поняття «смислоутворювального мотиву»). Можна сказати, що вони створюють враження якоїсь надбудови над основною будівлею теорії, що мало узгоджується з цією будівлею і навіть з її фундаментом.

Очевидно, таке становище справ не випадкове, і воно пов'язане з тим, що пріоритетною спрямованістю психологічної теорії діяльності стало не стільки «вивчення людського в людині», скільки подолання «постулату безпосередності», схеми «стимул реакція» і, в остаточному підсумку, опис людської психіки і особистості, зокрема, через діяльність.

Із самого початку гуманістична спрямованість даної теорії виявлялася у введенні до схеми аналізу в якості центрального кільця «людської діяльності». Проте, ця «людськість» діяльності багато в чому залишалася, на наш погляд, на рівні декларації. Як було показано вище, в початковій «схемі аналізу діяльності» діяльність мало чим відрізняється від «діяльності» тварини, при цьому спадкоємність діяльності людини і «діяльності» тварини всіляко підкреслюється.

Проте, на наш погляд, психологічна теорія діяльності має значний гуманістичний потенціал. Але він може бути реалізований лише за відмови від «парадигми голоду» та істотної перебудови початкової «схеми аналізу діяльності» в напрямах, на які вказують критики теорії діяльності. Це розкриття специфіки людських потреб, розкриття специфіки людської діяльності і, ширше - активності (зокрема, таких її форм, як вчинок і діяння), перехід від схеми «однієї діяльності» до схеми, яка б відображала полідіяльнісну природу людини, і, нарешті, подальша розробка ключового, на наш погляд, поняття теорії діяльності (а може, й психології взагалі) - поняття смислу^[10].

Що ж до іншого варіанту діяльнісного підходу - концепції С.Л. Рубінштейна - то її гуманістична спрямованість чітко простежується з моменту, якщо можна так виразитися, її зародження. У ній на зміну «поведінці» як сукупності реакцій, що мало відрізняється від поведінки тварин, приходить людська діяльність, в якій і через яку індивід реалізує і затверджує себе як суб'єкт і як особистість: «як суб'єкт - в своєму відношенні до об'єктів, їм породжених, як особистість - в своєму відношенні до інших людей, на яких він в своїй діяльності впливає і з якими він через неї вступає в контакт» [10, с. 436]. Саме в такій діяльності всі психічні властивості людини не тільки виявляються, але й формуються

Наявність у людини свідомості і дії є, за Рубінштейном, фундаментальною характеристикою людського способу існування в світі. Людина в цій концепції виступає як істота, що усвідомлює світ, інших людей, саму себе як суб'єкта, як дійову особу [10, с. 336].

Водночас автор концепції неодноразово підкреслює, що до діяльності не зводиться все різноманіття взаємодії людини зі світом (людьми, речами, природою), виступає проти перебільшення ролі діяльності; такому перебільшенню він закликає протиставити інше співвідношення людини і буття - залучення людини до буття через його пізнання і естетичне переживання - споглядання (про що йшлося вище). Не можна не відзначити близькість такого підходу до «даосистського» підходу А. Маслова.

Розбудовуючи діяльнісний підхід, С.Л.Рубінштейн уникнув, на наш погляд, якщо можна так виразитися, «діяльнісного редукціонізму», який багато в чому характерний для того варіанту діяльнісного підходу,що пов'язаний з ім'ям О.М. Леонтьєва. У цьому останньому варіанті, на наш погляд, виразно простежується прагнення пояснити всі психічні явища через діяльність, при цьому в початковій схемі аналізу діяльності остання мало чим відрізняється від «діяльності» тварини, і більш того, спадкоємність діяльності людини і «діяльності» тварини всіляко підкреслюється.

Представники гуманістичної психології величезного значення надають проблемі детермінації активності людини. Вони категорично не згодні з бігевіористським підходом до цієї проблеми, який виходить з «аксіоми» про зовнішню детермінацію поведінки людини. Прихильники гуманістичної психології відносять до основних характеристик людини прагнення до самоактуалізації та пов'язану з ним здатність до самовизначення, до самодетермінації, вважають, що організм має «біологічну мудрість», що для нього є характерною тенденція до вибору здоров'я, зростання, біологічного успіху, що люди повинні більше довіряти своєму організмові «як самостійному, самокерованому і такому, що самостійно вибирає» [9, с. 22-23], повинні прислухатися до свого «внутрішнього голосу», що людям властиво шукати, відкривати для себе «буттєві цінності» і на їх основі «самозабутньо» займатися тим, «до чого покликала їх доля і що вони люблять, так що відмінність між роботою і задоволенням для них зникає» [9, с.50].

У зв'язку з цим в гуманістичній психології чимала увага зосереджується на здатності людини «трансцендувати», «виходити за межі» того, що ніби нав'язує навколишнє середовище і навіть, як би сказав Рубінштейн, «внутрішні умови». У цьому сенсі Маслов казав, що він розробляє «психологію трансценденції» [9, с. 12]. При цьому він розумів трансценденцію дуже широко. Це і начебто вихід за межі самосвідомості, самоспостереження, що виражається в самозабутті, і трансценденція простору, і трансценденція часу. Це також трансценденція своєї культури, трансценденція свого минулого. Це і трансценденція свого «Я», егоїзму, егоцентризму, трансценденція базових потреб, трансценденція власної слабкості і залежності і т.д. [9, с. 254-264].

Особливий інтерес тут для нас становить такий вид трансценденції, виділений Масловим, як «трансцендування наявної ситуації». Автор цитує К. Ґольдштайна: «...ставитися до існування з погляду можливого, а не тільки актуального» і пояснює: «Мається на увазі: піднятися над прив'язкою до стимулу і наявної «тут-і-зараз» ситуації. Втім, обмеженість розглядом конкретної ситуації, як у К. Ґольдштайна, може бути подолана. Мабуть, краще за все тут буде таке формулювання: піднятися в царину можливого, а не тільки актуального» [9, с. 258].

За Рубінштейном, «постійний вихід людини за межі ситуації» [11, с. 341] є сутнісною характеристикою буття людини в світі. Можна констатувати, що у цьому питанні і, взагалі, щодо проблеми детермінації людської активності підходи Рубінштейна і Маслова дуже близькі. Обидва дослідники бачать в людині істоту, що має свідомість, здатна усвідомлювати себе, навколишній світ, виділяти значуще для себе в світі і в собі, і на цій основі діяти, ставлячи певні цілі та досягаючи їх,в той же час долаючи протидію навколишнього світу, «зовнішніх», а також деяких «внутрішніх» умов.

Близьким є і бачення цими дослідниками розвиненої особистості, «особистості в специфічному значенні цього слова», «ідеальної людини» в термінології Рубінштейна, або людини, що самоактуалізується, чи «психологічно здорової» людини, за Масловим. Вище наводилися вже слова Маслова про те, що «ми можемо тепер судити про природу людину в термінах її можливостей, її потенціалу, її найвищого можливого розвитку» [13, с. 342]. Відповідно, психологічно здорові люди, за Масловим, - це люди, які реалізують свої «людські потенції», які досягають певного ступеня ідентичності, «самості», самоактуалізації, приходять до основних людських, «буттєвих», в термінології Маслова, цінностей [9, с. 33].

За Рубінштейном, «ідеальна людина - це людина, в якій реалізовані всі її потенції» [11, с. 367], у якої є «свої позиції, своє яскраво виражене свідоме ставлення до життя, світогляд, до якого вона прийшла у результаті великої свідомої роботи» [10, с. 638], а основне етичне завдання виступає перш за все як «основне онтологічне завдання: урахування і реалізація всіх можливостей, які створюються життям і діяльністю людини, боротьба за вищий рівень людського існування, за вершину людського буття., боротьба проти всього, що знижує рівень людини» [11, с.349].

Ми бачимо, що і в цьому найважливішому питанні позиції обох дослідників практично співпадають. Дивує той факт, що, діючи незалежно один від одного, виходячи з різних методологічних і теоретичних позицій, Маслов і Рубінштейн прийшли практично до спільного розуміння людини, її специфічно людських характеристик, проблеми детермінації її активності.

Обидві концепції спрямовані на вивчення «людського в людині»; для обох є характерним підхід до людини як до свідомої та діяльної істоти, котра, в ідеалі, прагне повної реалізації своїх «людських потенцій» на основі основних людських («буттєвих») цінностей, здатна до самодетермінації й розвитку; підкреслення важливості «споглядального», «даосистського» підходу до людини і світу; розуміння небезпеки перебільшення ролі діяльності, властивого бігевіоризму і прагматизму.

На основі проведеного аналізу концепції С.Л. Рубінштейна можна зробити висновок, що їй із самого початку були властиві гуманістична спрямованість і гуманістичний зміст, і вона послідовно розвивалася автором в заданому ним напрямі, або в системі координат, яку він згодом визначив таким чином: «Оскільки є людина, вона стає не чим іншим, як об'єктивно існуючою вихідною точкою всієї системи координат» [11, с. 330].

Попри невпинні зусилля автора концепції, спрямовані на розвиток своїх ідей, її значний гуманістичний потенціал залишається далеко не вичерпаним. Намітимо основні напрями можливого розвитку концепції Рубінштейна, реалізації її гуманістичного потенціалу.

По-перше, це проблема детермінації людської активності. Розуміння особистості як «воєдино зв'язаної сукупності внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні дії», вимагає подальшої розробки і конкретизації. Можливі шляхи такої розробки намітив сам Рубінштейн, кажучи про «детермінування через свідомість», про проблему смислу і значення, про роль цінностей в регуляції поведінки і про проблему внутрішніх умов регуляторної ролі цінностей.

Іншим важливим напрямком реалізації гуманістичного потенціалу концепції Рубінштейна може стати розвиток уявлень її автора про виховання, про «будівництво» людини, про розвиток особистості, суб'ектності людини, про розвиток її людських потенцій. Є необхідними дослідження, спрямовані на вивчення психолого-педагогічних умов розв’язання сформульованого Рубінштейном «основного етичного завдання», яке виступає для нього також як основне онтологічне завдання: «урахування і реалізація всіх можливостей, які створюються життям і діяльністю людини, - боротьба за вищий рівень людського існування, за вершину людського буття» [11, с.349].

Тут актуалізуються ключові для діяльнісного підходу проблеми: проблема «адекватних» з погляду розвитку людини, її самоактуалізації, діяльностей, проблема організації такої діяльності, залучення до неї «виховуваного» або створення умов для його «самозалучення». Постає також проблема гармонійного співвідношення діяльності і споглядального ставлення до світу - «двох основних відношень до світу» в концепції Рубінштейна.

Нарешті, можливий розвиток наміченого автором концепції «психоаналізу» нового стилю, який полягає «у смисловому аналізі людської поведінки, котрий виступає як шлях розкриття духовного життя людини» [11, с. 366].

Отже, ми приходимо до висновку, що діяльнісному підходу в психології в обох його варіантах властиві гуманістична спрямованість, спрямованість на вивчення людського в людині, гуманістичний потенціал. На даний час цей потенціал більше реалізований в концепції Рубінштейна. Його подальша реалізація може здійснюватися через дослідження, спрямовані на розкриття специфіки людської діяльності, людської активності (в тому числі споглядання), через вивчення детермінації людської активності, через дослідження проблеми “адекватної”, з погляду розвитку людини діяльності, активності, і нарешті, через дослідження проблеми смислу і смислової регуляції активності людини.

Література

1. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С.Л. Рубинштейна. - М.: Наука, 1989. - 268 с.

2. Асмолов А.Г. Психология личности. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. - 367 с.

3. Балл Г.А. Психология в рациогуманистической перспективе: Избр. работы. - К.: Основа, 2006. - 408 с.

4. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. - М.: Сов. Россия, 1979. - 289 с.

5. Выготский Л.С. Собр. соч. - Т. 1. - М.: Педагогика, 1982. - 487 с.

6. Давыдов В.В. Проблемы развивающего обучения. - М.: Педагогика, 1986. -240 с.

7. Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. - М.: Педагогика, 1983. - Т. 1. - 391 с.

8. Леонтьев А.Н. Избранные психологические произведения: В 2 т. - М.: Педагогика, 1983. - Т. 2. - 318 с.

9. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы / Пер. с англ. М.: Смысл, 1999.

- 424 с.

10. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. - СПб.: Питер Ком, 1999. - 720 с.

11. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. М.: Педагогика, 1973. - 423 с.

12. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность: В 2 т. - М.: Педагогика, 1986. - Т. 2. - 392 с

13. Maslow A.H. Motivation and Personality. 2^nd ed. - NewYork: Harper & Row, 1970.

- 411 p.