Голубець М. Плем’я Чингісхана

Простяглася в серці Азії країна, мов мачуха. Стужа і спека, вітер і сніг, пісок і камінь. Мов казан безмеж­ний, з погнутим дном, підхмарними горами від світу відгороджений. Тільки на півночі, від Байкальського озера по верхи Маньчжурії, в долинах Керуляну й Окону зеленіли соснові й березові ліси, гнулися під вітром трави.

Не лякався життя первородний син Єзукая. Прийшов на світ в щасливу для свого батька хвилину перемоги над тяж­ким ворогом Темуджином. Втратив життя й бунчук началь­ницький ворог Єзукая, а його ім’я, що славило його досі, як "сталь прёгостру", припало синові переможця.

Ховався й ріс Темуджин, як усі діти в Гобі. Як вони бився з братами, рідними й двоюрідними за недогризки з батьківського стола, як вони пильнував батьківських табунів, коли став хлопцем; як вони нагострював око, виглядаючи, чи на обрії не покажеться ворог. Днями й ночами не зіскакував з коня, їв скупо й погано, а бувало, що минали дні й тижні, як глотка йому засихала від спраги, а шлунок корчився від голоду. Та не з одного тільки голоду й холоду сплелася молодість Темуджина. Перегони на конях до впаду, бій на­вкулачки, а час до часу грабіж у багатого сусіда, щастям і задоволенням розпирали груди сина Єзукая.

Мав теж Темуджин і мрії рожеві, мов зорі привабливі. Криві турецькі шаблі, рогатини зі слонової кості, списи з бамбука, стріли пірнаті й щити з гарбованої шкури, покриті блискучим лаком, що мерегтіли зі стін батьківської юрти, не давали йому спокою в день, проганяли сон поночі. Не міг діждатися первородный син Єзукая хвилини, у якій батько покличе його до себе і скаже: "Бери, це твоє..."

• Ріс Темуджйн, а з ним росла його сила й вигострювалася хитрість.

Мати Темуджина, прекрасна Іглюм, була з меркітського племені. Полонив її батько Темуджина в хвилині, як по відбутому весіллі переїздила до юрти свого судженого. Єзу- кай був сильний і багатий. Пірвана погодилася з долею й привела йому сина, але її плем’я дихало жадобою пімсти за тяжку зневагу, слушного часу дожидаючи. >

Сорока тисячами юрт володів батько Темуджина, Єзукай Сміливий, хан Монгола Великого. А по юртах волочилися старці з однострунними балалайками, про подвиги й бої дідів і прадідів Темуджина виспівуючи. Темуджйн слухав тих спі­вів жадібно. Тепер він уже знав, що рід його від Бурджі-гена Сіроокого ведеться, що прадід його Кабуль-хан торгав за бо­роду цісаря Китаю і за це згинув отруєний. Він знав теж, що батько його жив у побратимстві з Тогрулем, ханом кераїтів¹, найсильнішого племені в Гобі. Знав, що він первородный син у свого батька й що по ньому на шкурі білого коня засяде...

А коли одного разу спитав Темуджйн в одного зі старців, що таке Китай, то сказав йому старець:

"Країна Китай в сотню разів більша від нашої. Але ми є люди мандрівні. Привчені до війни й мандрівки, все, що наше, возимо з собою. Вдасться нам напад, то грабуємо й наживаємося, коли ні, то тікаємо вбезвісти. Коли б ми по­чали міста будувати й від нашого життя мандрівного відвикати, то мусіли б пропасти. Міста й монастирі зм’якшу­ють людську вдачу, вбивають радість війни. Тільки незламна сила природи й радість війни запевнять нам володіння над іншими племенами".

Тим часом Темуджйн вибився з дитинства, а батько взяв його до свого боку. Сильний, широкоплечий, з білявою шкірою, одідиченою по матері, з чорними зірками в блакит­но-сірому обрамуванні, з брунатно-полум’яним волоссям. Го­ворив рідко, але твердо й переконливо. Мав дар здобувати собі приятелів.

Буртаі, дев’ятилітня дочка чужого войовника, що був теж з роду Сірооких, звернула на себе увагу тринадцятилітнього Темуджина.

По дорозі трапилося Єзукаєві нещастя. Прийняв гостину в татарського ватажка й поїхав -до юрт з отрутою в тілі. Післав по Темуджина. Що кінь вискочить гнався Темуджин до Орду, та батька вже не застав у живих. Засів на шкурі білого коня, але три чверті юрт збунтувалося. Кинулись шу­кати нового володаря. Тринадцятилітній хлопець на шкурі білого коня й удова Іглюм не могли запевнити безпеченства їхнім юртам і стадам...

Даремне прекрасна Іглюм ухопила бунчук Єзукая й про­бувала зупинити втікачів. Завернула кілька юрт, але решта пішла собі геть. Темуджин зрозумів, що прийшов слушний час на помсту для племені, що не могло переболіти неслави прекрасної Іглюм.

Та не тільки неслава прекрасної Іглюм не давала заснути ворогам Великого Могола. З почуттям кровної образи змішалася ще й зависть, від образи сильніша. Великий Могол володів тією частиною Гобі, що мала найбільше пасовиськ, найбільше лісу й найбільше звіра в ньому. Поки жив Єзукай Сміливий, вороги принишкли. Коли ж місце його зайняла дитина, зрозуміли, що на кращу нагоду для наживи дове­деться довго ждати...

Три четвертини племені покинуло Темуджина. З тих, що залишилися, мало хто платив десятину до ханських шпихлірів і оборогів. Таргутай, великий войовник, як Темуд­жин і його батько з роду Сірооких, начальник кровних во­рогів Великого Могола — тайджутів, проголосив себе волода­рем Північної Гобі. Щодня переходили нові юрти від Темуд­жина до Таргутая, а Темуджин сидів у юрті, кусав пальці й плакав з досади. Іглюм-прекрасна могла бути спокійна за себе, але певної заглади міг очікувати Темуджин. Первород- ний того, хто знеславив Іглюм, нелітній володар найкращої частини Гобі...

Почалася війна. Без виповідження. Хмара тайджутських їздців кинулася на Орду.

Темуджин не злякався. Ухопив турецьку шаблю й станув при вході до юрти. Та Кассар-лучник ухопив його, висадив на коня й, щонайпрудкіших ворогів стрілами поклада ючи, пігнав з табору, мов вихор. Таргутай не гнався за втікачами. Сліди їх були свіжі, а втекти могли так далеко, як вистачить сили в одного коня.

Таргутай не помилився. Через тиждень привели йому Te- муджина, падаючого з перевтоми, з безсилою ненавистю в очах. Таргутай завагався. Найпростіше було б його замучити, але пошкодував сміливця. Закованого в "танг", дерев’яне яр­мо з отворами на шию й руки, віддав молодого хана під догляд найнікчемнішого з войовників. Та коли тайджути, п’яні кумисом і перемогою, забули за свого бранця, Темуд- жин підповз до вартівника, вдарив його "тангом" у голову й кинувся прожогом з шатра, а відтіля — у воду. Плисти на той бік не міг. Сховався в плавнях і наслухував, як за ним погналися. Один войовник Таргутая відкрив його, але, не зрадивши, побіг далі. Темуджин пізнав у ньому одного з послушників свого батька, що пристав до Таргутая. Коли ж наблизився вечір і табір успокоївся, Темуджин вковзнувся до шатра свого відкривця.

— Чого хочеш? — зжахнувся войовник.

— Здійми з мене "танг", нагодуй і позич коня!

— Згину з усім добром своїм і ріднею, коли тебе тут хтось застукає.

— Тому не гайся й роби те, що тобі кажу.

За хвилину був Темуджин вільний, за другу — ситий і на дорогу забезпечений, а коли місяць зайшов над табором, вартівники не зчулися, як хтось попри них проскочив у степ.

На місці, де стояв Орду Великого Могола, курилися зга­рища. Матір, прекрасну Іглюм, рідного брата Кассара-лучни- ка й двоюрідного Бельгутая відшукав Темуджин у не­прохідній гірській глуші. Дев’ять змарганих коней, а майна стільки, що на них, залишилося з сорока тисяч шатер Єзукая Сміливого. Довкола яри й гущавина, насторожена ворожою погонею, але в серці Темуджина певність: вдруге вже він ворогам у руки не попаде, своєї кривди не подарує, ані наслідства по батькові he відречеться.

А Буртаі, про нещастя свого судженого знаючи, та батько її, пан на багатьох стадах, наслухували, чи не зближається Темуджин, щоб йому захисту й підмоги не відмовити. Але Темуджин не спішився до них. Не вдався теж до Tor- руля, хана кераїтів, що з ним Єзукай кровне запив побра­тимство.

— Коли приходиш до приятеля, як жебрак з порожніми руками, то скорше погорди й презирства жди, аніж допомо­ги,— сказав собі Темуджин і заціпив зуби.

Ворожі войовники вкрали йому осьмеро коней. Темуджин сів на останнього й погнався за грабіжниками. По дорозі

задружив з Борджу, сином власника великих стад. Борджу нагодував голодного, змінив коня та ще й сам приєднався до погоні. Сміливість і розум, що помогли Темуджинові відвоювати загарбане добро, покорили Борджу. Коли ж мо­лоді хлопці завернули до шатра Борджуєвого батька, цей замість гніватися на сина, що відбіг від стада, сказав:

— Ви оба молоді, будьте приятелями й доховайте собі вірності до смерті!

Темуджин відлучив половину відбитих коней і предав їх новому приятелеві.

— Коли я візьму від тебе те, що до тебе належить, то за що ти мене зватимеш приятелем? — відхилив дарунок Борджу.

Так росла слава й множилися приятелі Темуджина. Ті, що покинули його по смерті батька, почали вертатися. Все нові юрти приставали до нього, нові войовники віддавали свої луки йому на послуги. Кілька сотень добре озброєних войов- ників, кількадесят юрт і стада тяглися тепер за бунчуком Темуджина. Мав сімнадцять літ і пригадав собі на Буртаі...

Зраділа Буртаі, зрадів її батько, Темуджина біля своїх шатер побачивши:

— Коли ми про велику ворожнечу проти тебе почули, не думали, що побачимо тебе повного сили й радості,— привітався батько Буртаі й зараз звелів огні палити, воли й барани на весілля різати.

А Буртаі сиділа за весільним столом і очима, повними щастя, водила за своїм героєм. Чотири роки ждала на нього, а коли оце прощалася з батьківськими шатрами, то хоч яка була горда за нього, ледве чи прочувала, скільки ще щастя з почуття влади й безмежного багатства ховає для неї при­значення...

Не забув тепер Темуджин і про Тогруля, хана кераїтів, на якого прапорах, впоряд з родовими знаками, виблискувало Розп’яття Христове?. Привіз побратимові свого батька плащ соболиний, що його від тестя на весілля дістав, але допомоги в нього не просив. Сам Торгуль при прощанні сказав йому, що коли тільки йому треба буде, не пожаліє своїх войовників для нього.

Потреба трапилася скорше, як Темуджин і Тогруль ду­мали. Хмара меркітів, що жили серед снігів Північної Гобі, звалилася на шатра Темуджина. А належали вони до пле­мені, що з нього вісімнадцять літ тому Єзукай Сміливий пірвав прекрасну Іглюм. Жадоба наживи й відплати осміли- ла напасників. Була ніч темна, як ворога окружили табір і палаючими смолоскипами шатро Темуджина закидали. Вхопити лук і шаблю та допасти коня, це було все, що вдалося Темуджинові. Буртаі попала в руки напасників, що віддали її кревнякові того, якому Єзукай пірвав прекрасну Іглюм.

Тепер уже Темуджин не завагався попросити допомоги в Тогруля. Дістав її й, ніччю на табір грабіжників напавши, відвоював Буртаі тринадцятилітню. А хоча не був потім пев­ний щодо батьківства свого сина первородного, то любив йдго й ставив над усі діти.

ВІРЛЯ

Темуджин спиває мед з уст вірної Буртаі, радіє дітьми^ що ростуть навдивовижу. Та куди щасливіший з нього пол­ководець! Шумить про нього буревій пустинний, шепочуть плавні по мутних озерах: це Той, що Небо нам його зіслало. Зневаги Великого Монгола месник, що п’яту свою карками ворожими підіпре!

Мов божеська ореоля опливає його обличчя вінок і меч щонайпередніших, мов мур здіймається довкола нього рада молодих войовників.

Невідступний брат Кассар-лучник, мов собака в обличчя його задивлений Борджу, що йому останні коні допоміг уря­тувати. Беян і Могулі, два вої незрівнянні й король пращі Зоо. А довкола них, мов самоцвіти в царській діадемі, що­найкращі імена монгольської шляхти: внук Кабуль-хана Даджітай, син Кабуль-хана Алтан, близький йому по крові Кудеяр з роду Сірооких і співець незрівнянний Аргун з лірою ЗОЛОТОЮ.

Тринадцять уже тисяч молодих войовників гарцює довко­ла ханського бунчука, стільки ж юрт і возів вантажних тяг­неться за ним бездорожними степами.

А скрізь, де не глянь, лад і послух, що його ще такого ніхто в монгольському племені не бачив. Вже ж бо пильнує цього Темуджин, аби кожному стало місця в обозі по стар­шині та по заслузі. Ніхто тут не вештається без діла, ніхто без призначення.

А дань несуть Темуджинові відусіль. Радо й наввипередки та без обману. Темуджин знає всіх по імені, а хто йому дань принесе понадсильну, тому надвишок повертає. Буває, що дарунком пошанує, вдвоє від дані ціннішим.

"Країна довгих днів і білих гір", пустеля незміряна, не знає благодаті миру й відпочинку. Все хтось на когось наска­кує, все хтось від когось відбивається. Та війни війнам нерівні. Бувають такі, що одної сотні войовників для них доволі. А щоб тисячі войовників не нудьгували, щоб не ле­дащіли в безділлі, Темуджин придумав для них забаву над усі забави.

Тринадцять тисяч войовників на тринадцять "гуран" розділивши, кожний "гуран" як належить озброївши й запа­сами забезпечивши, звелів їм у дві рівні, ніби ворожі собі лави станути й змагатися за безкровну перемогу. Хто кого з чола вдаривши, розтрощить, хто, зайшовши, ряди ворожі збентежить і перемішає, хто силою, а хто підступом воєнним над противником перемогу добуде.

І ніхто того не помічував, як у тих забавах воєнних росло бойове завзяття, кріпщав досвід, змагалася карність, а з нею кріпли загони Темуджинової кінноти. Сотні проти тисяч, ти­сячі проти десятків тисяч ворогів, що чаїлися відусіль.

Не вспіла ще закріпитися дружба монголів з кераїтськими войовниками, не прогриміла ще неслава пірваної меркітами Буртаі, як від сходу насунула на Темуджинові шатра нова хмара. Тайджути й татари, від споконвіку монголам ворожі й непримирні, чимраз ближче почали підходити до юрт Te- муджина.

А коли Орду з літніх пасовищ на зимові рушило, знявся крик сторожі:

— Вороги йдуть!

1 справді, Таргутай і тридцять тисяч тайджутів без юрт і стад з’явилося на обрії.

Хто жив у монгольському таборі, на коні кинувся. Сидів уже на коні Темуджин, та поки кинув приказ, подумав хви­лину:

"Тікати з юртами й стадами, з майном і жінками? Зустріти напасників у щирому степу? Ні!"

Тринадцять "гуранів" по тисячу їздців у кожному; сто їздців у ширину, десять у глибину загородили долину. Лівим крилом оперся живий мур у гущавину березового лісу, праве крило закінчене табором юрт, що в круг сформувавшися, обгородили собою стада. Жінки й діти в юртах дістали по лукові й сагайдакові.

Наблизилися вороги. Відділами по п’ятсот у кожному — сто в ширину й п’ять у глибину. Відділів було куди більше від монгольських, але вдвоє тонших.

В двох перших ворожих рядах їхали люди й коні пан­цирні — від стіп до голови покриті залізними бляхами на ременях. Шоломи залізні виблискували чорним лаком і кінськими хвостами з верхів повівали. Малі круглі щити з лакованої шкіри й довгі списи з кінським волосінням під вістрям.

- ^ґ‘ Курява знялася, земля застогнала. Враз ряди панцирних станули, мов укопані, а з-поміж них, мов хиже птаство вилетіла, легка кіннота. Наперли на ворога, кинули по ко­роткому ратищу й хмарою стріл ворога засипавши, розділилися на боки, щоб дати місце панцирним.

Не дрімала в рядах і кіннота Темуджина. Напасни­кам стрілами відповівши, рушила з копита проти панцир­них. З силою урагану кинулися Темуджинові "гурани" на ворога. Не витримали подвійні ряди панцирних напору де­сятирядної, кінноти Темуджина. Двічі розпорошені, двічі зби­ралися, але втретє зібратися не дали їм монголи. Врізалися в ворожу, гущу, кололи й рубали тоді, як задні ряди ворога хмарою стріл засипували. Крик борців, писк коней, свист стріл і арканів, а понад тим усим — тйсячні блискавиці крутих шабель наповнили повітря. Падали з коней панцирні, даремно вивихалася з-під арканів легка кіннота. Монгольські "гурани" розбиті тут, збиралися там і натискали на ворога з диким, божевільним завзяттям.

А коли сонце схилилося над побоєвищем, шість тисяч тайджутів валялося в болоті з крові й піску, стільки ж скигліло на арканах, а сімдесят начальників тайджутських з мечами перевішеними через плече мандрувало до шатра Те­муджина по смерть страшну й жорстоку.

Перша велика перемога — й войждівська булава з слоно­вої кості піднялася в правиці молодого хана. Сірі очі Темуд­жина блиснули жадобою перемагати — все, скрізь і всіх.

Та в Темуджина була тільки одна голова, одно серце й тільки одна пара рук. А щоб світ перемогти, треба було багато рук, багато сердець — сильних, сміливих і вірних. Вірних!

— Що варт чоловік, що ранком клянеться, а вечером ламає присягу?

— Пане безкрайого • неба! Даруй мені свою ласку! Зішли небесних духів, аби мене охороняли, але на землі дай мені мужів вірних, аби мені служили! — молився Темуджин.

Зі степової глуші, з гірських провалів і челюстей збігалися мужі сміливі й вірні. Траплялися поміж ними й вороги по- конані зброєю, але переконані великим серцем Темуджина.

Джеб Нойон боровся проти хана монголів. Хтось вибив йому шаблю з руки й повалив на землю. Аркан свиснув над головою переможеного. Упав йому вже на шию, але не за­шморгнув глотки. Джеб Нойон струсив з себе аркан з огидою:

— Труси! Арканами воюєте! Дайте мені коня й шаблю в руки, а там ідіть на мене, хто відважний,— крикнув Джеб Нойон.

Темуджин чув визов переможеного ворога. Звелів подати коня скороногого з білими ніздрями. Блиснула шабля в руках Джеба Нойона:

— Виступайте!

Та хто не насмілився, летів стрімголов з коня з розчереп­леною головою. Джеб стиснув коня й проскочив крізь юрбу ворожих войовників. Глянув Темуджин по своїх:

— От молодець!

Та не тривало довго, як молодець вернувся. Повалився в пісок біля стіп Темуджина й промовив:

— Звуся Джеб Нойон з племені Іссут. Я зранив тебе в бою стрілою. Коли мене вб’єш, то тільки поплямиш землю. Але коли візьмеш мене до свого боку, я вспокою для тебе рвучкі ріки, перемелю скелі!..

Приятелем і слугою вірним з ворога зробився Субутай. Хитрий, мов лис, підступний, мов змій, не лякався голіруч піти до ворожого табору, щоб приспати чуйність й віддати ворога на поталу войовників Темуджина. До молодого хана перейшов зі словами:

— Відхилятиму від тебе ворогів, як повсть відхиляє вітри від тіла.

— Коли ми прудких коней і гарних жінок здобудем,— говорили інші, що горнулися до Темуджина,— то ми їх при­ведем до тебе. Але як ми тебе не послухаємо, то ти проже­неш нас геть у пустиню, аби ми там пропали марно.

— Я був сонний, поки ви прийшли,— відповів їм Темуд­жин.— Я був сумний і пригноблений. Але ви розбудили мене зі сну, ви моє серце розраду вали.

Мов з-під землі виростали все нові вої, мов рідня ширшав володарський двір Темуджина. Молодий хан знався на людях і нікому не дав ні місця, ні уряду невідповідного:

— Джегутай — це найсміливіший і найрозумніший з моїх войовників,— мовив раз.— Найдовші марші його не томлять, ні спраги, ні голоду він не відчуває.. Але тому він не може бути полководцем. Полководець мусить розуміти, що не всі жовніри такі видержливі, як він, що вони томляться, відчувають спрагу й голод.

Одного разу довго не виходив Темуджин зі свого шатра. Коли ж нарешті з’явився, сказав до свого окружения:

— Наші батьки все нас учили, що в одному тілі не може бути ні багато сердець, ні багато душ. Але я хочу вам дока­зати, що наші батьки помилялися. В тілі нашого племені найдеться місце для багатьох чужих племен!

ГОЛУБ

Думка в Темуджина була мов стріла швидка, мов скеля тверда була постанова. Плем’я за племенем корилося йому, й не було вже місця в цілій Гобі, з якого б до шатра Темуджина не мандрували верблюди, навантажені даниною. Здавалося, що Темуджин досяг уже свого щастя. Бо коли одного разу запитав своїх полководців: "Що таке найвище щастя?", а ніхто з них не відповів йому як слід, Темуджин сказав:

— Найвище щастя в житті людини — це перемогти всіх своїх ворогів і мов отару овець гнати їх перед собою. Диви­тися на їх обличчя, слізьми залиті, й брати в обійми їх жінки й дочки...

Останнє слово вимовив Темуджин з притиском. Замовк і дивився перед собою. Втім килим при вході до шатра сколих­нувся, й стомлений гонець припав до стіп хана:

— З чим приходиш?

— Пане мій і володарю! — почав гонець,— пані моя, дружина твоя Буртаі Катун, шле тобі привітання.

— Хай буде поздоровлена дружина моя, пані Буртаі Ка­тун,— відповів хан.

— Пані Буртаі, твої діти світлі, великі й можні мужі племені нашого всі добре себе почувають і тобі усього доброго бажають. ■

— Що ж мені переказує дружина моя, пані Буртаі Катун?

— Переказує, що на високому дереві гніздиться орел. Досі був безпечний на дереві, але якийсь нікчемний яструб зни­щив йому гніздо й вигубив писклята.

Темуджин насупився. Подумав хвилину й велів лаштува­ти обоз у дорогу до Орду.

Проти звичаю не поспішав Темуджин до Орду, над Око­пом їдучи. Гаяв час на постоях, маломовний весь час і на­суплений. Коли ж одного разу скликав полководців своїх на раду, всі ахнули з дива, про горе й турботу хана почувши:

— Тямите, друзі мої,— почав Темуджин,— той бій з меркітами?

— Чого ж не пам’ятати? Тямимо. Прекрасне було те шатро з леопардової шкури, мов зоря блиснула поміж нами княжна Гулян, що батько її переможений, тобі прислав з чолобитнею. Як не пам’ятати?

Темуджин глянув в обличчя своїх полководців і бачив, скільки невимовного захоплення малювалося на них, коли уста їхні вимовляли ім’я княжни Гулян.

— Чи міг я, друзі,— продовжив свою сповідь Темуд- жин,— красу її й кров благородну до підніжка свого понизи­ти? Чи міг я рабинею вчинити княжну Гулян?

— Право й закон переможця були за тобою,— промовив хтось несміливо.

— Та є щось сильніше над право, щось більше над. закон переможця,— відповів йому Темуджин.

— Серце буває сильніше над право й закон,— сказало хором кілька голосів.

Темуджинові здалося, що очі брата його рідного Kaccapa- лучника зайнялися якимось вогнем зловіщим. Відвернувся й говорив далі:

— Я взяв княжну Гулян за жінку, аби ви її, як панну свою, шанували й поглядами жадібними краси її й крові благородної не сквернили.

Тут погляди Темуджина й Kaccapa-лучника знову зустрілися. Тим разом Kaccap відвернувся першим. Та Те­муджин, ніби не помічаючи хвилювання брата, говорив далі:

— Дружина моя, пані Буртаі Катун, молодості моєї ран­ньої зоря, синів моїх мати, жде мене нетерпляче при вог­нищі. Та не знаю, як вона привітає мене, побачивши княжну Гулян при моєму боці...

Темуджин замовк і ждав.

— Дружина твоя й пані наша Буртаі Катун,— обізвався Борджу,— рада всьому, що думає, говорить і робить подруг її і пан наш Темуджин.

— Ти говориш,— підхопив Темуджин,— про думку, про слово, про діло, а про одне ти забув, чи промовчав з роз­мислу. Ти не сказав нічого про серце, а воно в жінок най- важніше. Жінка всім поділиться з другою, все другій відпустить за виїмком серця подруга.

— Добре було би дізнатися, як дружина твоя й пані наша привітає княжну Гулян,— відповів Борджу.

— Добре було би,— погодився Темуджин,— хто з вас цеї послуги підійметься?

— Пішли мене голіруч на гуран меркітів,— сказав глухо Джеб Нойон.

— Прикажи мені сотню татар арканом з коней звалити,— сказав Сорган-Шіра. *

— З демонами за душу твою я готов кожної хвилини до бою станути,— сказав Борджу.

— Сам ти бачиш, що це понад сміливість нашу,— доповів Кассар-лучник, а Темуджинові видалося, що він єхидно посміхнувся.

— Та що ви, труси! — крикнув Могулі.— Нема небез­пеки такої, що я її злякався би, спокій серцю хановому спасаючи!

Темуджин глянув на нього поглядом, повним найвищого признання й вдячності.

— їдь! — сказав до нього й замкнув раду.

Мов стріла випущена з лука, летів Могулі на коні своєму білоніздрьому. Летів так день, летів другий, та на третій, коли йому дороги тільки до вечора залишилося, вговкувати почав коня чимраз частіше. До Орду приїхав по заході сон­ця, але до шатра Буртаі Катун не пішов зразу. Ліг на постіль у своїй юрті, пив кумис і всю ніч не спав. Щойно ранком з’явився перед шатром Буртаі. Поклонився, як міг низько, й сів, як міг далеко, зніяковілий. Могулі, що ніколи й нічого не лякався. Проти нього сиділа жінка — нестара ще, дрібна, з незатертими слідами краси й жіночого чару. Говорила спокійно, але дещо глухо й твердо:

— Чи здоров подруг мій і пан наш?

— Здоров.

— А ти чи здоров, Могулі, чи дорогою далекою не втом­лений?

— Здоров і почуваюся добре.

— Як почуваються сини наші?

— Гарно.

— Чи здорові й дужі Джеб Нойон, Борджу, Джельме, Сорган-Шіра й усі, що є при боці хана?

— Всі здорові.

— З чим приїздиш?

— Зі скаргою на подруга твого й пана нашого...

Буртаі Катун глянула на нього здивовано:

— Говори!

— Не поступив, як звичай велить. Не хотів слухати порад благородних друзів і слуг своїх. Зрадів пестрим шатром з леопардової шкури й ночі не діждавши, поклався на подуш­ках... побіч Гулян...

Щасливий, що викинув усе те з себе, мов лаву пекучу, замовк і чоло обтер потом зрошене. Буртаі мовчала. Мовчан­ка довжилася, й Могулі знову прорвався скороговіркою:

— Узяв Гулян за жінку, бо через неї надіється далекі краї здобути...

Буртаі Катун глянула знову на нього напівнасмішливо. Щойно по хвилині запитала глухо:

— А ти причвалав, аби переді мною скаргу на хана за­нести?

Могулі завертівся на місці, але не відповів.

— Чи може прислав тебе подруг мій і наш, аби мене попередити про те, що сталося?

— Перед тією жінкою немає таємниць,— подумав собі Могулі й сказав голосно: — Післав мене, аби тебе, пані, попередити...

— Де ж тепер таборує подруг мій і пан наш? — запитала Буртаі Катун.

— Три дні дороги від Орду, що кінь вискочить.

— І жде тебе з поворотом?

— Жде мене з поворотом.

Щось, мов єхидна усмішка, промигнуло в кутику губ Бур­таі Катун. Замислилася. По хвилині сказала:

— Моя воля й воля народу підчинені волі володаря нашо­го. З ким би хан не забажав зв’язатися чи задружити — його це справа...

А по хвилині мовчанки говорила далі, прислонивши очі повіками:

— В плавнях гніздиться чимало гусей і лебедів. Володар мій сам гаразд знає, скільки стріл зі сагайдака випустить, поки пальці йому стерпнуть. Говорять: чи дикий тарпан хоче того, аби його загнуздати, чи перша жінка бажає того, аби подруг узяв собі другу⁷? Забагато — недобре, замало — теж, може, недобре...

Замовкла, Могулі сидів ні в сих ні в тих. Нарешті відважився:

— Що прикажеш мені, пані, переказати ханові?

— Наш володар повинен збудувати нове шатро для своєї нової жінки.

Піднялася. Розмова була скінчена. Могулі поклонився, як міг найнижче, й вийшов з шатра. Кінь ждав уже на нього готовий до дороги. Кинувся на нього й полетів, мов стріла. І знову повторилося те саме, що було з ним, як їхав з хансь­ким дорученням до Орду. Перші два дні йшов з вітром навперейми; третього дня стягнув віжки коневі. Щойно біля табору стиснув коня й мов вистрелений з пращі, осадив коня перед ханським шатром.

— Здоров був, Могулі!

— Будь поздоровлений, пане мій і володарю!

— З добром чи лихом вертаєш? — запитав хан, переска­куючи через звичаєвий церемоніал. Могулі повторив слово в слово все, що почув від Буртаі Катун. Хан ловив жадібно кожне слово. Кінцеві слова звелів собі тричі повторити. По хвилині мовчанки спитав його хан несподівано:

— А знаєш ти, що таке найвище щастя в житті людини?

— Могулі висипався без вагання, мов вивчену лекцію:

— Найвище щастя в житті людини — це перемогти всіх своїх ворогів і мов отару овець гнати їх перед собою. Диви­тися на їх обличчя, слізьми залиті, й брати в обійми їх жінки й дочки...

— Неправда, Могулі, неправда! — сказав Темуджин, як Могулі скінчив.

— Ти ж сам сказав,— здивувався Могулі.

— Я сам сказав, але це неправда! Найвище щастя... — почав Темуджин,— це... — та тут махнув рукою й піднявся. Розмова була скінчена.

Темуджин залишився в шатрі сам. Закам’янів у безрусі.

— Буртаі, Гулян, Kaccap,— шепотіли безвідно уста хана. Настирливий спогад станув перед ним і не було сили його прогнати...

То було вже давно. Ще тоді, як Темуджин був хлопцем і боровся з братами за кожний охлап м’яса, за кожну кістку. Він і брат рідний Kaccap завсігди вертали з ловів з повними руками. Але. два двоюрідні брати, сильніші від них, частіше всього відбирали їм здобич. Особливо, в’ївся їм у печінки старший з них — Бектар.

Одного разу застукали його вдвох з Кассаром над рікою. Ловив рибу й, повернутий до них спиною, не завважив, як наблизилися. Темуджин з Кассаром переглянулися. Kaccap напнув лук, зойкнула тятива, стріла свиснула, й зненавид­жений Бектар повалився стрімголов у воду...

Та де не взялася мати, Іглюм Сіроока. Була бліда й розхристана, з очей сипалися блискавиці:

— Ви вовки, ви пси скажені! — кричала, не пам’ятаю- чися.— Самі себе загризаєте! Мов дикі молоді верблюди, що ззаду нападають на матір, як супи, що в своїй завзятості кидаються на скелі! Що ж ви зробили? Нема в нас при­ятелів, крім власних тіней, нема в нас зброї, крім власних рук, а ви дві з тих рук відрубали, ви тінь знищили! Що ж буде з племенем Єзукая, коли його власні сини житимуть в незгоді? Як же зможемо відомстити кривду нашим ворогам?

Іглюм кричала тоді й кидалася, а Темуджин чув її крик ще сьогодні, по літах... Хотів прогнати спогад, та не міг. Мов перед собою бачив Бектара, до половини понуреного в воді, й чув голос матері.

Килим при вході до шатра хитнувся. Мов рожева хмарка з’явилася перед ним Гулян.

— Пане мій! — промовила тихо, але голос її дзвенів мов дзвіночок.

— Що скажеш, душе душі моєї? — запитав Темуджин, ніжно розпромінюючи обличчя.

— Чує моє серце, пане мій, що смуток і журба вступили зі мною до шатра твого.

Темуджин не відповідав. Вдивився в Гулян очима, повни­ми кохання й відданості.

— Мовчиш, значить серце моє добре чує...

Знову мовчанка...

— Прожени мене геть від себе, подаруй мене котромусь з твоїх войовників...

— Кассарові? — зашипів Темуджин.

— Не знаю, хто є Kaccap, — відповіла Гулян спокійно, й Темуджин зрозумів, що вона говорить правду.

— Так, Гулян, я старий уже для тебе.

— Сорок літ, це не старість,— перебила його Гулян.

— Це й не молодість,— зітхнув Темуджин і говорив далі.— Коли я брав Буртаі, мав літ сімнадцять. Сьогодні три сини — Джуджі, Джагатай і Угедай їздять при моєму стре­мені, Тулі пильнує огнищ, а дочка, старша від тебе, жде на жениха... Старий я вже, Гулян...

— Не старий, ні! Не маєш іще ні одного срібного волоска, їздиш на коні, як хлопець, рубаєш шаблею, як молодець, стріляєш з лука...

— Kaccap стріляє краще від мене...

— Хто є Kaccap?

— Брат мій рідний. Звуть його Кассар-лучник, бо ніхто не стріляє з лука так, як він.

— Звели, хай іду від тебе, пане мій! — просила Гулян.

— Не підеш, лишишся, по волі чи по неволі!

— Я лишуся по волі, але перша дружина твоя Буртаі су­муватиме через мене.

— Буртаі, перша дружина моя, мати синів моїх, пильну­ватиме огнищ, а ти їздитимеш зі мною скрізь, куди я не повернуся. Дивитимешся на краї й народи, що коритимуться мені. Братові твоєму дам вождівську булаву й тисячі войов­ників.

— Але Буртаі сидітиме поруч тебе в дні твоєї перемоги й слави, діти її по тобі славу твою й майно одідичать! Присяг­ни мені, що нічого не даш мені, крім кохання, то лишуся біля тебе.

— Хай буде, як ти того бажаєш...

ДРУЖБА І ЗРАДА

Дванадцятий вік хилився до заходу. Незміряне Китай­ське Цісарство, відгороджене від світу непрохідним муром, копошилося, з’їдаючи свої багатства й традицію. Золота династія Шін володіла на півночі, династія "Сунг" правила південним Китаєм. Одна й друга жила в переконанні, що все те, що простягається поза муром, належить до них і повинно платити їм дань і слухатись. Так було від віків, і нікому в Китайському царстві не спадало на думку, що могло бути інакше.

Та ось буярські татари, вікової традиції не шануючи, пе­рейшли мур і попустошили периферії Північного царства. Скипів Золотий Цісар і усім, кому це знати треба, оповістив, що сам, власноручно покарає "ребелізантів". Потім роздумав­ся й залишився дома, але проти татар вислав карну експе­дицію під проводом генерала.

Та поки зібрався, татари давно вже дали ногам знати й покарати їх було нелегко.

Довідався про те Темуджин. Татари сиділи йому вже дав­но в печінках. Мав їх уже досить і союзник його та батьків побратим Тогруль, хан кераїтів. Порозумілися мйїтю й ру­шили проти татар, що їм наступав на п’яти китайський генерал.

Спілка з Тогрулем і порозуміння з китайським генералом перерішили справу: татар, окружених відусіль, побито на голову. Багато їх полягло, багато, в неволю взятих, перебито, щонайкращих татарських войовників у реєстри Темуджина затягнено.

Помста за батька, що загинув, отруєний в татарській го­стині, не була одинокою заплатою для Темуджина. Він звик уже сягати глибше, дивитися дальше. Тим разом вірлиний погляд монгольського хана сягнув по той бік непрохідного китайського муру...

Спокійно й без зависті дивився Темуджин, як кераїти розносили награблені татарами китайські скарби. Вдавав за­доволеного срібною колискою з парчевим покривалом, що йому припала з поділу добичі. Монголи дивувалися тій не- видальщині, але Темуджин знав, що це колиска його завтрішньої слави й могутності...

Не забув теж китайський цісар подякувати своїм степо­вим союзникам за допомогу. Старого Тогруля йменував Ванг-ханом — "Князем-ханом¹; а Темуджина як чоловіка но­вого й Китайському царству невідомого підніс до гідності "цао шурі" — "уповноваженого до боротьби з повстанцями"...

Та солодшою від помсти, дорожчою від срібної колиски, ціннішою від китайського титулу була для Темуджина свідомість, що перемогу над зненавидженими татарами добу­ли не китайці й не кераїти, але монгольські племена, вперве оце об’єднані під його вождівською булавою...

А коли пощастило йому об’єднати монголів, що, мов сте­повий вітер, не знали собі ні межі, ні спину, то чому б не приєднати до себе кераїтів, народ напівосілий і розважний?

Кераїтський хан був старий, китайський титул Ванг-хана носив з гідністю, від побратимства з Темуджиновим батьком Єзукаєм ніколи не відхрещувався, спілку з Темуджином цінив. Треба було тільки Темуджинові як молодшому зроби­ти перший крок, треба було розгорнути перед Тогрулем ко­ристь союзу — й готово. Темуджин не полінувався й не поскупився скромністю. Шанобу свою й "синівство" духове підкреслюючи, промовив одного разу до Тогруля:

— Без твоєї допомоги, батьку ти мій, існування моє було б загрожене. Але й ти не можеш зажити миром без моєї непохитної дружби. Твої підступні брати й кревняки можуть леда хвиля впасти в твою країну й розшарпати твої пасовись­ка поміж себе. Син твій не має настільки розуму, аби це вже тепер передбачити; та коли вороги твої будуть побиті, то ти можеш жити й умирати спокійно. Нашу владу й нашу спад­щину зможемо забезпечити тільки непохитною дружбою. Ко­ли я був би твоїм сином, це було би з користю для нас обох...

Ванг-хан вислухав міркувань Темуджина з увагою, на яку заслуговували. Бо й справді, син йому не вдався, а старий Тогруль далекий був від думки, що по смерті його кераїтська держава не розлетиться. Мати такого сина, як Темуджин,— оце приємність для володаря!

Тогруль прийняв пропозицію. З Темуджином удвох запи­ли згоду й поклялися, нікому не довіряючи, помагати собі й усі спірні справи дружно розважувати.

Тому, як магометанські племена натиснули на кераїтів від заходу, Темуджин вислав Тогрулеві своїх полководців. Коли ж Сайджа-бег і приятель його Дайджу, ватажки монгольські, не послухали Темуджина й на заклик його не ставилися, Тогруль допоміг йому приборкати непокірливих. Пішла слава по Гобі, що нема сили в пустині, що могла би станути на прю з тими двома — Тогрулем і Темуджином...

Вороги не спали й рішили розбити цей союз. Джамука Підступний і Тукта-бег, ватажки не приборканих ще меркітів, порозумілися з сином Тогруля. За справою сина й батько, старий Тогруль, приєднався до ворогів Темуджина, на всі користі союзу призабувши.

Прочув про це Темуджин, і як це було поміж ним і Тогрулем зумовлено, вибрався до старого союзника на дружню розмову. Вів з собою невеличкий відділ, кілька тисяч войов- ників усього. Та не доїхав до друга. На дорозі перестріли його чабани й' запевнили, що Тогруль з несчислимим кераїтським військом саме машерує на схід проти Темуджина.

Темуджин побачив, що кераїтський мур, яким він забез­печився від заходу, захитався. Надії на наслідство по "духов­ному батькові" Тогрулеві розвіялися, мов дим. Саме життя Темуджина, що з горсткою войовників відбився від Орду, найшлося в небезпеці.

Та не вспів ще Темуджин свого положення до краю роз­важити, як уже гінці його гналися до підчинених ватажків монгольських за допомогою. Миттю кинулися до роботи та­борові чабани й стада по степу розпорошили. Тут же майно, жінки й діти, що за войовниками тяглися, на легкі колісниці навантажено й до Орду під охороною відправлено.

Юрти й тяжкі мажі на місці залишилися, а з ними гор­стка їздців найпрудкіших, що мали вогонь у таборових огни­щах підсичувати.

Сам Темуджин з кількома тисячами вибранців рушив на схід. Перебрівши стрічну річку, зупинився в найближчій до­лині, ворогів дожидаючи.

Тим часом засірів ранок, і хмара кераїтів налетіла на опущений табір. Тисяча стріл прошила стіни ханського шат­ра. Та хоч огні в таборі палахкотіли, хоча сідла й міхи шкурятяні з кумисом, що їх монголи ніколи не кидалися, лежали перед юртами, ні живого духа не було в таборі.

— Труси! — зраділи напасники.— На зломану голову з табору вивтікали!

Передова чета кинулася в погоню за втікачами.

Та не вспіла ще стрічної річки в розгоні перескочити, як з поблизької долини висунулася проти неї впорядкована й припочита кіннота Темуджина.

Закипів бій, короткий і безоглядний. Тільки найпрудкіші їздці змогли завернути до головної армії. Решта засіяла до­лину своїми трупами.

Та за передовою четою наступила головна армія. Йшли кераїти з Тогрулем і сином його Сегнуном, ішов Тукта-бег з меркітами, напирали татарські племена баргутів, сельд- жутів і гетакітів. Стройними ескадронами йшли куніграти, а з ними разом ішли відділи монголів під проводом збунтова­них проти Темуджина ватажків. Алтан, Кудеяр і Дарітай, що ще так недавно їздили біля стремен Темуджина, відцуравшися хана, на його згубу з ворогами сприсяглися. Як він виводили вони рід свій від Бурджигенів, як він па­лали жадобою влади.

— Тепер або ніколи! — сказали собі й кинулися на горст­ку войовників Темуджина.

Перевага ворогів була очевидна. Мріяти про перемогу не посмів навіть Темуджин. І тільки завдяки безпримірній, од- чайдушності своїх "гуранів" зміг хан монголів стримати ура­ганний наступ ворогів.

А коли день кривавої січі почав клонитися до заходу, покликав Темуджин побратима свого й полководця Гуільдара, показав йому рукою на горбок Гупта, що підіймався понад лівим крилом ворога, й сказав:

— Візьми мій бунчук і, на горбку цьому застромивши, не позволь йому впасти!

Гуільдар глянув у напрямі Гупти. Приказ, що його почув, міг дати тільки божевільний або... Темуджин. Та Гуільдар не злякався. З дяки за велике відзначення кинувся Темуджинові до ніг і промовив:

— Хане мій і брате! Візьму найпрудкішого коня й войов- ників щонайвірніших. Прорубаємося крізь скелі, якби вони нам дорогу загородили. Застромимо твій бунчук дев’ятихвос- тий на горі Гупта й упасти йому не позволимо. Та, якби я згинув, займися моїми сиротами.

Скочив на коня й пошумів, мов вихор.

А тим часом вороги напирали з подвоєними силами. Ба­чили, як ряди Темуджина хитаються і гнуться, розуміли, що від нагальності напору зависла перемога.

Та, втім, нелюдський крик жаху й пекельне замішання скипіло на їх лівому крилі.

Озирнулися збентежені ватажки й побачили дев’ятихвос- тий бунчук Темуджина на Гупті й відділ Гуільдара, що, мов кинджал обоюдний, врізався в незабезпечені колони зліва...

— Демон, не чоловік! — крикнули з переляку й припи­нили чоловий наступ. Того тільки ждав Темуджин. Запасний свій "гуран" до бою випустивши, сік й рубав збентежених ворогів аж поза лінію Гупти.

Тут ворогів ніч заскочила. Кераїти відступили поза річку, а Темуджин, Гуільдара підождавши, почав відворот.

План, що його собі накреслив Темуджин у хвилині, як почув про зраду Тогруля, був виконаний: стада, жінки й діти забезпечені, сам він врятував себе від смерті, а своїх войов- ників від розгрому. За ніч віддалився від ворогів настільки, що настигнути за ним і до бою примусити вони вже не могли.

Та в серці свойому ніс Темуджин ще один гіркий досвід, а жадоба помсти над Тогрулем і всіма, що сприсяглися проти нього, думки його окрилювала, новими планами душу за- плоднювала...

КАРА

Перед Ванг-ханом станув посол Темуджина й, чолом землі діткнувши, переповідав слово свого пана:

— Хане, батьку мій! Коли тобі вороги загрожували, я післав тобі моїх полководців на допомогу. Ти прибився до мене на сліпому коні в драному лахмітті, голодний і спраг- нений. Чи не одяг я тебе, як годиться, чи не дав тобі баранів і коней, скільки було тобі треба?

...Не так іще давно твої войовники присвоїли собі добичу, що мені належалася. Ти втратив її в сутичці з твоїми воро­гами. Мої лицарі відвоювали загарбане й без жалю передали тобі те, що належало до мене.

...А на Чорній Річці, чи тямиш, ми поклялися собі, нікому не довіряючи, свої справи дружно розважувати.

...Коли в мажі зламається колесо, то мажа не поїде далі. Чи я не є колесо в твоїй мажі? Чому ти його зламав?..

Посол скінчив і знову чолом землі торкнувся. Тогруль глянув по своїх з докором і сказав, зітхаючи:

— Справді, нам не годилося підіймати зброї на того чо­ловіка...

— Що звелиш переказати мойому панові? — запитав посол.

— Те, що чув.

Посол поклонився, вийшов з шатра, й не ждучи, поки його на дорогу вирядять, пігнався, наче погоня за ним збиралася.

Тогруль зрозумів, що не з миром, а з помстою невблаган­ною приїздив Темуджинів посол...

А тим часом в Орду відбувалася нарада племінних ва­тажків. З’їхалися всі, що в Темуджині свого вождя визнава­ли. Багато не приїхало. А Темуджин, на шкурі білого коня сидячи, дивився по зібраних і карбував собі в умі, кого бракує.

— Що ж? Битися чи миритися будемо з Тогрулем? — почав нараду найстарший віком ватажок.

— Миритися нам з ним треба, бо сила в нього проти нас завелика.

— Дужий він володар, і під його рукою наші пасовища та юрти спокою й відпочинку зазнають.

— Щастя наше, що під Гуптою ми коням свої душі по­ручили, а то були б ніколи ні свого Орду, ні жінок, ні дітей не побачили.

— Що це ви верзете про коні та про душі ваші зли­денні? — прорвався другий з учасників останнього бою з кераїтами.— Розум хана нашого й сміливість Гуільдара, ватажка манджутів, ворогів у наступі спинила, а нам про помсту за зраду кераїтів міркувати дозволила!

— Не миритися нам, а покарати зрадників треба й до маж наших замість волів їх позапрягати!

— Вивів нас Темуджин з пастки, жаху ворогам нагнав, хай же він над нами всіма володіє, хай нас на нові підбої й перемоги веде.

— Віднині хай Темуджин ханом ханів буде!

— Хай нам у мирі й на війні приказує!

— Ханом ханів у нас Темуджин віднині!

Хто з приявних пробував ще щось докинути чи може спротивитися, трудно було розізнати. Юрбою кинулися ва­тажки з своїх місць і, перед Темуджином у пісок падаючи, кричали з усієї сили, аби він їм ханом ханів і найвищим полководцем був.

Темуджин довго сидів мовчки, на всі боки розглядаючись. Хто бачив, а хто ні, але Темуджин добре затямив собі тих, що з вірнопідданчими вигуками не поспішали. Коли ж, на­решті, гамір притих, піднявся і, вождівську булаву в руці стиснувши, промовив:

— Коли ви цього собі бажаєте, я не відмовляюся ні від почесті, ні від обов’язку. Та знайте — слухати ви мене мусите й на справедливість мою, хоч би й найстрогішу, не ремствувати. Я вам здобував бранців, жінок, стада, я беріг ваших юрт і огнищ. Я охороню вам батьківщину від ворожої напасті, я на сторожі прадідівських звичаїв стану, але, по­вторюю, слухати мене мусите!

— Нарешті помудріли монголи! — сказав хан кераїтів Тогруль, довідавшись про вибір Темуджина. Свідомість того, що це його прибраний син та недавній союзник, не могла вміститися в його голові разом з думкою про те, що поміж ними все вже порвано та що як не сьогодні, то завтра дійде до кривавої розправи. Старому Тогрулеві все ще здавалося, що щось станеться й Темуджин знову їздитиме при його стремені...

Та Темуджин був не з тих. Цілу зиму ставив на ноги цілий схід Гобі проти заходу. А як тільки почав таяти сніг, Темуджин тихо й без гомону вирушив у похід. Йдучи, тільки про те й думав, як би то приспати сторожкість Тогруля. Брата свого Kaccapa до табору кераїтів вирядив, а цей, при­кинувшися відступником Темуджинової справи, запив побра­тимство з сином Тогруля. По таких запевненнях і церемоніях нетрудно вже було заспокоїти кераїтів, що Темуджин ще далеко й не скорше, як літом, з’явиться на кераїтських пе- редпіллях...

Та який же переполох зчинився в ксраїтському таборі, коли хмара монгольських войовників обскочила його відусіль.

Не було часу на оборону, даремні були благання пощади. Що не просмикнулося проміж копита монгольської кінноти, згинуло від шаблі. Насилу втік з табору Тогруль з сином: оба ранені, оба обдерті з усього, що дотепер називали своїм.

Солодка була пімста, невидана добич. Кераїтські сідла парчеві, золотом вибивані шаблі, самоцвітами низана упряж валялися довкола. Розпахували її монгольські войовники, але Темуджин не виявив охоти хоч би тільки схилитися по ті скарби. Зате вже войовники його багатіли й по кераїтському таборі, мов по свойому ввихаючися, мудрість і щастя воєнне Темуджина славили.

Захопили монголи відділ кераїтської кінноти, що, в степу будучи, рятувати хана кинувся. Половина відділу вигинула, решту, відусіль окружену, забрали монголи в полон і приве­ли до Темуджина. Глянув хан на ворожих лицарів і пошко­дував їхньої молодості й відваги:

— Молодці, що в обороні свого пана на десятикратно сильнішого ворога кинулися, є героями. Переходіть до мене й служіть мені так вірно, як своєму панові служили.

Привели до Темуджина Джамуку, що перший кинув кість незгоди поміж нього й Тогруля.

Стояв у путах, але випрямлений, з блисками ненависті в очах.

— Чого ти сподіваєшся від мене? — запитав глухо Те­муджин, прошиваючи його поглядом, мов кинджалом.

— Того, чого ти сподівався би від мене, якби я тебе полонив.

Відповідь Джамуки була гідна нащадка Бурджигенів. Та не ялося чоловіка шляхетної крові по шматку різати. Шану­вав старі звичаї Темуджин і звелів задушити Джамуку.

Столиця кераїтів — Каракорум отворила свої брами пере­можцеві. На золотокованому престолі Ванг-хана засівши, зрозумів Темуджин, що нема вже йому суперника в цілій Гобі. Тому рушив поза межі пустині й підбив уйгурів та найманців на заході, а на сході все, що жило по цей бік китайського муру.

— Перемога тільки тоді чогось варта, коли її використати до краю,— говорив своїм полководцям.

За Тогрулем шукав так довго, поки не довідався, що якийсь турський ватажок убив зрадника, а його череп у срібло оправивши, пив з нього на здоров’я Темуджина. Віст­ка про смерть Тогрулевого сина заспокоїла його до решти:

— Негідний сонцем радіти той, хто присягу ламає,— ска­зав Темуджин у переконанні, що небо сприсяглося з ним проти зрадників.

Одного дня привели перед Темуджина уйгурського бранця. Не був це войовник, хоч був багато одягнений і тримався згорда. В кулаці стискав бранець якийсь невеликий золотий предмет.

— Що це ти так цупко тиснеш. у кулаці? — запитав Темуджин.

— Я мушу це зберегти до смерті того, що мені це довірив.

— Ти вірний слуга, але твій пан уже не живе. Все, що його було, належить до мене. Віддай мені це й скажи, до чого воно здалося?

— Коли мій пан настановляв нові податки на збіжжя й срібло, то розсилав своїм урядовцям накази. Та щоби слуги були певні, що прикази ці походять від мого пана, то на всіх мусила бути вибита ця печатка.

Темуджин подумав хвилину. Уйгурському печатникові да­рував життя й доручив учити уйгурської грамоти своїх синів. Дав теж приказ вирізьбити ханську печатку для себе.

На отоці печатки звелів виписати: "На небі — Бог. На землі — Чингісхан, сторож Бога. Печать цісаря людськості”.

Та хоч Темуджин володів уже цілою Гобі, хоча з’єдинені в одно монгольські племена приказували усім народам від Байкальського озера по Тян-шань, хоча в ханському шатрі засідали поруч себе начальники буддистів і шаманів, маго­метан і несторіанських християн, а навіть поклонників чор­та, не мав ще права Темуджин звати себе "цісарем людсь­кості".

Для того скликав Велику Раду — Курултай, аби вона вибрала Чингіс-хана ³. Щойно, коли Велика Рада... примуси­ла його прийняти цю почесть, Темуджин почав уживати своєї печатки...

"МОНГОЛЬСЬКА ПРАВДА"

Здавалося, що найсміливіші мрії й задуми сина Єзукая здійснилися, що ніщо вже не стоїть Темуджинові на перепоні вважати себе найщасливішою людиною на світі. Буртаі пиль­нувала його вогнища в Орду, Гулян усміхалася до нього з усіх углів його походного шатра, сотні рабинь готові були до послуг на його найлегший кивок, в цілій Гобі не було вже для нього суперника, а й далеко поза межами пустелі, на схід і на захід корилися його імені племена й народи, що досі звикли згорда поглядати на монголів.

Хоч в окруженій Чингісхана було багато таких, що затя­мили його безпросвітну молодість, хоча не один з його "ор- коні", як і він, виводив свій рід від Бурджигенів, а дехто навіть величався куди старшою й благороднішою кров’ю, та ніхто з них і на хвилину не подумав, що Темуджин — цс людина з крові й кості, як усі. Усі були переконані, що в нього вселився Богдо, післанець Бога, бо тільки він міг до­сягти того, чого досяг Темуджин: з’сдинити сотні монгольсь­ких і немонгольських племен в одно ціле, тисячі мечів пере­кувати в один меч, а сотні тисяч стріл направити туди, куди повертала їх воля й приказ Темуджина.

Правда, Темуджин сказав одного разу:

— Мужі, що готові ділити зі мною долю й недолю завт­рашньої днини, мужі, що їх вірність виявиться чистішою, аніж гірський хрусталь, від сьогодні зватимуться монголами. Я хочу віддати їм владу над усім, що тільки дише на землі.

І справді, мов на кивок чародійної палочки перекидалися в родовитих монголів і хитрі та підступні уйгури, й непри­ступні кераїти, полудикі татари, нахабні меркіти й мовчаливі та упрямі мешканці північних тундр. За право причисляти себе до непереможного монгольського племені, за розкіш їздити при стремені Чингісхана платили вони всім, що до них належало, життя не виключаючи.

І тому кожному з них і кожному, що від Орду на тисячу миль віддалений наслухував, що прикаже Чингісхан, важко було подумати, що могло б колись статися так, що він не послухав би Богдо. Кожний це знав і розумів, що Темуджин не жартував, коли говорив:

— А хто на свойому місці залишиться замість прийти, щоби вислухати моїх доручень, того доля буде подібна до долі того каміння, що покотиться в воду, до стріли, що залетить у плавні: він пропаде безслідно.

Нікому не всміхалося пропасти безслідно, й тпму всі слу­халися Темуджина... Тисячі миль гналися на конях до Орду, аби тільки не прогавити хвилини, в якій Чингісхан зводить ущасливити їх своїм дорученням.

Та не самим тільки ляком і карою володів Темуджин над сотнями й тисячами своїх орконів. Як розумний і далекозо­рий володар, що один поміж усіма вірив у свою смертність, Темуджин подбав про щось, що об’єднувало би всіх при ньому й не дозволило розлетітися його будівлі в хвилині, коли його не стане. Зрештою, від нічого він не був настільки далекий, як від думки, що його діло закінчене, що прийшов кінець підбоям. Він же обіцяв своїм орконам, що покорить їхній волі все, що тільки дише на землі, а оскільки його відомості сягали, то земля ще не кінчалася поза межами Гобі...

У хвилину, коли на нього зійшло справді божеське на­тхнення, створив Темуджин "Яссу", щось як збірник законів, поміж якими найшлися старі монгольські звичаї та звички, а поруч них — і все те, що видалося для Темуджина важним з його постанов і розпоряджень.

Отже:

— Приказую вам вірити, що є тільки один Бог, творець неба і землі, єдиний пан життя і смерті, роздавець нужди й багатства, всемогучий над усім, що є на землі...

Чимось з кераїтського несторіанства віяло від тої першої заповіді "Ясси”, але Темуджин далекий був від того, щоби на тому законі, владу свою спираючи, міг допустити до боротьби поміж стількома вірами, що з ними прийшли під його бунчук всі племена Гобі й з-поза неї. Тому теж чергова заповідь "Ясси" говорила:

— Жреці, проповідники, ченці, духовні й молитовники всіх вір, як теж лікарі й помийники трупів звільнені від тягарів та податків.

Полагодивши так справи божі, найближче них поставив Темуджин справи своєї влади й тих, що переймуть наслідство по ньому:

— Під загрозою смерті невільно нікому проголосити себе Чингісханом, поки його на те становище виразно й рішуче не оберуть монгольські князі, хани, старшини й благородні учасники Курултаю — Великої Ради.

Іменем Чингісхана невільно зловживати, а коли його пи­шеться, то слід вживати до того золотої фарби. Золотою фарбою слід теж писати ймення дітей Чингісхана!

Нема в цілому світі монарха, що посмів би рівнятися з Чингісханом, нема племені, що могло б засісти поспіль з монголами. Тому й невільно монголам заключат миру з монархами, князями й народами так довго, як довго вони ще непокорені. Невільно теж начальникам підбитих народів ти­тулувати себе по-давньому, бо всі вони є тільки холопи і слуги Чингісхана та монгольського племені. Тому теж невільно ні одному з підданих Чингісхана взяти собі монгола на слугуй а про те, щоби монгола перемінити в раба, не приходиться й говорити. Зате чужоплемінці дані монголам на те, щоб їм служити, а хто б змилувався над недолею раба й допоміг йому до втечі, того разом з утікачем жде кара смерті!

— Війна — це єдине заняття, гідне монгола, тому кожний здоровий і дорослий монгол мусить воювати. Хто не може йти на війну, мусить означений час працювати безплатно для держави.

Очима, вухами й руками Чингісхана є його полковод­ці — оркони. Дев’ятикратно можуть вони заслужити на кару смерті, але щойно десятий злочин не пройде їм безкарно.

— Армія ділиться на десятки, сотні, тисячі (гурани) й десятки тисяч (тумани). Раненого в-десятці мусять товариші винести з побоєвища.

— Під час спокою зброя спочиває в арсеналах. Щойно перед походом роздають її старшини войовникам і від того часу вони мусять дбати про те, щоби вона була все боєздатна.

— Тікати з поля бою невільно, поки повіває над войов- никами ханський бунчук. Невільно теж кидатися до грабун­ку скорше, заки позволить на це начальна команда. Але участь у грабежі рівна для всіх, войовників і старшин, за виїмком десятини, призначеної для Чингісхана.

— Щоб не виходити з боєвої вправи, кожної спокійної зими відбуваються великі ханські лови. Тому від березня до жовтня невільно нікому в державі стріляти дичини.

— Кара смерті жде шпіонів, содомитів і чарівників, при- ловлених на гарячому. Кого не зловили, мусить признатися. Без гарячого сліду й без признання нема кари. Слово мон­гола святе. Хто ним зловживає, згине.

— Смертю буде покарана теж крадіж коня, вола або чогось рівновартного. Тіло злодія буде четвертоване. За дрібнішу крадіж ждуть виновника буки — від 7 до 700. Хто заплатить дев’ятикратне відшкодування за меншу крадіж, може звільнитися від кари.

— Кожний чоловік мусить купити собі жінку. Діти від першої жінки мають більші права, як діти чергових жінок. Діти рабинь мають права дітей від жінок. Чоловік має зай­матися війною й ловами. Жінка мусить піклуватися до­машнім огнищем і заправляти майном чоловіка.

— Чоловік повинен довіряти жінці, але жінка мусить його слухати.

А хоч монголи були переконані, що в них об’єдналися всі чесноти людськості, та на одну свою хибу не могли замкнути очей. П’янство безпросвітне було чи не найсолод- шою в них нагородою за всі воєнні труди, за всі рани й самовідречення. Пили кумис, що відповідно приладжений, п’янив незгірше горілки, пили рижове вино, а бувало, що й справжня виноградна лоза з турських пивниць примушувала їх призабути про все, що діялося довкола них.

Темуджин був володар строгий, але справедливий. Ро­зумів небезпеку від п’янства, але не бачив на нього ліку. Сам не був від того, щоб випити... Тому говорив до своїх орконів:

— П’яний, то мов той, що дістав каменем у потилицю; ніяка хитрість, ніяка зручність йому не поможе. Тому впи­вайтеся не частіше, як тричі в місяць. Найкраще було б, якби ви не впивалися зовсім, але... кто ж в силі зовсім стриматися від п’янства?.. ⁱ

СЕРЦЕ...

Буртаі, сіроока Буртаі, що вродивши Гим^жинові чоти­рьох синів і дочку, постаріла й нахмарилася, не з’явилася в шатрі свого судженого сама. Прийшов з нею батько й сімох братів, що їм Темуджин не поскупив місця в свойому околі. А був між ними один, Тсбтенгрі на ім’я, а шаман, тобто одержимий духом з покликання. Відомі йому були справи не з цього світу, й Темуджин зчаста його радився.

Тебтенгрі не любив Кассара-лучника. Kaccap не вірив у його "одержимість" і сміявся з його пророцтв. Відколи ж Гулян з’явилася в шатрі Темуджина, не сподобався Kaccap і йому. Був молодший, ставніший і кращий, стріляв з лука як Темуджин.

Одного разу з’явився Kaccap перед Темуджином і пожа­лувався на Тебтенгрі: шаман підмовив своїх братів і ще кількох ватажків, вони впали до його шатра й побили Кас­са ра.

Темуджин глянув на Kaccapa не без презирства:

— Ти ж хвалився, що ніхто в цілому Орду тобі ні силою, ні зручністю не дорівнює. Як же ж ти дався побити тим хлопчакам!?

Kaccap закусив губи й пішов геть. Минув день і другий, a Kaccapa не було видно.

Та прийшов до Темуджинового шатра Тебтенгрі й, на­строївши свій голос на тон, у якому звик виголошувати про­роцтва, сказав:-

— Почула душа моя слова з того світу. Само небо подало мені звістку: Темуджин недовго радітиме княжною Гулян. Kaccap її візьме собі, а з нею й владу над монголами. Бере­жися!

Темуджин не відповів нічого. Мовчки просидів у своєму шатрі до вечора, а коли місяць зійшов над табором, скочив на коня й кликнув кількох з свого почоту.

— Куди їдемо?

— До Kaccapa-зрадника.

Та почула про це Темуджинова й Кассарова мати — Іглюм. Звеліла запрягти найшвидшого верблюда до колісниці й помчала за сином.

Доїхала в хвилині, як Темуджин був уже в Кассаровому шатрі. Розступилися вартові перед матір’ю Чингісхана. Посе­редині шатра клячав зв’язаний Kaccap, над ним стояв Темуд­жин. Шапку й пояс Kaccapa тримав один з Темуджинового почоту. Темуджин був блідий з люті, Kaccap дивився йому в обличчя гордо, з презирством.

Іглюм не втратила ні хвилини. Вирвала Кассарову шапку й пояс з рук Темуджинового почотника, а відтак кинулася розв’язувати Кассарові пута. Коли ж Kaccap піднявся з колін і, не міняючи виду, далі вдивлявся в Темуджина, Іглюм впала навколішки перед Чингісханом. Розстібнула пазуху й обнаживши груди, закричала:

— Оце груди, що вас обох вигодували! Великий в тебе хист, Темуджине! Але тільки Kaccap уміє так стріляти з лука, що ні одна стріла не хибне. Хто проти тебе не бунту- вався, мусив згинути від Кассарової стріли. Хто ж тебе обо­ронить від напасті, коли ти вб’єш Kaccapa?

Темуджин стояв, мов укопаний. Подумав хвилину, а по­вертаючись до виходу, сказав:

— Зависть підказала мені цей крок. Вибач, я соромлюся його...

Та спокою Темуджин не находив. Не спав ночами й на­слухував сни Гулян. Цілими днями просиджував мовчки в шатрі.

Чингісхан Темуджин, що покорив Гобі й усе, що було на схід і захід від пустелі...

Одного разу видалося йому, що "Одержимий духом" Теб- тенгрі підійшов до Гулян і схопив її за руку... Хтось повідомив Темуджина, що Тебтенгрі примусив наймолодшого ханського брата впасти перед ним навколішки...

Темуджин покликав Темугу до себе:

— Сьогодні прийде Тебтенгрі до моєї юрти.

Темугу зрозумів...

Був вечір. Темуджин сидів у шатрі й дивився в багаття. Батько Буртаі Мунлік і сімох його синів увійшли до шатра. Привіталися й засіли обабіч Темуджина.

Ввійшов Темугу й кинувся на Тебтенгрі.

— Вчора ти примусив мене впасти перед тобою на­вколішки!

Почали змагатися. Шістьох синів Мунліка зірвалися з місць.

— Тут не місце для бійки! — крикнув Темуджин.— Ви­ходьте з шатра!

При вході до юрти причаїлося,трьох змагунів Темугу. Як тільки Тебтенгрі вихилився з шатра, вхопили його, перела­мали хребет і кинули набік, мов бездушний лах.

Темугу вернувся в шатро:

— Вчора примусив мене Тебтенгрі впасти перед ним на­вколішки. Тепер, коли я з ним хочу змірятися, лежить і не ворушиться.

Старий Мунлік виглянув перед юрту й побачив тіло сина:

— Хане! — сказав до Тсмуджина,— я служив тобі вірно до сьогодні...

Шістьох синів Мунліка вже були готові кинутися на Te- муджина.

Та Темуджин не злякався. Піднявся з сидження й, повер­таючись до виходу, крикнув:

— З місця! Я мушу вийти.

Мунлік і шістьох його синів оторопіли. Дали прохід Чингісханові, що вийшов з юрти й кликнув на варту. Потім підійшов до тіла Тебтенгрі. Шаман був мертвий. Мунлік і сини пішли геть. Темуджин звелів повісити тіло Тебтенгрі в димному отворі юрти.

Коли ж на другий день пішла чутка по табору про смерть Тебтенгрі, Темуджин скликав своїх людей і сказав:

— Тебтенгрі ворогував з моїми братами й підмовляв мене проти них. Небесні духи взяли собі його душу й тіло.

Усі глянули вгору й побачили тільки ноги ’’одержимого духом”.

Та коли прийшов до Темуджина батько Тебтенгрі, він посадив його поруч і сказав:

— Ти не виховав своїх синів у такому послусі, як треба. Оцей хотів мені дорівняти владою, тому я мусив його усу­нути так, як усунув інших. Та щодо тебе, то я б тобі поприсяг, що, щоб не сталося, не стріне тебе ніяка прикрість. Хай скінчиться на цьому наша суперечка.

Мунлік, батько Буртаі, був ватажком сильного племені, й Темуджин не бажав собі мати в ньому ворога.

ЗОЛОТЕ ЦАРСТВО

П’ять тисячоліть культури, три тисячоліття писаної тра­диції й непрохідний мур відмежовували Китай від монголь­ських кочовищ.

Нащадки номадів, що давним-давно володіли луком і ар­каном незгірше монголів, тепер уже приросли до місця, набудували міст, храмів і палат; розмножуючися безупин­но, постійно теж ділилися на тих, що дають, і тих, що беруть, на тих, що приказують, і тих, що слухають,— вільних і рабів, жовнірів і ремісників, князів і мандаринів. А були між ними, крім цього, митці й поети, філософи й сновіди.

Від непам’ятних часів мали китайці свого цісаря, що був Сином Неба й мешкав у палаті, що була небесною тінню.

У час, коли Темуджин печатався "цісарем людськості" й "володарем володарів", в Єн-кінгу володів цісар з Золотої Династії. Жив у мирі й переконанні, що все, що тільки живе на заході від китайського муру, мріє про сповнення своєї повинності супроти Сина Неба.

Життя в Китаї плило, не поспішаючи. Кого носили в лектиках, хто вдягався в шовки, пив рижове вино, слухав музики й читав книжки, а хто бігав босо, голодний і піводягнений. Та всі любили цісаря й готові були не тільки жити, але й гинути за нього. За Сина Неба з Золотої Ди­настії.

З давен давніх були китайці пострахом для своїх степових сусідів. їх бойові вози тягало десять пар коней, їх пращі й метавки були велетенських розмірів — дві сотні войовників мусили добре напнутися, аби їх зрушити з місця. А крім цього мали вони "літаючий вогонь" і щось, що з полум’ям, димом і гуком вибухало в бамбукових пищалях...

Не диво, що китайці згорда поглядали з висот свого муру на степ, у якому жив Темуджин, їх васал і "уповноважений проти повстанців".

Та відколи монголи, розбивши татар, перестали платити данину Золотому Цісареві, а, навпаки, діставали щороку "подарунки" від нього, новим духом повіяло понад степом.

Як же ж здивувався одного разу Темуджин, коли перед ним з’явився посланець Золотого Цісаря без "подарунків" та ще й з вимогою... належної цісареві данини.

,Післанець мусив вертатися до свого пана впорожні, та слова, що його почув від Темуджина, не зважився повторити Золотому Цісареві. На щастя, цей не дуже то й допитував про нього.

А коли Золотому Цісареві випала війна з старою ди- настією Сунг на півдні, то перед Темуджином з’явився знову цісарський посланець з покликом на допомогу волода­реві.

Темуджин не погаявся. Джеб Нойон і кілька інших ор- конів з п’ятьма туманами монгольської кінноти помагати Зо­лотому Цісареві.

Виправа оплатилася. Крім багатої добичі привезли мон­гольські "оркони" ще #... знайомість із світом по тому боці Великого Муру.

Засівши обабіч Чингісхана, оповідали вони про дива ди- венні, що їх на власні очі бачили в Китаї.

Є там вулиці, мощені кам’яними плитами. А коли їм напоперек вибіжить річка, то кам’яні плити здіймаються вго­ру й біжать собі далі понад воду... По воді плавають де­рев’яні юрти, а оселі, в яких мешкають китайці, обведені такими високими мурами, що їх ніякий кінь не перескочить. Люди там одягаються в різновзорі шовки. Раби носять вов­няні свити; є раби, що мають таких свит по сім. Є в Китаї люди, що замальовують дивовижними картинами й запису­ють дрібними знаками цілі сувої шовку. Це писарі, що пи­шуть не тільки про воєнні подвиги цісарів і китайських ор- конів, але й про чар жіночих очей і запах їхнього волосся...

Темуджин мовчав і слухав. А коли оркони розійшлися, не лягав спати до самого ранку. За кілька днів розіслав своїх орконів на південь, південний захід і захід, аби пригадати неспокійним сусідам монгольського царства, що Чингісхан не спить, а брикати їм не радить. Так собі, для пригадки сусідам, а військам для вправи...

Тим часом помер старий цісар Китаю. Його місце зайняв син, молодець поставний, з великою бородою й замилуван­ням до ловів і малярства...

Згідно зі старим звичаєм з’явився в Чингісхана цісарський посланець. Віз васалові Золотого Цісаря вселаскавіший дек­рет і пригадку про... незаплачену данину.

Здивувався цісарський післанець, коли Чингісхан, відбираючи від нього цісарський декрет, не впав навколішки, а на декрет навіть оком не кинув.

— Як зветься новий цісар? — запитав Темуджин обри­висто.

— Вай Ванг.

— Hy й дурацьке ж це прізвище!

Цісарський посланець скам’янів. Темуджин сів на коня й почвалав невідомо куди. Посланець поплентався до свого шатра.

Ранком другої днини покликали його до Чингісхана. Сто­яв, слухав і ухам своїм не вірив.

А Темуджин, сидячи в окруженні своїх "орконів", гримів:

— Ми маємо намір погостювати в Китаї. Чи захоче нас гідно прийняти держава золотого хана? Прийдемо з військом бурхливим, мов море. Коли нас привітають добром, то ми залишимо вашому ханові владу під нашою опікою. Коли ж зважитеся на війну, то будьте певні, що вона скінчиться не скорше, аж один з нас вийде з неї переможцем!

Післанець їхав до Єн-кінгу, мов по смерть. Цісар завдав його в тюрьму за недобру новину. Монголи кинулися лашту­вати коні й зброю до походу. А Темуджин вислав посольство до племен Ліао-тунг, що жило на півночі Китаю й дихало ненавистю до Золотого Цісаря за поневолення їх краю й прогнання династії...

Ще сніги не стаяли, як через щілини непрохідного муру просякли в Золоте Царство — "очі й уха" Чингісхана. Знали, на що дивитися й чому прислухатися, знали, що знадобиться й що передати кінним стежам, які обскочили вічний мур, як тільки трава зазеленіла.

А там чвалала вже передова сторожа — старий Могулі, невгомонний Джеб Нойон, підступний Субутай та по десять тисяч швидкої кінноти з кожним.

Чингісхан в окруженні тисячі найдобірнішого лицарства посувався в проводі стотисячного корпусу. Ішов у центрі, по боках здіймалася курява з-під копит бокових корпусів — теж по сто тисяч у кожному.

За ними вже не було нічого. Ні запасів, ні обозів, ні відвороту.

Брами в північному мурі створилися самі. Босі й обідрані Чингісханові післанці, що пішли попереду війська, не дарму­вали. Найшли ключі й подбали про руки, що отворили брами навстіж. Недаром же всі племена, що кочували довкола му­ру, ждали хвилини, в якій зможуть відомстити всі кривди й здирства китайцям.

Перші сутички з пограничним військом були, мов бли­скавки. Що з китайської піхоти не лягло під монгольськими шаблями, розбіглося, несучи в глибину краю жах і переляк. Чергова експедиція, що її вислав Золотий Цісар проти Чингісхана, заблудила в горах. Джеб Нойон знав краще до­рогу від неї, заскочив ззаду й вирубав половину. Половина просмикнулася боками й понесла цісареві вістку, що... дарем­не змагатися. Що ж дивного, що головна китайська армія звернула до столиці, що Чингісхан здобув Таі-тонг-су, перше з великих міст на його шляху, й станув в стрижених садах столичного Єн-кінгу? Та щойно тут зрозумів, що столітніх мурів і бланків конем не перескочить... Махнув з досади рукою й завернув до Робі.

Прозимувавши в степу, з’явився вдруге по тому боці му­ру. Міста, що їх здобув у минулому році, були знову обсад­жені залогою. Князь Ляо на півночі, що з ним рік тому запив побратимство, не міг вирватися з перстня китайських військ. Чингісхан тру ну в туди Джеб Нойона з дссякльсячним ту­маном.

Джеб Нойон обійшов китайську армію й ударив на місто Ліао-янг, що підіймалося в неї поза спиною. Та здобути міста наступом кінноти не було сили. Джеб Нойон подумав хвилину. За другу його тисячна орда тікала в переляку на схід, залишаючи обозні мажі й походне майно на волю бо­жу. Китайці побожсволіли з радості. Кинулися розтягати монгольське майно. Міські брами створилися з радісним скриком; що жило в місті, рушило оглядати місце, де перед хвилиною гарцював дикий наїзник. Та не вспіли китайці нарадуватися добичею, як з другого боку обрію піднялася курява й, заки хто кинувся до брам, уже сиділа на китай­ських карках.

Джеб Нойон відірвав своє майно й набрав ще китайського в добавок. Місто впало.

Тим часом Чингісхана ранили в наступі на Таі-тонг-су. Ще раз затрубили монголи до відвороту й, мов хвилі морсь­кого прибою, сплили в безбережжя Гобі.

Чергового літа Чингісхан сам не рухався. Кілька гуранів монгольської кінноти непокоїло китайське пограниччя на знак, що Чингісхан не забув про Золоте Царство.

Та коли минув ще рік, три великі монгольські армії гря­нули на Китай з трьох ріжних боків. З півдня маширували три сини Чингісхана через Шан-ci, на півночі переступив Джуджі ланцюг гір Чінган, сам Чингісхан натиснув попід Єн-кінг до лукомор’я океану.

Новою була стратегія, не залишилося сліду й по старій тактиці Чингісхана. Всі армії оперували віддільно, а коли котра наштовхнулася на укріплене місто, то замість самій кривавитися на її фортецях, зганяла довколишнє населення й перла його поперед себе. Городські брами тоді здебільше самі створилися, мешканці здавали міста, життя спасаючи. Чимраз частіше почали китайські генерали переходити на монгольську сторону.

Та коли літо кінчалося й Темуджинові оркони рвалися до наступу на Єн-кінг, Чингісхан замість того вислав посольство до Золотого Цісаря:

— Яка твоя думка про дальшу війну? Землі по той бік Жовтої Ріки в моїх руках. Я вертаюся додому. Та невже ти позволиш, аби мої старшини верталися голіруч?

Золотий Цісар не вагався довго. Послав Чингісханові п’ят­сот молодців і п’ятсот дівчат, табун коней і цілу каравану золота й шовку.

Чингісханові було того мало:

— Коли вже маємо миритися, то дай мені дівчину цісарського коліна за жінку.

І того не відмовив настирливому монголові Золотий Цісар. А коли під осінь відплили монгольські ватаги, обван- тажені китайськими скарбами, то Золотий Цісар не мав уже охоти залишатися в Єн-кінгу. Переніс столицю, на південь. У відповідь на те кількох його генералів дігнало Чингісхана й... перенеслося на службу до нього.

Чингісхан не тратив часу на застанови. З хвилиною, коли цісар покинув столицю, стало йому ясно, що робити.

Що кінь вискочить погналася одна монгольська дивізія за цісарем навздогін. Проскочила Жовту Ріку по льоду й гнала його з місця на місце. Вже примусила його шукати захисту в смертельного ворога з династії Сунг, як наспів приказ від Чингісхана, що далі вже годі гнатися.

Джеб Нойон почвалав у Гобі, бо там, за довгою непри- явністю Чингісхана, надто вже порозгиналися карки прибор­каних ватажків...

Субутай пішов на північ. А коли, від головного війська відірвавшися, не найшов собі забагато праці, помаширував на північній схід і завоював Корею.

Справитися з осиротілою столицею й рештою краю дору­чено Могулеві. З п’ятьма тисячами монголів і хмарою китай­ських дезертирів помаширував Могулі на Єн-кінг. У місті, по якому бігали перелякані жінки, а рознуздані жовніри, проводу не маючи, одні другим кидалися до глоток, не треба було лякатися опору.

Почалася грабіж передмість і пожежі всередині міста. По­лум’я, дим, писк жінок і дітей, крик і метушня людей, що потратили голови. Цісарські євнухи й покойовці кинулися грабити палату Сина Неба. Безрадно дивилася на цю новість варта, поки не роздумалася й собі не пірнула з головою в цісарські скарби.

Кров стиналася в жилах Ванг-єна, начального вождя за­логи. Бачив, що нема рятунку. Сів і написав на шовковому рукаві одежі:

— Сину Неба! Тому, що я не можу оборонити Єн-кінгу, засуджую себе на смерть.

Звинув рукав, зв’язав шнурком і, виславши посланця здо­ганяти втікаючого цісаря, напився отрути.

В тій же хвилині заскрипіли городські брами й монголи, мов брудна хвиля повені, розлилися по вулицях Єн-кінгу. Пекло розшаліло по вулицях, по домах, по пивницях. Кров лилася ріками. Переможці божеволіли з радості й кровожад­ность

Один тільки Могулі не тратив спокою. Стояв серед міського майдану й перелічував скарби, що йому зносили з усіх усюд: що для війська, а що Чингісханові.

А Чингісхан, старий уже й вигідний Чингісхан, не опускав табору, що його розложив поблизу Великого Муру. Сидів у шатрі й командував післанцями. Увихалися, мов бджоли, й зносили йому відомості, мов мед солодкі, мов вино п’янкі.

Одної днини станула їіеред ЧингіЛаном юрба китайських бранців. Самі вибрані — довгобороді, сановиті, з гідністю.

— Як звешся? — запитав Чингісхан одного, що вражав його своєю сановитістю.

— Лє Ліу Чутеє, князь Ліао-тунг.

Чингісхан здивувався:

— З племені, що поприсягло ненависть і помсту Золотому Цісареві?

— Так, пане.

— Як же ти попав до нього на службу?

— Батько мій служив йому й мені не годилося не піти батьковими слідами.

Чингісхан подумав хвилину.

— Тепер він уже не цісар, а втікач і зрадник. Служи мені!

— З охотою, пане.

— Що ти ще хочеш сказати? — запитав Чингісхан, помі­тивши, що його новий слуга переступає з ноги на ногу.

— Великий ти войовник. Велетенську державу ти завою­вав, не зіступаючи з сідла... Але...

— Але... — підхопив Чингісхан.

— Але правити тією держвою, в сідлі сидячи, не дасться.

— Що ж би ти мені радив?

— Є в нас люди, що своєму цісареві правити державою помагали. Вони й тобі поможуть.

— Гаразд! — зрадів Чингісхан.— Спиши їх прізвища.

До Каракорум вертав Чингісхан не тільки з золотом, сріблом, шовками, княжною цісарьского коліна й каравана­ми харчів з цісарських гамазеїв. В його почоті похитувалися на мулах і верблюдах довгобороді, сановиті китайці, що, як Лє Ліу Чутеє, відали все переднє й заднє, розуміли мову зоряних шляхів й визнавалися в путаниці людських стежок.

Старий Могулі залишився в обрубі Великого Муру.

— Повинуйтеся всьому, що прикаже Могулі,— говорив Чингісхан монгольським орконам і китайським генералам, що зібралися в його шатрі на прощальну раду.— Тут він, у Китаї, все одно, що я сам.

Усміхався старий Могулі під вусом, задоволений з такого відзначення.

А Чингісхан, Китай підбивши, наче й забув про нього, повернувшися лицем до заходу. Землі, копитом монгольським неторкнені, землі ще не підбиті, манили його й вабили своїми чарами невідомими, недосказаними...

НА ЗАХІД...

У велетенському шатрі з білої повсті, підбитої китайським шовком,.віддихав Чингісхан, що залишив Могулеві Китай з його скарбами й палатами, а сам поселився в Каракорум, у Чорному Піску, як мовили кераїти. Столиця, бита бурями й сніговими метелицями, без вулиць, валів і оборонних мурів, з хожами з глини, до шатер подібними, приваблювала до себе Темуджина своїм степовим брудом і безладом обозного життя.

Правда, не сидів уже Темуджин на землі, покритій шку­рою білого коня, але на затійливому підвищенні, як і годи­лося "володареві корон і престолів". Поруч нього засідала Буртаі сіроока, а позад неї всі жінки Чингісхана, скільки їх не приєдналося продовж років до його переможного воза. Не заявлялася тільки Гулян згідно з умовою, що вони давним- давно заключили з Чингісханом.

Почот Темуджина— малий та важний — не відступав його ні на крок. Сановитий дорадник у всіх великих спра­вах — Лє. JIiy Чутеє з Китаю, біля нього прибічний секретар з уйгурів та один з монгольських полководців як невідступний підчаший. Готові на кожний кивок володаря, уставлялися обабіч нього, тоді як двома півколами попід шат­рові стіни засідали тархани непомильні, оркони непереможні й цвіт шляхти монгольської.

Гуторили поміж собою повагом, півголосом або ж з на­лежною пошаною ставили пропозиції Чингісханові. Та все вмовкало довкола, як тільки він отвирав уста, й було так, як він казав.

Чужинці, що приїздили з усіх сторін до Каракорум, му­сили пройти поміж два "очищуючі" вогні, по чому вже були під охороною Чингісхана. Коли бажали торгувати своїми то­варами, їм відбирали їх безплатно. Та коли заофірували їх даром, нагороджували їх повище вартості. Багато дивних зви­чок і звичаїв панувало в Каракорум, та над усіми царила "Ясса" й незламна воля Чингісхана.

"Вірлами" — князями цісарської крові йменував Чингісхан своїх чотирьох синів від Буртаі сіроокої. Найстарший

Джуджі мав гідність "пана ловів", Джагатай був "паном* над законом і карою", Огодай був "паном ради", а молодший Тулі, що їздив при батьковому стремені, мав титул "найстар­шого полководця".

Було в Чингісхановій столиці й на його дворі стільки ладу, скільки було в нього далекозорості. Темуджин усе передбачував, а що робив, робив з думкою про своє наслідство. Та засиджуватися в столиці'не приходилося. По­ки Чингісхан бавився війною з Золотим Царством, на західній межі його держави виріс надміру ватажок кайманів Гітшлік, що призабув уже на монгольську научку. Підступом убив хана Кара-Китаю, зайняв землі уйгурів, убив християнського хана Альмаліку, що визнавав над собою владу Чингісхана. Не видержали в послусі й меркіти, що приєдналися до Гітшліка. Сталося, що одної днини виросло Чингісханові ціле цісарство під боком — від Тібету по Са­марканд.

Два гурани монголів привели до успокоения Кара-Китай і меркітів. Проти Гітшліка рушив сам Джеб Нойон. До року прислав його відрубану голову до Каракорум. Найбільші з турських племен Тібету приєдналися до Орду, й з того часу почав підтримувати монгольську шаблю ще й лискучий меч Магомета. Поклонники пророка й обожателі Будди, бачачи, що Чингісханові й на думку не сходить переслідувати їхню віру, як це було звичаєм усіх дотогочасних наїзників, повірили, що це справжній Богдо, зісланий на землю, щоб поширити закон і справедливість.

Від меж Китаю по Аральське озеро гомоніло ім’я, бігали посланці й сповнялася воля Чингісхана. Лад, безпека життя, здоров’я і майна запанували там, де дотепер царив хаос бурі й насильства. Здавалося б, що Темуджин, похилений воєнними трудами й літами, решту життя проведе на спокійному володінні державою, що простяглася продовж п’ятдесяти географічних ступнів. Та одного разу він закликав ученого китайця й запитав:

— Скажи мені, як далеко ще до краю землі...

Як Великий Myp Китай, так гори Тактумбаш відмежовували монгольське царство від решти світу. Гори, що крізь них з трудом продиралися купецькі каравани з заходу, для більших мас були непрохідною греблею. Тільки гуни й авари продерлися через них на захід, але з заходу не пройшов їх ні один наїзник. Ні перси під Дарієм, ні Олександрові фаланги ⁴. Араби називали ці гори "Кааф" й від них починалася для людини заходу країна казки й чу­дес. "Далека Країна" простягалася поза тими горами для китайців, і ніхто з найсміливіших володарів азійського сходу не мріяв про підбої на тому боці Тактумбашу.

Та все ж таки там жили люди, та ще й такі, що, як ніхто в Гобі, вміли виробляти шаблі з найтоншої і найгнучкішої сталі, сталеві кільчатки, що їх ніщо не розрубає, білі матерії, червону шкуру, амбру й слонову кість, уміли шліфувати туркуси й рубіни.

Та ось Джеб Нойон і Джуджі прислали Чингісханові вістку, що крізь Тактумбаш є перехід, є два ненайгірші шляхи на захід. Джуджі навіть перейшов ті гори, гонячи за половцями аж у зелені степи по тому боці гір...

Про решту доповіли Чингісханові висланці, що, турець­ких караван чіпаючись, проникнули глибоко-глибоко по той бік гір.

Володів по тому боці могучий і жорстокий надміру Ал­ладін Мухамед, шах Хорезму. Влада його простягалася від Індії до Багдада, від Аральського озера до Перського заливу. Каліф у Багдаді корився йому, турки-сельджуки, що перема­гали хрестоносців, не зважувалися міряти з ним своєї зброї. Не зачіпалася з ним і смілива династія єгипетських маме­люків. Чотириста тисяч вишколеного війська з хорезмотурків і персів, цілі курені бойових слонів, непроглядні каравани верблюдів і хмари озброєної прислуги — це була сила, що їй нікому й на думку Не впадало протиставитися.

Тому Алладін Мухамед ходив у славі й блиску "перемож­ця’', з яким підхлібці час до часу порівнювали одного тільки Олександра Македонського...

І на дворі такого володаря з’явилося неждано посольство чоловіка, що про нього ледве що чував хто-небудь по цьому боці Тактумбашу:

— Посилаю тобі моє поздоровлення,— переповідав посол доручення Чингісхана.— Знаю силу й засяг твого царства й дивлюся на тебе як на мого улюбленого сина...

Алладін Мухамедові видалося, що недочув. Звелів собі повторити останні слова ще раз. Ні, йому нічого не причу­лося! Справді, невідомий монгольський ватажок прозивав його — шаха Хорезму, наймогутнішого поміж володарями Ісламу, своїм улюбленим сином. Закусив губи й слухав по­сольства далі.

— Ти повинен знати,— говорив посол далі,— що я здобув Китай та підчинив собі багато турецьких народів. Моя дер­жава — це велетенський воєнний обоз, а при тому невичерп­на копальня срібла; та я не зазіхаю на нові підбої. Тому мені здається, що нам обом вийде на користь, коли наші піддані ввійдуть поміж собою в торговельні зв’язки.

Пропозиція не була особлива, але тон, у якому гово­рив до шаха Хорезму той невідомий йому ватажок, був нечуваний. Алладін Мухамед не знав, у якому тоні промовляв колись посол того ватажка до Золотого Цісаря Китаю...

— Хто є Чингісхан? — запитав шах. — Чи він справді завоював Китай?

— Справді,— відповіли посли, що були турки з походжен­ня й розмовляли з шахом зрозумілою йому мовою при збе­реженні турецьких посольських церемоній.

— А військо його чи більше від мого?

— Кількістю, напевне, не дорівнює військам вашої цісар­ської високості,— відповіли посли.

Це заспокоїло шаха, й він не сказав нічого проти, аби його піддані торгували з підданими Чингісхана.

Та, як це звичайно буває в напружених умовах жаху й недовір’я, торгувати Мухамедовим купцям з монголами не довелося довго. Губернатор одної погранично! фортеці шахо­вого царства сповістив володаря, що в монгольській ку­пецькій каравані, яка оце прибула, найшлися шпіони Чингісхана. Шах не думав довго. Відворотним післанцем звелів повідрубувати голови всім учасникам монгольської каравани. А коли до нього наспіло від Чингісхана посольство з святим обуренням, шах звелів провідникові' посольства відрубати голову, а решті його товаришів повтинати бороди. Нарушения сусідських звичаїв було очевидне.

Довідавшися про все, Чингісхан думав довго й щойно по глибокій застанові заявив своєму окружению:

— Двох сонць на небі забагато. Нема місць для двох Чингісханів на землі.

Розбіглися по степу гінці, племінних ватажків на війну скликаючи, а перед шахом з’явився посол Чингісхана:

— Ми могли жити в мирі. Але ти вибрав війну. Бог один знає, хто кого переможе.

Починати війну без попередження Чингісхан не звик. Причину мав також немаловажну.

За Китай, де під твердою рукою Могулі правив князь з династії JIiao, Чингісхан не потребував турбуватися. Зате ватажків непевних племен покликав до себе як необхідних у своєму великому підприємстві. Одного з синів залишив у Каракорум як намісника, але влади над велетенською державою з рук не випускав. Скороногі післанці й еста­фети, розставлені в віддаленні дня дороги одна від другої, забезпечували зв’язок з найдальшими закутинами чингіс- ханату.

Залишалося тільки переправити чверть мільйона орди че­рез Тактумбаш, приблизно дві тисячі миль дороги, не торка­ної людською ногою, ні кінським копитом.

Була весна 1219 року. Наймолодший син Чингісхана Тулі обняв провід над передовими військами, Джуджі й Джеб Нойон перші рушили на захід. Під осінь виступив -з Карако­рум сам Чингісхан.

До жінок, що залишилися вдома, проголосив Чингісхан заклик:

— До бою ви не можете вийти з нами, але ви не є без обов’язків. Пильнуйте ладу в своїх юртах, поки ваші мужі не повернуть. Дбайте про те, аби гінці й нойони, що пе­реїздитимуть через ваші обози, не виїздили від вас голодні й невипочиті. В той спосіб ви причинитеся до нашої перемоги.

А до своїх старшин і воїв промовив:

— Виїздите зі мною, аби силою нашого рамені провчити нікчемника, що нас образив. Прийматимете участь у моїх перемогах. Хочу, аби десятник так пильно сповняв свою по­винність, як і тисячник. Хто не виконує свого обов’язку, той наражає життя власне й своїх жінок та дітей.

Перегляд дивізій наповнив Чингісхана задоволенням. В кож­ного кіннотника було по кілька запасних коней, по шаблі, лукові й сагайдакові. На головах мали легкі шоломи, карки прикриті маскою зі шкури й заліза. Коні пробоєвих відділів мали панцирі з лакованої шкіри. Прибічна гвардія Чингісхана мала щити. Шкуратяні мішки з харчами для коня й чоловіка, похідні казанки, запасні тятиви й кливці до гострення стріл, аркани висіли при кожному сідлі.

Китайці ввихалися скрізь проміж військом, але десять тисяч вибраних жовнірів під проводом старшини Ко-пао створили особливий відділ. Досі не бувало такого в монголь­ському війську. Обложні машини, пращі, вогнемети, гримучі "го-пао" тяглися за ними, розібрані по кусках. Вони тільки вміли їх складати й тривожити ними противника. Ніхто теж так, як китайці, не вмів гоїти- ранених, ні лікувати хворих, їхні мандарини були найкращі управителі для нових провінцій.

Поки дорога вела долинами, а там підгір’ям, поки осіннє сонце сяк-так огрівало землю, було ще півбіди. Та як гори знялися під хмари, а вічні сніги й ледівці насторожилися з усіх усюдів, почалося горе, що від нього мусіло б вигинути все, крім... монголів. У своїх повстяних кабатах вони спокійно засинали в снігах, а коли не мали вже що їсти, то отвирали коням жили й, посмоктавши трохи, засклеплювали їх назад, насичені.

На сотню миль розтягалася монгольська ріка, що її не спинював у ході ні голод, ні холод, ні пропасті, ні бездоріж­жя. Тільки кістяки спожитої худоби біліли їхніми слідами.

— Вони покорили тільки джаврів,— заспокоював себе Ал- ладін Мухамед, що саме повернув з переможного походу на Індію.

— Перед нашими прапорами вони розбігнуться,— додав із задоволенням, оглядаючи чотиристатисячне військо турків, арабів і персів, що ставилися на його заклик.

Вийшов монголам назустріч, а перші сутички з ними не давали притоки до зневіри.

Та дедалі спосіб їхнього воювання починав застановляти. Заявлялися в оселях, у яких їх ніхто не ждав; хапали худо­бу, грабували збіжжя мі пашу, а решту запалювали й пропа­дали, мов під землю провалювалися. Найбистріші розвідники шаха не могли провідати — відкіля приходили й куди дівалися...

Залишивши головну армію на ріці Сир, з передовими військами помаширував шах проти першої партії монголів, що під проводом Джуджі випливала саме з гірських про- смиків Тактумбашу.

Приданий Д^куджієві монгольський полководець, побачив­ши перевагу добре озброєного й певного війська просто себе, радив виминути удару й пустити противника на головну армію. Та Джуджі спротивився:

— Що скажу батькові, коли уступлю перед,противником?

З куренем смерті й дивізією колійників кинувся ханенко на переважаючого противника. Наскок був божевільний. Помимо втрат прорубався Джуджі до ядра шахового війська. Тільки саможертва прибічної гвардії спасла піаха від смер­тельної небезпеки>Та й Джуджі був близький смерті. Коли б Чингісхан побачив був його одчайдушний випад, напевне, не похвалив би його зайвої бравури. Бо оце сміливий син шаха Джелал ед-Дін повів своє військо до кривавого наступу. Джуджі мусів відступати. А’ хоч рубав направо й колов наліво, хоча турецький труп падав покотом, то й монголи щедро всіяли поле своїми трупами.

На сто шістдесят тисяч оцінювали турки свої втрати з тої першої зустрічі з монголами. Було їх, напевне, куди менше, але шах Хорезму не легковажив уже собі свого монгольського противника:

— Я не бачив іще мужів такої сміливості й стійкості, я не бачив такої зручності в рукопашному бою, такої певності в розподілі шабельних і колійних ударів,— говорив Алладін Мухамед до свого окружения.

Та не все ще він бачив...

Під вечір, коли війська розділилися й нічна прохолода надихнула одчайдушного ханенка розвагою, він схопився за випробувану монгольську хитрість. Запалив траву на цілій лінії фронту, а сам зник з цілою армією. Шах мав право проголосити себе переможцем і, звертаючи до головної армії,,розподіляв почесні кафтани командантам найсміливіших відділів.

Тимчасом як армія Чингісхана перевалювалася з гір, Джуджі був уже давно в країні вічного літа... на задах армії Алладіна Мухамеда.

Даремно ждав шах головної монгольської армії, уставив­ши своє військо по тому боці ріки Сир. Одної днини довідався, що головна монгольська армія зійшла з гір... двісті миль направо й мало що не на задах його вишикуваної армії... По Правді був це тільки двадцятитисячний відділ Джеб Нойона, але про це шаха не звідомили розвідники. "Непереможний", порівнюваний з Олександром Македонсь­ким Алладін Мухамед розгубився. З власного замислу чи з чужої намови розділив своє військо й розіслав його по фор­тецях, що стояли здовж Сиру. Сам з головною силою пома- ширував на південь. В переконанні, що монголи не відважаться здобувати фортець і великих міст, решту війсь­ка вислав до Бухари й Самарканда.

Та тим часом Джуджі здобув уже фортецю Кошенд, дар­ма що сміливий її комендант Тимур Малік боровся до ос­таннього жовніра й зупинив його кілька місяців при облозі. Куди скорше справилися два других ханенки з містом От- раром, тим самим, якого комендант Джиналюка вирубав монгольську купецьку каравану. Залога вигинула до ноги, Джиналюка схопили живцем. Згинув з вухами і очима, за­литими сріблом.

Рівночасно інший монгольський відділ захопив Ташкент. Ще інший добував поменші міста й фортеці здовж північного Сиру. Населення вирізував, а тільки найсильніших мужчин набирав до обложних робіт при чергових містах.

Довго не давався чути сам Чингісхан, поки одної днини не виринув... на заході від Бухари. Джеб Нойон маширував зі сходу, й довколо шаха, що сидів у Самарканді, затискував­ся смертельний перстень монгольських військ. Переможець Індії не витримав. Розділивши решту війська поміж Бухару й Самарканд, сам з прибічною гвардією, родиною й скарбами кинувся... тікати.

Бухара, місто чарівних садів і академій, мало мури й вали на дванадцять морських миль в обводі, а залоги двадцять тисяч. Про те, щоби здобути її приступом, Чингісхан не міг і мріяти; На довгу облогу не мав часу.

Та сталося, що залога втекла одної ночі з твердині. Мон­голи пігналися її слідом і вирубали над берегом Аму. Коли вернули з виправи, старшини Бухари дожидали їх при го­ловній брамі з ключами міста...

Певний того, що в’їздить у палату шаха, вігнався Чин­гісхан у мошею. Зіскочив з коня посередині храму й вийшов на молитовницю, де ще лежав розгорнутий Коран.

— Я прийшов вам сказати, що моє військо потребує харчів. Отворіть шпіхліри, бо мої жовніри й коні голодні!

Старші міста кинулися отвирати магазини, а Чингісхан поїхав на площу Академії.

— Хто це? — питали бухарці один одного.

— Тихо, це Гнів Господній.

Чингісхан вийшов на трибуну, з якої вчені-корановіди звикли промовляти про таємниці Бога й людської душі.

— Ви, магометани, даремно мандруєте до Мекки. Бог є приявний скрізь,—почав свою промову Чингісхан.

— Великі є гріхи й провини вашого цісаря. Я є Гнів і Бич Господній, що прийшов його знищити, як знищив уже багато цісарів. Не важтеся йому помагати!

А коли перелякані бухарці мовчали, поглядаючи по собі, Чингісхан кінчив:

— Добре ви зробили, що нагодували моїх жовнірів і ко­ней.. Тепер повиносьте з своїх домів усі свої дорогоцін­ності!

Хто приніс добровільно, а кого примусили розкопати підлогу в хаті чи полізти за скарбами, захованими по кер- ницях. Забрали все дочиста, а потім запалили місто з чоти­рьох кінців.

. Чингісханові було спішно до Самарканда за шахом. Са­марканд була найміцніша з фортець шаха Хорезму. Двана­дцять залізних воріт з подвійними баштами, дванадцять бойових слонів і сто десять тисяч залоги виключали мож­ливість узяти місто приступом. Чингісхан рішився на облогу. Підтягнув тарани, пращі й вогнемети.

Хтось підшепнув залозі зробити випад з фортеці. Монго­ли, непереможні в отвертому бою, тільки того й ждали. Половину залоги перебили, половина розбіглася, тридцять тисяч турків-канкалів перейшло до монголів. Прийняли їх радо. Переодягли в турецькі однострої, але на другий день окружили звідусіль і вибили до ноги.

— Нащо нам здалися зрадники? — сказав Чингісхан, незадоволений дешевим прибутком.

А тим часом шах утікав, наче земля горіла йому під ногами. Чингісхан покликав невгомонного Джеб Нойона й підступного Субутая:

— Доганяйте Мухамеда! Найдіть його живого чи мертво­го! Щадіть міста, що вам отвиратимуть брами! Непокірливі беріть приступом! А шаха доставте мені живого або мертвого.

•Чингісхан знав, кому дати таке доручення. Двадцять ти­сяч найкращої монгольської кінноти кинулося в погоню. Був квітень 1220 р.

З Самарканда втік шах до Бельха в підніжжі Афганістану. Син його Джелал ед-Дін кинувся на північ, у степи Аральсь­кого озера, збирати військо проти монголів. А шах, не мо­жучи з ним полупитися, продерся крізь гори Північної Персії й добився до Нішапур.

Певний того, що поміж ним і монголами щонайменше п’ятсот миль віддалі, не зчувся, як монгольська кіннота об­скочила Нішапур. Утік з міста нишком; завернув на захід, у напрямі Каспія. Під Pe, в околицях Тегерана, розбили мон­голи тридцятитисячне військо персів. Та тут загубили слід шаха й розділилися.

Субутай погнався на північ, Джеб Нойон помчав на південь, берегом Слонової Пустині.

А Мухамед тікав і тікав. Відпустив від себе родину, скри­ню зі скарбами залишив у стрічній фортеці, з кількома сотнями почоту взяв шлях на Багдад.

Та в Гамадені обскочили його монголи. Не певні того, що мають перед собою шаха, засипали його стрілами, але коней не потиснули. Шах вирвався й знову завернув на Каспій. Та по дорозі решта почоту збунтувалася. Ніччю висмикнувся Алладін Мухамед з шатра, що ранком було подірявлене стрілами бунтівників.

— Невже нема вже місця на землі, де я почувся би безпечний перед монгольською блискавкою? — розпочав шах, тікаючи далі в супроводі кількох найвірніших.

Порадили йому втекти на самітній острів посеред Каспію. В хвилині, коли корабель з шахом відчалював від берега, з’явилися монголи. Сипнули стрілами в напрямі корабля. Дехто завзятіший кинувся вплав. Та шах утік, аби на самітньому острові серед Каспію склонити стомлену голову на Вічний спочинок. Переможець Індії, порівнюваний підлизнями з Олександром Македонським, згинув, мов дикий звір, затравлений собаками. З цілого цісарства й незміряних скарбів не залишилося йому навіть шматка полотна, щоб загорнути трупа. Сорочки одного з прислуги мусіло вистар- чити...

Мусіла дійти до орконів вістка про смерть шаха, бо, пе­ресилаючи Чингісханові шахову скарбницю, попросили дозво­лу приєднатися до головної армії.

Поки наспіла відповідь, перешуміли через Азербайджан і Курдистан, де новобранців набравши, впали на Грузію.

Вірлине гніздо лицарського племені якраз готовилося до хрестоносної виправи за Гріб Господній, коли Субутай *на- скочив на нього зі своїм туманом. Не злякалися лицарі Хре­ста Святого монгольської голоти. Відперли напасника й п’яні перемогою погналися за ним навздогін, та вкритий здовж тифліської долини туман Джеб Нойона вискочив із засідки, розгромив грузинські полки й пігнався далі...

Заплакала королева Русудан за цвітом свого лицарства, а висилаючи владику Ані Давида до папи, писала:

— Дикий народ татарський з чортівським виглядом, вов­чою пожерливістю й львиною відвагою напав на нашу країну. Правда, хоробрі лицарі.Грузії прогнали його й вигу­били двадцять п’ять тисяч ворогів, але виснажені кривавим боєм, не можуть послухати заклику Вашої Святості й не можуть вирушити до бою за Гріб Господній...

Тим часом оркони наблизилися вже до долини Тереку. Та тут уже ждали на них затривожені долею грузинського лицарства алани, черкеси та половці. Останніх було найбільше, а вигляд їх і відомий монголам спосіб воювання непомалу збентежив орконів. Виминути противника було трудно.

Тож поки дійшло до зустрічі, в половецькому таборі з’явилися посли від орконів.

— Братя! — говорили посли до половецької старшини.— Близькі ви нам по крові й по сусідству Кіпчака з держа­вою Чингісхана. Чого це вам забаглося з чужинцями й во­рогами вашими посполу проливати кров у братовбивчій війні? Відступіть від аланів і черкесів, не перешкоджай­те нам їх приборкати, а там брат братові кривди не зробите!

Здивувалися половці, такої мови слухаючи, але дали себе переконати: На другий день монголи, розбивши аланів і чер­кесів, кинулися на половців.

Здивувалися половці ще більше й, тікаючи перед монго­лами, вислали до них послів:

— Що це ви слово й братство з нами ламаєте?

Зареготалися оркони половецьким полам в обличчя:

— Бунтівники ви й зрадники наші, не братя! Кіпчак — це улус сина Чингісханового Джуджія, а ви, холопи й ко­нюхи наші, як сміли ви єднатися з ворогами Чингісхана?

Взяли половці ноги за пояс і почали тікати перед себе, наосліп, аби тільки подальше від напасників, що їх холопами й конюхами своїми взивали.

Перейшли Дон, допали до Дніпра, а там, у землю Руську попавши, жахом своїм і безпорадністю все, що жило, поста­вили на ноги:

— Татари йдуть! Татари йдуть! — загомоніло по землі Руській, як довга вона й широка.

КАЯЛА

Наче з рогу ізобилля висипувалися на' Русь одна орда кочовиків за другою. Не пролунав іще гомін печенізьких копит, як з’явилися торки, не встигли ще перегнатися торки, як насунули половці. Даремно спинювали їх три брати Ярос- лавичі над Альтою, не зміг приборкати їх Всеволод, а за Святополка то вже рідко погукували на Руській землі орачі, зате зчаста крякали ворони, ділячися трупами, розмовляли поміж собою галки, збираючись на жир летіти...

Мов чорна хмара повис над Руссю хан половецький Боняк Шолудивий, що, як оповідали собі люде нишком, був огид­ний потвір без тіла, відразливий кістяк з вонючими тель­бухами, що вбивав слуг, як тільки вони його нелюдський вигляд підглянули.

Потонув у Стугні, від половців тікаючи, Ростислав, Mo- номахів брат, заплакала мати Ростиславова, посумніли квіти від жалю за ним, і дерева з туги до землі похилилися.

Попустошили половці поля київські, взяли Торчеськ, а бранці нещасні, холодом пройняті й голодом виснажені, по­марніли й почорніли з горя, мандрували крізь невідомі землі, поміж чужими народами з ногами, терням поколеними, й нишком говорили один до одного: я з того міста, а я з того села... І плакали гірко, рятунку нізвідки не бачачи.

Не музики грали, не скоморохи танцювали на весіллі Свя- тополка-князя, що з цісарями німецькими й імператорами візантійськими посвоячений, брав собі за жінку дочку ва­тага половецького Тугор-хана. Затискав зуби Мономах, коли данину понижуючу половцям відраховував. Не посоромився князь Олег Святославич з Тмуторокані половців собі в допо­могу закликати й батьківщини собі своєї ними добиватися.

Досада взяла нарешті Мономаха, й коли вдруге прийшли до нього половці по дань, звелів їх мов собак вистріляти, а сам з Святополком до спілки напав на половецький обоз під Голтвою й розбив його, за пониження своє й Святополкове відплачуючись.

Не дарував того Боняк Шолудивий. Передмістя київські попалив і Переяслав обскочив, але Мономах не спав, Боняка прогнав, а тестя Святополкового Тугор-хана трупом поклав.

— Не губіть землі Руської,— крикнув літописець, міжусобиці княжі й осліплення Василька Теребовельського в аннали затягуючи.— Зберіться разом і йдіть проти половців, поки вони ще всеї землі Руської не сплюндрували.

Послухали князі й, під рукою Мономаха зібравшися, за­скочили половецьку орду над Самарою, старшину перебили й невільників та добичі багатої набрали.

Даремно заганявся Боняк Шолудивий аж під Київ, дарем­но пустошив Переяславщину, під Лубнами на військо і Моно­маха наскочивши, мусів тікати розбитий, поразки самарської не відомстивши.

Побачили половці, що з Мономахом непереливки, й по­чали з ним дружби та миру шукати. Та не вірила Русь половцям, не здавалися половці на Русь. Одні й другі тіль­ки слушного часу дожидали, щоб один другому до горла скочити.

Тремтіла Русь на згадку про Боняка Шолудивого, бенте­жилася половецька орда, ім’я Мономаха зачувши. Знищив бо він половців, хана Отрока загнав у край обезів, за Ворота Залізні, Сірчана за Доном у недолі великій і нужді залишив­ши. Золотим шоломом пив Мономах воду з Дону. Щойно як помер, поважився Сірчан покликати Отрока з краю обезів, мовляв, Володимир помер, вертайся, брате, в землю рідну.

Неспішно було Отрокові повертати. Щойно як Сірчанів посол заспівав йому пісень половецьких і дав йому чарівного євшан-зілля понюхати, проснулася в серці Строковому туга до рідної землі.

— Краще в землі рідній кістками полягти, як у чужій славному бути,— сказав Отрок і вернувся.

Багато води з Дніпра в море протекло, поки половці, на Мономаха призабувши, з кочовищ своїх на Дону на землю Руську рушити поважилися. Виріс син Отрока Кончак, але проти нього станув Святослав, що приспав силу половецьку, прибив її своїми сильними полками й сталевими мечами, притоптав половецькі холми та яруги, скаламутив ріки, ви­сушив озера, а поганого Кобяка, хана половецького, наче буря вихопив з-поміж залізних полків половецьких. Упав Кобяк навколішки в городі Києві у Святославовій гридниці, а німці, венеціанці, греки й моравяни славу йому виспівували...

Запінився з люті хан Кончак і на Руську землю ру­шив, не з луками тільки й сагайдаками, але з пращами- самострілами та з бусурменом якимсь, що живим огнем на лицарство руське стріляв. Не злякалися русичі ні пращ-са- мострілів, ні вогню живого, а біля Хоролу половців роз­громили та ще Чорних Клобуків, васалів своїх, на них на­пустили. Тремтіли хани половецькі в кочовищах своїх степових.

Позавидував батькові слави молодий Ігор Святославич.

Сонце примеркло, коли Ігор збирався в похід. Та запала князеві жадоба в серце погостювати над Доном і очі йому на зловіщі знаки прислонила.

— Дружино, браття! — кликнув, у стременах стоячи.— Хочу з вами надламати спис край поля половецького й або головою наложити, або води з Дону шоломом напитися!

Скріпив розум силою й нагострив'завзяттям серце, духом лицарським пройнявся й повів дружину на землю половецьку за землю Руську.

Затрубили труби в Новгороді, зашуміли прапори в Пу­тивлі. Приїхав до Ігоря брат Буй-тур Всеволод:

— Один ти мені брат, один ти мені світ ясний! Обидва ми Святославичі. Мої куряни-вояки сміливі, під трубами по­вивані, під шоломами колисані, кінцем списа годовані. Всі шляхи їм відомі, всі яруги знайомі, луки в них понатягані, сагайдаки повні. Скачуть вони по степу, мов вовки- сіроманці, честі собі, а князеві слави добуваючи.

Вступив князь Ігор у золоті стремена й пустився по чис­тому полю. Сонце тьмою йому шлях заступило, ніч ли­ховісно застогнала й пташок розбудила. Див зірвався з дерева й зверещав.

Затривожилися половці. Шляхами непрохідними кинулися до Дону тікати. Скриплять половецькі мажі опівночі, мов сполохане стадо лебедине клекочуть:

— Ігор на Дон військо веде!

Вовки завивають по яругах, орли клекотом скликаються, лисиці на червоні щити брешуть. Нема вже тобі вороття, дружино Ігорева.

А вранці-рано русичі широкі поля червоними щитами пе­регородили. Кинулися на полки половецькі, потоптали їх, мов траву, й мов стріли по степу розбрелися.

Не вспіли половці веж своїх, тікаючи, захопити. Набрали русичі гарних полонянок половецьких, золота і срібла, шовків та оксамитів.

Пов’язками, опанчами й кожухами половецькими мости мостили, болота й драговиння закидали. Червоний прапор, білу коругву, бунчук червоний і ратище срібне вхопив Ігор Святославич за труд великий, за перемогу.

Та другої д«ини вельми рано криваві зорі світ заповідали. Чорні хмари з-над моря надтягли, сонце закрили й блиска­вицями сліпучими землю засіяли.

Зірвалася хуртовина від Дону. Не блискавками-громами, а стрілами половецькими військо русичів засипала. Земля застогнала, ріки скаламутилися, курявою поля закурилися, прапори, мов живі, злопотіли.

Не дрімає Ігор, не спить Буй-тур Всеволод. Куди не по- скочить, скрізь котяться голови невірні, шоломи половецькі. Списи ламаються, шаблі на шоломах щербляться.

Та нема ні краю, ні межі, не розвівається чорна хмара половецька. Від моря й від Дону надвигає, світ меркне, людський голос глухне й пропадає.

Від ранку до вечора, а з вечора до світанку летіли стріли розпалені, дзвонили шаблі об шолом, тріщали списи булат­нії. Земля копитами зрита, кістками всіяна, кров’ю зрошена.

Билися день, билися другий, а третього з полудня... по­никли стяги Ігореві.

Розійшовся Ігор Святославич з Буй-туром Всеволодом на ріці Каялі. Забракло вина червоного. Бенкет кінчали хоробрі русичі. Сватів попоїли, а самі полягли за землю Руську.

Заплакали жінки руські:

— Вже нам мужів наших любих ні мислю змислити, ні думкою здумати, ні очима оглядати...

Не слухає ніхто старого Святослава, що кличе князів на пімсту за сором землі Руської, за рани Ігореві.

Трьома ріками влилися половці, мов повінь у землю Руську.

ЗЕМЛЯ РУСЬКА

Під Завихвостом поляг князь Роман Мстиславич, що то Кидався Па половців, мов лев, сердитий був, мов рись, а проходив землі ворожі, мов орел.

Оба синки Романові: чотирилітній Данило й дволітній Ва­силько, мов вірлята неопірені, під крила матері своєї, кня­гині Романової ховаючись, геть з краю втекли до короля угорського.

Бо князь Рюрик Київський, багато половців набравши, пішов воювати Галич. Не вдіяв багато, бо воєводи короля угорського його від Галича прогнали, але замішання в землі Руській не втихало.

Завзявся на сиріт Романових Володимир Ігоревич, а помага­ли йому безбожні бояри галицькі, що то здавна в свойому серці злість до Романа Мстиславича ховали. Не міг бо він стерпіти того, що вони за владу над Галицькою землею посягли. Сам тої влади-меду посягаючи, бояр, мов бджоли, видушував.

Тікала княгиня Романова то в Угри, то в Польщу, сиріт своїх від зависті княжої й злості боярської оберігаючи. Земля руська гомоніла від княжих міжусобиць. Угри, поляки й по­ловці не переставали битися за Галицьку волость.

Коли ж у Галичі сів князь новгородський Мстислав Уда­лий, а Данилові Романовичеві пішло на сімнадцятий, він приїхав до Мстислава в Галич і одружився з його дочкою Анною.

Та коли просив у тестя допомоги проти Лестька краківського, що "по приязні" забрав йому все Побужжя, Мстислав сказав:

— Не можу, сину, проти нього стати, бо маю з ним давнішню згоду. Найди собі інших помічників.

Тоді Данило поїхав до брата Василька, що сидів у Воло­димирі, й відібрав собі Берестя, Угровеськ, Верещин, Komob і всю Україну.

Скипів з досади Лестько, й як тільки настала весна, поїхав воювати «Побужжя. Та Данилові воєводи побили Лестькове військо й гнали його до ріки Вепра.

Лестько змовився з угорським королем, і оба рушили на Мстислава. Мстислава не було в Галичі, й він попросив свого зятя Данила, щоби той замкнувся в городі. Данило замкнувся й не дав города, та як угри й поляки побили Мстислава на Зубрі й прогнали на Пониззя, то Данило уступив з Галича на приказ свого тестя.

Вернув до Володимира, а Мстислав кинувся наводити на поляків і угрів половців. Бо вже не війна, а мир був між Руссю й половцями.

У Володимирі прийшли до Данила й Василька посли від Литви й задружили з ними. А як поляки не переставали пакостити на Побужжі, то Данило навів на них Литву й вона повоювала пакосників.

В Галичі тим часом засів угорський воєвода — прегордий Філя, що то звик був говорити:

— Коби гострий меч, а швидкий кінь, то буде велике жниво на Русі...

Та як над’їхав Мстислав з половцями, то гордий Філя, що нахвалявся Руську землю стоптати, а ріки висушити, залишив угорського королевича Коломана в Галичі, а сам з дружиною укріпився на церкві Пречистої Владичиці нашої Богородиці, на горі, поприще города.

Другої днини рано наступив Мстислав на Філю й пере­міг його в кривавій битві. Угри й поляки почали тікати на церкву, та там не могли довго втриматися через спрагу й голод. Мстислав побив ворогів багато й полонив решту та пішов на Галич; там випала битва біля воріт городських. І тут переміг Мстислав, а як наспів Данило, припізнившися, було вже по всьому. Тільки радість велика була із-за Мстис- лавової перемоги.

Тоді король угорський замирив з Мстиславом, а Лестько краківський з Данилом і Васильком Романовичами.

Та вони, злопам’ятні, почали мститися на тих, що їх у горю покинули й у біді зрадили. Мстислав пожалів зрадли­вого Судислава та ще й дав йому Звенигород, але Данило й Василько завзялися на Олександра, князя Белзького, що пе­рейшов був до угрів і поляків.

Мов люті вовки кинулися на Белз і Червень і всю землю Олександра нищили. Так грабив боярин боярина, городянин городянина, смерд смерда,. І сталося так, як у притчі сказа­но: не залишився камінь на камені...

Щойно як Мстислав сказав зятеві: "Пощади брата Олек­сандра!", Данило сховав меч у піхву й вернувся до Володи­мира.

Олександр не міг Данилові відомстити силою, зате відплатив лестю: нашептав тестеві його Мстиславові в ухо, що зять його Данило проти нього крамолить і забрати в нього Галич збирається...

Повірив Мстислав зрадникові, з королем угорським проти Данила задружив і двічі проти нього походом вийшов. Наси­лу переконав Данило тестя в своїй щирості. Та отрута на дні серця залишилася. Не википіла вона до решти, коли Мстис­лавів тесть, старий хан половецький Котян, прибіг до Галича й тривогою татарською всю землю Руську збентежив...

Женучися за половцями, Джеб Нойон і Субутай знали, допадуть їх не самих. Переляк, що гнав половців здовж чорноморського лукомор’я й на північ від нього Волгою й Дніпром, ставив на ноги все, що тільки жило по дорозі. Затривожився Великий Булгар, затремтів Суздаль, а вже Руська земля, хоч як міжусобицями княжими розбита, хоч як половецькими виправами натомлена, не завагалася ні на хви­лину, щоби ворога невідомого, напасника прелютого й страш­ного здалека від меж своїх, від піль і хат, від церков і монастирів твердим боєм зустріти.

Двадцять вісім тисяч кінноти панцирної — орда половець­ка, хоч і до смерті перелякана, але численна, кількакратно перевйщувала тумани Джеб Нойона й Субутая; вони без приказу Чингісханового й без особливих замірів, а так собі, щоб поглянути, що діється в цій частині світу й скільки сили буде треба, щоб до ніг Чингісхана кинути, на цю виправу пірвалися.

Пращі, самостріли й огнемети, що ними вони війська шахові бентежили, залишилися по тому боці Залізних Воріт. H(як їх було крізь гірські просмики та понад підхмарні кручі Кавказу перетягти. Та й не було в них особливої потреби. На міста й тверині оркони тим разом не зазіхали, а в чис­тому полі все одно не здивували б ними русичів. Давно вже перед ними лякали їх половці тими вимислами й не злякали.

Та й піти проти русичів і половців чоловим боєм оркони не зважувалися. Чого доброго, могли притому обидва свої тумани на полі лишити, а того не вибачив би їм Чингісхан ніколи. Попробували підступу, що нйм вони біля Залізних Воріт половців від решти сусідів і союзників роз’єднали. Та підступ не вдався.

Посли, що їх перемовляти русичів вислали, життям своє посольство переплатили. Закипіла досада в серцях орконів, і вони, двох ще своїх очайдухів до русичів виславши, війну їм звістили й пімсту поприсягали.

А русичі, Дніпро перепливши, йшли проти них мов гра­дова буря, щитами потрясаючи, мечами до сонця поблиску­ючи. Треба їх було, коли вже розділити не вдалося, бодай в безконечну й тонку лініф витягти. В пору зміркував Су бу­гай, що хоч у русичів один Мстислав поперед другого до бою рвався, хоч Данило молоденький тремтів від нетерплячки, то суперника його досвідові там не було. Не було теж того послуху сліпого й безоглядного, що не тільки послів, а й один монгольський відділ за другим кидав на смерть наявну й неминучу. Тому виривалися гурани один за другим, за­взяття русичів і нагальність на себе стягуючи, лягали поко­том на полі, але ворожу лінію безупинно розтягали й витон­чували, поки від Дніпра до річки Калки не простяглася вона, мов вежа гранична. Тоді щойно оркони з усієї сили вдарили. Та лінія, хоч і тонка та нерівна, не зразу подалася. Два дні кервавилися монголи, об щити руські відбиваючись, на мечах обоюдних конаючи.

Щойно третього ранку руські війська захиталися й на біг коні повернули. Гнав їх Джеб Нойон, а Субутай на табір руський, що вище Калки муром станув, з пересердям кинув­ся. Витримав табір наступ, не здався. Поки Джеб Нойон аж до Дніпра за русичами погнався, Субутай, на підступ взяв­шися, з табору орконів руських вивабив.

КАЛКА

"...B літо, від створення світу 6732-е, а від Воплочення Господа нашого Христа-Спаса 1224-те,— почав літописець своє "сказаніе”,— за гріхи наші тяжкі впали на нас наро­ди невідомі, а прийшла їх нечувана сила; ніхто гаразд не знає — хто вони й відкіля, яка їх мова, якого вони коріння та якої віри.

Одні взивають їх "татарами", інші — "тавроманами", ще інші — "печенігами". Дехто впевняє, що це нащадки ізраілитян, поклонявшихся в пустині золотому теляті. Про­гнані Гедеоном у безвісти, по словах Мефодія Патарсько- го ⁵, під кінець світа вирвуться відтіля й покорять усю зем­лю; від сходу по Євфрат, від Тигру по Море Чорне, крім Ефіопії".

Зітхнув літописець, даремно бідкаючись над родоводом пекельного племені, застругав нове перо й дописав зрезиг- новано:

"Бог один знає — хто вони й відкіля. Мужі премудрості, що в книгах копаються, напевне, знають. Та ми, нічого не відаючи, пишемо про них, горя й нещастя того ради, що ті діти пекла нанесли Князям нашим і цілій землі Руській..."

Перо скрипіло й порскало, каганець блимав; потухав та спалахував кривавим полум’ям, а літописець писав і плакав...

"Чув я, що вони багато країв і народів покорили: ясів, обезів, касогів і половців безбожних безліч побивши, одних до Дніпра, других за Дон загнали, а самі до веж своїх, до юрт мандрівних завернули".

"А Котян-хан з іншими князями й недобитками поло­вецькими прибіг до зятя свого Мстислава Мстиславича Га­лицького й дарунки привіз багаті: коні прудкі, верблюди високогорбі, буйволи сильні, та дівчата — цвіт землі Поло­вецької".

Поклонився Котян зятю своєму до ніг і сказав:

— Нашу землю нам сьогодні вороги забрали, а вам вашу завтра заберуть. Рятуйте нас, а ні, то ми сьогодні погинемо, а ви — завтра.

— Дружино, братя! — мовив Мстислав.— Поможім полов­цям! Бо, як вони ворогам покоряться, то вдвоє сильніші стануть наїздники.

І розіслав князь вісті, що князів до Києва високопрестоль- ного на раду закликали.

— Краще нам з ворогом бій прийняти на чужій землі, як на своїй його в тривозі дожидати,— сказали князі руські на раді та почали вої свої пристроювати; кожний в своїй землі.

А княжили тоді на Русі три Мстислави — Романович у Києві, Німий — в Чернігові, Мстиславич — у Галичі. Це були старшини в Руській землі. Юрія, князя суздальського, не було на раді. Зате були молоді князі — Данило Романо­вич, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич Київський. Василька Романовича не було там, бо молодий ще був вель­ми й не виїздив з Володимира Волинського.

Розбудивши всю землю Руську, рушили князі в місяці квітні й наблизилися до Дніпра, й станули біля Острова Варязького.

Прочули татари, що князі руські наближаються, послів до них вислали й сказали:

— Зачуваємо, що з намови половецької йдете на нас. А ми ж землі вашої, ні городів ваших, ні сіл не тур­буємо. Не на вас ми прийшли, а Бог нас наслав на холопів і конюхів наших, на половців нікчемних. Помиріться ви з нами, а як половці прибіжать до вас, гоніть їх геть від себе, бо вони й вам багато лиха накоїли. Через те ми їх і б’ємо,— піддобрювалися посли.

Та князі руські слухати їх не хотіли. Послів татарських побили, а самі рушили з місця й,не дійшовши до Ольша на Дніпрі станули.

Тут їх знову посли татарські перестріли й сказали:

— Ми вас не займаємо, а ви, половців слухаючи, послів наших побили. Недобре це ви вчинили, гостей побиваючи. Бог свідок, що не ми на вас, а ви на нас настаєте.

Задумалися князі руські, таке почувши. Раду поміж собою вчинили, послів татарських відпустили, а до Юрія Суздаль­ського, сина Всеволодовою, післали, аби спішив до них з воями своїми.

Та Юрій не рушився з Володимира свойого; тільки брата- нича свойого, Василька Костянтиновича, князя благочестиво­го, з ростовцями вислав. Не настиг, одначе, князь Василько, бо з-під Чернігова додому завернув.

Зате збіглася вся земля Половецька з усіма її князями. Кияни, чернігівці й смольняни зі своїми князями прийшли. А галичани й волинці, куряни, трубчани й путивельці на конях причвалали. Галицькі ж вигонці⁶ з Пониззя на тисячі човнах, Дністром у Чорне море, а відтіля—крізь лиман Дніп­ровий до Порогів переплили й на берег вийшли біля ріки Хортиці, на Протолоцькому Броді. Проводили їм Домамирич Юрій та Держикрай Володиславич.

По стану руському пішла чутка, що татари показалися з того боку ріки. Прискакали до Дніпра й, човнами руськими надивувавшися, геть поїхали, мов під землю провалилися.

Почув про це буйний князь Данило Романович, сів на коня й погнався глянути на військо невидане. Поскочила за ним дружина й князів інших багато цікавості ради.

А вертаючи, говорив Домамирич Юрій:

— Стрільці вони вдалі!

— Прості вони люди, від половців простіші,— відповіли йому.

— Не прості вони,— мовив Домамирич,— а ратники і вої добрі!

Під’їхали до князів і сказали:

— Мстиславе, княже Галицький, і другий Мстиславе, кня­же Чернігівський! Не стійте, підем проти них!

Почули це Мстислав Галицький і Мстислав Чернігівський. Інші князі руські почули й у стремена скочили.

Був вівторок, як вони Дніпро перейшли й у полі поло­вецькому очутилися.

Помітили їх татари й, проти полків руських станувши, по стрілі випустили. Та стрільці руські тричі луки напнули й тричі до сагайдаків сягнувши, тікати татар примуси­ли. А тікаючих сікли й рубали й, у степ далеко загнавши, стада татарські зайняли. Наповнився стан руський ревом скоту татарського.

Зраділи князі руські перемогою й розуміли, що це бо Бог їм за хоробрість післав. Хто жив, меч припоясував, шолом одягав і в стремена ставав. Курява, мов хмара, знялася над воями, що бігли степами половецькими й не скорше, як над рікою Калкою, коням поводи стягнули.

Стояли вже тут сторожові полки татарські й на прю з полками руськими станули. Січа кривава зчинилася; першим упав Іван Дмитрович і ще двох з ним убитих.

Скипіли завзяттям вої руські, коли кров своїх побачили, за ріку Калку їх витіснили.

І знову подякували князі руські Господу Богу за перемогу. Князі й вої половецькі теж раділи невимовно.

І піднявся Мстислав Мстиславич у стременах, і меч свій тяжкий, обоюдний, угору здіймивши, почав військо строїти. Данилові Романовичеві, князеві молодому й над усіх князів руських сміливому, звелів Мстислав Мстиславич річку перей­ти; сам пішов за ним зі своїм полком.

Перебрели вої руські річку Калку й по тому боці станом станули. Татар не було видно. Тоді Ярун, воєвода половець­кий, кинувся зі своїм полком на звіди.

Недалеко заїхав, як татар доглянув. Обернув коня й, до стану руського прискакавши, крикнув:

— Татари йдуть, збройтеся!

Не почули його крику ні Мстислав Мстиславич, ні Мсти­слав Чернігівський. Мстислав же Київський не передав їм тривоги, зависті ради. Була бо поміж ними распря якась велика.

Першим виїхав наперед князь Данило Романович, а з ним Семен Ольгович і Василько Гаврилович. Ударили на татар і почали сікти наліво й направо.

Захитався на коні Василько Гаврилович тяжко ранений. Бризнула кров, мов рубін-самоцвіт червона, з грудей Данила Романовича. Та він, у стремена впершися, сік направо, рубав наліво й уперід гнався. Молодості й буйності своєї ради не чув Данило рани на своєму тілі. Мав літ вісімнадцять, був сильний і з усіх князів руських найсміливіший.

Побачив Мстислав Німий, як Данило, татар покладаючи, рани кривавої на тілі свойому не чує, на коня скочив і поміж ворогів кинувся.

А муж він був сильний вельми й сміливий на диво, та ще любов мав велику в серці до батька Данилового Романа.

Змішалася татарва і почала коні на біг завертати.

Бачивши те, Ярун-воєвода та інші полки половецькі от­ряслися з переляку й битися забажали. На коні юрбою ско­чили і,як були, рушили, сполчитися не вспівши. Тому теж змішалися зразу й₃ нічого не вдіявши, на біг завернули. Тікаючи, в стан князів руських влетіли й почали ратників топтати. Татари з боків налетіли,й січа зла та завзята, крик і метушня великі зчинилися. Не знав бо ніхто, де свій, а де ворог.

Зрозумів тоді Данило Романович, що задалеко від стану руського загнався; ратники бо руські стрільцям татарським місця не встояли. Завернув коня й біг до стану.

— Води! — крикнув на бігу.

А коли йому подали води, він пив жадібно й почув рану на свойому тілі.

В бою її не чув, сили своєї, завзяття й віку молодого ради. Був бо сміливий та хоробрий, а не було на ньому пороку найменшого від стіп до голови.

Всі бігли на стан. А в стані вже татари були й воїв руських перемагали.

Бачивши лихо теє, Мстислав Київський не рушився з місця, де стояв на горі, над рікою Калкою. А було воно кам’янисте й до оборони спосібне. Обгородив полки свої во­зами походними й почав відбиватися.

Татари воєводів своїх двох — Цигир-хана й Тешю-хана на Мстислава вислали, а самі за князями руськими до Дніпра погналися.

Три дні й три ночі відбивався князь Мстислав Київський з зятем своїм Андрієм та Олександром Дубовицьким, князя­ми молодими й хоробрими. Тоді татари, силою його взяти не можучи, до підступу вдарилися.

А були поміж ними бродники ⁷ з воєводою своїм Плоски- нею. Того-то Плоскиню татари до Мстислава з словами підступними та облесними вислали.

— Нащо тобі, князю,— мовив Плоскиня,— дармо битися й вої тратити? Стан князів руських розбитий, а хто не заги­нув, той на бік кинувся. Сила татар велика, й ти перед нею не оборонишся. Та-коли з табору вийдеш і викуп за себе даш, цілим додому повернеш.

Клявся Плоскиня окаянний і хрест цілував Мстиславові, князеві старому й доброму, зятеві його Андрієві та Олександ­рові Дубровицькому.

Повірив Мстислав, вийшов з города, а з ним і князі оба. Та збрехав бродник проклятий. Не пожаліли татари воло­су сивого князя Мстислава, не пошанували хоробрості князів, що були з ним.

Боїв і ратників, що були в городі, вирубали, а князів пов’язали й до старших своїх попровадили.

— Ви на нас війною вийшли, послів наших побили,— сказали старші татарські князям.

Князі мовчали, знаючи, що їх жде.

— Поклоніться каганові нашому, думок недобрих позбудь­теся, а жити будете,— сказали старші татарські.

Та мовчали князі знаючи, що їм цього робити не го­диться.

- Тоді татари, Бога не лякаючись, молодих князів поруба­ли, а Мстислава старого на смерть повільну присудили. Ог­нем пекли, бороду висмикали, а потім під поміст, що на ньому бенкетували, кинули. І загинув князь Мстислав старий і добрий, тягарем помосту й татар, що були на ньому, роз­чавлений.

За іншими князями руськими татари аж до Дніпра гнали­ся. Шість їх, дігнавши, вбили: князя Святослава Яненського, Ізяслава Інгваровича, Святополка !Думського, Мстислава Чернігівського з сином та Юрія Невізького. Олександр Попо­вич теж наложив головою, а з ним сімдесят хоробрих.

Говорять, що самих киян лягло на побоєвищі десять тисяй, а з інших воїнів тільки що десятий додому про­бився.

І була перемога татарська над усіма князями руськими, якої досі не бувало ніколи.

Піднявся плач і туга по всій Русі, по всіх городах і селах.

А сталося те нещастя від татар у місяці травні дня 31, в літо, від створення світу 6732-те, а від Воплочення Господа нашого Христа-Спаса 1224-те.

Вибавив Господь з нещастя Мстислава Мстиславича Га­лицького, князя Данила Романовича та ще кількох князів.

Князь Мстислав Мстиславич Галицький допав до Дніпра скорше всіх. Переправився через ріку, а човни звелів рубати й палити, аби татари за ним на той бік не погналися. Ледве живий добився до Галича.

Молодші князі втекли з горсткою людей. А князь Володи­мир Рюрикович, про смерть страшну Мстислава Київського зачувши, побіг у Київ і сів на столі.

Татари ж, до Дніпра дійшовши, завернули відтіля. І як не знаємо, відкіля прийшли, так не знаємо, куди ділися. Тільки Бог один знає, відкіля впала ця кара ла грішні душі наші..."

Літописець відложив перо, розтирав стомлені пальці й, закривши книгу, вдивився перед себе. Та мусів щось страшне побачити, бо зірвався нагло й, тричі перехрестившися, впав навколішки перед іконою.

ПОЖНИВ’Я

Про те, щоби гнатися за русичами на той бік Дніпра, оркони не думали. Вже й так позволили собі забагато, й замість привести Чингісханові шаха Хорезму, вони, без його відома й згоди, загнались поза Кіпчак, передчасно може на­сторожуючи проти себе краї й народи, що ще не вміщалися в завойовницьких планах Володаря Володарів. Довго від Чингісхана відомості не маючи, почували себе, мов стріла, що з лука випущена, напрямок рукою лучника наданий втратила й на вітрі гуляє.

Тож від Дніпра завернувши, отак собі, неначе вигідніших шляхів до Орду підшукуючи, впали в Таврію й генуезькі емпорії попустошивши, знову на північний захід повернули й знову над Дніпром опинилися. Вабила їх та ріка, тягли їх до себе степи зелені та запашні довкола неї, що.їм ніщо в досі підбитих землях не дорівнювало. І паші вбрід, і земля, мов мати, й сонце не палить, а ласкаво гріє. Що вже за стужа, що за вітри й сніговії у Гобі, що вже за спека, яка спрага нестерпна в Персії й Туркестан!, а тут, наче середина світу, мов рай земний!. Не могли оркони відірватися від країни тої, що до неї їм половці, тікаючи, шлях показали.

1 вже продумували оркони над тим як би то на той бік Дніпра переправитися й нових земель звитяжною стопою діткнути, як наспів від Чингісхана приказ твердий і невідхильний: аби вони, часу не гаючи й людьми більше не рискуючи, до Орду, миль дві тисячі на схід, завертали.

Здивувалися оркони такому приказові й збентежені по собі поглянули, але на міркування часу не було. Ще раз глянули на той бік Дніпра, ще раз місце, на якому стояли, очарованим оком окинули й рушили з копита.

Невідомо, чи з надмірних трудів, чи з ран, що їх у бою з русичами придбав, чи просто з турботи, як їх прийме Чингісхан, засумував Джеб Нойон по дорозі й^не помучив­шися, помер. З тим більшим смутком їхав далі Субутай, що не тільки всіх своїх монголів дочислитися не міг, але й товариша свого, найзавзятішого з Чингісханових орконів, мусів у чорноморських степах залишити. Глянув по добичі, що її тяг за собою, глянув по бранцях, що ледве волочили ногами, й, іншої розради собі не находячи, звелів вирубати нещасних, такими марними й нікчемними здалися вони йому в порівнянні з втратою товариша незрівняного й оркона зна­менитого.

З досади вже тільки й для йридавлення гадюки, що нила йому в серці, звернув по дорозі на Волгу й одним махом Великий Булгар розніс, та вже ні добичі не брав, ні бранців не в’язав у лика, а все, що живе йому в руки попадало, вбивав, а що на дорозі, стануло — мечем і вогнем пустошив. Бо велика лють і досада пройняли серце Субутая.

Де далі, то вже Субутай на боки не розглядався, а гнав перед себе, десятки й сотні миль без угавку залишаючи за собою. Не оглядався Субутай на боки, але все бачив, усе помічував, а щораз йому в голові й у серці засіло, того вже не сила було відтіля прогнати. Чого ж не доглянув оркон власними очима, чого сам не зміряв, те вже вчені китайці та досвідні уйгури, що від них монгольські тумани кишіли, на папір собі брали й, пильно всі ходи та броди визначаючи, до часу слушного й потреби майбутньої вирисовували. Вони теж по дорозі одинцем з гуртами війська відставали, бо дам, кудою нога монгольського витязя проїхала, залишалася зало­га й мандарин китайський як сторож ладу й доручень Чингісханових. Здовж шляху до Орду виростали станиці уп­рави й рухомі фортеці Чингісхана, що вже тепер не по чу­жому, невідомому полі, а по своїй державі розсилав послів- стріл і своєї володарської волі виконавців.

Там десь, на землі Руській, очунювали люди з переляку й з ран монгольських вилизувалися. До турбот буденних і до міжусобиць князі руські повертали, а пам’ять про татар з дня на день затиралася.

Та Субутай, до Орди чвалаючи, не переставав думати про лукомор’я чорноморське, про степ зелений і чорнозем Cap- матії, що їм не дорівнювало ніщо з того, що він досі бачив, що копитами своїх туманів стоптав і знищив.

— Рай, не земля! — повторяв собі Субутай, до Орду йдучи...

Безславна смерть шаха на самітньому острові Каспія не завершила підбою царства Хорезму. Міста боронилися завзя­то, а коли й падали в румовищах і потоках крові, то тільки як осторога, щоб дальші не зважувалися на переговори з монголами. Шахів син Джелал ед-Дін утік із здобутої сто­лиці з життям і постановою — радше згинути, аніж піддатися. Коли ж упав Бальх, жарке південне літо приму­сило монголів припинити дальший наступ. Уступилися в хо­лодні гірські околиці, а щоб даром часу не гаяти, уладили великі ханські лови. Закінчили їх під осінь, а тоді рушили на дальші підбої.

Кількамісячної передишки не змарнував Джелал ед-Дін. В цілій Персії й Туркменії кипіло від бойового завзяття. Майже мільйонова армія добре озброєних, досвідних і виш­колених войовників станула проти Чингісхана, що міг їй протиставити не більше як. сотню тисяч монголів.

Чингісхан не перецінював своїх сил. Не легковажив теж противника. Його союзники — уйгурський хан Ідікут і хрис­тиянський Альмалік, мусіли відійти до Тянь-Шаню, де тим часом почалися заворушення. Джеб Найон не жив, Субутай був у дорозі до Орду. Тілік Нойон поліг при наступі на Нішапур, Могулі правив Китаєм. Так, але мільйонова армія противників не мала Чингісхана у своєму проводі.

Наймолодший син Чингісхана Тулі дістав доручення за­воювати Хорасан — найбагатшу провінцію Персії. Тулі не дорівнював батькові в тактиці й стратегії, але перевищував у жорстокості.

Один із князів Хорасану записав у своїх спогадах з Тулієвої гостини:

— Я жив тоді в моїй палаті, на високій і крем’янистій холмовині. Місто було найсильніше з усіх міст Хорасану, а як запевняла традиція, належало до моїх предків від часу, як у краю запанувала віра Магомета. Лежачи в осередку провінції, було це місто прибіжищем для втікачів з ворожого полону й населення, що тікало від смерті й татарських ар­канів.

За якийсь час з’явилися татари перед брамами міста. Помітивши, що пристуком міста не візьмуть, зажадали оку­пу: десять тисяч вовняної одежі й багато іншого краму, дарма, що вони вже ледве тягли за собою незмірну добич з Нізи.

Я погодився на їх вимогу, але трудно було найти когось, щоб відважився доручити окуп напасникам. Всі знали, що татарський хан рубав упень усе, що тільки попало йому в руки. Коли ж нарешті найшлися два старці, що рішилися на виправу до татарського обозу, то вони привели до мене своїх дітей й доручили їх моїй опіці на випадок, коли їм не дове­деться повернутися. J справді, як тільки вони доручили та­тарам окуп, наїзники повідрубували їм голови...

З черги потягли напасники на старовинний Мерв, жемчуг у короні шаха, з тисячами коштовних рукописів у своїх розкішних книгозбірнях...

Відділ туркменів, що виїхав їм назустріч, розбили. Тулі окружив місто й почав добувати. Двадцять два дні тривав безупинний наступ. Тулі побачив, що нічого не вдіє; припи­нив наступ.

Користаючи з передишки, вислали обложені до табору напасників імама. Татари прийняли його з усіма почестями й, розмовившись, відпровадили до брам міста. Заспокоєний щасливим посольством імама, подався на другий день до монгольського табору сам посадник міста, обвантажений по­дарунками в сріблі й золоті. Тулі вислав йому назустріч по- четний кафтан і запрошення до спільного стола. Тут, запев­нивши перса, що містові не загрожує ніяка небезпека, сказав Тулі:

— Поклич іще своїх довірених. Я хочу їх пошанувати, як годиться.

До міста погнав післанець з листом посадника. За який час каравана міських достойників мандрувала до монголь­ського табору. Прийняті з отвертими раменами, засіли до бен­кету, за яким попросив у них Тулі списка шістьох сотень найбагатших громадян Мевр. Коли ж список був поданий і монгольський післанець погнався з ним до міста, монголи кинулися на гостей і на очах посадника рознесли їх на шаблях. Наспіло шістсот меврських багатіїв, вслід за чим монголи вломилися в створені брами міста й почали без- розбірну різню решти населення.

Різня й грабіж тривали чотири дні. Тулі сидів на високому золотокованому престолі й любувався. Коли ж монголи, об- вантажені добиччю, відходили від міста, не прощав їх ніхто навіть прокляттям. У місті не було ні людини, ні тварини живої...

Так гинуло місто за містом. Не помагала переможеним хитрість: падати поміж трупи й прикидатися мертвими. Мон­голи відрубували голови всім — для певності. На втікачів уладжували лови й, окруживши нещасних, висікали до ноги.. На одне місто повернули біг ріки, щоб витопити тих, що сховалися перед їх шаблями по пивницях і керницях. Мон­голи винищували людське життя спокійно й розважно, без ненависті й завзяття, для самого нищення. А коли й зберег­лося десь якесь людське життя, то в його власника не було вже нічого з людської гідності. Смертельний ляк відібрав, йому можність думати про бунт чи відплату.

— Забороняю вам,— говорив Чингісхан до своїх ор- конів,— милосердитися над моїми ворогами. Навіть якби' я вам наказав милосердя! Тільки безоглядною строгістю можна зламати дух бунту в переможених. Раб усе ненавидітиме свого пана.

Коли ж Тулі, стомлений безупинним кровопроливом, по­милував мешканців міста Герату, Чингісхан визвірився на нього за цю слабість. За якийсь час Герат забунтував і вбив Чингісханового намісника. Від того часу Тулі вже нікого не милував.

А коли нове літо прогнало монголів з-під палкого неба полудня, вони перейшли на холмовини Гіндукуш, щоб відпочити й насититися солодким овочем кривавої перемоги.

Джелал ед-Дін не спав тим часом. Не проминуло ще літо, як до Чингісханового обозу наспіли тривожні відомості про повстання в цілому ісламському світі та про. величезну армію, що її зібрав Джелал ед-Дін. на сході. Чингісхан часу не гаяв. Тулі відійшов до Хорасана, сам він з 60 000 мон­голів кинувся проти шахового сина.

По дорозі спинило Чингісхана сильно укріплене місто Баміджан у стіп гір Ког-і-Баба. Виславши половину війська проти армії Джелал ед-Діна, з рештою залишився Чингісхан облягати місто. Облога йшла тяжко. Пороків і пращ хан не мав із собою, обложних веж несила було підтягти під го- родські мури. Тим часом від передового війська наспіли відомості, що шахів син, скріпивши свої ряди полками аф­ганців, побив монголів наголову, а недобитків загнав у гори. Чингісхан подвоїв своє завзяття в наступах на Баміджан.

Монголи вдарили до загального приступу. Та ще не вспіла розшаліти монгольська лють, як побіч Чингісхана впав один з його найулюбленіших унуків. Старий тигр оса­танів. Скинув шолом з голови й мов божевільний кинувся у гущу оборонців міста. Приклад Чингісхана зробив своє. Монголи, самі себе не тямлячи, кинулися у вузький вилім у городському мурі.

Баміджан упав. З будинків міста не,залишився камінь на камені, з життя людського не спаслося ніщо. Кров текла вулицями.

Чингісхан кинувся на північ, до своєї армії. Зустрівши переможених, не скартав їх за невдачу. Навпаки, похвалив за безпримірну хоробрість. З полководцем виїхав на побоє- вище й замість докорів виложив йому всі його тактичні по­милки.

Тим часом Джелал ед-Дін, що виявив себе таким великим у нещастю, не дорівняв собі як переможець. Гаючи час на тортуруванні полонених монголів, попав у суперечку з аф­ганськими старшинами. Вони покинули його. Завернув на схід у напрямі долини Інду. Та монголи настигали вже його слідами. Чингісхан сам обняв провід, щоб направити промахи свого оркона.

Допасти Інду довелося шаховому синові в місці, надто широкому й глибокому для переправи. Треба було прийняти бій з монголами. Одним крилом опертий об закрут Інду, другим об, здавалося би, непрохідний гірський люнцюг, Дже­лал ед-Дін рішився на остаточність.

Монголи наблизилися ніччю й почали наступ раннім ран­ком. Посередині монгольської лави йшов сам Чингісхан з десятьма тисячами своєї прибічної гвардії. Дев’ятихвостий бунчук піднявся серед куряви, що клекотіла з-під копит мон­гольської кінноти.

Князь Хорезму зустрів монголів по-молодецьки. Перед його правим крилом мусіли напасники тікати розпорошені. Ліве крило вперлося в природні бастіони гористого терену. Середина, скріплена зайвими на крилах полками, мов бу­ря, кинулася до протинаступу. Попереду їхав сам Джелал ед-Дін, направлений на відділ Чингісхана. Перемога вже висіла в повітрі. Під Чингісханом упав кінь. Чингісхан ско­чив на другого й утік мало не з-під шаблі Джелал ед-Діна.

Божевільний рев перемоги приглушив брязк шабель, писк коней і стогін ранених.

Та Чингісхан не тікав наосліп. Його проникливі очі до­глянули слабе місце на лівому крилі противника. Покликав до себе Бела Нойона й приказав йому далеким полукругом зайти на зади лівого крила противника.

Бела Нойон не вагався ні хвилини. Вузькими стежками, надпропасними яругами продерся крізь гірський ланцюг. Не рахував войовників, що своїми й кінськими тілами виповнили не одну гірську яругу. Ще сонце не дуже схилилося з полу­дня, як туман Бела Нойона з’явився на задах лівого крила Джелал ед-Діна.

Рівночасно сам Чингісхан кинувся з панцирною кіннотою на праве крило ворога. Примусивши його до втечі, повернув Чингісхан свій наступ на середину. Відрізана від правого крила, загрожена на задах лівого, середина захиталася. Ще один, розпучливий протинаступ Джелал ед-Діна, а по ньо­му — безладний відворот і втеча.

До берегів Інду добігло ледве кілька тисяч магометанських недобитків. Уся решта лягла порубана монгольськими шабля­ми, потратована монгольськими копитами. Джелал ед-Дін скинув з себе панцир і тільки з шаблею в руці й луком через плече скочив на свіжого коня. Виїхав на кручу й на очах Чингісхана кинувся в ріку.

— Яке щастя мати такого сина! — крикнув Чингісхан, слідкуючи з берега, як Джелал ед-Дінів кінь борюкався з хвилями Інду.

Джелал ед-Дін переплив Інд. Чингісхан післав за ним Бела Нойона навздогін. Та пекельна спека полудня приму­сила Бела завернути. Джелал ед-Дін урятував життя, південна Індія спаслася від монгольського сорому, але над Індом виросла могила магометанського лицарства й відпору. Від Тібету по Каспій не було вже кому протиставитися Чингісханові, що тим часом затужив за своєю непривітною батьківщиною.

СОНЦЕ ЗАХОДИТЬ...

Вертаючи крізь краї й міста, зруйновані й упокорені, Чингісхан неначе призадумався над морем крові, що його пролив.

— Як думаєш? — запитав одного з магометанських кни- говідів.— Чи людськість вибачить мені кров, що я її пролив? Я бачу, що я вбивав, не відаючи, що добре, а що зле...

Та коли в дорозі до батьківщини вийшов Чингісхан поза румовища Самарканда, звелів зігнати всіх полонених разом і вирубати їх до ноги.

Рушив далі з думкою, що кінець його наближається, та що треба синам і внукам забезпечити своє незміряне наслідство.

На переможеному півдні, серед чарівної природи, під по­дихами весняного леготу, зібралася остання Велика Рада, останній Курултай Чингісхана.

З усіх сторін підбитого Темуджином світу з’їхалися сини й оркони, переможені князі й посли. Вся велич і багатство Чингісханового цісарствй блиснули тут, мов килим різноцвітний, мов діадема многоалмазна.

— Ще ніколи перед тим не бачили такого блиску й ба­гатства разом,— записав літописець з цього приводу.

Чингісхан, засівши на золотому престолі монгольських во­лодарів, промовив до двохтисячної юрби знаменитостей, зібраних під шовковими опонами велетенського шатра:

— Завдяки Яссі створив я собі велетенську державу. Пам’ятайте про те й повинуйтеся нашим законам.

Це було все, що мав Чингісхан сказати учасникам Вели­кої Ради. Для цього вони в смертельному поспіху проверста- ли тисячі миль, перебули тисячі труднощів і перепон. Та Чингісхан знав, що робить, знав теж, що чим менше слів скаже, тим тривкіше вріжуться вони в пам’ять слухачів.

Усього півроку відпочивав Чингісхан у Каракорум, при боці Буртаі, в окруженні дітей і внуків. Не цілий бо ще світ, йому відомий, корився його залізній волі. Королівство Гсія на окраїнах Тібету й династія Сунг у Південному Китаї наче й не знали, що Бог доручив Чингісханові владу над цілим світом...

Субутай пішов приборкувати Південний Китай, сам Чингісхан рушив на кочбвників Гсія, що станули проти нього не самі, а з союзниками. ‘

Перший бій був тяжкий і кривавий. Три тисячі їздців злетіло з коней і не піднялося. Чингісхан і його прибічна гвардія найшлися в смертельній небезпеці. Та за хвилину картина перемінилася. Натиск з боків, окружения й не­відхильна заглада противника. Король Гсія вирвався з кри­вавої січі з одним тільки життям і кількадесятьма прибічниками. Надяг маску покори й вислав до переможця послів з чолобитнею.

З Гсія рушив Чингісхан у допомогу Субутаєві в Південному Китаї. Перейшовши Жовту Ріку, довідався Чингісхан про смерть свого найстаршого сина — Джуджі. Довго не виходив з шатра, та як вийшов, ніхто не дізнався, яким громом була ця вістка для батьківського серця.

Орда йшла нестримно вперед. Але відомості про перемоги Субутая наче перестали цікавити Чингісхана. Одного ранку не вийшов з шатра й послав за найближчим з своїх синів — Тулі.

Тулі застав батька на килимі, під покривалами й кожу­хами, поближче багаття.

— Чую, що мусітиму відійти від вас,— сказав до сина.

Тулі глянув на батька й зрозумів, що до кінця 'справді недалеко.

— Але Південний Китай треба приборкати. Невільно ніколи зупинятися посередині дороги.

Тулі хитнув головою потакуюче.

— Король Гсія мусить загинути,— продовжував

Чингісхан.— Під маскою раба заховав він підступ і зраду.

Тулі знову хитнув головою. Чингісхан звелів прикликати орконів і виложив їм плани, що їх уже не міг сам виконати. З черги розпорядився своїм наслідством.

— Тулі правитиме землями на схід від Гобі. Хатагай обійме владу над заходом. Але Оготай володітиме в Карако­рум як ка-хан,і його мусять слухати брати й братаничі.

Усі стояли мовчки, мовчки хиляли голови на знак, що буде так, як цього хоче Володар Володарів, Богдо, Чингісхан.

— Не розголошуйте про мою смерть, поки не прийде сю­ди король Гсія з поклоном і поки ви не висічете його з цілим ПОЧТОМ',

Більше Чингісхан не мав що сказати й велів усім вийти з шатра. Відвернувся від багаття, витягся й закам’янів у смертельному безрусі. Перед шатром Чингісхана застромлено спис, вістрям до землі... Астрологи й вчені не діждалися тої днини послухання в хана. Зате старшини входили в шатро й виходили як усе, коли Чингісхан був недужий і приказував з постелі.

Коли ж наспів король Гсія з почотом, посадили його за столом, поміж монгольськими старшинами. По гучному бен­кеті ліг король і його почот з повідрубуваними головами.

Щойно тоді винесли тіло Чингісхана з шатра й поклали на високому возі. Князі й старшини окружили його й по­далися в дорогу до Каракорум, перед шатро першої з жі­нок — Буртаі Катун.

Та ніхто поза ордою не смів дізнатися про смерть Чингісхана. Хто мав нещастя зустріти похоронний хоровід, гинув під монгольськими шаблями. Голосити за ханом поча­ли монголи щойно з хвилиною, коли вступили на рідну землю.

— О, Богдо, великий господе! — голосив сивоволосий тархан.— Чи справді ти нас покидаєш? Глянь, батьківщина й ріки твої і піддані ждуть тебе й вижидають. Невже ти відійшов від нас у цю гарячу країну, куди ти вислав стільки ворогів поперед?

— Коли ти мов яструб злітав на ворогів, а сьогодні їдеш мовчазний на скрипучому возі...

— Невже ти свою жінку й свої діти й раду народу по­кинув?

— Мов орел, що гордо розправляє крила, водив ти нас до бою, але сьогодні ти тихий і неповорушний...

Похоронили Чингісхана під самітнім деревом, що його собі вибрав за життя як сторожа свого вічного спочину. Ціле плем’я войовників звільнили від військової повинності й за­ставили берегти Чингісханової могили. День і ніч палав огонь і курився фіміам під самітнім деревом, поки довко­ло нього не виріс цілий ліс і не закрив місця, де спочив Чингісхан.

ПЛЕМ’Я ЧИНГІСХАНА

Два роки сумували монголи по Чингісхану. Два роки заправляв осиротілим престолом наймолодший з ханенків — Тулі. Коли ж нарешті з’їхалися хани, князі та оркони на Велику Раду, то всю свою повагу й вимовність му сіли при­класти до того, щоб примусити Оготая прийняти чингісханат. Темуджин назначив своїм наслідником привітного й врівноваженого Оготая, але строгий і владний Хатагай був старший. Сорок днів проминуло, поки Оготай рішився.

А коли Оготай засів на золотому престолі, під повстяним балдахіном, дорадник і права рука Чингісхана Є Ліу Чутеє, станувши при його боці, промовив до Хатагая:

— Ти старший, але тепер ти є підвладний. По старшині належиться тобі першенство в чолобитні перед Володарем Володарів.

Хатагай завагався, але за хвилину впав навколішки перед престолом і поклав ногу молодшого брата собі на голову.

Вслід за тим усі приявні в престольному шатрі попадали на землю, і це був знак, що воля померлого Чингісхана була свята для всіх, що визнавали Яссу.

— Тільки єдність і послух найстаршому запевнить вам володіння над світом,— гомоніли слова Чингісхана з-поза гробу.

А як скінчилося велике свято чолобитні новому волода­реві, почалися будні дальших підбоїв і закріплення монголь­ської влади там, де вона хиталася.

Оркон Шармаган доконав до решти Джелал ед-Діна й закріпив монгольську владу на півдні від Каспію; Субутай і Тулі покорили окраїни Південного Китаю. А коли в 1235 р. зібралася знову Велика Рада в Каракорум, то тільки на те, щоби розважити, чи є ще в світі країна, що не платить дані Чингісханові. Тому-то зараз по раді одні полки рушили на Корею, другі — до Китаю, треті — до Персії. Субутай і Бату, син найстаршого з синів Темуджина Джуджі, вирушив на захід, на Волгу, Чорне море, на Дніпро...

І знову "безбожні ізмаїлтяни" з’явилися в степах Сарматії. І знову літописець руський записував у свої аннали:

— Перший їх напад був на Рязанську землю. Взяли копієм город Рязань і підступом вивели з города князя Юрія. Повели його до Принська, де в той час була його княгиня. А там вивели підступом княгиню Юрієву з Принська та побили обох, а землю вигубили, не щадячи немовлят при- грудних.

— А князь Олександр Михайлович подався з своїми людь­ми до Суздаля й оповів князеві Суздальському про страшний прихід безбожних агарян.

Немічний вже був князь Юрій та, силам своїм не довіряю­чи, вислав свого сина Всеволода з людьми проти напасників.

Перестрів Всеволод Батухана на ріці Колодній. Бився з ним день, бився другий, а як уже багато воїв з обох сторін попадало, знемігся Всеволод і завернув коні на біг.

Прибіг до батька й оповів йому про нещастя. Тоді князь Юрій посадив сина у Володимирі Клязьменському, а сам вийшов з города й почав збирати воїв. Та хоч старий, а необачний, сторожі проти напасті не поставив. Наїхав на нього Бурундай беззаконний, людей Юрієвих розігнав, а са­мого князя вбив.

Тим часом Батий з усіх боків натискав на город, на Володимир. Вали були високі, рови глибокі, а стіни сильні. Довго не могли нічого вдіяти безбожні агаряни. Тоді вони почали лякати й перемовляти городян:

— Чи не знаєте, що стало з Рязанню? Не знаєте про долю Суздаля? Не знаєте, на якому полі лежить ваш великий князь Юрій?

Почув це владика Митрофан і, слізьми вмиваючись, про­мовив до городян:

— Діти, не слухайте й не лякайтеся підступних слів невірних! Коли не втримаємо города, то жде нас однакова смерть, якби ми по добрій волі віддали напасникам. Нікого вони ні по-доброму, ні по-злому не милували й нас не по­милують. Боронім святинь наших і матері нашої Богородиці від поругания ворожого. А коли й візьмуть вороги город копієм, то ми, з честю погинувши, вінок собі неувядаємий в Господа Бога заслужимо.

Кинулися городяни до стін і билися сильно, один при другому падаючи. Але татари в стіни пороками товкли й оборонців стрілами засипали.

Тоді всумнився молодий князь Всеволод. Вийшов з города з дружиною й до татар з покорою й дарунками подався.

Та Бату не пожалів його молодості, не зглянувся на його покору. На очах дружини заколов князя молодого, дружину вирубав, а город узяв і вигубив, дітей не минаючи.

Владику ж Митрофана, що з княгинею й дітьми княжими до церкви вбіг, живцем спалив. Пограбивши трупи й доми опустілі, рушив до Козельська.

Козельськ у землі в’ятичів, над рікою Жиздрою, мав го­родян сильних духом і князя молодого Василя, що не зля­кався ні долі Рязані, ні нещастя Володимира над Клязьмою. Не послухали вони теж підступних слів Батия, що пробував їх підмовити проти князя молодого та недосвідченого.

— Хоч наш князь і молодий, але ми життя віддамо за нього,— говорили одні.

— Славу на цьому світі здобудемо й вінок небесний дістанемо на тому світі,— говорили другі.

— Не піддамося наїзникам! — рішили всі й одностайно станули на городських стінах.

Довго били татарські пороки ⁸ в городські стіни, довго пудове каміння з татарських пращ засипало рови й руйнува­ло вали. Немало лягло невірних у завзятому наступі, поки козельські стіни захиталися. Та хоч і прорубалися татари крізь стіни, козельчани станули живим муром на валах і ножами почали різатися з напасниками.

Татари відступили від стін і ніби кинулися тікати. Тоді хтось, їхнього воювання несвідомий, порадив козельчанам зробити випад з города. Вибігли городяни, на татарські по­роки й пращі кинулися, порубали їх, а коли побачили, що татари слабо відбиваються, кинулися на них. Не витримав князь козельський, молодий і недосвічений, що бажанням слави й перемоги запалав.

А це був тільки поганий підступ татарський. Як тільки козельчани з князем своїм віддалилися від города, як тільки витяглися їх полки в довгу черту, обскочили їх татари з усіх боків і, як було їх кілька тисяч, до одного вирубали.

— Втопився наш князь у крові,— говорили козельчани, бій цей поза стінами города згадуючи.

Та й татари добром не згадували Козельця.

— Злий город,— говорили вони про Козелець, з ран ко- зелецьких у половецьких степах вилизуючись. Бо хоч вони й князя і залогу козелецьку в полі вигубили, хоч городян понищили, але ніколи потім Козельця його справжнім іменем не називали. Бо сім тижнів, що провоювали довко­ло нього, не пройшли їм дешево: крім людей своїх без­лічі, одних синів Темничих загинуло під Козельцем трьох, і не могли вони їхніх тіл поміж безліччю трупів відшукати.

Цілий рік сидів Батий у половецьких степах, а Руська земля тремтіла. Хто молився з ляку, а хто тікав...

По церквах молебні й богослужби день і ніч правилися, люди сповідалися й каялися, бо, як говорили духовники й владики, кара оце за їх тяжкі гріхи наспіла:

— Бог, бачачи, як множаться наші злочини, бачачи, як ми відсахнулися від його заповітів, розгорнув перед на­шими очима страх, але ми не зробилися кращі. Навів на нас народ немилосердний, народ лютий, народ, що не жа­ліє краси молодості, безсилля старців, неповинності дітей. Накликали ми на себе гнів Бога нашого; розвалені наші святині, опоганені й розграблені церковні ризи та посуд, потоптані святощі, святителі наші гинуть від меча, монаші тіла покинуті птахам на жир, кров батьків і братів наших, мов та вода, напоїла землю. Зникла хоробрість князів і воєвод наших, наші богатирі, ляком пройняті, тікають, куди очі ведуть, куди ноги несуть. А скільки ж їх уже в полон попало. Села наші й городи заростають травою, по­корилася гордість наша, зникла нашої землі краса. Багат­ство, праця наша сталися здобиччю наїзників, посміхаються з нас вороги й сусіди, що ще лиха татарського зазнати не вспіли...

Знали духовники й владики, чого бракує Руській землі, аби вона татарам, тому бичеві Господньому, за гріхи на князів і народ зісланому, оперлася, пізнали вже татар і своїм їх на примір стали ставити:

— Погани, хоч і не знають закону Божого, а все-таки своїх одновірців і одноплемінців не граблять і не вбивають. Не заїздять один другому землю, не підіймають крамол про­ти князів своїх і воєвод, ніхто з них не продасть, не зрадить брата. Коли ж кого з них постигне біда, тому помагають усі й всі здоров’ям і життям за нього важать.

Та не слухали ні князі, ні бояри, ні дружинники, ні народ посполитий напучувань владик своїх і духовників. За гріхи свої каялися, свічки по церквах світили, але згоди поміж собою не шукали, кривд давніх, правдивих і придуманих один одному не забували.

Що ж дивного, що татари, в степах половецьких припо- чивши, Переяслав копієм узяли й церкву архангела Ми­хайла зруйнували, посуду церковного й самоцвітів та риз набрали, а владику Симеона преподобного, що так за згоду й однодушність землі Руської розпинався, безжалісно вбили. А прийшло їх під Переяслав небагато, можна було відборонитися від напасті, та не було згоди поміж князями, ні серця лицарського не було в воєводів. Переяслав⁹ без труда взявши, татари нових сил зі степу підождали, пішли Чернігова добувати.

Смертельний жах пройшов по землі Руській як татари підступили під Чернігів. А йшли з великою силою й непо­хитною постановою взяти город, повен церков золотобанних і монастирів затишних.

Дізнавшись про те, князь Мстислав Глібович зібрав військо й заступив напасникам дорогу. Та не стримав князь Мстислав татарської повені. Тільки воїв помарнував безліч та ворогів роз’ярив. Кинулися вони на город, пограбували й вогнем запалили. Багато народу від шабель татарських поги­нуло, але владику чернігівського вороги пожаліли. Взяли його з собою й повезли до Глухова.

Була зима,й Дніпро покрився кригою. По кризі під’їхав татарський хан Менгу під Київ; довго любувався його кра­сою, біля городка Пісочного по тому боці Дніпра станом станувши.

Жаль йому було Київ руйнувати, чи сил не мав проти такого великого міста — невідомо. Пробував старого способу підступу й перемови.

До князя Михайла, що сидів тоді в Києві, прийшли та­тарські посли й казали:

— Дай город!

— Не дам! Візьміть його копієм! — відповів Михайло.

— Візьмемо й каменя на камені не залишимо! — від­повіли безбожні татари.

— Бог сили придасть оборонцям. Даремно покривавитеся на київських святих горах,— сказав князь.

— Не поміг ваш Бог оборонцям Рязані, не вибавив Суз­даля, не спас Володимира, віддав нам у руки Переяслав і Чернігів, бо ми Бога вашого бич, за гріхи ваші й міжусобиці криваві на вас післаний. Не з нами ви боретеся, а з своїм Богом, що вас карає.

— Бог нас покарає й помилує, а ви нас не помилуєте, хоч би ми вам і по-доброму піддалися.

— Як хочете. Прийдемо на вас з новим льодом. А ви подумайте.

Сказали й відійшли від свого стану, а князь Михайло зажурився. Не мав він серця великого до Києва, бо це не його батьківщина була,, й тому, як тільки посли татарські відійшли, покинув город. Утік зі сином до угрів, а на київському столі засів Ростислав, син Мстислава Смолен­ського.

Та недовго княжив Ростислав Мстиславич. Данило Рома­нович наїхав на нього й ухопив, а в Києві посадив свого тисяцького Дмитра й звелів йому боронити город від татар. Тим часом Ярослав Суздальський пішов на Михайлів Кам’янець; город зайняв, бояр піймав, а княгиню його Ро­манівну забрав зі собою.

Почув про те Данило Романович, післав послів до Ярос­лава й сказав:

— Пусти до мене сестру, бо Михайло на нас обох лихо затіває.

Ярослав послухав Данила, й Михайлова княгиня пере­йшла до Данила й Василька.

Не вдалося Михайлові підмовити угрів на Данила, й він пішов до свого дядька Конрада польського. Коли ж і тут не вдіяв нічого, післав послів до Данила, кажучи:

— Я не раз провинився проти тебе й не одне тобі лихо заподіяв. Я не дотримував того, що обіцяв. Та коли я й бажав погодитися з тобою, то невірні галичани мені не да­вали. То тепер клянуся тобі й хрест цілую, що ніколи не буду ворогувати з тобою.

Тоді Данило з Васильком, зло Михайлові й синові його Ростиславові забувши, віддали йому сестру й привели з Польщі. Нарадившися з братом, обіцяли Михайлові Київ, а Ростиславові дали Луцьк. Коли ж Михайло, татарськими по­грозами наляканий, не захотів їхати до Києва, то Данило й Василько дозволили йому жити в своїй землі, давши йому пшениці, меду, волів і овець, скільки йому було треба для нього й для його людей. Та Михайло не зазнав спокою. Наслухував тільки, чи не йдуть татари, а як тільки почув яку погану вістку, все зривався тікати. Так бо був переля­каний розмовою з татарськими послами.

Лякалися татар усі князі й люди в Руській землі, та ніхто не думав про те, як би проти них спільно й одностайно відборонятися, зате всі думали про те, куди від них тікати.

Бо не тільки приклад Рязані й Суздаля, не тільки кров лицарських козельчан, румовища Переяслава й Чернігова відбирали їм надію й віру в себе.

Скільки разів князі не збиралися з своїми дружинами на раду, скільки разів не починали розмов про те, що від татар треба й можна відборонитися, стільки разів находилися люди, що їх від того відмовляли й переконували, що проти Господ­нього допусту ніяка людська сила не встоїться...

ДЕСЯТИННА

Мов діадема з алмазів різноцвітних огорнув собою пре­стольний Київ сім Дніпрових гір; засіяв їх садами та квітниками, обжемчужив церковними банями, обняв стінами, насторожив баштами.

Хто здалека до Києва наближався, той не міг красі його надивуватися. А хто по світі побував і різні городи, великі та розкішні, бачив, той рівняв Київ або до Рима спо­конвічного, або до Царгорода величного, або ж до Єрусалима святого.

Піднявся горбок Кия понад усі київські гори, й на ньому від непам’ятних часів і храми богам та кумири й палати князям та дружинникам і стіни та заборола для оборони будувалися. Мов орел своїх пискленят, отак Київ холм на­глядав з гори за Подолом, що на ньому купці та ремісники, ченці та гості з усіх сторін світу приїжджі жили. А як тільки відкіля ворожа хмара насунула, то що тільки жило на По­долі, тікало Боричевим вивозом на гору й тут за городськими стінами й баштами безпечно себе почувало.

А кипіло життя й розливалося широко поза Києвим хол­мом. По затишних балках таїлися монастирі, по неприступ­них кручах жалобилися отшельні печери. Раби та смерди ввихалися по зелених полях з жайворонками богу молячися. А все те дорогами широкими й стежечками польовими, спус­ками й мостами, що понад яругами сміливо підіймалися, єдналося з Матір’ю Городів Руських, де билося серце не тільки околиці найближчої, але й усеї землі Руської.

Ще від Ігоря князя до Володимира пишалися на Києвому холмі кумири й капища предковічних богів Русі, що між ними найстаршим був Перун з головою срібною, а вусом зо­лотим.

Та як тільки заграва віри Христової блиснула над землею Руською, почали рости на Києвому холмі церкви Христові — Іллі святого, Софії Премудрості Божої та інші, але поряд з ними стояли ще поганські капища; хто якому богові вірив, такому й молився ¹⁰.

Ще Володимир наставив поганських ідолів аж шість, ще він привіз із Корсуня старі грецькі ставники й чотирикінний запряг з міді, що його поставив на Бабиному Торжку. Та коли й над ним сонце віри Христової засяяло, тоді порубано й потоплено поганські ідоли, а на їх місці церков набудовано. Було їх багато-багато — кожному бажалося в своїй церковці молитися.

Будували церкви дружинники, будували городяни, та не­сила їм було дорівняти князям, що ставили церкви одна від другої величавішу.

Сам Володимир-князь, що цілу Русь охрестив, збудував­ши церкву святого Василя на Перуновому холмі, не задово- лився нею. На місці, де побито колись найперших у Києві християн-варягів Івана й Теодора, взявся будувати церкву велику й величаву, що мала всі церкви світу своїм блиском притьмити.

Присвятив її пам’яті Успіння Богородиці, а своїм будів­ничим та майстрам не довіряючи, аж з Корсуня закликав майстрів грецьких, досвідних і в будуванні великих церков певних. З Корсуня привіз ікони, ризи та посуд церковний, що йому всі дивом дивувалися.

Виросла серед города святиня, диву подібна. Висока й широка, з банями й хрестами золоченими; в середині склепіння порфірними та алебастровими колонами підперте, баня ціла й вівтар божественними зображеннями Христа, Архангелів, Апостолів і Богородиці з різноцвітних камінчиків виложені, стіни святими та угодниками божими розмальо­вані, а долівка з мраморних плит і полив’яних кахлів в один килим розкішний перемінена.

А коли спів священнослужителів і кадило запашними сму­гами вгору підіймалися, то не відали люди, чи вони на землі, чи на небі, бо ніде вони в житті краси такої ані хвали не бачили.

Благословив вірним з бані Христос-Пантократор грізний та справедливий, простягала до них руки Богородиця-Оранта з вівтаря, усміхався Ісусик-дитятко на її всеобіймаючому лоні.

Не жалував Володимир-князь ні кошту, ні труду на здвигнення величного храму, подбав теж про те, аби й по його смерті Господня хвала в ній не уставала. Тому призна­чив із своїх приходів престольних десятину на прислугу й ліпоту храму. З того теж часу прозвали люди церкву Деся­тинною, в ній теж поховали її будівничого князя Володимира Рівноапостольного...

Не посоромив князя Володимира син його Ярослав, що мов Соломон, син Давида, недовершене докінчив та ще й батька в будуванні храмів чесних, хоромів світлих та стін городських перевищив.

Сама церква Премудрості Божої, що він її збудував, зо­лотом, сріблом, дорогоцінним камінням, посудом чесним і всякою красотою украсив, прославила Київ по всьому світу. Бо на всій півночі, від сходу до заходу, не було храму, Софії Київській рівного.

Вже що гарні були та блискучі мозаїки й мальовила цер­кви Десятинної, що вже сильні в ній колони та шляхетні мрамори, а Софія одна була на ввесь Київ, як один був храм імператора Юстиніана на ввесь Царгород і всю Грецію.

Та не спочив Ярослав, збудувавши Софію, а ще город ввесь новими стінами обгородив, наче вінком величавим, а в стінах збудував Браму Золоту з церквою Благовіщення. Як колись архангел Гавриїл вітав Марію, так вона тепер з цер­кви своєї на Золотій Брамі вітала Київ:

— Радуйся, городе благовірний, Господь з тобою!

І не тільки в будуванні церков, стін і теремів, але й у книжному почитанні любувався князь Ярослав. Тому багато книг звелів списати й у дошки фініфтові оправити, дав їх до святої Софії, аби хвала й мудрість Божа не уставала.

А хоч Ярослав помер і був у Софії в мраморній гробниці похоронений, то будування церков Божих у Києві не уста­вало.

Чотири мужцбагаті вельми,й варяг Шимон, що прибув до Києва з цілим родом, збудували величаву церкву Печорської лаври. На Видубицькій кручі над Дніпром виріс один Ми­хайлівський монастир, а проти Софії другий — золотоверхий. За князя Володимира Мономаха піднявся величавий Спас на Берестові, а потім у Дорогожичах під Києвом — церква святого Кирила.

І багато ще, багато більших і менших церков і монастирів украсило круті Київські гори, а слава про красу й багатство тих будівель лунала по всьому світу.

Що ж дивного, коли хан Менгу, глянувши на красу цю з городка Пісочного, пожалував город й волів був краще його перемовою придбати, аніж копієм добувати та пороками руй­нувати.

Та не піддався князь Михайло підмові татарській, а хоч злякався й покинув город, то на його місці станув воєвода Данила Романовича — Дмитро, муж віри твердої й серця лицарського.

А як тільки Дніпро новою кригою стявся, з’явився під його стінами сам Батий, син Джуджія. Непроглядною силою окружив город, а городяни відчули зразу, що спасения їм не ждати ні від кого, тільки в Бога й у сулицях своїх та мечах.

Кинулися городяни на стіни й вали, почали порядкувати- ся, але голос начальників глух від гамірного скрипу татар­ських теліг, від реву верблюдів та іржання коней. Як далеко було не глянути з Київських гір, скрізь по сам обрій кишіло муравлище татарське.

Вдалося городянам зробити випад поза вали й захопити молодого татарчука для відомості.

Товрул було йому на ім’я, й він не поскупився розповісти про татарську силу:

— Прийшов на вас Батий Багадур, онук Чингісхана та брати його рідні й двоюрідні, оркони — Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечаг, Менгу і Куюк — усе плем’я Чингісхана/ 3 ними йдуть Бідяй Багадур і Бурундай Багадур, що взяв Болгарську й Суздальську землю всю. Інших ще воєвод та орконів іде сила, а все з військами, пороками й пращами, що їм ніхто й ніщо не опреться.

Тородяни слухали того, що оповідав Товрул, з ляком і трепетом. З досади татаринові голову відрубали й пішли на стіни, що до них уже Батий почав від Лядських воріт ¹¹ пороками добиватися.

День і ніч били татарські пороки в стіни, поки їх не пощербили й не розхитали. А тоді городяни кинулися в найширші щілини й почали відбиватися, мов льви, мов тури. З тріском ламалися копія, стогоном відповідали щити, стрі­ли хмарою закрили сонце перед оборонцями.

А Дмитро, воєвода Данилів, двоївся й троївся. Де тільки татари починали перемагати, там він з’являвся й, направо й наліво рубаючи, наганяв ляку напасникам, а своїм духу при­давав. Та коли й він захитався тяжко ранений, татари засіли стіну, мов гайвороння.

Тоді городяни подалися поза вали й почали обгороджувати церкву Володимирову, Десятинну. Татари не посміли їм того дня перешкоджати, бо боєм були знеможені й допомоги від своїх дожидали. Надія вступила в серця городян, а коли ранком татари з свіжими силами й завзяттям наперли, то, мов снопи, падали під стінами храму Пресвятої Богородиці.

Та коли оборонці падали від ран і смертельних ударів, то на місце вбитих і поранених татар прибували все нові й нові. Коли ж вони обскочили церкву Десятинну чорною хма­рою, городяни вибігли на церковні склепіння, з них оборони пробуючи, рятунку від заглади шукаючи...

Дмитро воєвода був з ними, а хоч ранений і знеможений, бився, мов святий Юрій, мечем кривавим полискуючи.

На валах, поміж частоколами, довкола Десятинної, поча­ли рости нові вали — татарських трупів і ранених. Звали скривавленого, пошарпаного людського м’яса, виповнили ро­ви, прикрили заборола. Топтали по них усе нові й нові полчища, що із звірською заїлістю в очах, з диким ревом, мов розгукані, спінені й брудні хвилі повені, кипіли довкола несподіваної перепони.

Подол уже горів, церкви й монастирі, купецькі амбари й доми потонули в клубах сивого диму, що з нього зривалися снопи іскор і полум’яні червоні язики. По вулицях від огню подальше ввихалися татарські ватаги, граблячи все й добива­ючи всіх, що тільки пробували спасти життя з вогню й смертельної заглади.

Мов сарана, мов чорне гайвороння покрили татарські юр­би поля по тому боці Дніпра, а довкола Десятинної все ще кипів бій, все ще змагався дикий рев напасників з брязком мечів, стогоном щитів, скигленням стріл і зойком ранених.

Нараз мов грім загримів, наче блискавка блиснула; понад рев напасників, над брязк мечів, стогін щитів, скигління стріл і зойк ранених знявся гук і грюкіт, мов земля свої недра отворила, в основах своїх захиталася, струснула собою й... затихла. А з нею втихло все довколо місця, на якому перед хвилиною стояла Десятинна...

З жахом кинулися чергові лави напасників до втечі від румовищ церкви, що оце покрили собою все, що ще перед хвилиною жило, кипіло бойовим завзяттям і змагалося.

Велична будівля Володимира-князя, гордість його й сла­ва — Десятинна припечатала своїм упадком смерть Матері Городів Руських, землі Руської сором і поталу...

Батий Багадур над’їхав саме в хвилину, коли курява, що знялася з румовищ, присіла, а смертельну тишу, що задари­ла по громовому грюкоті, почали пронизувати зойки й сто­гони ранених, придавлених звалами цегли й каміння.

Глянув Батий по своїх. Гори трупів довкола румовищ промовили до них мовою надлюдського геройства оборонців того клаптика Руської землі.

— Рятувати ранених! — крикнув Батий.— Люди, що з таким завзяттям оборонялися, варті того, щоб їх порівняти з людьми племені Чингісхана!