Теоретико-методологічні основи дослідження вікових та індивідуально-психологічних особливостей як чинника духовного розвитку особистості

Методологічною основою вивчення індивідуально-психологічних та вікових особливостей як чинника духовного розвитку особистості є, насамперед, екзистенційно-феноменологічний підхід, який базується на ідеї цілісного розуміння людини у всій системі її ставлень до світу і самої себе, розуміння особистості як вищого інтегратора психічної реальності.

Таке розуміння духовності було започатковане Е.Фроммом та К.Юнгом. У подальшому сучасне розуміння особистості, її духовності мало розвиток у працях Р.Асаджіолі, А.Маслоу, К.Роджерса, В.Франкла та ін. Згідно з баченням згаданих дослідників, людина є духовним створінням, яка має свободу, прагне до розвитку, самоздійснення, самореалізації та самоактуалізації. У розуміння духовності входить пізнання, моральність і досягнення майстерності у якійсь справі, самовдосконалення і самоактуалізація [1].

До характеристик духовної реальності особистості, яка самоактуалізується, А.Маслоу відносить прийняття себе, інших, природи та світу; ефективне сприйняття реальності і ставлення до неї; мотивацію зростання; потребу в усамітненні, самостійність; автономію, розвиток внутрішніх ресурсів, самодостатність; збереження відчуття щастя і новизни; досвід вищих станів; щире бажання допомогти людям; глибокі та вибіркові міжособистісні стосунки; наявність сильних та визначених моральних стандартів; філософське, невороже почуття гумору; творчість тощо. До більш конкретних шляхів досягнення самоактуалізації А.Маслоу відносить такі прояви духовності особистості, як переживання того, що відбувається навколо, прийняття відповідальності за свої вчинки. Духовність дає змогу творити власну реальність – світ сенсів і значень, сповнений переживань і осмислення.

Часто дослідники визначають духовність як «основний напрям», «сутність чогось», «початок, визначальну поведінку», що фокусує в собі загальнолюдські та індивідуальні цінності, багатство і досконалість внутрішнього світу особистості [3]. Духовність пов’язана з відкриттям самоцінного, очевидного і необхідного сенсу власного існування. Духовність є способом існування людини, яка досягла особистісної зрілості.

Основоположники гуманістичного підходу зазначали, що криза сучасного суспільства пов’язана з кризою звичних цінностей. Зокрема, К.Роджерс

підкреслював, що навколишнє середовище може сприяти або перешкоджати рухові особистості в напрямі самоактуалізації. Він вважав, що необхідно створювати умови, які сприятимуть збереженню духовності, духовному зростанню людини і самоактуалізації особистості [4]. А.Маслоу пропонував розглядати самоактуалізацію як нову універсальну життєву духовну цінність.

Гуманістична парадигма, хоча й не відкидає детермінацію поведінки інстинктами, вродженими схильностями, соціальним середовищем, але стверджує, що за будь-яких умов основою поведінки, діяльності, розвитку особистості є духовність.

Ідеї класиків гуманістичного підходу були розвинуті українськими психологами М.Й.Боришевстким, Г.О.Баллом, М.В.Савчиним, Т.М.Титаренко та іншими. Зокрема, психологічним аспектам духовності присвячені дослідження М.Боришеського, О.Зеліченка, О.Колісника, Н.Коваль, В.Москальця, Е.Помиткіна, Т.Титаренко, Ж.Юзвак та ін. Проблему ціннісних орієнтацій, які є основою духовної сфери особистості, досліджували зарубіжні та вітчизняні вчені Г.Олпорт, Т.Парсонс, Г.Спенсер. О.Богомолова, О.Борковська, В.Ольшанський, І.Попова. З.Файнбург, В.Шердаков, В.Ядов та ін. Однак питання вікових та індивідуально-психологічних особливостей як детермінант духовного розвикту особистості залишається малодослідженим.

Духовність ми розуміємо, слідом за М.Й.Боришевським, як багатомiрну систему, складовими якої є утворення у структурі свiдомостi та самосвiдомостi особистостi, в яких вiддзеркалюються її найактуальніші моральнорелевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дiйсностi, до iнших людей, до себе самої, що стали суб’єктивно значущими регуляторами активності [5].

Описуючи особистість з високим рівнем розвитку духовності, М.Й.Боришевський виокремив поведінкові ознаки, що можуть розглядатися як певні індикатори духовного розвитку особистості. Серед них: переважання життєствердних настроїв завдяки багатогранності та перспективності системи моральнорелевантних ціннісних орієнтацій, виражені почуття самоповаги та поваги до іншої людини, виражена тенденція до звільнення від егоцентризму на користь алоцентризму, толерантність та інші [6].

Отже, духовність особистості може виявлятися як на інтрапсихічному рівні (самосвідомість, цінності, риси характеру), так і на інтерпсихічному, поведінковому рівні (ставлення, особливості взаємодії з навколишніми, поведінкові паттерни).

7.1.