Потреби в духовному розвитку особистості

Проблема джерел людської мотивації належить до числа найгостріших і найскладніших як у методологічному, так і в теоретичному відношеннях. Розглядаючи мотивацію людини як психологічний феномен, вчені зустрілися з багатьма труднощами.

Не краще виглядає становище з поняттям «мотив». Цим словом називають найрізноманітніші психологічні феномени: уявлення та ідеї, почуття і переживання (Л.І. Божович); потреби та потяги, спонукання і схильності (Х. Хекхаузен); бажання, звички, думки та почуття обов’язку (П.А. Рудік); морально-політичні настанови і помисли (А.Г. Ковальов); психічні процеси, стани і властивості особистості (К.К. Платонов); предмети зовнішнього світу (О.М. Леонтьєв); настанови (А. Маслоу) і навіть умови існування (В.К. Вілюнас) [16]. Тільки у зарубіжній психології існує приблизно 50 теорій мотивації, в яких мотив тлумачиться найрізноманітнішим чином.

Аналізуючи такий стан проблеми, О.М. Леонтьєв наголошує на тому, що праці, присвячені проблемі мотивації, майже неможливо систематизувати через те, що поняття, які дослідники називають терміном «мотив» надзвичайно різні, і само це поняття перетворилося на «великий мішок», що містить найрізноманітніші речі.

Результатом такої термінологічної неузгодженості стають значні труднощі, з якими зустрічаються педагоги-практики, що мають справу з вихованням особистості. Так, педагог Л.П. Кічатинов ставить слушне запитання: як за такої різноплановості тлумачення «мотиву» педагогам вийти на практичний шлях його формування? Автор справедливо зауважує, що перетворення поняття «мотив» на «великий мішок» або «сміттєвий кошик» призводить до закриття низки педагогічних перспектив [16].

Виходячи з окресленого стану розробленості проблеми мотивації та мотиву і пов’язаної з цим складності застосування теоретичних розробок до практики виховання, доцільно зосередити увагу на проблемі вищих духовних потреб, які є визначеними більш чітко.

Суть життя людини на Землі, на думку П.Р. Ігнатенка, полягає у задоволенні власних різноманітних потреб. Під потребою розуміють стан особистості, що вимагає вступати у взаємовідносини з навколишньою дійсністю для збереження свого існування, функціонування та забезпечення розвитку, успішної життєдіяльності, пізнання і освоєння світу, самореалізації у ньому. Як первинні потреби (біологічні – в їжі, житлі, одязі тощо), так і вторинні (соціальні, духовні – у знаннях, оволодінні соціальним досвідом, у праці, творчості, спілкуванні, самовизначенні, суспільному статусі тощо) виникають під впливом конкретних внутрішніх і зовнішніх умов та активізують пізнавальну, емоційну й вольову сфери особистості, спонукають її до дії, пошуку об’єктів для задоволення цих потреб. Потреби – це фундаментальна якість особистості, що визначає спосіб і спрямованість її життя, дій та поведінки, характер ставлення до дійсності [17].

До розуміння сутності потреб як важливого компоненту мотиваційної сфери людини існує багато теоретичних підходів. Однак досі не створено повної класифікації людських потреб. Більш того, Вірджинія Н. Квінн стверджує, що завдання класифікації усіх потреб людини є таким, яке неможливо розв’язати, оскільки потреби характеризуються розмаїттям і багатством видів та груп [18].

У детермінації активності людини біологічні та духовні потреби переплітаються доволі складним чином. У часовому ракурсі біологічні потреби є первинними, а духовні формуються пізніше. У структурнофункціональному плані духовні потреби є визначальними – вони не лише підпорядковують собі реалізацію біологічних потреб, вони є своєрідним індикатором рівня розвитку людини. Чим більшою мірою духовні потреби представлені у мотиваційній сфері людини, тим більш розвиненою вважається особистість.

Між біологічними та духовними потребами може виникати певний конфлікт, що призводить до складних життєвих проблем. Недооцінка, зневажання природних потреб може призвести до відриву людини від базових складових її життя, до підміни реального життя ідеалізованими моделями. І, навпаки, втеча у прагматизм, відмова від вищих смислів значно збіднює існування людини, принижує її до рівня лише безпосередніх актуальних потреб, відсторонює від найвеличніших культурних досягнень цивілізації [34].

В.О. Сухомлинський, вважаючи людські потреби великим двигуном розвитку особистості, надавав належного значення первинним, матеріальним потребам. У вітчизняній літературі часто зустрічається негативне ставлення до ролі і значення матеріальних потреб у житті людей – прагнення особи до матеріального благополуччя іноді вважається чимось негідним, ганебним.

Виходячи з цього, вельми важливою проблемою всебічного розвитку особистості педагог вважав виховання культури потреб. Завдання виховання Сухомлинський бачив не тільки в тому, щоб виховати різнобічні матеріальні і духовні потреби. Значно складнішим педагогічним завданням він вважав гармонійний розвиток матеріальних і духовних потреб. Як необхідну умову гармонійного розвитку особистості педагог розглядав наявність у житті людини діяльності, спрямованої на становлення і задоволення саме духовних потреб. Отже, не заперечуючи важливості матеріальних потреб, В. Сухомлинський віддавав пріоритет потребам якісно іншого, вищого порядку – потребам духовним. В узвишші потреб він бачив шлях до розв’язання багатьох проблем, у тому числі і тих, що так гостро постають у сучасному соціумі.

Таким чином, багато дослідників в основі духовного розвитку людини бачать розвиток її потреб від нижчих до вищих, завдяки чому відбувається трансформація свідомості та самосвідомості [26; 33; 35]. У процесі духовного розвитку особистості на зміну ієрархії вузькоособистісних потреб, життєвих взаємовідносин і особистісних цінностей, що визначають прийняття рішень людиною, приходить орієнтація на широкий спектр загальнолюдських і культурних цінностей, які не перебувають між собою в ієрархічних відносинах, а допускають альтернативність. Духовність суб’єкта

проявляється у відповідальному прийнятті й слідуванні вищим зразкам людської культури, вона пов’язана з засвоєнням вищих цінностей буття людини як власних [35].

О.М. Леонтьєв, розкриваючи шлях розвитку людської особистості, окреслив наступний напрям розвитку людських потреб: спочатку особа діє задля задоволення своїх елементарних, вітальних потреб з метою підтримки свого існування, а далі вона починає задовольняти свої вітальні потреби й підтримувати своє існування для того, щоб діяти задля досягнення цілей, які відповідають її вищим потребам, щоб робити справу свого життя.

На думку В. Квінн, найбільш розгорнуту класифікацію потреб і мотивів людини – ієрархічну модель мотивації у вигляді піраміди – вдалося створити Абрахаму Маслоу [18]. Американський психолог розглядав потребову сферу людини як ієрархію різних потреб − від найпримітивніших, біологічних до потреб вищих рівнів, найтонших (таких, як прив’язаність до інших людей, потреба в повазі з боку інших і в повній самореалізації), впорядковуючи потреби відповідно до їх ролі в розвитку особистості.

Теорія А. Маслоу акцентує на тому, що потреби, які знаходяться на верхівці піраміди, можуть впливати на поведінку людини лише після того, як задоволені потреби, що посідають нижчі рівні. Шлях до розкриття потенційних можливостей індивіда – до його самореалізації – відкривається лише після задоволення його біологічних потреб, вищі потреби можуть виявитися тільки після того, як задоволені більш примітивні. Отже, фізіологічні потреби виступають на перший план. За ними йде потреба у захищеності, безпеці (фізичній і психологічній), задоволення якої уможливлює розвиток потреби у належності та любові (в емоційних контактах, у доброму ставленні, любові, у прийнятті певним суспільством, в об’єднанні, належності до групи тощо). Задоволення потреб трьох згаданих категорій сприяє розвитку в індивіда самоповаги і поступово перетворює його на творчу особистість, здатну піклуватися про інших людей і про благополуччя людства. Таким чином особистість сягає стадії самореалізації (самоактуалізації).

Самоактуалізація – прагнення людини якнайповніше виявити, розвинути та реалізувати свої можливості, прагнення бути тим, ким вона може бути. Потреба в самоактуалізації, згідно з А. Маслоу, відноситься до рівня духовної реальності в людині та є універсальною життєвою духовною цінністю. Чинником мотивації для людей, що досягають стадії самоактуалізації, є вищі, духовні цінності – істина, креативність, краса, доброта, цілісність, любов до життя, унікальність, справедливість і самодостатність [10; 26; 27].

А. Маслоу окреслив ідеальний шлях саморозвитку особистості, який може здолати лише незначна частина індивідів. Понад 90% людей зупиняються на рівні пошуку захищеності та доброго ставлення, що спричинюється

низкою чинників, одним з яких є вплив соціального середовища. Сучасна людина живе в певному соціумі, який виступає важливим чинником формування духовності особистості. Засновники гуманістичного підходу в психології А. Маслоу і К. Роджерс підкреслювали, що середовище, яке оточує особистість, може сприяти її руху в напрямі самоактуалізації або гальмувати його. На думку К. Роджерса, необхідно створювати умови, сприятливі для збереження духовності, духовного зростання людини та її самоактуалізації. Лише суспільство, структура якого сприяє повному розвитку кожного, здатне забезпечити можливість повної самореалізації найбільшій кількості його членів [10].

На жаль, у сучасних соціально-економічних умовах проблема розвитку особистості, реалізації потреби в самоактуалізації людей відступає на другий план, найактуальнішим завданням багатьох категорій населення стає задоволення потреб більш низьких порядків. З огляду на сказане, чи не найголовнішим завданням педагогічної діяльності освітніх закладів є формування духовності підростаючого покоління. Будь-яке суспільство потребує високодуховних громадян, здатних мислити та діяти задля суспільного блага. Такі люди є стрижневим фондом нації та держави. Головну роль у відродженні духовності особистості і подоланні духовної кризи суспільства належить відіграти освіті, яка має повернутися до виконання своєї основної функції – формування гармонійно розвиненої, високодуховної особистості. Реформування системи державної освіти у зазначеному напрямі ставить перед сучасною наукою завдання психолого-педагогічного обґрунтування процесу духовного розвитку особистості, розробки програм розвитку духовності молоді, оновлення змісту і методів навчання школярів та студентів [33].

2.1.