Гриневичева К. Шоломи в сонці

ХАТА БЕЗ ДАХУ

Заграно, забубняно,

А в княжім дому рано...

З нар. пісень

авно вже не було над Галичем такої негоди, як в одну з липневих ночей року 1205. Бовдури тьми, ніби ви­соко сповнена ріка, перевалювалися з краю в край неба і з силою стихії гнали в безвість.

Несамовита ніч жевріла притаємним світом, що лежав на всіх річках, як сум на серці людини.

Чорні обриси княжого замку та подвійного перстеня грізних фос і валів, наїжених частоколом, то пропадали в тьмі, то виринали з неї, як острів із моря. Здалеку видно було їх дубові масиви, приспані сторожким сном.

Вони здавалися також грою хмар, більше фантастичною, як ця, що на небі.

Свист бурі гонив довкола княжих гридниць, заплітався довкола пнів дуба і тиса та згинав додолу чорнохрещате гілля модрини. Ні одна зоря не пригадувала Бога — золота стріла хреста замкового собору погасла на висотах, у заметілі тем­них сил.

У такий час на вежі, біля зводного моста, нудьгував бо­родатий служка Тиско. Він струшував із себе втому, як по­соловілий птах струшує з пір’я студінь нічної години.

Кричали другі когути, й Тиско в дожиданню обміни спряг кріпше пояс на своїй сивій служебній опанчі, перевісив через плече торбу з.останками хліба й, обпертий об віконну вар­цабу на вежі, наслухував. Думки пішли круговоротом, змис- ли клонилися спочити.

На мить він було задрімав, повіки упали на очі, от як залізо.

А буря колисала світ на своїй дикій гойдалці, без впину, без стриму. Тиско почав саме снити, що здіймає біля хат­ньої печі свої промоклі яловичні ходаки,— на світичі' горить саме липова скипка, під світло шиє одіж найстарша донька Росиця.

Он кинула угарок у відро з водою, й він з шипотом згоряє, зажегла другий, намисто з лиснючих оленків грає зеленими цятками на смаглій шиї.

— Цок-цок... Тук-тук...

Наковтач товче ніччю в дерево, наковтує смерть?

Прокинувся з чолом у поті, цілим тілом послонився впе­ред і так остав, зляканий дивно...

Особливий звук не вмовкав.

Через декілька хвиль Тиско скакав униз, простелився хрестом на землі й слухав пильно мови глибини. Відтак зірвався з колін і метнув собою в напрямі дитинця, де сто­рожив сьогодні тивун Держикрай.

Дошкуляв холод — привітніше б тивунові, посидіти у таку ніч край пугара за партією астрагалів із ключником Скорою або Святошею, співцем замкового собору! Та хіба ж можна забагато прикрас життя, коли вся мужва, аж до отрока, який напував княжі коні, поїхала раттю на Польщу з господином отцем, а в теремах остала тілько жменя жінок біля княгині й дітей?

То Держко роздумував з почуттям великої поваги, що він є у сій хвилі, ніби Око в трикутнику з карміну та сепії, що його розписав над дверми своєї келії духовник Варлаам.

Тивун глянув мимохіть на вежу, звідки сипалося жовте світло крізь осьмиграні грубого скла, спаювані оловом. На сволоках та одвірку заломлювалася чорна тінь самітника.

Що не давало йому спокою у цю глибоку нічну пору? Сьогодні ж не міг він читати нічого в дорогах небесних світил. Великий Віз погас...

Хіба, що снить наяві про піскові пустарі, приспаний довічною нудьгою мочар у верболозах, чужі, голодні розлоги, де чорніють шатра княжої дружини?

Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицеві оруж­ники з долонею на_рукояті смертоносного меча?

Може, доглянуіРвіщою зіницею край одра володаря тиву- нового одинака Олюшу?

Хвиля і світло у келії загасло. Разом із цим буря зло- потіла якимись лихо запертими віконницями, розгойдала на­ново чорний шнур модрини, і на церкві святої Параскевії схитнула знічев’я срібне серце дзвона. Глухий тон, подібний до крику в жахливім сні, бовтнув над Галичем і замовк.

Шелести, плачі, ніби намогильні, розсипалися чимраз ширше, й здавалося, що земля стогне під чорним небом, мов голосільниця.

— Хто йде? — гучно скричав Держко.

За углами прибудівель залунав гомін меткої ходи.

— Це я, побрате, Тиско... Гу, вихор який прудить!

Він з трудом схоплював повітря.

— А ти йди спати.

— Ви про сон, тивуне? Не чуєте, як ляцькою дорогою котиться похід? Земля дрожить під копитами, труби кричать понад поля!

Справді, з бурунів далечини летіли дивні, голоси. Вони то кріпшали, то тихли серед жовтого світанку й хмар, що плили над ним, каламутні, як жертва Каїна.

Поки слухали, на замковій обоччі залунав упротяж висо­кий голос рога, Тивун і вартівник схопилися з місць і бігли на вежу, звідки переймив їх Криця, простоволосий.

Вістовий на спіненім коні приніс новину:

— Відділ княжих наввипередців появився на путі у Галич. Господин князь вертає!

Так, голоси з просторів летіли чимраз виразніше, разом з куривом вогкої мряки з-над Дністра й свистом лютого Стри- бога.

НА ЩИТАХ, НА ЧЕРЛЕНИХ

II

Не дуже його порубано, постріляно, Головочка начетверо;

А ніжечки нашестеро, А серденько навосьмеро...

З нар. пісень

На небі зоріло. Галич раніше, чим коли, прокидався від сну: здовж зелених липових вулиць з грюкотом підносилися вікна в три низки грубих шиб, і жіночі голови, тільки що підведені з постелі у сітках з плетива, гляділи допитливо з-поміж розмайранів та крокіза.

Торгова площа, битком заповнена крамницями, мовчала, ніби ніхто не потребував нічого для життя від цього дивно­го дня.

Майне, правда, іноді дитя чи старуха з кізкою-годуваль­ницею або ріщечком під ранню ватру, поплентається з водо­носом наймит розхристаний та босий, але городяни гаялися чогось, ніби в день свята.

Складниці чужих купців, що йшли на Володимир аж з-над Балтику, з рухливого Кульма, були заперті наглухо, і не було видно нікого біля них, тільки один торговець візантійськими покрасами, грек Никанор, сидів посоловілий, як сич, край своїх скринь, а його птичний профіль витягнув­ся пісно від безсонниці...

Шапочник Чорноніс, який своїм мозолем пригодовував ва­тагу дрібної дітвори, сидів напроти грека, у дверях, отвертих на хороми своєї хати, широкі, от як боїще, та натягав мокру ще шкіру з барана на круглий тесаний ковбок.

І ще старий швець Якун, горбатий гей павук сидько, посипав приском телячу шкіру на кам’янім порозі своєї робітні та обережно здіймав шипучу шерсть топорищем.

Із-за обрію викочувалося пишне літнє сонце. Птичі пісні сколихнули нараз дерева від приземка до верховіття, здава­лося, тисячі сопілок, притулених до уст невидимих гудців, щебече насипом, щебече...

І тоді, у якусь хвилю, повз церков святого Пантелеймона перемигнув на свойому чорному коневі високий, як конопля, мовчан, намісник Молибожич.

Ті, що мешкали близько сурожських воріт, могли видіти, як їздець задержався перед домом півлікаря, півволхва, жида Негемії — намісник доручив остовпілому приказ, як грім.

Не вспів Негемія оговтатися від враження, коли вельможа скакав уже чвалом по битій дорозі.

Гнав назустріч княжій дружині.

Саме в той час у замкових гридницях йшов гомін, княги­ня одягалася. Ясиня, дочка Гліба Словита, розклала на ос­лоні край вікна празничні ризи, 'заплітала в тяжкий узол волосся княгині й клала на ньому дороге чільце.

Це були нанизані на дротики золоті таблички з емалії з обликом ангелів і Христа на водах Йордану.

Діти не спали: старшого Данила взяла Ясиня під свою опіку, одягла його у руду свитку, жовті, мосяжним дротом зшиті чобітки, клобушок, тичений павою, а тоді подала кня­жому первенцю мечик із срібла, дар батька. Хлопчик суєтився, ніби той зяблик на зорі, й гомонів щораз:

— А роги грають, Ясине?

Рішуче личко з владними губками й жмутом чорного во­лосся, опущеним на чоло, як у батька, вражало бистротою. Карі ж очі сміялися купками іскор, як зорі.

Так, роги грали. Іржання коней, дикі оклики каракал­паків, що йшли з князем у похід за гроші, зливалися в гамір, нестерпний для уха.

Сухий, ніби стружина, колишній дністровий печерак, ста­рий духівник Романів зійшов із своєї вежі. Білоголовий, з

розп’яттям у тремкій руці, закутаний в брунатну волосяни­цю, він станув осторонь замкових поселян і, обпертий на високий посох, ждав. Тільки слабий рум’янець на щоках старця зраджував душевне зусилля.

Якраз з брязкотом тяжких ланцюгів осунувся зводжений міст, і завальні дубові ворота, ковані міддю, як щити ве­летнів, відкрилися настяж.

Стало видно далеко униз на пологий шлях, де, ніби ліс, столочений наглою бурею, товпилися ватаги людей.

Вони воліклися на виснажених конях, на возах, закине-г них лахміттям стягів, шатрів, дружинного статку...

Обривками висіла з пліч парча дорогих кирей, криваво блимав золотий басаман. Верх колісниць, навантажених ви­соко, валялися мідяні кольчуги, повигинані від ударів копія, криті лускою нагрудники, щити, обтягнені червоним лосячим ремнем...

В кінці, серед чорної купи піхотинців, їхали вози з тяж- кораненими, що повертали до гнізд.

Перед самими ворітьми замку товпа розпалася надвоє й дала дорогу саням, запряженим у сиві воли. Замерехтіло дере­вище, заслонене паполомою, блиск, як ніж, пронизав серця.

Почерез смертну ткань кинено княжу шубу з горностаю, а поверх шуби могутній меч Романів з рум’яним світлом на смертоносному заломі вістря, з тим опуким кривавником на рукояті, що жеврів, як душа зброї...

Міст загудів глухо під жалібною оцею колісницею, і тоді з уст видців видерся зойк, якому рівного не чула Галицька земля.

А княгиня розсипувала у пориві розпуки свої сяйливі по­краси та, обнявши голову руками, бігла з лопотом тяжких зелених риз...

Преподобний Варлаам не бачив нікого, тільки одно зловіще видиво останньої домівки, наміченої чорним трира­менним хрестом.

О, люта правдо! Під паполомою, в убогім деревищі зі слідами дощів і придорожнього пилу, лежав Роман.однодер- жець земель від Дніпра й Дунаю до Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залізом, спадали по-давньому струйки чорного волосся, й на свиті, крашеній ясним золотом, сціпеніла кров.

Де ж слова, що двигнули б зі сну стократ ласкаве сонце народу? Невже ж ніколи більше не замерехтять світла па­нагій на груді витязя й ніколи з сих міцно запертих уст не вилетить крилатий оклик:

— На прю!

Німі були уста, й велике серце не билося.

Захожі дружинники, поза смертю княжого четара Гільдебранда, не мали ніяких других витрат і тепер їхали збитою лавою, в повазі жалібної години, з величавим Одільоном і Єюльфом на чолі, обома під міру, як брати.

За походом недобитків з піснею торжества гнало гайворон­ня. Воно маяло чорною плахтою крил над замком без даху, без князя. А ще далі, далі, у рудих тінях поранку, в червонім попалі, що віщував суховій, чалапав на довгохвостій кониці латинський монах: може, цистерсіянин, бо в чорнім наверш­нику аж до брів, а може, темплярієць — волокита, бо за білою вервою, крученою в узли на обох кінцях, висів короткий меч. Та лице у нього — з Польщі, помітне доразу.

Сірий чоловік, гранчастий, перконосий, пас ошалілими з хижого вітхнення очима гладкий, як шиба, чорнозем, зеле­ний від борів, пахучий медом та запишаний хлібами ростом в людину... Чужинець хмелів із насолоди, і видно було, як втіха несла вперед монаха й його вороного. Захожий скерму- вався у збічну вулицю Галича, найближчу до ляцьких воріт: у Богни зі Сандомира, Навойкової боярині зупинився...

— Савиця?

— А, боярине?

Рудий наймит підбіг і взяв гнуздечку з рук молодого юнака. На юнакові була кирея, лямована беберяном, шапка з дорогою кичкою косилася на підголеній, з чорним чубом голові. Сухе, смагле обличчя з дуже зоркими, ніби львиними, очима носило сліди лицарських трудів — воно було тепер огірчене болем.

Юнак йшов живо навперейми отцю Варлааму.

— Юра Коливанович! — проніс старець блідими губами.

— Той сам, ледве живий! Останній з княжого почоту очевидець...

Вказав деревище, поставлене перед вікнами гридниць,— його накрила раменами непритомна з розпуки княгиня. Вона плакала проти неба півспівом, півмовою, голосінням вдовиць, старим, як вихор і зорі.

— А моя ж ти дружинойко, а мій же ж ти сивий голу- бойку! Хто нас тепер на дорогу виведе? Пораднику мій со­лодкий та любий! На кого ти нас відказав?

Била чолом у смертну скриню і довгі пальці розпинала на ній — як на струнах гуслі. Скиглила чайкою:

— Впадьте на мене, закутайте мене ви, ліси темні, діброви, Бескиде...

Монах справив ходу в напрямі своєї келії на вежі, за ним молодець, темний, гей смерека, від доріг у сонці. Двері за­перлися глухо за ними та за їх розмовою.

Зміст її був короткий: один-одніський раз князь слухав під ніч співу перебендь, місто в мовчанню продумати завтра: коли обходив чати, одну упустив із ока,— та один раз по­клав меч у ногах, місто покласти його в узголов’я...

Передзвонили запізнену заутреню, але старець за гірким оповіданням гостя не чув нічого.

Олюші, Держкового одигіака, не було.

’’ПОЧИТАНІЄ”

III

Є у мене воркун дома На мою головоньку...

З нар. пісень

Построений у вишнях і горішині, двір Ясининого батька Гліба Словита лежав на окраїнах запустілого підгороддя. По­будований був із чорного дуба, з могутніх ціляків, укритий соломою й укріплений огорожею з кам’яних гранів, як коли монастир. Верх старого муру сріблився полин та шевеліла з вітром висока жалива.

Спізнені прохожі минали Глібове житло прискореною хо­дою: місце було непривітне, а господар під княжим гнівом.

Навіть у Водохрещі, коли ходили зі щедрівками церковні люди, а задушники переодягалися волхвами, розсипані по Галичі за милостинею, дім Словита був замкнений довкруги, як темниця.

Даремно вигукували на дорозі:

Господар з хати, а ми до хати.

Ідем газдиньку розпитувати:

— Чого у тебе чорні оченька?

— То від ноченьки, колядниченьку...

, Там ніхто не співав про милосердного Спаса, що, окута­ний у білі ризи, жаліє при куті грішний світ, і про те, як Мати Божа просить його словами-музикою:

— Сину мій, сину, устань на ніжки, Ой озми ключі та й бо пекольні, Відчини двері душам скорбящим...

Три роки минуло якраз: з гір, погір’я полилися весняні води, сповенилися ріки рівно з берегами, і жайворонки пада­ли по скибах услід плугатарям, коли Словит виїхав ніччю зі свойого двора з одним тільки чурою — і пропав, як дим. За смертельне побиття конюха князь велів покарати боярина- ■гординю дошкульними карами, прилюдною ганьбою, і Сло­вит, лютий, як рись, що попав у пастку і рве криваве тіло на волю, в одних рубах вискочив із княжих рук.

Говорили голосно, що у краківського владики в почестях великих сів...

Це був час, коли Роман двигнув похід у допомогу візантійському царю Олексію Ангелу в його боротьбі з бол­гарами. На розпучливий зазив друга він злетів туди, як грім верх розгойданої далини, а вслід за ним погнали лави полків, чорних від заліза, закосичених омелою, твердих, як турій ріг, і брали кривавим кінцем копія все, що можна добути веселим людським хотінням.

А далі вслід оцьому грізному здвигові, що димував на обрію, як очерет, гнаний вітром, текли на дерзких конях, на білих лискавках колесниць найліпші співці, що їх видало лоно епохи, сіль землі і народу, свідки поривів, яким не було рівні, учасники хвиль,-" найзухваліших під сонцем. Вони то серед розхристаного крику стрикусів та хитрого плачу шере- ширів передавали вічним струнам гуслі хвалу руського меча, єдиного на світі.

Гомоніла цими піснями золотобанна Візантія, здвигали з дива плечима сиві фіорди півночі, Геральдова колиска, кива­ли головами німецькі герцюки, і ходором ходила земля ра- коушська, штирська...

Ясиня уміла тоді стати необходимою княгині. Ніхто не умів шити так чисто дробницею, в’язати в щораз то нові уплітки довгого волосся молодої жінки, голубити князьків.

Сама ж вона ніби на протязі одної росяної ночі зацвіла в цю пору ясною квіткою, що повертала до себе всі серця.

У страшну ніч, коли притекли недобитки, снилося Глібовій дружині, що її чоловік стуче у ворота, не годен добутися слуг. Сонна мрія пурхнула вмить. Доброніга стре­пенулася, сіла на постелі, прихилила вниз ще гладке обличчя й наслухувала. Серце її билося високо під узористим одіялом...

У світлиці хтось ходив: чути було шум одежі, промоченої дощем, опісля дзвінкий шепіт меду, що його чиясь рука лила нерівно у срібний ріг Словитів.

Доброніга скочила босоніж до дверей. Крізь шкалубину, залиту смугою світла, вона доглянула грозовитого мужчину, широкоплечого, у колпаці, засуненім аж по брови над жор­стокими очима.

Боярин дома!

Так, це був він, що після обіду скидав миси з останками страв на долівку, устелену пестрими доріжками хатньої ро­боти, і, переодягаючи обуву, зі сміхом насильника розстеляв білі онучі по столітньому яворовому столі. Він, для кого передовсім вставало сонце, трисвітлим буртом грали води і молитовна тишина плила увечері понад лоно нив. Вибранець судьби, який нічого не давав, брав тільки, навіть те, що йому було навіки непотрібне: добро, що палало у прозорім погляді його жінки, красу, що блукала у дитиннім півсміхові її уст, у понсовій квітці, вплетеній у її волосся...

Його не привітала з дороги, помертвіла від несподі­ванки.

Вже третя днина з дня повороту, як вештався він із кута в кут, ніби ждав когось.

Було доволі пізно, коли Ясиня, стомлена оборудованиям поминок, прийшла відпочити у хату родичів.

Її привів раб із половців — Аклан.

Доброніга з чуттям обняла доньку — вона любила її мо­лодість та багатіла нею, як звидом власної весни.

А дівча й справді неволило очі: білохрущата камка її одежі мило відбивала від темної соболиної шапочки з малиновим верхом та свіжості молодого обличчя. Дев’ять анфраксів ве- недицької оправи, повислих, ніби сльози, з узької оксамитної стрічки на чолі, рожевою тінню ніжило чисті черти — очі з брівми, сильними, як стріли, носик з купкою веснянок, вогкі уста з опущеними кінчиками, повні чуття...

Тепла ніч схилилася над світом. Обі жінки лягли в одрині спочити. Розмовляли про жахливі події в княжій сім’ї, про сподівані зміни та наслухали у собі самих, як холод пливе повз рамена від несподіванки.

Сон відлетів, тишина віддихала рутою та. чорнобривцем. За темним вікном колихалася молода деревина. Скричав по- ловко, застрекотів цвіркун.

Дівчина усіла на постелі й підняла з ослона край ліжка скриньку, оббиту сафіяном. Відкрила верх і з побожністю, як скарб хати й роду, добула книгу в оправі зі слонової кості, виложену на углах росохами коралю й сріблом.

Доброніга не була грамотна, однак купила її за велику ціну від болгарського мандрівного крамаря та держала в по­шані, як лік проти темних сил, що заселюють хати так само, ніби водяні духи всяку течву, а полісуни суходольний те- ребіж і урочища.

З втішною самопевністю Ясиня взяла книгу на коліна й відчитала уміло:

— И-з-б-о-р-н-и-к ¹.

Букви були великі, гострі, писані уставом, деякі виведені подвійними лініями. Тлом для них був прозорий східний орнамент. "Зачала" розділів творили овальні медальйони, у яких незвісний артист зобразив Мойсея з господніми скрижа­лями, Йосифа, як дає себе пізнати братам, Рут з оберемком пшениці на багачевій стерні...

Ясиня любувалася хвилю рисунком поодиноких букв, опісля ж доволі гладко прочитала:

— O чте-ніи... книг.

Поволеньки, з працьовитою надумою, як пчілка, що зби­рає скарб меду з квіток, вона лучила знак зі знаком; на її щоки виступили теплі рум’янці, грудь хвилювала.

А там, у нутрі першої великої букви, у надписі, свята Анна в двокольоровій грецькій шаті держала в обіймах мо­лодесеньку Богородицю і повагом водила пальцем по сувою письма, навчаючи її:

— Добро єсть, братіє, почитаніе книжное, паче всякому христіанину...

Стрічки святих глаголів, нанизані густо біля себе, пахли далекими часами, ніби в’янь лісового зілля:

— Єгда чтеши книги, не тшти ся брьзо иштишти до другия главизни, поразоумій, што глаголють книги, трижди обраштая ся о единой главизні...

Кожніське слово, працьовито підчеркуване пальцем, Яси­ня здобувала з радісним трепетом серця, ніби герой, що бере копієм озброєне місто. Але після третьої стрічки письма всі сустави стали у неї ліниво боліти, і вона обезсиліла, як нав’ючений тягарем мандрівник, що довго волік ноги крізь сухі піски.

— Красота воїну оружіе і кораблю вітрила, тако і правед­нику почитаніе книжное...

Ще хвилю кіновар, сепія й золото мерехтіли перед Яси- нею, мов усміх чиїхось повних побожних уст, мов мудре світло зіниць незнаного аскета, те саме, що хижо й солодко жевріє в шліфованому агаті. Відтак сторінки лопотливо упали на себе, й кутом приспаних очей Ясиня доглянула ще фінал почитанія, витязьке алілуя митця:

— Радует ся кормчій в отишьє пристав и странник в отечество своє пришед, такоже радуєт ся й книжний спаси­тель, дошед конца книгам...

Полискливі оківки навколо скринь, божник в сухозлотиці й бервінкові, грубі різьби полиць пропали у тьмі доразу. Тіні дерев застигли в місячній тишині, як казка. Ані листочок не шевельнув, ані листочок...

Ясиня спала.

СОВИ, ЛИЛИКИ, КЕРТИЦІ

IV

Допоможи, Боже, куну вбити, Аби свашенці шубку вшити, Щоб була шубонька тепленька...

З нар. пісень

Був це чуйний півсон, яким звичайно спиться в дуже ясні ночі. Молоде серце било рівно, волосся, звите в легкцй узол, червонаво золотив блиск оливної лампки і сховзувався на схилу лінію сплячого рамені. Кричали перші півні.

І тоді у пекарні, просто вікон одрини, блимнуло світло та роздався вередливий голос ключниці, що її на глум прозвали Шепіткою. Хтось поплівся крізь хороми, поволі, з роздзвоне­ним тяжким підносом.

Далеко за хатою, під виноградником, залаяв пудний дво­ровий пес.

Ясиня слухала. За стіною переливалося від голосів, зна­йомих до одного. Поміж стукіт ніг і грубе брязчання посуди підлітали оклики, плигав іскрами сміх:

— Що це ви, кукільвану понаїдалися, гей? І мені попри вас голова круговоротом пішла, далебі! Мемо рішати, ще раз і ще раз, як п’яні? По-мойому, над Ігоревича нема: довірчивий, непослідовний, поривчастий, не володіє собою, роздаровує направо й ліво, щоб тільки труди з пліч... Не так, як за покійника Романа, коли зі страхом ходиш, із трепетом лягаєш... Де вам другого такого піднайти, що весь вік ле- льом-полельом ходить?

Ясиня уявила собі миттю суте підборіддя Путяти з Kope- лич, що славився далеколовними котюгами. Одного з них, про якого оповідали дива, привіз йому купець Фрелав із землі фіордів, із Норвегії. Путята витратив на невдач- них купецьких виправах півмайна, та ганявся тепер за на­живою.

— Правду каже — на скотього бога! — хвалив Самбір, розклекотаний вічним п’яництвом.— Медку нам, вишневого! А я, проте, ставлю руку за Рюриком, за чорноризцем. Він стільки бід за Романом прийняв, що треба нашому брату бути пам’ятливим...

Хлипав п’яними слізьми:

— Під Торчеськом від смерті я його зратував, побратами себе нарекли, зброю поміняли, еге ж... Твоє здоровля, старий лисе! (Пив, мабуть, до Словита).

— Ковтаєте, гей наковтачі об трухлий пень! — приводив уми в порядок подратований господар.— Говоріть чергою! Тобі слово, Влас!

В цей раз чийсь голос збоку згомонів наввипередки:

— Ольговичів сюди! Вони з половцями ходять, лад вчи­нять проміж нас доразу!

Це галасував Славно Кормильчич, Словитів любимець, веселий силач із лицем варяга-завойовника. Він зичив гроші не тільки боярам, але й тевтонським князькам на їх зарви зі сусідами та нікого у світі не потребував.

— Жди! Моє право! — скричав, як гусевка, Влас Бо- говітин.— Ставлю князем Андрія! Мемо тоді правити самі, а якогось угорського палатина, що торчатиме тут намісником, обвиватимем, як бзиновий листок вкруг пальця!

— А Лестко ж як? Чим гірший від других? — як полум’я по чатині, заскакував Васко Сиганич.— Його мати з київського роду, і він коли не заплаче, то бодай скривиться! Правда, триюда, не додержує обітів, але нехай тільки бояр­ство доручить йому Галич...

Трабант чорноризця Вукбл Дарославич викотився озлоб­лено із-за стола, аж задзвеніли цина і скло, справляв уперізку, йшов. Хотів у ярім гніві сказати щось там Сигани- чу, який вимантив у нього боброві озера за підтримку Рю­рика, але махнув рукою і тільки з виразом сплюнув.

Хтось там злопотів ослоном, кимось підірвало із місця, мабуть, Васком — він зачепив у сутолоці об тяжкий пугар, цей покотився по долівці, а тоді глухо ляг у калюжу.

— Цікаво, скільки взяв оце Боговітин? — без стиду вже поспитав Коснячко, але ніхто йому не відповів. Кожний ра­хував судорожно свою калитку.

— Тільки побите коріння пахне! — закричав нараз Дома- мирич.— Не так навчав нас, караючи по темницях за ко­нюхів, покійний Мстиславич? Моя, думка — викоренити плем’я Романове, а там — буде видно! Досить нам Мстихів, геть петлю з карків!

— А, щоб його обида поняла! Цей цілить! — хвалили збоку.

Дедьків голос, гей зміїне жало, зашипів оддалеку:

— Я готов на все, тямуйте, я коріння поб’ю!

Добавив улесливо, у палі наглих сподівань:

— Таняву й Чертеж закріпите за мною, а?

Роздумав, сягнув вище:

— Тисяцьким не жаль поставити!

Кроки Дарославича жв’якали тепер по скрипливих сходах, він правцював униз, цвенькнуло колісце у стовпа на обійстю, стукнув коник у копиточка, вдарив у голий світ!

Аж тепер Гліб Словит дав себе обережно пізнати (по полетінку птицю слідно...):

— Правда ваша, други! Кожний з нас, як стоїмо, радий дати кров і майно за рідну землицю, ге... ге... Та чим вби­вати князеньків, хто зна, може, нам самим на погубу, чи не краще оставити їх живими? У кого будуть діти, у того буде власть... А власть... понад право! То ж ми, як волхвів* у вертепі, будемо перекидати всякими Ольговичами, Ігоревичами, ляхами, уграми, висовуючи одних проти дру­гих, ге... ге...

Спотикнувся від поспіху і кінчив на радощах:

— Лякати будемо всяких зайдеїв княжими недолітками, от що!

— Нехай у ката, щоб тільки плата! — кричали весело, раді медові, як сонце, й жареній дичині зі старомізунських борів. За ними гомоніла решта.

— Згода, згода! Слава Словиту, честь!

— Отврати лице твоє от гріх, Господи! — прошепотіла Ясиня поблідлими губами і розсіяно ломила руки, зривалася бігти і кам’яніла з тривоги.

А там говорили, наче греблю прорвало, всі враз — обчис­ляли, кілько хто людей дасть для оружної потреби, який пай грішми, харчами, спорили, роздавали уряди. Господар сміявся згуста, радехонький... Дітей збереже в добрім місці Богна, Навойчина бояриня,— за це ж її Красний Двір, а йому нехай вже коломийська сіль...

Поки Ясиня отямилася з враження, бояри підняли спір за сите воєводство галицької тисячі. Шуміли й клекотіли тепер, от як гніздо лютих пардів над живою добиччю.

/

Самотою чвалував Дарославич, полохав тіні з-під монас­тирських дзвіниць, обліплених соймищем половків та лісом хрестів, простягнених у зоряне небо. Під тонким вусом їздця блимав і гас хитрий посміх, а радість бушувала серцем, як буря верховіттям.

Як близько всіх рук була корона спромог, а ніхто не зачепив за неї липкою думкою!

Рука удової княгині — це найкоротший шлях до влади, а він, Дарославич, таємний власник ідеї, скарбу на руїнах.

— Витривалому смертному станьте в допомогу, добрі й лихі сили! — з тріумфом окликав тьму перед собою.

їхав, а голова кружляла від втіхи, як коли від сикеру з корінням.

СКІПЕТР І ЯБЛУКО

V

їстоньки не смачно, На личеньку значно...

З нар. пісень

Того ж дня перед вечором дорадник і друг покійника монах Варлаам міряв у печальній застанові свою келію на вежі.

Він бачив невідрадне положення, у якому найшлася вели­ка відумерщина,- предвиджував удари, придумував оборону, падав духом і двигався, призиваючи на поміч Господа Сил, що держить трьома персти твердь землі...

У якійсь хвилі духовник накинув на рамена гостроволосу мантію і вийшов на кручені сходи, а тоді — в зелену темінь саду.

Прислухався: проміж корчі маслин гомоніла ласкава стара мова, якій перечив тонкий голос пахоляти, близький сліз.

Монах глянув проміж гілля — це бабуся Мариця говорила щось там старшому княжичеві, а він не погоджувався.

Обіч них стояла колиска з меншеньким княжим немовлят­ком. Дитя спало, затуливши очі ручками, з м’якими впа­динками над кожним пальчиком. Колиска була низька, яво­рова, крашена зелено, з білими вирізами. Якийсь хитрець з поміччю ножика зобразив у головах лося в утечі — перед ним і поза ним буяла іля, проста, як свіча, з симпатично простертими гілочками, ніби на веселій карпатській пи­санці.

Старуха, що з теплих мотків виплітала чижми княжому немовляті, держала в обіймах ’’господина отчича". Поки він з цікавістю водив пальцем по борознах край її уст, із зелені виринула Ясиня.

Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з піску, маленьким садкам із наламаного галуззя, дворам та церквам з череп’я та трісок, а тоді з дзвінким сміхом підняла високо на простертих руках княжого первенця Данила:

— Ти будівничий міст, ктитор церков, трисвітле сонечко народу!

Дитя тріпоталося в її обіймах, як рибка у ясній воді, аж Борвій, смугастий, гей гаддя вовчур, зірвався зі свойого ліг­ва на сонці та став доскакувати до лиця своєї любимиці. Він задихався з поспіху і ходив танком — в’юнкий, янтар- ноокий...

Монах постояв хвилю непомітно — обличчя в нього об- воліклося теплою смагою, усміх майнув у синяві старих очей назустріч Ясині.

А вона — що зірветься бігти, то стане, що зупиниться, то побіжить.

Заговорив, торкнений у серце:

— До мене, дитинко, діло?

То вона зібрала з силами і рівною мовою, обходом, жалібними тінями очей натякала на це, чим ніччю каралося серце та непокоїла совість.

Насилу розважив її — оці новини нікому не нові!

Сам все-таки згорбився у нутрі від непомірного тягару...

Справив кроки на круглі сходи теремів, а там — у княжі кліті.

— Благословення Бога з вами, княгине! Із дітьми вашими недорослими!

Засунена в сутінь високого крісла — схрещені руки сперті на поруччя, а чоло в серпанку на руках,— сиділа Романова вдовиця. Вона повернула ід гостю потемніле з болю облич­чя, брови, смутливо двигнені вгору, й сльозу-перлу з глибин.

Монах похилився на посох та згомонів істиха, ніби дже­рело в спеку.

— Двигніться до життя, милостива княгине! Прикличте на поміч спомини, повні краси і слави, якими доля обагатила ваше подружжя... Кріпіть ними себе і других!

Стало так тихо, що чути було жужжання піску, який міряв час, витікаючи з любастрової посуди. У світлі лампки, налитої маслом, гріла вогнями велична зброя над ложем во­лодаря в ризах суворих, як сама сила.

Княгиня заговорила з гіркотою опівголоса:

— Споминами не будеш сит, проти грядучого ворога вони не оружжя.

— А ще імате віру, аки зерно горушно... — бадьоро уповів монах та брав знову посох за опору похилим раме­нам.— Я у вас з дорученням, княгине! Через годину відбудеться рада старшин, і вас я зову туди.

Вдова глянула на гостя уважніше.

— Прийміть дяку за серце! Що-небудь станеться — дже­рело моєї сили у вас!

— У синах ваших... — поправив духовник.

Він схилився з трудом у поклоні перед іконою на покуттю і проміж стукіт посоха повернув до дверей.

Княгиня вела з пошаною суворого гостя, струнка, на вид дівоча, в голубій завої, опущеній понад брови...

— Ясине?

Дівчина скочила з ослона, закрутилася на своїх гостроно­сих сафіанових ходачатках, боками й на підошвах зшитих бронзовим дротом, засунула звинене шитво за пазуху і побігла у гридню обіч.

— Піди, прошу,— веліла вже спокійніше княгиня,— до­глянь Євпраксію з поминальним приносом для церков. На коливо пшениця білояра, а соти меду самі липові. Видай з кладі десятеро кружляків воску та вели сукати свічі, великі й малі. Для комашні триста перевар меду. Завваж, коли міситимуть хліби для городян: пшеничного борошна нехай сиплють з житнім по половині.

Коли двері за Ясинею зачинилися, княгиня приклонила коліна перед кіотом. Приділ її сукні блідо золотив місяць. Закрила лице руками і стала молитися мовчки, під шепіт догоряючого світильна.

Су мерк був тихий, теплом надиханий, і старий монах, поки вернув у свою келію, ходив вкруг княжої садиби та відмовляв вечірні молитви:

— Возведох очі мої вгору, отнюду же прійдет помощ моя... Не дажд в смятеніе ноги твоея, Господи, ниже воз- дремлет, ниже уснет, храняй Ізраиля...

Він проходив саме повз пекарню, залиту світлом і гамором многих голосів. Дзвонили ключі на ретязках за ситим станом Євпраксії, цокотіла перемивана посуда, чиїсь сильні руки, облиті лискавкою вогню, швирляли в паленисько цілі берве- на. З вікон пекарні світло било як на пожежу, іскрилися со- рокаті глеки на полицях, і жовтів, ніби шафран, поміст, виложений цеглою.

В отвертих дверях, димних від пари, ворушився часом і пропадав серед глоти майже діточий силует Ясині. Моло­денькій боярівні ввижувався раз у раз покійник, як живий,— то вона, бува, з жахом склавши ручки на грудях, поглядала для оборони в піч або в діжу.

Мимо сутолоки все ішло ладом: тут зачиняли муку теп­лою водою і квасом, там варили смочиво й городовину в великих кітлах, пекли поросята і барани, патрали дріб, а ще далі виробляли на довгих досках хитрі тіста, ще й безліч задушних коржів з медом і з маком.

Великі, купчисті, у коралах з пестрої глини служеб­ки увихалися по щирості, але з нічиїх уст не злопотів сміх, докір, зачіпка. Лагодилася-бо тризна на господареву могилу.

Далеко внизу, у темних садах, якийсь музика пробував сопілку, і вона плакала у нього в руках, як живе людське серце.

ТІНІ ночі

VI

У мого коня золота грива, Золота грива, листові вушка. Листові вушка, склянії очка, Склянії очка, шовковий хвостик...

З нар. пісень

Півдоби перед похоронами, в сумерках, з бічних воріт монастиря святого Різдва Господнього у Галичі виїхало двоє мужчин на баских конях. Мятлі їздців були в поясі туго стягнені ременем, почерез плече киреї, на головах, підстрижених високо, подорожні ковпаки з підвісами.

Промигнули край мниських стін, зарослих жаливою, повз тяжких від овочу цвинтарних черешень і стрілою минули селища рибалок на самім далекім підгороддю, де в уличнім і поросі діти гралися у тин і кілки та ладкали, як перепелиці.

Доперва перед митною лавкою їздці перекинулися зіркими поглядами. Старший здержав свойого білокопитого, випорпав новеньку четвертину ногати з опуким погруддям, кинув її митникові у приділ підставленої опанчі, тоді ж уважно гля­нув на митний майдан.

Під розлогим деревом, обвішаним китицями зелені, окру­жений простолюддям, торчав якийсь темнолиций, обгорілий незнаними жарами чоловік у бурих, зовсім обнищілих лудах паломника. Він маяв у повітрі пальчатою гілкою фінікової пальми, зірваної, може, з дерева далекої Сірії, Кіпру, Про- понтиди чи островів архіпелагу, доказом свойого палом­ництва на окраїни десь світу, і радісним голосом, що зда­вався літати ніби у пісеннім пориві, кричав:

— І ще видів я, миряни божі, моря, повні китів і риб з крилами соколів, де сонце стократ ясніше, як це, що над нами, освічувало пучину наскрізь, а на її дні безконечні ліси із коралю. Разом з бедуїнами бродив я по жовтих пісках пустині і пропадав серед снігових скель незнаної півночі, вовкам брат, медведям товариш...

— Далеч же то, Велесе! — очаровано піднесла руки якась рум’яна бабуся і сплакала від насолоди.

— Цей походив по білім світі! Цей з’увидів! — хиталася від дива юрба у простодушнім милосердю над днями і ночами паломника серед курних доріг, наглих дощів і всіх вітрів далини.

У цій хвилі екстатичні, ніби склицею затягнені очі про­мовця вп’ялися в старшого їздця дуже ясно. Цей відчув їх в сю мить, став згадувати щось далеке, але його товариш рво­нув із місця — погнали!

Тільки сивий туман знявся попід темінь вільх при битій дорозі...

Аж за дороговказом, біля кам’яної баби на першім роз­доріжжі, перекинулися скупими словами.

— Це Жмиволос, права рука у Словита, його око в го­лові,— подратовано сказав перший їздець.— Тямите, вбивст­во Ісаї, що торгував медом?

Його товариш потакнув, але від збентеження не сказав ні слова.

Без путніх бояр, без ніякого почоту воєвода Добриня Андрійкович і його молодий друг Скобейко з Васютина виско­чили потайки з Галича як посли княгині до короля Андрія. Везли достовірну грамоту та просьбу вдови заопікуватися князеньками після обітниць, закріплених хресним цілуванням.

З огляду на особисту безпеку послів і на зиск із часу такий саме виїзд був необхідний.

А коні йшли як на крилах, листові вушка тремтіли рівно під ритм гордих сердець, і весело біліли п’ятна рвучких кінських ніг. З-під повік обох бахматів, ніби з рісниць дра­конів, сипалося срібло, імла.

Тим часом темінь стала зоряна і з краю в край блакитна. Над дібровою, поперетиканою очеретом, над поточиною, що чу- рила бистро кудись з піль, горіли безконечні ботеї небесних сві­тил. Галич з його жалібним унесенням, з його співами чорно­ризців вкруг великої утрати відсунувся далеко в минуле...

їхали так пару годин, небо темніло, ніби шафір, ід півночі, стихла скляна музика стрибунців і гомінкі вигуки жаб. З обох боків дороги двигався тепер чорний ліс, непро­никлива стіна ялиць і дубів, розгойданих вітром. Далеко десь, на лисих зрубах, старих згарах і нетічі, на полискливих гниловодах і придорожніх корчах, запалювався іноді якийсь хитрий огоньок, ніби око зеленобородого полісуна, волоки- ти... Огоньок моргав то тут, то там, ніби грався у жмурки з чарівною ніччю і соснами.

— Цей ліс — Лиходій? — хрипло скричав Добриня і майже рівночасно сягнув під мятлю, звідки задзвонила сороч­ка з мідяних спіраль та блимнув рожево короткий меч фрязь- кої роботи.

— Він і є, куди б йому дітися? — якось не зараз відповів Скобейко.— А он Лиха річка чурить, чурила б вона горі руслом!

Тільки він ці слова з уст, як поміж папороті і п’ялун, між ліщину і тою з її витріщатими квітами побігли шепоти, лагідний, тихий плач, а тоді слабо і майже нематеріально, неначе згублений в дебрах і трясовинню, заграв мисливський ріг. Захвилювалися між галуззям чорніші від сосон тіні, і кожна травка подала тепер голос — свій власний, пахучий, як під косою... І сама дорога стала кругло двигатися, ніби хвилями оплинена, і через момент вже текла сивими цінами поміж копита коней Лиха річка, бистряночка...

Чари, чари!

Знявся на передні ноги молодий бахмат Добрині, і в цю хвилю Скобейко ляг на свойого цілим тягарем грудей та зібрав узду в петлю навколо десниці. Але срібна біль місяця залила саме ліс і дорогу, стало тихесенько... Тільки з глибин гомонів ще глухо лоскіт невидимих топорів.

Полісу ни виходили до місяця — рубати дрова, полохати людей...

Коли оба подорожні виїхали врешті по предовгій блука­нині на одвертий світ, коні застрекотіли з утіхи вухами і пішли складним бігом. Ніч стала знов світла наскрізь та з краю в край блакитна. І майже весело дивилася на їздців самітна коршомка світлами, розсипаними на болончатих ъікнах, як зажжені голодом очі вовка.

— Костобобри, а? — кинув Добриня і отряс з себе нічний холод.

— Селище далі, це йно що Лиха коршма під Перуновим гаєм. Молода Гіда кип’ятить зілля до свіжих перевар меду. У синевідських медушах ліпшого не п’ють.

— Воно ніби не студінь, а якось так — зябно... — заго­ворив Добриня.—Випити б кубок з порога на ранній зорі?

Скобейко передав гнуздечку воєводі і вдарив просто на ті круглі світла, що торчали недвижно з чорної зелені. Він хотів було увійти в сіни, але в цю мить зупинився. У нутрі кор- шемної кліті, край довгого стола, закиненого посудою з на­питками, при посвіті липових скип забавлялося грою в аст­рагали кілько кремезних мужчин. На них була груба сукон­на одіж, яловична обува, при боці меч, за чересом ножака, як серп.

Вони сміялися і спорили з неспокійним запалом, у якім були слідні озлоблення й нетерплячка. Хтось засвистав із нудьги соловейком та зараз змовк. Мабуть, нагадав, щр не­трудно у таку пору насвистати на себе щось із темряви...

Ждали когось?

Нагло Скобейко дрогнув від несподіваного враження: відвернений досі чоловік зі сивим волосом, спущеним кичкою на ліве ухо, як той тур широкоплечий, метнув собою у хороми...

— О Перуне, владико!

Слова завмерли на устах Скобейка. Це був Гліб Словит, Юда-предатель, який тут, на Тухольській дорозі, зачепив одно око сіті, на Дуклянській, очевидно,— друге... Його сповістили впору, й він вдарив полями наскоси. Пильну­вав звідси місця, де в першу чергу міг сподіватися послів княгині, допасти їх з нічної засідки та сліди за ними звіяти на все.

— А що там, гей! — скричав з дороги воєвода.

Скобейко не відповів: вихром скочив на коня, рвонув ремнями, похилився вперед і здавив благородне звіря залізцями.

Погнали по місячному шляхові, злиті зі своїми тінями в одно, як велети з пісень, що їх співають пряхи під танок веретена.

В ухах їздців завивав вітер, і лопотливо шуміли на раме­нах крилаті киреї. Серця розколихалися і били в грудях, як метал, як дзвін.

Саме в цю хвилю з обох боків шляху звалилася на них і заперла доразу брама, рясно насторошена мечами,— стежа.

Пішли ходором булатні, роздалося смертне хропіння і про­кльони, як коли виття хижак.

Удар — мов грім, і нагла тиша. Ні згуку.

Це Добриня із Скобейком просікли собі шкалубину в смертельній запорі і випали з клекоту —. зарум’янені мечі стелили їм дорогу. Порівнялися миттю, і, як стріла, випуще­на з лука під високий зойк тетиви, так вони грянули з вітром у синяву нічної години.

Тільки на далекім перехрестю Скобейко оглянувся понад рам’я, прихапцем. Костобобрівська коршма видна була на острому сугорбі, обпертому одним боком об Перуновий гай. У вікнах, затягнених міхуром, блимали світла рудим промінням. Якісь розчепірені привиди злітали на дорогу. Праворуч, ліворуч таємно гойдалися сосни. Тінями тряс вітер, і вони гнали на розтіч.

Аж тут Добриня не витерпів, розсміявся:

— Жмиволосові пальці, з митного майдану... А, прой­дисвіти, на всі чотири ковані!

Тупіт погоні вмовкав, губився по рудавинах і очеретах, а далі стало тихо за їздцями та їх пригодою, тільки дерева оповідали щось визореній ночі, оповідали...

"АКИ ЦВІТ ОУВЯДАЕТ"

VII

Закропляйте доріженьку, Щоб ся не курила... Розважайте родиноньку, Щоб ся не журила...

З нар. пісень

У величавій церкві святої Богородиці клали на вічний сон тлінні князеві останки². Здвиг народа залив Галич. Як повінь, що зриває гірську гать, так людські хвилі. Від Блюд- ник, Вихторова, Перевозів, від Пітрича, Болтова, Чесибісів, від долини Бистриці, здовж обох берегів Дністра скакали на баских конях бояри, осадчі дружинники, знатні огнищани, текли кмети у сивих жупанах, повстяних клобуках і сафіянових чоботях, празничних. Поміж них попадалися гус­то ратаї у гребінних сорочках білесеньких, у чересах, як пан­цирі, у шкірянйх ходаках, застібнених зеленим плетивом...

Побіч чоловіків бігли жінки в домашніх димках, мальо­ванках, у рантухах, перетягнених поверх голови й під боро­дою, туго, по-старовіцьки.

Краєм доріг просили милостині охриплі від мольб сліпці, хромці, сироти бездольні...

Пилом несло понад шляхи.

Княжий замок видний був здалеку. Він стояв на високому узгір’ю, що, немов урвище, висувалося понад Галич. Засипа­ний прибудівлями, з церквою на чолі, він робив враження окремого міста.

Як далеко побігти звідтам поглядом, у пораяному сяйві ніби низка сонць горіли півкулі купол усіх соборів, простяг­нених понад зелену лінію Лімниці.

З самого розсвіту гомоніли упротяж доохресні дзвони — з Дуброви, з зеленої Карпиці, від монастиря в Гудковій Дебрі, з городища грецьких калагурів у Пітричу. Під ясну музику онтих, що плакали, мов голосільниці, оксамитними голосами, під срібний, хлоп’ячий дискант других стелився хмарою могутній зов велета-вісника з вежі церкви святого¹ Пантелеймона. Церков сіріла на відкритім просторі за- лукв’янських піль неправильним п’ятибоком кріпосних окопів і бойниць, навіваючи грозу своєю понурою силою.

Похорони зачалися ще вночі: в супроводі архієрея і глоти священства, у курнім фіолеті фіміану, під текст святих роз­думувань парастаса плили у небо пристрасні жалі великої відумерщини.

Коли ж поблагословилося на день і озвався передзвін за­утрені, один великий плач потряс груддю Галича. Особливо на окраїнах, де жила біднота, побивалися за покійником тяжкою скорбю, без їди, без напитку, без роботи... Жалібні плачі жінок живловою міццю роздмухували цю скорб, і про­хожому путникові могло здаватися, що в кожній вбогій хаті покоїться господар.

— На кого ж ти нас, сіромах, покинув, милий кагане наш?

— На кого оставив жену, ластівку білогруду, маленьких діток у неї на колінах?

— Хто боронитиме нас перед боярами, вирниками, бири- чами перекупними?

— Хто велике недокончая твоє доконча?

— Аль не жалко тобі одіял соболевих, наволочних узго- ловій, медвенних сотів на злотній посуді?

— Уви ни!

— О, уви ни... — нудьгував вихор і відносив жіночі сльози у далеч, а там, поза межі доземного, в безсмертність.

Двигнений на міць, на славу, на боротьбу з стихією і часом собор святої Богородиці приймав у своє лоно княжу тлінь. Міддю ковані двері отверті були широко — печальна товпа плила і відпливала круглими сходами, попід порталь, заквітчаний акантом, де Христос у горорізьбі, з Книгою жит­тя на розсунених колінах благословив світ у своїх ніг. Древній мистець увіковічив і князя, ктитора храма, як на­вколішках, після східного обичаю, ледве підводив ід ньому чоло, отінене кам’яною шапкою Мономахів.

Від чорних тесових балків монументальної будівлі гостро відбивала прозора, як вода, орнаментика, що вкривала архітрави і заплітувала бестіярій. Нутро собора, отвертого широко, сяло гордою міццю хрестообразних склепінь, пишно­тою стінних малюнків, олександринами мозаїк, іконостасом, сповитим у роззолочену тугу, мов оклик релігійного захвату.

Стрункі, на склі мальовані вікна чинили церков ще про­сторішою, чим була в дійсності, а головна нава давала через корисну поліхромію двічі скріплене враження висоти. На теп­лий блиск мармурового престолу простелювалася велична перспектива, ніби дорога в сонце.

(Одна тільки хиба виявилася після викінчення собору: акустика не вдоволила знатоків, і треба було великим кош­том попри череп’яні гориці-голосники перетягати в округ бані резонансові дроти романським обичаєм...)

У саме полуднє, коли владика став із хрестом край ніг мерця під останнє цілування, над Галичем зчинився лютий вихор, хмари вдарили на себе чорними полками, об щити церков жвякнув град.

Святий Пантелеймон, оперізаний в силу концентричних кріпосних валів, сповився омраком, як панцирем зі срібла. Успенська церков-твердиня з монастирем у густій зелені ку­рила димом, мов жертвений принос. Здалеку, мов маяки серед моря градової імли, мріли кріпості, повернені у всі боки світу: Пітрич, Вихторів, Сокіл. Садиби в тінистих садах і гаях на високім березі Лімниці пропали зовсім з очей — ніби й не було блудницької дороги, Спаського шляху.

Сухий тріскіт леду об гранітні блоки, мідь і скло, грохіт грому, шум ніби сповнених потоків особливо підчеркували намогильні співи. До того пісенний роззвук впровадив нагло замішання на хорах, і всі очі збентежено глянули уверх...

Але тони вирівнялися як стій і поплили стрілою, мов човен по стихлій воді.

Один тільки старший княжич не хвилювався. Він обпер плече об коліна Ясині і зорів за жалібними світлами, золотим деісусом в іконостасі та могутнім Архангелом-Вісником, роз­мальованим над його головою. Розглядав візантійські стінні малюнки, голови херувимів у спіральних мотивах, з чашами квіток, як язики вогню. Мов ліс, йшли на нього з площин мурів постаті пустинників із Теваіди та Лівану, тих, що жили в розритих могилах, пили росу небесну та їли зілля, що виростало вкруг них, на висоті простягненої руки. Су­ворість тіней лагодили пестрі блиски, які проміж пні свіч злітали з горішніх шиб на царські ворота і квітчасте застілля аналоя.

Врешті вся увага хлопчика обернулася на боярів, що ок­ружили вінцем домовину й торкали себе серед німої купної молитви.

— Отряси сон, ніси-бо умерл, но спиши... — ридав архієрей Косьма над отвертою челюстю гробниці.

Малий Данило був сонний і оглядався за нянею, але її не було тут. Перед хлопчиком мелькали в півсні поморщені руки і бринів спів старої колихалки:

А ти, кицю весела, йди борзенько до села По пелюшечки, по подушечки...

Він впросився на руки до Ясині і став на добре дрімати. Колюмни святині, узірчата долівка' полив’яна,— лиснючий, як зеркало, квадрат з міді, де стояли мари, пропали нараз у ^живичнім куриві.

Якусь хвилю ще тріпоталося полум’я свічі, встромленої в коливо посеред погрібавної миси, що стояла на домовині...

Княжич снив діточі раї під останок заупокійної літургії, і владика, який саме прийняв за богослужения дорогий руш­ник з голови княгині, з чуттям перехрестив дитя, приспане глибоко.

Після похоронів заставлено тризну для городян на роз­логім замковім подвір’ю. Нищих зійшлася тьма-тьменна: во­ни сиділи на спохиллю гори й обіч, на Бабинім Торжку.

В проруб, між темничників, повезено боклаг квасу, хліби, вепра і жмут білих сорочок. У кожний знову монастир один чюм зелен-вина, дванадцять бурнастих лисичих шкірок і п’ять гривен за упокой.

Опісля двірський тивун з громадою прислуги метав поміж присутніх останні дарунки Романові: обрізки паволоки, шкірки білок та куниць, скляні коралі, кольорові кам’яні хрестики, срібло...

У супроводі Богородичних дзвонів, що грали вечірню, йшов шум одноманічний і жалібний, як цього листя, що кане у смерть:

— Бог да простить!

— Бог да простить царю Роману!

— Бог да простить рідному!

Курні смолоскипи освічували широко всю охресність, за- снуту синявою ночі, ніби безмежним шатром над розколиха­ними головами.

Поміж глітні острови людей осторонь від даровальних скринь ходив похило, без слова, високий старуган у згрібній сорочці до кісток, як коли покаянник. Лице зі згаром, вели­ке, сідина жмутами на підборіддю.

— На скотього бога, Йона-печерак! — обрадувався хтось стрічний, кого в товпі звали Байдуком.— Трафив поминки, їж солодкий хліб!

Нищий тряс гостро білою куделею волосся, жагуче блис­кав очима без брів:

— Остав говорити пусте, Байдуче! Спомин цього солодко­го хліба скоро у твоїм роті у полин обернеться. Поминки, говориш? Ці будуть довгі... Чев змінить ім’я, руїни цих цер­ков проглотить земля, вони ж триватимуть!..

Підніс уверх владну голову з хмарою над ясновидними очима, увесь, мов вихор, тремтячи у собі від жалібного пори­ву, з тою рукою, піднятою ген понад курняву людських голов.

— Бог да простить! — загуло оддалеку, і сповнена люд­ська хвиля пірвала Йону, як тріску верх води, аж на проти­лежний, розгойданий тінями край узгір’я. Було глітно, ніби на великому храмі в день Паликопа.

Всі немов одна сім’я: купці, ремісники, крамарі, чорноро­би й церковні люди, привиклі прогодовуватися чиром та ло­бодою.

ВАТРА ПРОТИ ВІКОН

VIII

Калино моя, калино. То ж ти біляво зацвіла. То ж ти червоно зродила.

З нар. пісень

Там, проти цього ось вікна, де на обійстю горить скирта чатиння старим похоронним обичаєм, нещодавно до землі кланялася князеві покорена Литва у білих семрягах, лосячих сагайдаках, писаних кожушанках, простоволоса... А на по­розі, де тепер приймає жалібних гостей сідий Захар Рогата (чуб поза вуха, сухі, бойові черги, тверда думка очей), рік тому товпилися візантійські посли в наволочних ризах, з жемчужними базілеос на раменах — били чолом перед хва­лою Мстишиного сина...

А ще он там, на полив’янім квадраті долівки, перед пре­стольним кріслом стояв торік поблідлий від враження пап­ський нунцій, і слова, якими льстив князю, оспівуючи ла­тинські розкоші, завмерли доразу на його губах від виду найлютішої з погорд: лискавки меча над головою.

О, як вражало це перше місце при поминальнім столі, місце покійного князя! Над високим мозайкованим опертям світив темно круг із золотої бляхи, протятий трираменним хрестом. Вид цього крісла, пустого, пронизував серце споми­ном втрати над всякий опис...

Продовж холодного льняного застілля з лісом пугарів, жбанів та курних мис бігла синя стрічка, заплетена барвінком, як знам’я жалоби.

Стіл, біля якого сиділо вісьмох високих духовників побіч знатніших огнищан, був осяяний повагою, належною галиць­кому архієрею Косьмі і його гостю, владиці Перемишля.

Тінь дерева над отвертим вікном давала духовним головам гідне тло — вечірню заграву, як старе золото. Вони вигля­дали у попалі заходу ніби низка медаліонів на дверях іконостаса.

Говорено про недавню пожежу багатого Воскресенеького монастиря в Рогатині, про незвичайного співака-соловія, яко­го викохав для Господа співолюбивий перемишльський вла­дика, згадали й бунтаря — закупа, якогось-то Дужа, що, як шуляк, скаче по всій волості, невловимий...

Сідоголовий Косьма заговорив було про неймовірно тяжку хвилю для держави, але перемишльський архієрей наче й не чув нічого. Він звернувся до сусіда ліворуч, Твердяти Остро- мирича, з лихо зарубленим шрамом від копія почерез вилиці: цей під Мозгавою обіч покійного князя боровся, польському ВідновителЮ ³ в допомогу криваве пригістне привіз.

— Оці північні вітри і часті дощі,— сказав проворно,— коли муть держатися далі, зіб’ють зерно із збіжжя та остав­лять хліборобові гнилу солому.

Koctko Бибельський, звісний дурень і хитрий, що тільки пазив, яким духом віє, похопився відповісти, хоч не до нього вели річ:

— У хлібороба тогіднього ще хліба напрятано вдовіль... Тільки тоді, як їдеш селами з путним боярством, стрільцями, сокольниками, осочниками, то навіть такий, що має землі на двадцять косарів у днину, стулиться, як мушка, будто він зроду-віку на сирім корені сидить...

Штрикнув пальцями з хижого вдовілля:

— А я його на допити, різками, вогнем...

Присутні минули цю балачку згірдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа на Плісниську, не витерпів:

— Справу Войславового Topona ви вже оборудували?

Той насторошився ображено:

— Велике діло,— пробурмотів у бороду.— Я його велів замучити, я його й заплачу!

— У Костки по селах бідність вельми велика...— півголосом передавав архієрею намісник Молибожич.— Де­сятьох його смердів спомагається ледве на дві сохи...

Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з дим­ною мисою печені. За товстим куском поросятини зі сочивом боярин забув з місця про чоловіколюбні міркування, на­томість пояс свій, закроплюваний сріблом, вчинив дещо свобіднішим.

— Плещуть, що Словит вернув,— говорив ід сусіду Абру- зович, з кучерями до рамен, як Авессалом. - Цікаво, що він там за пазухою від Лестька привіз? Спокою б тепер побільше, а цей...

Славно Кормильчич слухав сторожко обіч, але від себе не добавляв ні слова. Його крилаті брови зійшлися в одну і кинули тінь на хижу лискавку очей, що освітила на мить зелені верхів’я і грозовиті провалля його душі. Від часу, як покійний князь прогнав одного з Кормильчичів, що на ловах у Плісниську зухвало славив Ігоревичів, чимало лихої крові поплило через Славнове серце...

Його увагу з черги зайняла княгиня: вона явилася саме дякувати гостям за пошану, обійти столи з привітом.

Напроти Твердяти сидів чужинець, останній із знатних греків, що пару літ тому попали в Галич з почотом царя- скитальця, Олексія Комнина. Він заступав на тризні свойого владиря. Знуджений візантієць слухав півухом свойого сусіда, балакучого Саву Апостола:

— Кажуть, що наш старенький Косьма одарений духом прозріння... Коли стоїть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди. Бачить, як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми...

Грек позіхав крадьки, пив мід і мріяв дремливо про лег­кокрилі хійські вина.

Тим часом гомін розмов не уймався, як журчання потоку під листям підбілу, і час до часу вибухав з новою силою. Іноді у хвилях перелетної тишини, перед іконою Спасителя на покутті тріскала золота іскра кандила — тоді кожний хрестився живо й відмовляв молитву за душі, що сьогодні відлітають на лоно Бога.

Всі ждали на першу похвалу покійному князеві з уст галицького владики.

У якійсь хвилі знявся шепіт, хтось плеснув у руки, і довгі гридні з кругластими підвіконниками облетіла тишина. У ній розсипалося срібним горохом лящання соловейка.

Всі очі звернулися туди, де архієрей Косьма випростував­ся над столом у своїй могутній висоті — сивий, з кучерями на схилих раменах книголюбця і під чорною хустою, кине- ною верх мніського клобука.

Голос владики пронісся вітром по обледенілих серцях, рвонув всіми коріннями чуття, лискавкою грому освітив ве­лику втрату, аж по її глибінь остаточну.

— О, хто б дав у голову мою воду й очам моїм джерело сліз! Я б плакав день і ніч над моїм народом... — (почав словами Єремії).

— Бо там, де било серце на міру велику, сьогодні смертна порожнеча. Не заповнить її уже тисячоголосий лемент Га­лицької землі. Не стало з сміливих найсміливішого, защит­ника прадідних хітарів, витязя на займанщинах широких, пістуна золотоверхої Осмомислової слави. Складені навхрест руки переможця, що гуляв орлом по піднебессю,— на стру- жинах спочила горда голова, і вихровинні думки сплять повік.

— Яку ж вимовнішу хвалу пронести тобі, мирро милості, Мстиславичу? Яким жалібним голосінням оспівати тебе, но­сителю правди, весняний громе, б’ючий у трухлі закони? Слухай, як безутішно ридають пристановища понижених і сиріт!

— O ти, преобильна сило, що у користь свою забираєш нашу віддих у грудях спираючу надію! Долітає ж тебе наш голос на зелених левадах вирію, де ходиш з Ольгою і Воло­димиром ⁴, світилами літописи? Де оглядаєш віч у віч божих юнаків Бориса і Гліба ⁵?

— Хочемо аж там донести тобі обіт, що відумерщину твою збережемо з любов’ю,— обіт, який печатаемо вірою і честю. Не буде того, щоби дозволили ми твойому княжому ковпаку покотитися з рук сиріт під ноги прохожих.

— Помогай же вам Бог, достойна громадо, обстояти слуш­не, іменем великого батька повік закріплене право!

Трьома пальцями руки, з під’ємом у старечім усміху, владика благословив боярство.

Тільки що опустився на своє місце, роздрожаний ще пе­режитим моментом, забрав слово рябощокий Филип Шума- винський.

Йому вправді передавали нетерпеливі знаки, що черга на Молибожича, но він не захотів нічого того видіти, перечесав пальцями чуб чорний, з виблиском, і начав голосну річ.

Сипнув, правда, жмінку ладану до ніг покійника, але зараз перейшов на бояр, давлених ним на кожнім кроці, на ролю їхню славну і почесну в подвигах цього зокрема кня- зя-удальця.

Підчеркнув з запитаним вдовіллям, що боярство було і буде початком і кінцем княжої — хто б це не був! — судьби, мірилом поваги й сили, само ж воно прятає у тінь свої заслуги в державнім строю, вдоволена, як це першим у на­роді пристало, старими нерушимими привілеями.

Він думає, що буде речником всіх, коли підчеркне щиру готовність боярської братії піти на руку — правлінню. Без­сумнівно, бояри схочуть піддержати деякі чільні думки покійника...

— Але не династію! — пронеслося хриплим визовом на­прикінці стола.

Знявся шум, сутолока окликів, хтось, дишучи важко, двигнув руку, як молот, і з дзвоном опустив її на трапезу. Когось насильно кинено на ослін і на руках винесено геть...

Стало прикро, обличчя палали зі сорому, замовкло слово.

Княгиня схилила голову у синій, як виїмок неба, завої, зрі- шеній в спосіб переміточний, і вийшла живо, за нею владики.

— Xaipεtε!

Цю мить підвівся й грек Іринарх. З-поміж м’яких складок скарлатного сарікіона він стелив руки у прощальнім уклоні та черкав повітря кінцями пальців, причім жмурив стрічкою очі, які натомив копоть свіч. Не переносив чвари на прилюд­ному місці.

— Зовсім як волхв або жінка! — озлоблено сміявся Кми- та, скуб вус замітавкою.

Свічі димували, їх забули вже й рівняти.

Поки стихло, пристрасті потахли, нахилилося ід півночі. Аж тоді посипалися в округ столів слова справжніх похвал з уст своїх та захожих. Всі вони виславлювали велич Рома­нову — "он же не в невідомій землі владичствоваше, но в Роускій, я же відома і слишима єсть всіми конци земля..." ⁶

Красилися споминами його геройства, як червоною кали­ною, а вітер зривав їх з уст і відносив між простолюддя, щоб цвіли віковічним переказом.

ЗАДУШНИК

IX

В’язали руки та сирицею. Залили очі та живицею, Скували ніжки та скрипицею.

З нар. пісень

"Що кинеш за себе, найдеш перед собою..."

Ці слова Йони-печерака, що у скитанні без кінця й краю зачепив об його дворище, спонукали до призадуми Самбора, боярина на Купновичах та Ломні. Він рішив дати одного зі своїх непокірних рабів як задушника до монастиря святої Богородиці в Синевідську до ніг чудотворної ікони.

За вбивства,, підпали, сирітську кривду Самбор поставив оце не марну свічу, але людину, ціною трьох гривен. Із-за неї, мабуть, церков згадуватиме його як ктитора і молитвами монахів загородить шлях дияволу, злосмрадному ефіопу...

Аж тоді задушник Дуж виявив свою вартість. Він був сіткар і ловець без суперників.

Ніхто так, як він, не умів дути в тонкі густі кісточки у приманку орябкам і ніхто не плів так тонко й рівно перевісів для цих птиць. Він розставляв сильця проміж гілля кедрини рік-два став він спадати на старі дороги, між посе­лян та осадчих Самбора, і все, передумане в лісах, довірене ялицям і вірлам, повторював чорним від злиднів, закурілим від димів чадних хиж керворобникам до смерті.

t сталася річ нечувана, вони обжал у вал и свойого боярина перед покійним князем — закинули свойому власнику грабіж, лихву, убивство під різками закупа і запроторення в раби за довг безлічі вільних оселяй.

Виграли справу!

Ні на що не придалася спроба очищення себе в закиду сімома вижами й послухами своєї доброї слави: Самбор мусив повернути шкоду сім’ї убитого, заплатити "за голову" і втра­тив право виконувати суд над своїми підданими..

Справа стала голосна з краю у край волості й потягнула за собою довгий ланцюг других жалоб до княжих ніг.

Надер вітер дощу, а дощ — навальниця!

Хтось доніс невдачникові Самбору, хто є винуватцем його сорому і втрати. Він скипів ярою люттю, а першим відрухом месті було вислати довірених людей зі стальними оковами та дорученням ігумену Самону: видача ворохобника взамін за найвартнішого з Самборових рабів.

Ігумен відповів лисячим хвостом:

— Дуж вернеться, як скінчить лови. А треба вам скорше, то йдіть під угорські ворота і возьміть собі його!

І Дуж підглядав далі оленячі пійла, тровив лисів та бив з маленької пращі лісові кури, що падали з висот на лісову в’янь, як живі пригорщі землі.

СИНЕВІДСЬКИЙ МОНАСТИР

X

Ой пив би я та водицю. Водиця не чиста — Нападало у кирничку Яворово листя.

З нар. пісень

— Заганяй КумчиКа! Лови Бровку! За ухо її, волоцюгу!

Мала чередарка з веретеном у руках, у довгій червоній плахотці, гей краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овеч­ку, а пси у поміч її лаяли з усіх сил.

Ляск бив од горбовиння, як коли отара вишукує тінь, а пастухи кидають довбати всякі забавки з дерева, розкладають огні, їдять хліб, сир та п’ють джерельну воду.

З-поза верб вихилилися їздці: Скобейко й Добриня та повагом, раді погоді, минали чисті сільські мазанки з квітниками проти вікон. На першім стрічнім обійстю якась старуха увихалася біля зернотерки, молола кукурудзку, і золотий пил сідав на її пальцях. Дід, рум’яний, як яблуко на Спаса, ходив по садкові обіч, поміж улії, витягнені до­вгими шнурами, й вискубував щебрець, від якого бджоли сліпнуть та не потрапляють в улій.

Він рвав лихе зілля з корінням, кидав у гребінну тайстру, а за ним втішно підтанцьовувала мала, з жовтими кісками онука і співала, ніби комар увечері, тоненько:

Днинка лісом іде, Пчілок спати веде. Пчілки мої — Дрібні, маленькі — Тут вам улій, Тут вам одринка...

— Далеко до Синевідська? — загремів із коня Скобейко.— В лад ли їдемо?

— У смерки поспієте! — загомоніли в один голос.— А мо­же, спочинете у нас, а досвіта — далі?

Ні, у них не було ні часу, ні охоти після недавно пере­житого гоститися дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися погожої водиці, напоїли коней і за хвилю втратили з виду кмітське дворище, охайне та багате, як добре загос- подарована держава.

У якійсь хвилі Скобейко прихилився над головою вороного й глядів: оружна ватага назустріч! Купці з возами на шляху чи грабіжники в зброї?

Порох сріблив сосни, сонце розгорювало іскри в зеленій імлі, а проміж все те чорніла фантастичним звидом людська сутолока...

Аж коли навперейми боярам майнув многолюдний хо- ровід, виявилося, що це гурт кмітських родин з хатнім знаряддям, з тяжкохворими мандрував до цілющих бо­лот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з побожною піснею на устах: спереду кожного за­прягу йшов один кінь, іззаду — другий, а на дрюках усередині зачіплено ноші, де хорими кидало з краю в край... Так само на ношах торчала барвиста постіль, скрині й посуда.

Незагодя туман вкрив гомінку ватагу в дорозі, а перед їздцями простерлися шафірові обриси далини. Ще трохи — і скільські гори вгорнули їздців у сутінь і росу.

Тут вказав їм дорогу прохожий богомолець, там—міняйло з гребенями із мамутової кості або пастух, майже нагий, що заганяв ід кошарі свою худібку,— раз перестрів їх навіть монах на маленькій латастій конині, що їхав до Галича з письмами ігумена галицькому митрополиту ⁷.

Той розповів, що в монастирі все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме зійшов з гір з убитою добиччю. Кажуть, жуб- ра поклав на диких помірках, на Кривім полі...

Рушили з місця — весело, бо на вирубі край дороги заперлилися, як бісер, хто знає з яких джерел, самі зелені проміж папороть, гірські водотоки. Де вода — там життя, монастир, мабуть, близько!

І справді, у прозорім вечірнім повітрі рисувалася чітко сильвета масивної будівлі, підперта широкими висту пнями проти часу і стихії, огорожена глибокими ровами й валом, як ялося кріпості.

Сутеніло, коли під’їхали під зводжені мніські ворота. На голос дзвона глянуло з бічного віконця гладке лице послуш­ника з волоссям до рамен у світлих дрібушках. Жв’якнули ключі за поясом у брата-воротаря, що приніс зі собою пах шалвії та оделену,— він присушував зілля для потреби мо­настиря.

Вскорі явився ігумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими очима аскета. Він знав Добриню з його ловецьких набігів на доохресні бори і на свій здержаний лад зрадів гостям із столиці. Новини мандрували в той час пи- няво, крізь дебрі та гуляйполя...

Ігумен вів гостей мніською оселею, немного ліпшою від селянських осель, критою соломою, з кошарами, гумном і житницею.

Одна церков вражала око, ніби заклята в камінь думка про речі вічні. Двері з міді горіли здалеку невгасимим чер- леним посвітом, от як щит, справлений проти ворога.

Вічне світло сяло перед ликом святих, між якими царила Вона — в смугнастій завої та багряній хусті на білім рубаттю, з дитинкою, легко притуленою до обличчя,— синевідська Богородиця.

Ігумен повів гостей у мніське житло з соняшним годин­ником зовні, проміж пнучі рожі, а там — у розлогі кліті, повні білини й зілля, де стояв стіл продовж низьких стін і висіли,грубо різані полиці на посуду.

Брат-трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яб­лук, коржі з кмином, ліскові горіхи. Сіра братія, наполовину гаптарі церковних риз та інтарсіатори, разом дванадцятеро людей, засіла край столів і вдоволялася молочною кашею — по чотирьох на одну мису.

Тільки один з монахів, рвучкий, як огонь, Агатангел, сидів оподалік і мрачно їв свій утлий вечірній пай: це був іконописець під епітимією. Він забаг красити одноманітний лик святих грою душевних зворушень, терпінням і усміхами, як хоче сикієненська школа. Йому хотілося вийти геть, на простір, поза догму довгих прижмурених очей і вузьких рук у. вічній мертвоті, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може, навіть піти на таку грішну сміливість, щоби цей пейзаж брати просто з природи?

Місяць минав саме, як за цю єресь сидів ось тут на покаянні.

Став накрапати дробен дощ, і гості відчули з вдоволенням дах над головою і свіжу страву у простодушному гуртові. Чтець Арсеній, кучерявий, як вихор, з очима, одтіненими чорною, неділеною на переніссю бровою, глянув ізвисока на мніську братію (стояв на ступенях проміж вікна), переждав хвилю, аж стихло, а тоді постелив голосом, сповитим у світло, як мова арфи:

— Юноша нікий... живий блудно, імі великое усердіе ко пречистій Діві Богородиці. Тому нікогда путешествующу і гладну сушу, явися пресвятая Богородиця, сладку йому пи­щу приносяща, одначе на блюді нечистом,— и рече ему: яждь. Он же отвіща: "Пища всячески приятна єсть, но блюдо скверно, и того ради не могу ясти". Рече же діва: "Сице і молитви твоя, ими же ублажаєши мя, пріятні суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в них". І от сего видіння юноша начат каятися, і пріятна бисть молит­ва єго...

Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохіть глянув вглиб своєї істоти — монахи сягали мовчки до мис і ломили хліб.

Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули, ніби анфракс, липові скипи на світичі. Приглухий брат-келейник, згорбле­ний дремливо, як Семен Стиліт, жбурляв прикороткі угарки в посуд з водою, поки в один раз ігумен не двигнувся понад всіх та не оповістив грімким зовом:

— Любов божія і боязнь суда його будет со всіми нами!

Знялася мовчалива суєтня, тихий ляск ходаків, і братія виходила у хороми, вузькі, ніби переддвер’я раю, сама як сонмище святих зі старогрецької ікони.

А Добриня від втоми чи під враженням прочитаного вста­вав без поспіху — туга людини, перед якою розгортається звид далеких доріг, наводила йому на ум обиди, давно роз­сипані в порох, манила оплакувати якісь калинові мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за місцями, де ярився лицарський гнів і шуміла над шоло­мами в сонці золотопера слава.

Йому хотілося кликнути великим зовом, дарма що по­серед святих стін монастиря:

— Гуслю, а живо!

У той раз зринув з-поза пліч хороводу могутній обрис ще ОДНОГО мніського гостя, що куняв досі особняком: Добриня захопив оком пругастий арабський виссон, який закутував когось-то так цупко, що цей здавався бути від чуба до п’ят у повійках, як маг. Тінь дивогляда облетіла в ломаних лініях стелину і вкрила собою мовчазний хоровід, що ступав один­цем повз ковані двері.

Добриня поспішив ласим зором за отсим раменем, про­стертим верх голов, пробоєм, і вітер споминів розгойдав дум­ки воєводи. Він з’ясував неймовірну річ, що великан, приліплений у сутолоці до кедрової доски одвірка, йому не чужий, а рух, яким він стрибнув із світла у тьму,— "той сам".

І Добриня подався вперед від наглої постанови — ще мить, і він викине з себе оце важке слово нарешті! Але вже ігумен брав його під руку, вів на привітне, плетивом дрібних рож засну те підсіння, звідки видно було сад із завішеним в блакиті нароженьком, говорив:

— Хочете? Поведу вас до келії захожих, де зупинився один знатний світовий проходимець... Може, придається вам знати, що він всі недуги магічною формулою в трикутнику лікує, алхімію в мене розводить...

— Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптійський жрець над курильницею або зебра, що її я бачив у молодості моїй над Салефом?

— Він лікар, філософ і астролог,— строго проніс ігумен.— З воздушних явищ судьбу пророчить, з відносин чисел до себе долю віщує, демонів на поводках держить... З сімома найвищими духами у царині світла раз у рік пробу вас...

— Звідки ж виводиться рід його? — ввічливо поцікавився Добриня й позіхнув у наставлену долоню.

— Він натякає, що з Італії перед костром втік, довгі роки проміж всяких, де не є монастирі, високого ума ради кочує. Вивчив мову Мефодія і Кирила ⁸, та все-таки помітно, що чужинець.

— А може, він просто мантій? — розсіяно зворкотів ви­тязь: рад витягнути кості на запашній мніській соломі.

З вагою, думками далеко, ігумен відповів:

— Він хтось безконечно більше, воєводо.

— Значить, горлоріз?

Монах замахав обома руками як в обличчі богохульства і став ще блідіший від чару власних слів, від шепоту просто в ухо Добрині:

— Він — вічний скиталець, от що!

— Чудасія! У Синевідсько забрів?

І тут Добриня вп’ялив в ігумена свої полинял і очі з іскрою в глибині, хитав чубатою головою, як з доброго жарту.

— Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував — з його фудульним говором, ворожбами з піску та когутячих пер він здавався не при своєму умі. Та згодом один, другий вислів спонукав мене до уваги. Це було так, воєводо, наче я напився вина з амфори, що збереглася ще з часу скіфів. Завважте, що скажу: цей чоловік не знати кілько літ прожив, земель проміряв, горя й радості виніс. Все розсипом у нього, коли йде про час і події,— і це є так, ніби з гірського шпилю в снігах він глядить на марний світ унизу, байдуже йому речі і люде з їх малими нудьгами... І мова у нього з висот, ніяково від неї... Проте в науці він олицетворений лад і простота.

Помовчав і глянув, як після тихого дощу краєвид пояснів ще раз перед ніччю під блідо-рожевий посвіт перших зір.

— У пустині,— продовжав з насолодою,— збирав мід до улія душі і самоту лісів пив з молоком серни... Задля цеї мудрості, якому нашому брату за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошані й держимо...

Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був міркуванням більше крилатим, чим у тяжкості своїй був рад переносити. Оглядався за поміччю собі, за Скобейком, та цей стояв ще у вікні трапезної кліті на спочутливій розмові з виклятим іконописцем. Час до часу долітали Добриню слова лютих, як їдь, скарг Агатангелових:

— У Візантії навіть кисть художника куди свобідніша! На власні очі бачив я там Менологіон, мальований для кесарія Василія II, чотириста тридцять мініатюр, самі кипучі живою кров’ю студії з природи, подумайте! Я б махнув з розпуки на небо і святців з їхніми канонами краси, малював би залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на ній жене Фреїр, вічне сонце, назустріч Фреї...

Розваг Скобейка не було чути і годі було второпати, що він там думав про Агатангелове горе чи, може, й не думав нічого. Впрочім, ігумен мов нарошно повищив голос, і так палкий:

— І смак же в нього, в чужинця, особливий! Велить собі у свята варити страву зі самих ніжних городовик у суміш з раками, сморжами і яєшним тістом на масляній підливі. А в будень просить щораз брескву в пластинках до меду, закроп- лювану вином...

Аскет зітхнув непомітно для себе самого і дивувався без краю:

— Над світом, як бусол, перелітав, це видно... Заговорить про стару Родну, де полочуть золото темплярійці, і бачиш, як він там на вечірніх чатах в степовій тирсі половчина, жовтопику, підглядає... Дарма що східний виссон на ньому, його лице кричить, що воно: північ, що він із вікінгів, і, мабуть, не розкращує нічого, коли каже, що з Акселем, єпископом Лунду, приятелював, під престольне місто основ­ний камінь клав... Тільки тоді як міг він рівночасно в мо­настирі святого Галя бути цим, якого звали там колись Ек- кегардт IV? Одно слово: маг...

Ігумен потер чоло у хвилястих борознах від враження і шепотів спровола, ніби це він сам став у думках будьком, що знаявся понад мари:

— Гельфт... Сієна... Кордова... — золоті льви Фрибурга...

В цій хвилі пронизав сумерк зов ізвисока, ніби свист коса, заскоченого бурею, яка рве птиче пір’я з вітром і б’є наля­каним співаком об гущу листя в круговороті лискавок і тьми. Свист тремтів, рвався і падав додолу, дарма що сутінки розсріблив погідний місяць і гілля стелилося без руху, як у казці... Це було так, ніби чужинцева душа не находила собі місця від дикого непокою.

— Ібн Гор кінчить день по-свойому... Дивний він, справді, а найдивніший, коли наслідує спів птиць.

Ігумен вів тепер гостя на збічні високі сходи проміж по­руччя, теж оплетене пялуном у квітках, рясних, як наглий дощ. Плеснув двічі долонею в двері: вони ніби нерадо пода­лися всп’ять, і ось заясніло димне нутро кліті, розсвіченої широким угарком зі скапами воскових сліз. Рівночасно з якогось місця на стіні, проміж порозвішувані химерно фетиші чи трофеї запалало назустріч обом око в чорних і білих красках, з зіницею, як меч.

Впрочім, кімната закинена була всяким несамовитим при­ладдям, яке годилося хіба на те, щоби його жбурнути між побите череп’я в обрив. Та обрізки пергаменту з незбагнен-* ними математичними формулами, ріжновиде каміння й течі з металічним виблиском у струнких склаX засвідчували тільки що покинені, незрозумілі чиїсь зусилля...

Чужинець стояв без руху край стола, на якому валялися карти до тарока, з обличчям святих у круглих сяйвах — зі знаменами їх побід для Бога.

На вид гостей Ібн Гор похилив голову і склав руки на грудях без слова. Його лице з насуненою на брови плахтою кутали грубі тіні.

А Добриня косо розглядав хлам мага, і була хвилина, коли рубін, шліфований ромбоїдом, з теплою, як мідь, іскрою на верхівлю фігури чимось зацікавив його. Хотів звернути до чужинця свій запит просторіки, коли зайвим рухом звернув з-під рук скринчину, писану в кола і зорі, під хитрим засовом... Вона вдарила з силою об долівку і розскочилася настяж: зміст її, кілька десятків пергаміно- вих листів, майнув півкругом у повітрі, як кабалістичне віяло.

Ібн Гор звився лисицею понад долівку, та Добриня випе­редив його на півскоку і захопив обіруч жмут писаного лис­тя. Проміж ремена мага він закинув туди зором, як удкою, а тоді скричав щосил:

— Шпиг! Це ж плани- мніських твердинь, це ж ваша!

Утиск рамен Ібн Гора ослаб, непорівняним способом він зверг від одного маху смугнастий одяг кочовника, аж просте­лився між ним та Добринею, як нагла перепона, і в чорних лудах чернечих скочив, як вихор, у двері.

Свіча від продуву загасла, та ігумен бачив ще блиск до­бутого меча і воєводу, як випав за втікачем з лютим, не подібним до себе окликом:

— Мозгава!

Так, це був той сам гульвіса, що у переддень мозгавського бою являвся всюди при боці короля-сусіда, а після цього, як спрятали з побоєвища мерців, потягнув з п’яними побідниками на другу, веселішу виправу...

Ніби у світлі грому, що освічує в лісі життя кожний листочок, кожне лице, Добриня побачив білий хутір на ок­раїнах піль і струнку жінку в саєтах, з якої шиї котилися зірвані грабіжником перли... Луна жіночого ридання. Твердя- та з Добринею в саму пору... Ломіт мечів, Остромирич зали­тий кров’ю...

— А це що, ти, дияволове кодло?!

Втікач настромився на Скобейка, стусаном збив його з ніг і рвонув у сад, як стріла.

З усіх сторін засуєтилися миттю церковні люди, і в один раз, як від пильно дожиданого слова, знялася гонитьба, ніби за давно наміченою диччю.

Зашуміли потолочені скоками мага корчі винничок та ма­лин, захрустіла стежка під дрібною рінню, то тут, то там вистрілив з-проміж тіней чорний силует — ще трохи, вирине з-під дерев, на чисте поле...

Та замість цього на очах всіх як у землю впав доразу.

Сумерк закутав сад і людей в глибоку синяву. На розв’яз­ку загадки не було вже спромог.

Першою думкою злочинця після цього, як зачіпив но­гою об цямрину висохлої кирниці на опустілім кінці саду, було: ще бігти, ще ключити, поки не вдарить ніч. Та зараз же роздумав і опустився обережно з бервена на бервено, униз.

Кирниця була обросла грибом і мохом, а шкалубини настілько обчимхані з землі, що досягнути дна з вибоїнами, як коли виораними сохою, не було тяжко. Проте втікач був блідий, його віддих рвався, з чола стікав піт. З почуттям хвилевої безпеки він обпер плече об угол бервен і наслу­хував.

Глуша, над нею зорі.

Схилився, щоби усісти, руками доторкнув землі, і в цій хвилині веселий, живий легіт облизав його пальці. Простяг­нув руку і стрінув порожнечу. Перед ним роззявилася яма, видерта водою чи вибита топором. З неї оце прилітав легіт, як вістун чарівної новини...

Невже ж вихід? Куди?

Спробував посуватися вперед — руки натрапляли опукі стіни, а ноги — рівний терен, злегка пологий. Збічних ходів не було ніяких, і це ободрювало втікача, дарма що плечі у нього горіли ярим огнем від довгого нахилу вперед, а серце лопотіло до болю:

— Програна ставка! Хитрощі намарне! Димом і труд і нагорода!

Йшов так доволі довго, легіт став вітром, тишина затяг­лася стужею. Від гомону ходи обсипувалося іноді дрібне звітріле каміння. Окликнув тьму; не було відгомону, замітного для замкненої пастки. Іноді нічний птах вдарив широко крилами, з криком поплив верх стін і щез. Тут ухо втікача вловило шум десь з глибин, ніби лісу в негоду.

Спотикнувся від враження, і в цю мить перед ним тисяч- чю іскор запалали зорі.

Вийшов на гірське узбіччя, засіяне квітками, і протер очі обіруч, як цей, що встав із домовини:

— Опір!

Перед ним колихалася проміж береги зрум’янена ніччю ріка.

Тільки досвіт кинув першу золоту стрілу на розп’яття з чорного дерева, Добриня побачив ігумена в саду, на ранніх молитвах. Він не спав, видно, з розчаровання й образи...

Аж тепер, хвиля перед виїздом, воєвода передав ігуме­ну зловіщу новину про поворот княжої дружини без князя, натякнув про ціль своєї поїздки і просив провідника до угорських воріт.

Загуло в монастирі, як в улію...

Ніч захопила їх на Плісці, недалеко угорських хітарів. Унизу остали лісові проходи, відомі задушникові як п’ять пальців його десниці, зелена темінь проглотила давно ста- ровіцькі лісові руїни, святі дуби, почеркані таємними різами, оброслі п’ядуном жертвенники з каменю, подібні до висохлих кирниць, ставники Світовида в тисячних подобах моху і кла­довища обіч...

Стало зябно. Затопили ватру, лягли. Дуж на сторожі.

Від несамовитого шуму листя й тріскоту сухого ломаччя сон дивно не брався повік воєводи. Він встав, верг свій зру- кавник на стихлого Скобейка, вдарив об рамена заков’язли- ми руками, поклав око на Дужа.

— Господине? — заговорив задушних і зам’явся.

— А? — скрикнув Добриня і відслонив з-під навислих пальців нерозгадані зіниці.

— Господине... — повторив Дуж нескоро,— чоловік я препростий, невігласок, лісовий сироїд... Ви — діло друге, знаєте багато такого, до чого мені несила підійти...

Зупинився, проковтнув скупу слину і зразу ж, із зухва­лим визивом, кинув у тьму слово наболіле й нецікаве:

— Бо то тепер — волость без князя, хата без даху... Досі освобідного поселянина, безземельного чи з землею, за довг закріпляли в неволю, закупа, як ось я, продавали за втікачку у треті руки довічним слугою. Про рабів і казати нічого! А тепер княгиня ме правити... Йдуть вісті, що вона схильна до нас, простолюддя... Кажіть, правда це, що писці нові закони пишуть, полекші много?

В погляді задушника була спрага, чоло вкрив піт.

— Теж вигадав! — гучно прокричав вельможа.— Про державу річ, щоби її гайвороння не порозтягало по не- західних місцях, а той... закони!

— Ось воно як... — у повів Дуж про себе.— Волі не буде, полекші не потрібні? А для чого ж оця воля світить в мені, ніби сонце, грає в усі, як сопілка, цвіте в оці, гей барвінок?

Сміявся вітхненно, обпертий об рогатину обіруч, і воєводу вкусив у серце страх. Він ущух від нез’ясованого ще звиду горя... Тоді ж будто знемігся, задрімав і вену в твердосоном, та це тільки тому, щоби промовчати визов.

ЗАВ’ЯЗИНИ

XI

Ой заплачеш, моя мати, В неділю раненько.

Як не буде кому встати Хатоньку замести...

З нар. пісень

Гліб Словит ставляв нову хату на спохиллях виноградни­ка, лицем до полудня. Трапився Йона-печерак: зайшов ко­лись там случайно на обійстя, мабуть, у невгасимій жажді картати промахи, злобу і гріх. Він прожогом доглянув боя­рина, як розділював ласки проміж тічню кровожадних собак. Поли опанчі і сипкий чупер Словита лопотіли червоно з пораннім вітром...

Вельможа повернув на Йону студене око і вчинив рух, від якого пси підняли сторожко островухі голови — ждали ще, а тоді рвонули вперед.

Йона замахав руками від грози і кричав щосил:

— Нехай буде твій двір пустий, а в хаті твоїй нікого живого!

Тут допав він воріт і з дзвоном заліззя вдарив засовами позад себе.

З цеї пори думки Словита не мали спокою: вони повто­рювали оклик скитальця, як пустка повторює ехо. Прокльо­нів Словит люто боявся — рішив перехитрити Йону. Стару хату слід було обернути на стебник, медушу, а самому ста­вити осторонь і в другому напрямі нову хату, до якої зловіще побажання не мало б приступу...

Стукнув оце й день зав’язин: юрба людей з всяким робітницьким знаряддям трудилася з самого ранку вокруг підвалин з гірського випняка, глибоко впертого у землю.

Онде газда боярин у сірім таламані, в кісках на розшиттю, простоволосий, ремінь на три спряжки, Звенигородський...

Вечоріло — він стояв саме проти угла підвалин, духові землі кланявся, а тесля, грубов’язий велетень у згрібних лудах з домашнього прядива, подавав господарю когута зі золотим перстенем на шиї.

Понад виноградник привіялася хмарка, когут запіяв з усіх радісних сил, і в цю мить ніж теслі прорізав його горло доразу. Під ошалілий трепет крил стала чуріти кров на кож­ний гран каменю наріжний — струя темно багрила камінь під принос землі, споконвічній даровальниці.

Тепер боярин поклав на кожний угол розрізаний начет­веро срібний гріш, чорне овече руно й барвінок, а далі підняв бурдюк, що стояв обіч хворосту під' ватру, і лив вино на камінь, на кров. А там ватра спалахкотіла високо, й жертвенна птиця, обдерта з пір’я та чиста у нутрі, пер- котіла вбита на залізний дрючок у власному товщі, у курній смазі.

Поплила пісня під саме небо — люди рубали протеси, затесували кі.пля, лупали камінь, як сир.

Саме Кормильчич минав новосілля на коні, як змій,— хотів цільнути попри хату полегки, та Словит плескав у руки звисока назустріч свойому любимцю та божився хрип­лими окликами, що ніякого проїзного не пустить в таку хвилю... Він підходив вспять до їздця — беріг свою тінь, щоби хто-небудь із робітників у розгарі праці не замурував її на підвалинах, як нову, зловіщу приміту...

Поки розмовляли про втрати у вівцях від медведя, про ловецькі трофеї за протяг останнього року, медвежі шкіри, вінець лося, вовчі лоби і дичі та віяла тетере­вів, якими окрасили свої хати, когут пішов по руках, дим­ний, кривавий ще внутрі... Хвиля, і з пірнатого красуня остала купка кісток, які покладено на угол, на збіч- ний камінь. І золотий перстень попав туди на пам’ятку події.

Тесля залив все те мішаниною вапна й піску, у якій був розпущений пшеничний клей, і замурував принос навіки.

А в світлицях гуділо від сміху й широких розмов — служба доносювала раз у раз жбани з питвом, миси з їдою,— хтось кричав:

— Скоморохів нам, гудаків!

Інший вередував на весь світ:

— Вино без. гуслей не солодке!

Путята з Корелич гомонів про свої ходи з покійним кня­зем на канівське пограниччя, на половецькі степи, рябі від стад, від покриків сопілки, Шумавинський знову ж роз­повідав у сотий раз про свою нестерпну журу — сини в нього мруть, задавка піде, стисне — нема! Такі діти, такі грубі! Найстарший овечку вовкові з пащеки вихопив, дрюком вбив злодія доразу... Відай, кум невідповідний, треба других, здаліших підшукувати! Вже й почерез вікно ’’продавали" ди­тину, не помогло...

Він просив ісп’яну когось там стрічного повернути в його хату на рік, виручувати кума-недотепу, одиноке дитя при постригах пошанувати...

Кормильчич перетиснувся зараз же на поріг сумежної світлиці, звідки долітав дзеркіт молодих голосів,— він схрес­тив руки на грудях і пас нерухливими очима.

Збічна гридня ходила ходором: боярська молодь на свій одушевлений спосіб віддавала шану старим обичаям прадідів. Сміх кружляв довкола храмини, всячні ігри їх з жартливою маскою, з веселістю, іноді дошкульною, як жалива, розбур­хували серця.

Усміх побіг по губах Славна: найшов.

Край отвертого вікна, у білій сукні з лиснючою перізкою сиділа Ясиня. Русе її волосся звабливо одягало дівоцьке чільце, обшите маргерітом. Вона відкинула голову назад, червоні уста пашіли солодко, темна синява очей світила, мов емаль.

Якраз по гладкім масиві тисового стола побігла золотими стрілами курнява малих сонць, що зачеркали змінчиві пере­хрестя, ніби дороги людських судьб. Ce покотили "персте­нець", десяток їх з різних рук, навгад.

Метнулися юнаки здоганяти кружальця посеред лету, роз­думувати, чиї?

Осторонь Ясині стояв Юра Коливанович, дуже блідий. Криваве "вчера" заслонив від нього чудовий дурман хвилі. Жива пантоміма гри, золоті огні, що жевріли з рук до рук у підскоках та перевертах, здавалися йому казкою, в якій співає вічна радість.

То Юра, що прийшов недавно з-під самих брам смерті, хотів не раз питати в Ясині, стихлої нагло, як небо під прихід Ярила:

— Ти ж це, направду, словечко моє вірнеє?

Жалібно-темна блакить дівочих очей зверталася ід ньому в тіні вій:

— Хто ж би, Юро, хрещатий барвінку?

Тут зажужжав, прокотився здалеку до Юри перстенець з ізмарагдом, ходив хвилю райдугою, скочив стрімголов. Юнак накрив його жменею, а тоді підняв проти свічі на висоту полуміни.

Блискальце палало тихим світом, ніби теплом руки, що його носила. То Юра всміхнувся про себе й обережно поніс його Ясині, ніби витязь у дожиданні вінка. Кому ж іншому могла належати ця вітхненна чічка, кому?

А її уста співали вже хвалу його догадливості, і простяг­нулася настрічу перстеневі матово-біла рука з м’яко відхи­леним сердечним пальцем.

У цій хвилі хтось обперся вкрадчиво об плече Юри — він бистро оглянувся, і колечко сплило, як промінь, поміж його пальці. Немов давно ждала на це, накрила чічку в сутінках важко обута стопа.

Схрестивши руки на грудях, приглядався тепер IOpi поблідлий трохи, їдко всміхнений крізь узькі щілки очей торговець циною і рабом — Славно Кормильчич.

МІСТ НА KOTAHI

XII

Перепеличко, не літай так поночі, Повиколюєш на стерниночку очі. Ой рада ж би я поночі не літати, Маленькі дітки, треба їх годувати.

З нар. пісень

У перше осіннє свято на Іллі Добриня зі Скобейком вер­нули домів. Послів прийняли на чужині з великою повагою, а король Андрій рад їх по-лицарськи почествувати, закликав у престольне місто Буду турній, у якому взяв участь цвіт боярського юнацтва Угорщини.

Король дав послам у пригістне коні чарівної краси з пов­ним нарядом, а зброя з дамаскинської сталі й дорогоцінні амулети давали міру сердечності короля для гостей з того боку Карпат.

У відручній грамоті княгині Андрій передавав запевнен­ня свойого повік прихилля, чого доказом тисяча, поки що, угрів, яких висилає незагодя у Галич для безпеки кня­гині, хоч осені та весні не воювати, одно літо варке, та й те гибне... Крім цього, просив король, щоби княжа вдо­ва зустрілася з ним у Сяноці в день святого Пантелей­мона для особистого вирішення деяких важних питань мо­менту. *^

Княгиня лагодилася бистро в дорогу, щоби зустрічі не опізнити. Призначила для супроводу собі невеликий почот, у ньому Глібка Бізну, Васка Жмура та Іллю зі Соболти,— забрала й жменю прислуги, а з жінок—вдову Звенигород­ського посадника Шварну, яка гостювала у неї з весни.

Дорога була прямоїзна, дбайливо удержана, погода тиха. Княгиня береглася постоїв у тих боярів, де не чула за собою безпеки, зате ставала іноді у кмітських дворах, у вільних оселяй, де жила у всій величі пам’ять князя "грізної мови", та нерадо, тільки на вперті представлення декого з боярів, подратуваних нехтуванням старих привілеїв, по­годжувалася на дорожну данину сіл птицею, медом, хлібами. Дарма пригадували їй, що з десяти волок треба брати ялівку й барана, а від кожної волоки дріб, набіл і віз сіна...

Спішили.

Обіч колесниці, з якої ради доброї погоди піднесено згрібну укриву, йшов кінь княгині, під верх щонайвороніший. Покрай дороги басував на лиснючих бахматах райдужний княгинин почот.

Над жнивом у повнім розгарі повисло чудове небо. По скибах бокатих розсілися копиці і, здавалося, торкали чуба­ми спохилля краєвиду. Далина розгорталася, ніби писана верета, що її незрима рука котила зі сувоїв опередь коней. Іноді ж на пологих обкрутах дороги сотня скиб, простягнених у небо, прилітала, зібгана рубцями, до рвучких коліс воза, звідки у сірім дорожнім лудинню й жалібній завої під ша­почкою з беберяном цікаво вихилювалася княгиня, з-поза її плеча — Шварна, вдова.

Ставали іноді на майданах край сіл — самим покріпитися і коням дати перепочивок. У цю мить, мов із-під землі, являлася відкись тічба дітей з меншими в обіймах та біля колін, хліб, намазаний олією, в забрудненій ручці.

З усіх сільських переходів гомоніло задихано:

— Гай, біжім!

А тоді шепотом, великими очима:

— Бояри...

І жінки, що над річкою білили вузьке біленце, підносили долоні до очей, гляділи на веселчану курняву, причаровані смутливо...

Все, що годне, розглядало невидальщину.

Тим часом подорожні минули на оспіхах дзвінкий Звени­город. Об’їхали згодом і Городок, зелений від лісів та непо­рушних озер, перевитих очеретом. Шлях наближався ід Пе­ремишлю. Вже у половині дороги туди працювали скрізь на полях і сіножатях церковні люди, слуги перемишльського владики, увихалися косарі, гребці, розкидальники. В’їдно дзвонили коси об клевець, об бабку, а пахощі стелилися, як мирра, у світлім повітрі.

Десь там орав вже стерню старий кметь, суворий гей сама сила; його соха відкидала пиняво розплуги, тягнена велетня- ми-волами, один віл чорний, а другий — багрун.

Що обходили орача майбутні бурі, свист стріл, грохіт мечів і крик у піднебесся, що ось надлетить?

Він йшов крок за кроком, старий жрець Яра, і, надав­люючи скиби яловичними ходаками, повагом готовив землю під нове зерно.

В один раз із далечі, що золотилася вже п’ятьма копула­ми святого Івана в Перемишлі, винирнув особливий чоловік: лице зі згаром, велике, беззубі уста, очі ж половка, в гли­боких світляних кругах. Дранкаве рубаття зісувалося з його рамені, повикривлювані, як кігті, пальці босих ніг говорили про вогкість і стужу нічлігів, про поневірку денних мандрівок...

— Заспіваю тобі, Господи, нову пісню на псалтирі дев’ятиструнній... — лепетав волоцюга, із трудом підтягаючи старечий голос, і ніякої пісні не було чути, тільки одно скигління.

Княгиня добула чим скорше срібний гріш із зачіпленої за уперізку калитки та з внутрішнім трепетом подала його вищому на рубцеві голубої завої.

— Нехай буде наперід моєї душі! — сказала д’ньому впівголоса, з глибини милосердя.

Однак мандрівник не захотів милостині — він закрив вітхненне лице долонями та, немов оголомшений непосиль­ним горем, колихав проти сонця несамовитою головою:

— O глупі, стократь глупі ви, що правите, і ви, що радите! Куди ж то женете купою, збиваючи пил по дорогах? За поміччю до чужих, за любов’ю хижак? Отож стане вовк милувати овечку, дорогорунну красуню! Отож рись ніжитиме білку, коли приблизиться на віддаль скоку!

Він кричав ніби з амвонного каменю — очі, як зорі, голос, як грім.

— З дороги його, та батогом! — отямився скорше всіх простодушний Koctko з Чертежа.

— Що ви! — заглушили його доразу.— Це ж Йона-печерак!

— Божий відун!.. — злякано уповіла Шварна і вчинила на грудях тричі знак хреста.

Васко Жмур нё витерпів, упік:

— Ми чули лихий слух про тебе, діду,— говорять-бо, що лицемірствуєш і ненавислив, до того ж і блудник єси?

Йона відповів тихо, мов не той сам:

— Справді, такий я, і немає в світі гіршого...

Засоромилися, погнали, тільки кур знявся за ним і вкрив придорожні верби по саме верховіття. Але княгиня стала зовсім неговірка, і бояри озлоблено мовчали.

У Перемишлі доскочив до гурту намісник, лопотливий пан Перемисльний зі своїми чурами, стало глітно і шумно, як у храмове свято.

Заночували в той день у старенького Клима Молибожича, батька галицького намісника, та новим ранком, на розсвіті, загуркотіли колеса по битому шляхові і далеко край левад розстелився копіт коней... Дзвони монастирських церков про­довж лінії Сяну накрили собою все.

Тим часом хмари розсипали сиві пера по блакиті, тишину скаламутила негода, завивниця. Дощ держався поки що од- далеку, й подорожні квапилися допасти даху над головою.

На добавок на дикій розтоці, на Котані, не було перекла- диння, насилу двигнули із вирви колесницю на той бік дороги, на прикрий горб...

Йно вони звідтам, як не вдарить град!

Увезлися наскорі у якесь там стрічне обійстя. Житло, як храм, верх терненького плоту калина понадвисала.

Стара тивуниха (хмура, у ряденці) випряла ось куделину, навила повісмо, аж тут — гостей повен двір. Текуть вони, мигтить, ніби стадо іволги понад гай, краю нема.

Увійшла княгиня у хату, за нею — Шварна, вдова.

В хаті покутано, чисто. Стіни не білені, миті, щоби дереву не трухліти від червотоки, піч накрита череп’ям, вимащена глиною, як коли жертівник. Писана скатертина верх стола, й скрині в узори — грабельками.

— Чую, рикає коровка,— з осміхом сказала княгиня.— Дайте нам молока, а хліб є з нами.

Усіла на ослоні, стріпувала дощ із шитих рукавів.

Тивуниха засуєтилася, запораїла, що треба, дала похарчу­вати. Не шкодувала ліжничка жінкам постелити, вергла й верету, біло випрану.

Княгиня була трудна, задрімала, коли із суміжної хижі залунав гамір: дід-тивун, заскочений нежданими гістьми та їх гірким переходом почерез розтоку, закликав газдів, отвирав раду:

— Радте-но, газдове, ци би-сме якоси того моста на Ко­тані не поставили. Бо ся трафит хоч коли, што і з другого села дахто приде, а то не барз гарді. Ноле радте, може, би-ся дешто зробиво.

— Га, моста треба! — гукнув хтось із лави.

— Ба, й як треба! — прокричало кілька твердих голосів — і тиша. Чути тільки, як тивун у призадумі цикає крізь зуби.

— А знаєте? — перебив хтось тишину через ніс,— нона баба в Святковій, што біля церкви хижа, тамтої ночі гмерла.

— Гмерла? Іще не барз стара бива.

— Почкайте-ле, як єм ся женив, то буде вісем і тридцять років, а вона ся віддавала гтот самий рік.

— Тивуне! Ного бука, што за Решівков при беріжку стояв, котрої си ночі вітер звалив.

— Звалив? Видите? Мусів слабий бити.

— Копча на Лазах што си три вепри гчера забив.

— Ге-ге! Сприсьний, добре си карбує!

— В заправду, може, би-сме з тим мостом да як вради­ли,— плів своє сгаруган.

— Таж ялиц є дост г’лісі! — гримнув злісно хтось із громади.

— О-го-го-го! — протягнувся з насолодою ще один із порадників та позіхнув широко.— Піти б до хиж. Вже ся випогоджат!

Ринули з ослонів, гей один: через декілька хвиль стало пусто й тихо, ніби маком сіяв.

Аж добре згодом хтось рипнув дверми з прибоку, і зачувся приязний голос Жмура з Добротова:

— Давно ви отак ставите цей міст на Котані?

Тивун пригадував хвилю, тоді й відповів безпечно:

— Та з того часу, господине наш, коли Сянік горів.

Жмур стояв знать, як вкопаний в землю, бо уловів не зараз:

— Набилюєте будь-що! Десять років, як один день! Про покійного князя й чутки ще тоді в Галичі не було!

— Та якраз... якраз... Десять років, господиночку, й бу­дуємо.

У прибоці згомонів тепер сутий Жмурів регіт, і можна було знати навгад, як він аж покладається, вперши жмені у боки.

Тут же розлягся лопіт ходаків і обиджене тивунове слово:

—. Кому весело, господине, а кому — то й ні! — І по­трясся на двір, бо стеля задріжала.

Тоді пан Перемисльний почав упівголоса, повагом:

— Царю небесний, утішителю, душе істини... везді сий і вся исполняй...

З дзеленкотом спряжок він скидав опанчу і меч свій на жовтій ременині.

Аж тепер ніч сипнула сном на всі голови. Дерева шум­лять, дощик рясно крапле... Вснули безпечно, від Сянока ділив їх день дороги.

ХИЖАКИ ЗДАЛЕКУ

XIII

Не раз, не два я віконцем тікала, Попід стріху горобчики лякала, Попід стріху горобчики сверготять, З чорних очей дрібні сльози капотять...

З нар. пісень

На сяніцькім майдані, залитім поранковим сонцем, пра­вив службу Богу архієпископ Венедикт, основник монастиря Премонсгрантів у Лелесові. Він видний був понад всіх у тих червоних ризах ради крові, пролитої великим мучеником, якому належав цей день.

Майдан, як довгий і широкий, рябів від ратного угорського народу, що стояв навколішках проміж шнури наметів, проміж вози і всяке тягло. Кругом майдану розсипалися по­лотнянки, сіменасті хусти, плахти торокані... Курнява народу шелевіла, як лан у наглім вітрі, у сонці...

Архієпископ, високий, хилий в раменах мужчина літ п’ят­десяти, з важкими, ніби камінь, чорними очима чужинця, вже хвилю перегортав пергамінові карти святої книги і підносив руки над головами війська, короля, що стояв обіч палатина Гейзи, бана Уроша і других угорських достойників, коли над’їхала княгиня зі своїм почотом, сідельце наряджене коверцями, стремена закосичені, биндами зубела вбрані...

Стягнула коника, зсіла.

Коли відправа добігла кінця з останнім словом Венедикта, зверненим до народу, король Андрій, а з ним і вся його рада спрямувалися ід книгині.

— Ми відстояли примірно службу Божу за успіх наших приязних міркувань... — сказав Андрій' і засміявся, як тиха вода, полегки.

Він був чоловік навалистий, очі липкі, кругласті, вус аж по груди. Королівська загорнина висіла на нім, от як на дереві, що химерно настобурчило гілля.

Він повів княгиню за руку у передове шатро, двічі розло­ге, з чолкою на крівлі та з коврами й медвежими шкірами, розкиненими по траві й ослонах за столом...

Заграли литаври привіт, і ехо понесло його далеко по білих поранкових імлах долини.

— Хочемо найти пільгу великому горю, яке навістило вашу державу, мила серця ятрівко... — уповів Андрій по хвилі, коли весь гурт припочив, а служка, боснійське хлопча, Андріїв любимець, став наливати із шкіряного бурдюка вино, як топаз, як сонце.

Слова короля перевів квапно з угорської мови молодий, зі за­ломленим носом і бородою, як галка, духовник Арпад із Xyста.

— З вдоволенням бачу,— правив Андрій далі,— що ні журба, ні утяжлива дорога не зв’ялили вас, люба княгине. Процвітаєте однаково.

Помовчав хвилю, вказав рукою наповнені пугари. Але ніхто не сягав. Попідпирали бороди на руках у строгій за- станові, ніби різьби святців край високих престолів.

— Не можна вам було, княгине, вчинити нічого кращого, як звернутися за поміччю до мене, чоловічого побрата. В нас одне горе.

Він помовчав знову, поки переводили його слова, а тоді глотнув сикеру й верг легкопливно:

— З поміччю в оружних людях, яких я ось привів для вашої забезпеки, в’яжуться, ясна річ, деякі необхідності: жменя клиру для духовних потреб війська й пару десятків урядників, свідомих угорських законів, для кермування різноманітними справами, що виринуть на чужині. Всі вони, оці ж мої люди, довір’я стоять, готові, ждуть на ваш знак до дороги.

М’якості погляду й усміху Андрія противорічили рухи, наглі, як у шуляка. Видно було, що хитрив, то Ілля зі Соболти не втерпів королівським вихилясам:

— Хочете, ваша милосте, призвичаїти населення до чу­жоземної управи?

— Що це він? — поривчасто допитувався Порфироносець і аж припинявся з ослона.

— Про буцімто чужоземну управу, величносте... — м’явся з кислим видом архієпископ;

— Нічого подібного! — відмахнувся король обома рука­ми.— Вигадуєте!

— Куди піп — куди дяк! — і собі глагоїв варке місце бан Урош, гладкий, як склиця, червонощокий смолюх.

— А ви просто, не обходом, господине королю,— підчерк- нув тяжкий настрій з-поза плеча Іллі гостроязикий Жмур із Добротова та закліпав підсмішкуватими очима з-під лісу брів.

Загомоніло, як в улію в час рою:

— Ну, і сироїдець же!

— От чоловік неукий!

— Який вид, такий стид!

Палатин Гейза аж порскав слиною з негодования, вогня- ноокий, гей рись на дереві. А єпископи обурено двигали посвячені чола в приплеснутих островерхах з парчі та кере- горіли один із одному з висот своєї поваги:

— І треба ж такої осуди на нас, велике небо!

Над загальну сутолоку вибився до краю нетерпеливий ок­лик короля:

— Що він говорить? Чого цей хоче?

То княгиня поспішила на рятунок: вона здвигнула з нехіттю горді брови понад всіх:

— Це оборонець кожної доброї справи — заспокійтеся, знатна радо!

І Андрій став плести знову невід, у який впала Жмурова камінюка. Заскакував по добру, по миру:

— Ріці, перше чим заграє водами, виливом, будують гать у всю шир русла. На ворогів добра річ забороло, наїжене лісом копій,зубами шереширів. Я радо стану вашою гаттю, вашим заборолом, як приязний свояк і добрий сусід. Але до того треба мені допомогти.

Тут Гейза глипнув на короля з-під ока: таким крас- норічивим він не бував у будень, і пустий сміх пронісся у ну трі палатина.

— Цебто чим, як помогти? — кинула княгиня і розвела в нерозумінню малі руки у нарукавницях із мережива.

Король привстав, перехилився над столом з неторканими пугарями і сказав сяйливо:

— Дуже небагато, княгине! Треба тільки признати за мною право виступати перед всіма державами як пістун Ро­манове!’ спадщини, як король Галича й Володимира.

Стало тихо. Ні звуку, мов серед ночі й сну.

Перша очуняла княгиня — вона встала на весь свій ріст, малу голову відкинула вспять, будто під вагою у пліток, ви­тих утроє, і поспитала тими тяжкими з дива віями, жолоби- ною між очима:

— Це ціна вашої допомоги, Андрію?

Ніколи вона не звала його, свояка, по імені, то він почув втішно її упадок з висоти духа і зрозумів у щомить, що діло завершене.

Тому й відповів з приязним осміхом, без місця на пере- справки:

— Так, моя ціна, а ваша плата!

Пан Перемисльний вдяг незручно свою кирею й не по­трапляв у прорізи, пас очима королівське завальне обличчя, аж не втерпів:

— А як ця ціна непригожа?

— Або... як вона... лихва? — чітко поправив Жмур.

— То полчний ряд вертає зі мною до останнього смерда, водоноші,— так само чітко відповів король. Він звернувся вже до своїх, до бана Уроша і правив:

— Над вашим вином, бане, гуляє ласа чмелина... Чо­го доброго, проглотите її враз із трійлом, як ось я перед хвилею?

Бан Урош замів зеленим рукавом повітря поверх пугара, аж із бренькотом шугнула у простір смугнаста цятка, світлокрила, а тоді вихилив питво в один глоток і встав високо, готов до дороги.

Венедикт та Гейза також припіднялися з ослонів. Вони ждали, поки княгиня скінчить неголосний спір з Бізною та паном Перемисльним, і залюбки еляділи, як вона, зразу мет­ка, як полум’я клонить згашене обличчя над стуленими пальцями...

— Що ж? Оборудували, княгине? — пронісся верх при­крої нудьги голос Андрія.— Забираєте мою тисячу в Галич? Чи порішили без мене обійтися?

Теплий вітер заколихав лопотливо у кривою шатра, немов помагав королю фудулитися у всю ширину грудей, роззоло­чених грубим енколпіоном та купою амулетів.

То княгиня підвела на нього скорбні, суворі очі та відповіла не зараз (слова, мов слотиця збила...):

— Де вже... без вас?

До бояр:

— Мемо їхати, пора!

До себе:

— Отож рись ніжитиме білку, коли приблизиться на віддаль скоку!

— Добра дорога! — скричали в один голос приплесну ті островерхи та вибивані таламани з байорами в золоті.

— Перун на раші голови! — хрипло зворкотів Жмур і перший штрикнув із шатра.

СЕРЕД СВОЇХ

XIV

Шура-буря гуде, Там розбійник іде, Там розбійник іде, Дев’ять коней веде..

З нар. пісень

Вечір жеврів безліччю зір — йшов під Паликопа. Золотий кур мерехтів опівнеба над чорнявою садів, над стропами збіжжя по полях. Чиїсь гусевки зронили останній акорд, гей сміх з червоних губ, стихло.

Держко стояв на порозі своєї домівки покрай кованої зам­кової брами. Він обійшов саме щоденну свою дорогу, клав око на кожне вікно теремів, допевнювався, чи у пекарні виметені челюсті, чи почорніли світичі, простелили місяцеві дорогу.

Тепер він ладився пустити в рух систему спіралів, які двигали безшумно дубовий, зводжений міст, та як все в таку пору вийшов на пологий шлях глянути. Що, як треба кому ще в замок перед ніччю?

Стояв так добру хвилю, похилий в раменах, як деревина над глибиною, сива борода з переносом, таламан стиснений ременем, у руках костур з карбами. Він згадував сина і з пільгою думав, що небо те ж саме над ним, що над могилою Олюші,— батьківським плачем без сліз молив орачів, щоби не заорювали. Випаровував із світа старечих мрій чиїсь по­божні руки, які напевно закосичать барвінком незнану мо­гилку покрай ратного шляху. Просив ті руки, найближчі на світі, щоби обвели її живоплотом, сторожею вірною. Вона ж здержить бурю проміж гіллячко, просіє пометиння...

Наслухував: хтось спішив верхи, ляск копит котився круг­лим ритмом у низ узгір’я, у тьму.

їздець із чорнолюддя у полотнянці, підбитій кожухом, кінь-селюх, проте ніжки, гей у серни,— крилаті. Впер коня Держкові у груди, штрикнув долі, аж міст загудів.

— Ви Держко?

І, не дожидаючи, заговорив хриплою скороговіркою, знать, виснажений з дороги до тла:

— Олюша, син ваш, шле мене з поклоном!

Тивун розправив руки від враження і спохитнувся, мов поцілений в серце.

— Великий Боже! — хотів закликати, та голос застряг радісним стогоном у горлі.

А гість обмотував уже повіддя довкруги залізного кільця, вбитого в стовп побіля брами, а тоді йшов за розтрясеним тивуном у його кліті. На порозі озирнувся: брама остала цяточку відхилена, а міст не піднятий.

Ось і тивунова кліть, біла як сніг, заквітчана сухим зіллям. На ослоні кіт-білюх з чорним мазком на бороді — привстав, поводить ушками. І ще цвіркун стрекоче на всю глотку, із вдовілля.

Гість повернув до тивуна своє люто стомлене, аж дремли- ве обличчя і загомонів почерез широку осмішку:

— Ваш син живий — зализує рани... Ще дві неділі тому сокотив одрини, тепер уже на призьбі під хатою кожну любу днину у сонцеві сидить...

— Друже! Де він? Життя старому даровуєте! Я ж його оплакав, як мерця, я ж його...

Зарядом бесіда йому не йшла, то змовк і тільки пив слова з уст гостя, як росу, руки не потрапляли налити меду в череп’яний кубок, не давали ради ножеві, коли краяли хліб. Всі зорі неба гойдалися у тивуновому серці.

— Де він, питаєте? Днину дороги відсіля, в добрій кмітській хаті, в яблуневім садку, в талані всілякім сидить...

Гість сміявся, пив мед, рубав очима одвірки.

— Плужило йому, що й казати! Пригорнули чужі утлого, піклуються, варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б... Проте збанував за вами люто, чолобиття посилає, а через неділю й сам доскочить!

— Мід вашими устами пить! — лебедів тивун і живо розгортав постіль на своїм лігві, ділив між себе й гостя пір’я з гуски в тонкій наволоці, хоч знав, що цю ніч не зажмурить ока з утіхи.

Але... що це? Після одного кубка меду ноги вроста­ють в землю? Голова клониться на сон? Тіло паде як скоше­не? А в сні отвором — безодня?

Гість у полотнянці придивлявся сплячому остро насупле­ним зором, тоді ж якусь хвилю слухав... Ніде нічого, цвіркун стрекоче на всю глотку та кіт-білюх ушками поводить.

То гість засунув тивуна в глиб лігва, укрив, запер двері, а сам будто ненаглою ходою близився ід теремам, переводив віддих у грудях, мов після бігу в негоду.

В тій хвилі двоє білих рук, як два світла, доторкнули його рамен і жіночий шепіт, здержаний щасливим сміхом, зле- бедів біля уха недавнього благовісника: ■

— Як рибка в воді, так я, мій Дедьку... нарешті Візантією запахло, подихом дійсної краси! Обняло мене рідним вітром у твоїм дикім краю! О, як сміливо, як прегарно, коли на устах мід, у рукаві ж — кинжал! Коли у кораблі подвійне дно, а в пугарі їдь — грім... Кожна хвилина стрімголов: сьогодні я служебка, а ти... ти боярин у семрязі з овечої шерсті, завтра ж ми обоє — царі в горностаях, а перед нами фазани на золотих тарелях!

— Цить, Зоє, цить!

Вона задихалася своїм чужинецьким виговором, не нахо­дила слів:

— Держи слово, Дедьку! Княжа Марені, а престол нам,— як у Візантії, як у давнині...

Цить, Зоє, цить, не повержу тебе!

Щебетала, пошпотуючися на виголосах, з втіхою небез­пеки, така струнка гладуля, от як фігурка з хризоелефа- нитни...

— Торкнеш вікно, отвориться вглиб, без скрипу, тихцем! Мариця й князьки приспані твердосоном, як кукли із че­реп’я. Тям, Дедьку, сьогодні або — ніколи!

Довге біле личко грецької служки засіяло серед руху гос­трою різьбою профілю і зникло, як звид. Тільки жовтий гематіон мелькав ще хвилину проміж дерева...

Дедько засміявся згірдливо: все було як слід.

Там, де темнолиста шовківниця торкала рясним віттям горішнє вікно одрини, як пчільний пласт, заліплене склом в оківках із олова, надплив ізнічев’я місяць, вибілив посвітом півдеревини, стежку з молочієм покрай вікна і дунув сріблом у кожний ромб шибки...

Із нутра одрини глянули тепер на Дедька дивні істоти,— вони будто ждали його появи і вперли в світло свої витрі- щаті очі краснолюдків. Це забавки князеньків із череп’я: дрібоцькі хлопчуки з лиснючими щоками, з високо підня­тими брівми над перконосим обличчям, чередарі, що па­суть овечки до місяця, тоді, як один у зрукавнику та капчу- рах на сопілці пальцями дрібоче. Хозари, горбоносі, з за- круцьками біля вух, і лучники, і дракони, червоні, як кати, з широко роззявленими челюстями пащек...

Он скляний пугач підняв ладінку пір’я верх очей у бі­лих кільцях, настобурчив її навиворіт, мов у ярій люті, красавий ямелюх стріпнув киноваром ціпких крил, а сокіл- винозор у бериті з кичкою пас пильно Дедькове обличчя, ніби дожидав, коли стрілець з цини за його плечима прицілиться нарешті до зайдея, вишвирне стрілу з туга лу- ченька...

Дедько й справді зупинився, він будто й сам став іще раз хлопчиком з гущею волосся над очима і в світлій сукні ради постригів,— перед ним вергли насипом всяк}' дарованину, а мати, тиха погода, кутає хату, ясниться коло неї...

Як варом його облетіло, пригадав ціну: Таняву і Чертеж. Зачулася йому весільна пісня тетер, ломіт пралісу під ударом росохів у перлистих перстенях, звидівся олень-червонюх у білій імлі, як вп’ялив очі в бір, трава повисла з непорушних губ... Як огнем його обігнало: бачив себе у повороті з ловів, з лісових доріг... Не’там він клав весною молодих готурів серед хижої насолоди? Не там чурила кров диких вепрів від обуха його сокири? Не там він випускав перед себе ловні котюги, як вірли без крил?

Стару коломийську солотину навернув ще на ум, мрію серця, величну шану родові, клейнод життю, довічну втіху...

Понаглив себе як стій: підняв вікно, пробував його. Обі половини, розкрашені низом у мрачні візерунки, пішли пливко на боки, як крила іконостаса. Тоді він грянув куною уверх, став навколішках на підвіконнику і пружив сустави на легкий скок унутр, коли майнуло мохнатим, їдким теплом бестії, щось дивовижне, ростом в людину, на­валилося вперед — і в щоку Дедька вцілилися з тріскотом жахливі ікли пса.

Нелюдський біль залунав у всіх костях злочинця, зорі стали сонцями— він задер голову взад і випав на той бік, а катюга грянув за ним з кривавим м’ясом у зубах.

Ще раз піднявся Дедько на ноги, і ще раз звірюка впи­лася з хрипотом у його розпанахані груди, та тут же й прокричав рятунок — розгублений голос Зої:

— До ноги, Борвій, до ноги!

Пес пустив жертву, присів, як пард, перед вікном з ост­роверхою аркою, а тоді, наїжений, несамовито став глушити на весь світ, у всю ширину грудей.

— Що сталося, пробіг? — лебеділа Ясиня спросоння і вихилилася з горішньої одрини, біла, як біль, від не­сподіванки.— Ти не лягала, Зоє? Гориш у своїм гематіноні проміж дерева, як саламандра. Хто там чеше на вулицю, тікає, кривавий?

Зоя не відповіла — вона допала хоромів, уперлася в глу­хий кут і, ломлячи пальці, мнялася там із нудьги, перегина­ла в’їдно, як натоптане гаддя, а плач без сліз, невгамовний, мов буря, потрясав її марною істотою:

— O горе... горе мені! Доки світу й сонця — не їстиму... фазанів із золотих тарілок!

СРІБНА ШАПОЧКА

XV

Сокіл, ненько, сокіл, ненько. По саду літає —

Насип пшонця по оклінця, Нехай привикає.

З нар. пісень

Малий Чешко, дяків син, підтягнув свойого брата-близню- ка на пліт княжого саду, заохочував не боятися. Поздирали голови за "отчичем”, бо хотіли дати йому дивно писаного мотиля й пращу, що ціляла дуже далеко.

— Он-он, срібна шапочка! — зрадів Чешко й замахав рукавом до когось там, що біг у підскоках верх обмиканої гілки, що й підбиркував кінцем озуття червоне яблуко перед собою.

То Сила стягнув тверді щічки осміхом щонайяркішим, аж засвітили два рум’яні мазки під закритими очима, й в роз­палі сподівань скрикнув оддалеки:

— Срібна шапочко, зверж нам яблучко!

Княжа глянуло бистро за голосом, прихилилося й метнуло яблуком зі щирих сил верх тину, оповитого винною лозою. Од­наче дарунок не долетів та опівдороги застряг проміж хабуз.

Тільки й всього, бо зараз же згомонів строгий голос, ніби від престолу за торжественним молебним каноном.

— Аз чяда — реку вама...

Монах Варлаам, темний та чахлий, як кенобіт, загорне­ний в шерстяну рясу, аж зимний від різвого паху, від ран­нього миття, починав щоденну науку грамоти з дітьми кня­жої прислуги.

Він стояв у крузі розлогих груш серед площі круглої, ніби соняшне око, й писав ціпком на піскові гладкі, як живі, кривульки: палички, зміевики, круцьки, закруцьки...

Бува, монах зачеркав те саме ще й ціпком у повітрі наугад, і діти щосил у грудях викрикували у блакить кожний вивчений - звук, ніби оповіщували пестрим деревам свою побіду.

Коли ж у якийсь там мент ішло пиняво, старець твердив те саме ще раз і ще раз, доброохотно та многотерпеливо.

— Аз, буки, віди, глаголь, добро, єсть...

То Сила й Чешко з втіхою доскочили туди (не до яблука їм вже було!) і з пустоти кричали, як синиці до сходу сонця, аж другі школярі яли їх корити, хто стусаном, хто словом.

Дріботіли так довкруги сідоголового учителя: Олелько, би- рючів син, на сопілці гудець знаменитий, Цвітана, сирота по співці святоонуфрієвського собора, в’юнкий, як білка, Прок- ша Гурич, стрільчук із пращі над всякий опис, Сава Вовко­дав, одинець двірського пасічника, Святогор, ізгой, попенко, вдумчивий та тихий, гей ніч осіяна місяцем, і ще смішний Коза Токсобич, полонений "господичич" із половців, якого наймення веселило до упаду дітвору цілого Галича...

Такі безжурні заклики фуркотіли у леготі дерев, що не- загодя на стежці явилася княгиня з церковним шитянком, з єпітрахилем.

Вона усіла під деревиною, мальованою осіннім небом, і тільки потягнула за темну нитку срібла, коли якісь там скрипливі ворітечки пішли на боки і упишнений лицар з чубом на праве ухо, в ковпаці з білою кичкою та з твердим лопотом киреї виріс проміж гущу саду.

Дарославич.

Він повернувся у піврухові й загукав у сутінь обійстя:

— Нурла, сюди!

Від колодязя, де рукою пив воду, відскочив дивголядний, як іскра, вороський хлопчук. На ньому була зшита удвоє плахта чорного сукна, з прорізами, з тороками, як гаддя, й рум’яним, мов жар, басаманом.

Штрикнув на задив із гомінким ляском босих п’ят, а разом з ним то підводив крила, то опускав їх могутній пругастий птах, що сидів насуплено на його рамені, з очи­ма, іірислоненими твердим шеломком-баритою, і час до часу клював ізлегка руку свойого носія, одіту в грубу шкіряну рукавицю.

Чорна, коротка голова птаха з піднесеним чолом була закутана в кругласте пір’я, під яким ховалася нерухливо звернена навпрямець світло-бурнатна дуга очей. Голубий на­лет мроїв на темних опругах летівок, що їх полегки щибав вітер.

Птах поводив іноді допитливо головою, а тоді стрижка пер довкола ух біліла чітко, як коли вуси,— луками.

Може, мріяв про рідні скелі в димах диких потоків, ро­жевих від вересу? Згадував необняті шуми ялиць, мову вічності?

Це був скельний сокіл із-за тридев’яти земель, із даху світу, з країни Обезів.⁹. Боярин купив його у Суздалі, де сидів гостем рудого князя Ростка, коли на хрестини його першої доньки Єфросинії Ізмарагд з’їхалися чужесторонні купці з усяким добром своїх країв. Й обезьке пахоля привіз, птиці пістуна відповідного...

Княгиня підводила саме нитку й очі верх шитва: чудува- лася без міри пестрому явищу, казочному хороводові. Коли ж боярин підійшов ід ній чолом і рукою, вона поспитала проміж два стібки голкою:

— Що вас приводить, Дарославичу?

Він осміхнувся в пошані, але ще мовчав змістовно, а далі рознімилося бояринове серце й уста:

— Сокола в дарі у ніг ваших складаю, княгине... Пес, кінь і сокіл — трійця, без якої ловцеві не бути, а ви ж радо герцювали колись за звіровою. А ще не зараз такий сокіл народиться, як оцей! Собаки йому не треба, сам добичу відносить. Не на фазанів — на рися його пускати не сором, а лис йому гра щонайвеселіша! І людей травить у одно, як дич!

Помовчав, непевний в собі:

— Оборона вам буде в невеселу пору, коли другів, як я, впоблизу не видно...

Тут Дарославич облетів обличчя княгині мрійно-палким зором, осіяним із глибин сподівання, сам низько поклонився удруге, ще й загукав на служку, птичого пістуна:

— Гей чолом, Нурла, проси милості!

Обезьке пахоля стукнуло кучерами об стежку, аж тороки забігали дрібно по землі, ніби золоті ящірки, і глухо задзво­нило стальне повіддя, яким заковано пірнаті ноги сокола, колумни сили.

Але княгиня гляділа вже подальше обох за отчичем, срібною шапочкою: він застібав якраз розсновані ходачатка, прихилений посеред стежки. Доки не покінчить як слід, не кине нізащо... І помогти не вільно — сам, сам!

Про що думали строгі, промінні очі під чільцем вдовиці? Гнів, образа чи почуття небезпеки двигнули сторожко молоді брови?

А Дарославич, сам не свій, говорив із веселим видом та свідомістю ошибки, одної за другою:

— Двадцять чотири соколи у мене, ватага лягавих котюг, коні щонайвороніші, та ніхто не давав стільки радості моїм ловним дням, як оцей красунь дербентських борів... Я зрубав собі хатку серед піль і лісу та жив у ній всю торічну осінь: сокіл, пес і я.

(Від крилатих згадок обличчя Дарославича теж будто дістало крила). Буває, держу на руці розбишаку, то серце у висках із втіхи лопоче,— зірву шапку з кичкою спе- ред очей сокола, кину його на солукву чи перепела, і он... хижак кружляє в піднебессю, я й він зв’язані невидни­ми нитками одного та світі хотіння... Понад усі слова чар такого зв’язку з душевним життям ловця! Я стаю тоді гор­дий, що заволодів чудовою істотою. Розкажу, лиса спійме живим, захочу, вовкові виклює очі в борні, пустить у світ сліпця... Цей сокіл, ц.е друге я, це неспокійне серце моє... вам...

В той раз княгиня встала з шумом рясненьких шат: перед нею майнув оце ще раз настирливий блиск в оці боярина, то упокорення залило її душу від прочутої вже гри, від рахунку; в який входила її особа.

— Не може цього бути, Дарославичу (черти стали, як криця), щоби я прийняла від вас дар, такий небуденний. Шукаю думками рівновартного для вдячної відплати вам і не находжу. Задержіть цього пірнатого красуня і далі для себе, з черги я прошу вас о ласку!

З лиця Дарославича втекла миттю вся кров. І всупереч правилам ясного ума, приворожений величною ціллю, що відсувалася в недосяжне, він глупо наставав:

— Квітко Троянової землі! Хіба погорджуєте моїми вірними службами, виявом моєї відданості повік? На Бога й Перуна, не відійду, аж вблагаю вас схилити до моєї просьби сонце вашого обличчя.

Він погинався у вертких руках світової людини: вродливий скоморох у парчі, вуличний крикливець, що захвалює чужи­нецьку невидальщину й себе.

То сяйво жіночих очей стало вже грозовите:

— З хижаком ви набулися, Дарославичу, й перейняли обичаї. Залишіть оці лови — мене!

Голова княгині в пливких тінях серпанку подалася з гнівом успять, руки дбайливо згорнули вишивку й оставили боярина пестрим стовбуром посеред саду.

ВЕСІЛЬНІ ПРИМАРИ

XVI

Ще сонічко не сходило, як.до мене щось приходило. Приходила моя матінка, приходила моя рідная,— Не снідала й не обідала, тільки мене та й відвідала...

З нар. пісень

Того року осінь квапилася, як ніколи, судьба щадила княжого житла, зачіпленого над Галичем, ніби вірлине гніздо,— в такій порі ворогові набігати годі! Проте завзятці Ольговичі двигнулися навмання, підійшли з доброю силою чималий пай дороги, та під Микулином зачули щось недоб­ре: бояри не пустили краски, ніхто назустріч їм не зро­нив слова, надії на поміч із нутра Галицької землі завели. А коли стали доскакувати всякі видці та послухи з новиною, що угрів у Галичі — що хвої, що листу, вернулися похило... Йно загуло за ляском, за гамором, іржанням коней, побли­ском шоломів, ще й димом верх піль...

А дощі стали вже переганятися, бува, всеньку днину по толоках, зарінках, коли ж трапилося сонце над головою й розвеселило душу рік, борів, звіровй, людини, то на рівні з мандрівною пташнею стали текти у свої далекі прихилища коробкарі з пестрими лишками непроданої марфи, міняйли з голками, спряжками, бовтиками, басаманом, куклами, гребінцями й другим веселим крамом — припочивали мало! Ой скоро пряла стужа сиву склицю верх ставів, ще скоріше затягала сріблом темненький лужок, чорний гай — витріщувала нерухливі очі проміж гілля, про смерть нашіптувала, про смерть...

Глуха ніч була, коли під Ломнею крізь каміння і кущі пробирався якийсь їздець на сільськім конику — шукав, сте­жини, а там погнав навправець, долі потоком. Незагодя на­близилося село, й вінок рум’яних огників замаяв проміж черемху. У хаті дуки Самбора горіли посвіти, гостей Бог післав.

їздець взяв ліворуч, зісунувся по хилій закутані дороги, а там — уличкою вниз. Під’їхав і задержався — обличчям майнула неохота, двигнені брови зраджували наругу над са­мим собою. Озирнувся понад рам’я і роздумував глухо. Хви­ля — і ніч проглотила їздця: аж коло кладовища став знову видний від чуба до п’ят.

Перед ним стояла хата з чорних бервен, вкрита корою і будто рада від бідності провалитися в землю.

Місяць виплив на часинку, задрижав на обійстю, освітив кліть доокола.

Ворітця з хворосту були широко відчинені, так само й двері в хороми. Хтось вмер тут? Випустив із хижі навсе? Ні! На стежці перед хижею, де пирій та романець, видно було свіжу смугу попелу, а на ній легкі, як дим, сліди двох босих п’ят невеличких...

їздець похилився над ухами коника і нараз у хижині, отвертій на простір, ніби хатка на курячій лапці, доглянув чоловіка з довгим волоссям і молодою, жовтою бородою. Він стояв у сорочці до кісток, оперізаний ременем, а перед ним на столі — писаний глек горі дном. З-під посуди бив лопіт крил, жалібне птиче пискотіння...

У той раз на обійстю скричав півень свою першу пісню, і в цю мить чоловік вдарив жменею у дно горшка, що розсипався в куски. З-під черепків кинулася до втіки жменя курят, вони покотилися по столі грудками, а чоловік ловив одно за одним та клав за пазуху, аж захвилювала від ударів маленьких крил.

— Мій побрат удовий... — здивувався мандрівник.— Покійна гостює ніччю, кормить немовля, от що! Варко йому, сіромасі, доскулило визирати перелету з того світу, слухати, як вона над колискою землею дише... Тепер вже не ме ходити, небезпечно!

Місяць стояв рівно над хатою, визорював її з нутра аж по той кут, де у сволока висіла колиска, розгойдана легко, немов хтось, що наляг на неї груддю, встав саме та пішов геть.

Незнайомий вернув ід фіртці — вона була тепер заперта з силою і втиснена глибоко. Нічна гостя вибігла в ярім гніві та заперла її наглухо, без надії повороту.

Гість подумав ще, чи не зайти б йому до вдового побрата, але якраз вдарив у ніч дикий сміх гусевок, а за ними неса­мовита музична ворошня сколотила ніччю до дна. Це покри­кували з глибини своїх простеньких інструментів весільні гудаки, різаки, забували цілий світ. їх здоганяла іноді дівоча пісня і вкривала габою з проміння.

Серце його вдарив ізнагла грім насолоди: він прига­дав, як десь там, за ворітьми, високими, гей у кріпості, з віконницями у вирізах, ніби в бойниці, з підмурованням у камені, висотою в чоловіка, зникає зоря-дівчина. Осміхнувся: такій красонці й справді ялося царити у кріпостях, високо...

— Тоя! — скричав їздець та поскакав горі селом за вітром, за романцевим, сягав клобушком ясен місяця йліч-о-пліч з облаками.

А там хата пішла ходором від брязкоту струн, від фуркоту у пліток, дзвінких слів і ще дзвінкіших згард... Співали бервінковрї:

Благослови, батеньку, з барвінку вінок звити. Ой, а батенько мовчить, най Господь благословить...

— Дуж! — зраділа нараз весільна юрба.— На скотього бога, Дуж! Чи кочерга, чи весла, яка сила принесла?

Кинулися саджати його під покутнім віконцем, здули місце на лаві по сам край, щоби якої кості з того світу не придавити, а тоді чествували. Ставили дзбан з медом, кали­ною вбраний, червоною стрічкою оперезаний, сир, коржі та сало. Проти цього почесного місця світив, як сонце, красен коровай з зелененьким вильцем, на ньому — калина з хме­лем, житній колос з цмином, барвінок з рутою, васильок з ласкавцем...

По старій поведінці явилися зараз ід гостю печоглади, і Дуж перепив до них повною, повненькою, доброю долень­кою... Нехай буде тривка і приязна ця хатня піч, у якій молода пектиме свій хліб!

Вилили решту з кубків у челюсті — запахло липою і стиглим квітом гречки. Сваха поправила дбайливо дрова, по­кладені там на ніч, аби душам роду було чим мостити мости у переході на другий бік річки. Гамір кріпшав із хвилі на хвилю.

— Мудро у вас тутечки... — уповів Дуж та глянув кругом з-під ока.— На чоловіках пояси з калитками, на жінках уставки в качельцях, гусевки бренять до упаду... А завтра? Завтра б’єте ціпами на чужім тоці, годуєте своїм зерном боярський дріб, трудитеся кривавими ногами по чужім лісі, прядете не свої мотки...

Хтось там розсміявся, на болончанім віконці щосил жуж­жала муха. Гість упер руки за черес, грімко окликав юрбу:

— Слухайте! йдуть вісті, що княгиня ме правити замісто сиріт, а вона схильна до нас, чорнолюддя... Печатника шле свойого мужицькі кривди списувати, прийде він — не скри- вайте нічого! За це ж постояти б нам, як стукне час, за нею, вдовою! Тоді вільні не стануть зазичуватися з нхжди у во­лодільця, вимруть раби, будуть щасливі люди...

Надпив глоток із глиняного кубка і замовк: веснянкуватий Судол, газдівський пасинок, обняв за шию свойого побрата і реготався, аж ним підривало:

— Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! Світ би йому короткий! Глядіть, який благий! Хлопський талан журить його велико! Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! За селом збанував, бідненький...

Хтось з юрби воркнув:

— Правда від неправди лиш за долоню недалеко.

А другий:

— Де ми, там панів не треба, а де вони, там нас не конче!

Дуж глянув на нього, як строєний, і двигнувся з ослона під тягарем мерзкого прочуття, коли чорнюха, сивоока, ніби нічне небо, доторкнула його рукава проміж людей, манила у танок високими бровами.

— Тоя! — пробормотів — і замовк доразу.

Що вона йому? Радість очей, окраса життя? А що ж буде з тими з хиж, тровленими до смерті? Оставить їх ради скринь та мисок і, прикований до смердючого ланцюга, за­давлений даремщиною до одуру, затулить вуха на вічний стогін села?

Ні, він не мав їй нічого сказати. У нього діло тільки до тих, що попідпирали голови в кучмах порепаними руками край нужденної їжі та прядуть безпросвітну свою тугу. Йому діло до цих утлих дітей, що повисли на вікнах, як гайворон­ня, до цеї там розхристанної жінки, що силкується увійти в хату, а її стримують і підіймають на сміх, коли вона горлає до свойого красуня чоловіка:

— Так? Я заскакую, а ти... гульками? Я при. колисці, а ти, от як павич, що си паву вибирає? Княгиню буцім засва­тав? Нехай же біда тровить тебе гульками, а я не буду, не буду!

Що йому та їй, Тої? Тепер, коли на рідну землю суне хижа навала і в його, Дужа, глядять в у пір очі причаєного села? Коли під пучками пальців чує він розсипані різ­ки народної сили, з яких учинить залізну замітавку на зайдеїв?

Нехай Судол обкручує цю квітку села нахабним своїм ременем, нехай товпа прилипає до стін, як муху у стужу, з очарования і втіхи над танком старовіцьким, прекрасним, нехай гусевки бряжчать з новою силою і все в хаті крутиться пестрою крутіжжю шитих рукавів, чорних вій, мургавистих, черчатих, плахоток, лискавок на шиях, згард — він остане сам, як сокіл на островерсі.

— Кучері мої, киньтеся д’горі. А я за вами — догори ногами!

Де вже було молодому карбувати, як там музика пальця­ми дрібоче!

Він підлітав ніби на крилах у парі з оголомшеною моло­дою, намаєною дрібонько, а кучері штрикали за ним, гей гаддя, і розстрібнулися, розпанахалися з вітром червоні політички, аж на світичі гасли ялові скрипи.

То огудливі свашки, Хивра і Духна, шепотіли, обзираю- чися для безпеки:

— Дука кудрій... все, що має, то сховає в рукавицю на полицю.

— Її ж талан: два рубочки, один головку завити, другий на рік дитинку вповити.

— Пішла за бідненького, гі-гі...

— Багатий був спороватий, мала слухати, звідки кашляє?

— А де ж дівся наш ратайний, а де ж Вовчий хвіст?

Чийсь чорний звид скакав саме між придорожні верби у житло Самбора, освічене, гей вінок на Купайла. На обійстю димували смолоскипи, боярська челядь суєтилася там з зако- нечними рукавами згрібних сорочок, люди горіли від оспіхів, як у пеклі.

Трапився оноді гідний купець із далекої Праги, купив рибу за ціну й скло, то Самбор велів спустити один із ставів, де риба велася дрібніша. Купець хотів захопити погоду для повороту з товаром і квапив. То слуги, кілько їх там було, одні патрали щуку тонким залізом, аж мигтіло в повітрі, от як розлите молоко, другі общибували сиві головатні солі, що розсипалися із вогкості по розстелених веретах, треті клали посолену рибу верствами в десяток дубових бочок заввишки чоловіка. Два хатні коти, п’яні від насолоди, пильно стерегли корит.

Хилий чоловік впав у хороми, а там у челядну кліть, глянув у боярську одрину з розкиненим і зім’ятим ложем, а тоді відхилив двері в широку гостинну гридню з ослонами в коврах край стін, з довгими скринями під замком і полицями з посудою в іскрах та квітах...

Над тисовим столом біля питва та їжі хилялися дивоглядні гості. Вони гаразд підмогоричилися, з чубів ішов кур. Один із них з світлою гривою над опукими очима червоний був від меду, як мак, а рука з пугарем тремтіла, аж мід слезив на криву скатертину, що одним краєм сягала його чобота.

На цьому гостеві була брунатна рішена опанча, а з-під неї блимав срібний ланцюг з відзнакою інфлянтських Мечо- вих Братів: мечем, якого рукоять уявляла похиле знам’я хреста.

Він пив тепер на здоров’я борів, що закосичують цей чудовий край, як радість закосичує людське серце, оспівував простими словами величну силу конарів, якими пливе сонце. Славив зелену темінь тисів, обперту об туркусову чашу неба. Вона, ця зелена шумлива краса, звиджується у сні мешкан­цям півночі, де скелі нагі повік, бо вітер не вдержить на них нічого,— вона, неодолима примана, жене їх кочувати по Галицькій землі в розшуці за всім тим, що, перечислене на гроші, дає міць чужинцеві. Тисове дерево на луки, соснові плахи на смолу й поташ найвищої проби, дуб-невмирака, на кораблі — ось радість чужинного купця-волокити, ось його тричі веселе живло!

Тоді жидівський араб, що сидів поруч його в білій хусті, настромленій на голову, от як вежа, згомонів різко, що пора спати — тиждень саме, як товчеться він з Чорногори, паде з ніг від поневірки й нудьги. Поки вибрав все пригоже для кораблів, ладжених у Візантію, жив у горах одним овечим будзом та жентицею. Треба ж було власними очима глянути, як гуцули рубають і сплавлюють корабельний ліс та як гладкі, гей свічі, дерева женуть різами аж на води Пруту, де їх спійме в рамена Чорне море! У нього самого мало що не сплила разом з оцим деревом остання сила... Ще й досі дзвонять йому в ухах колокольці полонинських стад, попри танок всяких чисел, з недавньої токми і передзвін гривен, солідів, драхм, візантинів...

На це торговець рибою і невільниками, довгобразий чех Братислав прицілився озлоблено до Самбора, що куняв у насолоді над власною тінню край десятого з черги пугара:

— А мої ж невільники де? Третій день сиджу сидьком у тебе, старий крутій! Зачім, кажи, товктися мені коли-небудь удруге в такий світ-далину по чужих лігвах, незнаних доро­гах? За рибкою-миршавкою, як я сам? Ти невільників давай, не обманюй, держи слово!

— Відстань, чого в’язнеш? — лепетав сердито Самбор, струшуючи щось там з колін.

— Це я, отчику мій, Вовчий хвіст... Пістун твій, слуга найвірніший... Щось скажу... не сердься... сонечко!

Чорний звид аж задихався від приливу безмежної утіхи.

— А, пропав би ти пропадом! — зворкотів охлялий ду­ка.— Реп’ях, та й годі!

Тоді цей кинув, як з пращі:

— Ду ж у селі, от що!

— Де? Як? Ловіть!.. — схопився Самбор, але зараз поква­пився сісти, настовбурчений, гей околот соломи.

— Шнурів, людей — він ваш! Тільки тоді я вже не хо­лоп, не раб! Добре так, отчику, а?

Холітався з враження, як лист на трепеті:

— Нагородіть старанника вірного...

В цій хвилі високий крик роздер тишину до самого дна, а тоді на нього звалилася миттю мовчанка. Це грянув вітер із півночі, пірвав голоси на клоччя і кидав ними де попало, людські й собачі.

— Бий втікача! Колом по ногах, щоби не бігав! У став його, благенького, коміть головою! А... це тобі за боярські розшуки, це., за кари, за страх!

Не вспіли поблідли купці посхоплюватися з місць, коли на обійстя налетіла диковинна юрба: чоловіки в одному шка- маттю, хто кіл у руках, хто кований ціпок, жінки простово­лосі, з кочергами, як опириці, а серед них Дуж, обштовху- ваний з боку на бік і мало не нагий серед борні... З розбитих уст текла кров — весільні гості, не хто другий, перемогли Дужа і поволікли, а неряха, та сама, погостила стрічним каменем,

— У-га! Красен коровай! — реготався Судол, червоний, як сукно.

Дудка, калікий, що бив кривими ногами позаду всіх, по­чухав потилицю і приостав:

— Чоловік кривавий, а він сміється!

Юрба вила.

Ті, що чистили рибу, заклякли: хто підніс ніж угору, хто над ночвами схилився, так і остали.

Як у казці.

А Судол, витязь, перся опередь всіх:

— Я веду, я... пустіть, братці!

Надавили ще раз із усіх боків, вдарили Дужом у гридню, Самборові в лице. Всі очі, кілько їх було, забігали тепер по внутрах мис, дзбанах з переливом, по воскові-янтарі, що димував на продуві в срібних ставниках.

Дарма один з розкушеною щокою перся, розхристаний дико, і, блимаючи ошалілими очима, лепетав у одно:

— На суд! До владики його! Зубояжа!

А Самбор витягав себе з сідалища, як із безодні: його поїдав особливий внутрішній жах, віддих рвався, то він ру­хом п’яного озлоблення шарпнув застіжкою вишневого тала- мана, аж від горла до колін посипалися з одежі мосяжні бобрики...

Він хитався тяжко й летів на стіл проти Братислава з тихим лепетом:

— Ось тобі... невільник... Держи... злодія!

І впав горілиць.

Мечовий Брат повагом підійшов до дверей, простер рамена перед товпою і обезпечив ковані двері засувом. Тоді глянув із цікавістю на Дужа, що, облитий кров’ю і одичілий з люті, пробував зубами сили вузлів, намотаних на ньому в оспіху боротьби. Не давалися, і Дуж осунувся на долівку стишити розгульний ломіт у висках і серцю.

З черги зір Мечового Брата упав на дуку, що розтягся лежмя, з очима, вбитими в глиб черепа, жовтий, гей шаф­ран, і прихилений дивно...

— Мрець! — блиснуло в його думках, і весь хміль вилетів миттю із голови.

— Пропав з перепою! — судорожно засвідчив Братислав і,тут же загортався в свій плащ без рукавів, готов відректися купна і лігва.

Його товариш кричав тим часом у сутолоку подвір’я по­над бані й медуші, понад гумна і хліви, обору і житниці, битком повні хлібів:

— Гей, броди! Боярин умер! Йдіть, умивайте!

Жид-араб вийшов хильцем в одрину господаря, позіхнув з усіх щирих сил та чкурнув в одінню у пухи і шкіри...

...Як олень, що зачув у спеці зимний шум потока, так Дуж... Він грянув із світлиці у якусь вузьку кліть, мабуть, прибік для хатнього знаряддя, через часок заблудив знову в хороми, а там настромився на якісь двері і ними скочив у сад. У живоплоті світили облатані ворітця, торкнув — пішли на боки.

У непевнім блиску місяця видно було у полі озерце, пе­реткане очеретом. Мачкував туди скоками, як бусол, і серед того шарпнув вервою щосил — одно зловіще око розплелося, зубами довершив решти.

Був вільний.

Ще розбирав, в який бік вдарити собою, томлений спога­дом свойого бистрого коня, аж у цей раз вітер надніс до його вуха веселе іржання, довірливе, як задихана з утіхи мова людини...

Не стямився ще від враження, коли, зачеркуючи жартливі півкруги, надлетів ід ньому чорнюх-стрибунець...

— O милий, ти належиш мені, а я тобі, ми ж оба — рідній землі!

Чийсь плач там на розпутті, зойк із грудей Тої?

Гей, як пахли перелоги, як співала воля!

НЕОДНАКОВІ МРІЇ

XVII

У Волиночки коса з золотого волоса. Щирий бір освітила — Зелену дібровку і биту дорогу-•

З нар. пісень

Поникли у зябних росах, в імлі, живо зафарблені рожі, небесна краса васильків. Свербивус нарядився коралями, як сива зозуля, промайнуло садом сухозолото, осінні чари впали на смутливий деньок, на стихлий світ...

Ясиня виділа на вирві старинного замкового муру, як у сідлі кам’яного коня, звисока бачила ніби саме верхів’я ре­чей, нове обличчя краєвиду, і серце її палало втіхою від їзди у мрію нарівні з облаками. Як несамовито кругом! Поля в червоних тінях, наче бойовище, де тільки що погасли шоло­ми, стих бій, а вона — не Ясиня, ні, а нагорода героїв, нетлінна молодість і краса, слава в серпанках примари... Вона схиляється над усіма, що лягли за свій край, а тоді підносить на руках найсміливішу з голов, архіголову героя, піснею квітчає вибраного над всіх...

Крики Юри збудили її з задуми, засміялася, скочила вниз.

Вона була одіта в просту сіру сукню з рясним придолом, молоду шию сколював білий пологий ковнір, прошитий глад­дю. Одинокою прикрасою одежі були срібні гудзики в лісковий горіх завбільшки — ажурна, ювелірська робота філіграном. Ноги Ясині були озуті в білі капчурі, плетені з лиснючої нитки,— поверх капчурів зеленіли тісношнуровані чижми зі сафіяну. Носики обуві, кожний як клюв веселої птахи, були задерті уверх.

Юра правив:

— Мій батько, як там він із твоїм не в злагоді,— Польща між них, як провал, виросла,— ради того, щоби нас видіти вкупці, через людей постарав із ним на купецьку спілку стати, захопити ще верем’я та вислати в Ярослав, на ляцькі хітарі, декілька возів із таланом... Чимало всячини напрятали оба бояри!

Осміхнувся про себе:

— Мати ж моя, сердечне прихилля, харчику гідного на вчорашню зустріч їм зготовила, доносює, а я слухаю оддале- ки: глагоїть стару зарву по-жіноцьки, де вже може, твоїй неньці й тобі похвалу відмітить, що її на умі, як із прозорої

води видно... А батько твій — ні слова зайвого, про віск та про дорогу, кого ставити ватажком, хто годен з крамарами під лад бесідувати, хто найкраще оборудує заміну...

Тут Юра журливо прочісав рукою чуба з виблиском, важив: — Видно, що в обох боярів свої рахунки, хоч вони тепер і спільники...

Помовчав, а тоді став слідкувати за стрикуном верх наго- роїженої билинки.

— Не до вподоби моїм батькам, що знову про війну забалакали скрізь. Досить, говорять, що з-над Вісли з цілою головою їх одинець прийшов. Тільки весна стукне, виправ­лять мене з торговим ділом у світ. До ткалень у Тессалоніці за парчею поїду.

Усміхнувся до звиду мандрівки:

— Батько ходить по житницях та пасіках сам не свій...

’’Кому,— каже,— оставимо двори, ниви та стада?" Хочуть, поки перелетить громовиця з огнем і кров’ю, сокотити мене оподалік...

Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п’ять копул святого Спаса, звідки плила луна бог знає де, в дійсності чи мрії розколиханих дзвонів.

То Юра правив іще:

— Ось вернув із Ітилю, від хозарів, навдивовижу меткий Коснячко: перські й арабські коври з світових торговищ по­притягав, як на прощу люди на розглядини ходять! Діргем у нього, сам я видів, міх срібла. Оповідає — не наслухатися... Він тобі слово — а перед тобою каравани, як змій, степом повзуть, ярами кругло погинаються, а там на бурунах Каспійського моря мають корабельні вітрила із райдугою уся­ких, де не є, мандрівних знамен: сонць, черепах, драконів... Як шиті рукави, проколисує їх голубий вітер над глибинами.

Мріяв уголос:

— Ось Коснячка шлях літком, ось де мій увесні!

Він виждав, рад почути дівоче слово, але не було ніякого. Зате юнак відчув остру студінь у серці, ніби там вдарив град.

Це, певно, тому, що саме тепер Ясинині очі повернули до нього дуже здалека.

То Юра в нерозумінню нахилився, хотів розсіяно зняти в’янь з рамені дівчини, та в сій хвилі Борвій злетів на нього своїми камінними лапами, а з очей пса бризнули світла, як трава.

І Юра ще глибше, тепер вже зовсім очевидно відчув прірву у тім місці, де ніжки з задертими носиками поринали проміж плетиво винограду й цим соняшним острівцем стежи­ни, де стояв сам, мов згашений доразу.

Дочка Словита опустила тепер м’які кінчики уст і заго­ворила в простір до себе:

— Значить, добро глядіти з безпеки, як другим серед огню і крові тебе потрібно? Значить, весело верстати ліси, степи і моря, як стогне о поміч земля твойого роду? Ми не для себе, Юро... Мені іноді здається, що мене жде окреме призначен­ня, важніше на твоє й моє щастя. Як думаєш? Може, при­несу за когось каяття? Жертву за мій рід, за край? Я так хотіла б вчинити щось сміле, високе не для того, щоби гомінко пройти, а просто тому, щоби не жити даром...

Слова її плили, розгойдані власною силою, як джерело на поворотах:

— Відтепер, коли спохмарніло над головами, жах перед завтрам облетів серця, немає мені спокою від душевної спра­ги: хочеться до болю оцими руками видерти жало чиїйсь грубій перемозі, якийсь роззолочений Стяг подержати хоча б хвилину у стиску випрямлених рук, світлоносицею білою походити проміж бовдури будня...

— А от, мачаєш губи в соняшнім повітрі, як у меді, й веселить твоє мале серце те, що я біля тебе. Велике сирітство народу, громи, що причаїлися вдалині, хвилюють тебе понад дійсну потребу. Остань моїм світельцем тільки, старанницею для мене й себе, я заздрий про решту!

Не було відповіді: Ясиня гляділа в застанові на стіни міста, сповитого у хвалу. Звідтам йшли до неї слова тихше шепоту, запевнення, твердіші криці.

НА КРИЛАХ СЛОВА

XVIII

Заграй же нам, музиченьку, Білими пальцями...

З нар. пісень

Тереми, звернені п’ятьма засніженими вікнами проти кар­патських борів, обрубаних Чечвою та Дністром, осотували вечірні тіні. Мариця колихала менше княжа — на ослонах край високих свіч тулився зі шиткою гурток жінок, у колін Ясині — п’ятиліток Данило.

Мариця розказувала:

— Ще зачім князь-отець поклав літком ногу в стремена у бій з Лестьком, на смерть, зустрів мене в зільнику, як брала я ласкавець на купіль князькам. Каже мені з осміхом, світле сонечко наше:

— Марице, говорять, ти будто гадуха на весь дворецький бабинець! Вгадай мій сон!

І править:

— Мені звиділося на зорі, що я двигнув рать на Польщу, став проти Вісли. Гляджу, на зарінок упали птиці, сірі та багруни, щигли й горобці. Стільки, що бров’ю звести: сірих ні сліду, поїли їх червоні! Що за приміта, Марице?

Мені студінь пішла по плечу.

— Господине,— кажу,— сон цей зрадливу засідку сповіщує, сокотіться!

Він схопився іти, зі шкиблою бабою які там розгово­ри! Потряс чубом, як вітер бором, рукою по мечеві,— засміявся:

— Поки в мене оцей друзяка щирий, не убоюся я, ста­рухе, нікого на світі!

Поколихала хлопчика, банувала опівголоса:

— Пішов від мене геть в шкарлатах тих, як дуб у лісові, що на нього сонце попалом паде...

— О-ох! зітхнули жінки й з гореччю захитали голова­ми в прозорих завоях та гостроверхих чільцях старовіцьких, аж забреніли змієвики й жемчужні низки — жовті, рожеві й білі.— Відлетів ти навіки, покинув нас, господареньку, гос- подиноньку!

Вдова сяніцького посадника Шварна перестала на хвилю прясти кужіль, тягнути нитку, як промінь, і круглими сло­вами немов у золотий клубок подзвонила:

— Не охайте, подруги, проти ночі — прошу вас! Це домовикам не до вподоби! А віщування смерті у княждворі ще від тогідної куті появлялися... Маркітний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю з рук, як зачерпнув на коляду з першої страви? Тямиш, Ясине, як торік на Русалчиному тині під вікном князевої одрини виросла щири­ця? Не говорила я тобі, що вона когось-то на могилки за­кликає?

— Ми вирвали щирицю з корінням, та через неділю друга зазеленіла,— вповіла Ясиня і вдумчиво підвела очі з-над силянки, щб її вишивала в квітки та пави.

В цю мить Шварна підвела очі та злопотіла рукавами з чорною заполоччю, ластівчаними крильми:

— Боян! Боян правцює в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядіть!

Облягли грудьми підвіконники в мрачних нішах і виї­мок шиби, крізь який в ошаделині біліла модрина чорно- хрещата.

Темінь згасила крайнє вікно...

Це мандрівник у борсучій киреї перемигнув світлом і біллю — у впадинах сукна жевріли тіні, ніби руда на вогні, червоно.

За ним ішов черевань у беберянах, брови, як повсть, очі іскрами, ніс, гей вежа, з чолом в одно. На грудях бовтався золотий посадницький ланцюг Перемишля: рись серед скоку.

Низькі хороми відбили луну голосів, один хриплий, над­точений хмелем, другий перевитий стужею сумерків, заку­рений снігами лютневих доріг. Він пригадував прибій вели­ких хвиль або музику дзвонів у скловім повітрі.

Гості увійшли в широку вітальню зі скринями, ослонами, кіотом, проти них, у світельці, сиченім маслом змерехтіла ікона, надихана таємним теплом речей, передуховлених мольбами...

Боян похилився у поклоні чорному обличчю, а тоді занявся своєю гуслею, закутаною в лудиння, як жива істота. З поша­ною помогли знатному скитальцеві роздягнутися й відібрали від нього інструмент, що сіяв зимном і склицею дорогого дерева.

Ясиня присунула ід столові одно й друге високе крісло під медвежою шкірою, клала хліб і сіль на точеному тарелеві з білого явора. Вмивальну чашу поставила осторонь на ослоні із веренькою, шитою в дубові листки, праворуч...

...Не орлині крила під небом лопочуть: це пісня гой­дається верх струн, як білі овечки, липнуть до себе.круглі жіночі рамена і грядка голов в уплітках, покрасах хиляється від насолоди в такт акордів, у продзвін пісні.

Струнко у кріслі усіла княгиня, як горорізба на сріблі, пальці цупко стулені на колінах, лице чисте, далеке.

Пан Перемисльний придержав старшого княжича проміж колін, але він і там тупцює, мов у танку, мов серед ігри.

А пісня гримить із повноти Боянових грудей: рвонули у бій велетні, дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечі об щити зі знаменами пардів та змій. Боги й герої зціпилися в дужаннях за безсмертну славу.

О, як звякають мечі об щити, виіскрені сонцем, як висо­ко кричить перемога! А там, під хмарами, ширяє суп, зорить причаровано за дорогим лахміттям, що лягло розхристане проміж смереки... Упав герой, та ждіть! Ось месник жене назирцем — зібрався в собі, як стріла під вказуючим паль­цем, дрижить земля, кучеряво димують шпиці... Горе богам, коли людська месть приходить до слова!

У всю висоту встає оце Гаральд Гарфагар, і ніби янтарне питво з рога, кованого сріблом, кане пісня про вісім його перемог над осьми королями дронтгаймського краю. Широко стеляться чорно-сірі πycτaρi у крові, у свисті завірюхи... Але ось між каміння прозябають квітки, тони вирівнюються, грають росами й сонцем, це розцвітає відпочинок серцю: зелена долина над озером Тінгваля.

Слухайте, крізь віддаль століть норвезький принц Гаральд Гарфагар жалується на байдужість доньки Ярослава:

— Я родився там, де упляндці напинають луки, тепер я правлю вояцькі кораблі серед скал, ненависні гречкосіям, відколи пустили ми в світ, в різних місцях розбивали ми човном хвилі, але руська дівчина в золотій гривні мною помітує...

Стряхнув Боян кучерями з виблиском, милує гуслю, як живу, віщий пафос пливе з-під пальців, медові води з-проміж скель. Хана Обезів згадав, Залізних Воріт досяг, євшан-зілля пахне, зове рід...

Ходять струни як з барвінку, одна другу кличе! Двобій Мстислава з Редедею ¹⁰ оспівує тепер старий соловейко. Пов­зуть попід небом касожські полки, а Мстислав, брови кам’я­ним градом, з булатним на Редедю упав... О, яка сила в зойку борні, свисті ударів на життя і смерть!

Що є в горях віковічного, виросло оце в пісні понад їхні могили.

Але де ж то маленький Данило? Майнув проміж жінок, пропав леготом, як дим.

У владичій одрині герцює: топче застелений шкірами одр батька і рум’яний від під’єму, добро, що з очей блакить бризками не трісне, стягає долів фрязький меч, зачіплений на лосячому ремні, високо...

Меч, про який співає пісня, носителька безсмертних вінків.

То Ясиня виручила княжича, сміючись хистко, ніби жай­воронок під перший пах весни.

— Не пора вам ще до батьківського заліза, господине отчи- чу! Ждіть часок, поки здіймете вістря поверх юнацького чуба!

— Остав мене, Ясине, остав! Не бути ж князеві без меча і лука на стінах?

Взяла його під руки, вела.

Боян кінчив широким славословієм красі Бористена, коли явилася Ясиня з чорночубим княжим пахолятком оперед себе. Вона вклонилася співакові білим, вдумчивим чолом, рум’яними, як суниці, устами і просила скласти яку там колядку господину отчичу, таку, щоби була йому до притоки і пішла з роду в рід, доки світу й сонця.

Усміхнувся величний скиталець, торкнув струни пере­ливом:

Ей, в полі, в полі, в чистенькім полі, Гей, воли, гей, сивенькі, гей, воли!

Там же ми стоїть загородойка, В тій загородойці новая світлонька.

При цім ми сидить пан Перемисльний, Перед ним пляше молоде паня —

На тім паняті рудая сукня.

На ножейках мат шнуровані бітки,

На бочейках мат кований пояс.

На тім поясі жовті ретязки, На тих ретязках золоті ключі.

На голові мат пав’яний вінок, На ручейці мат золотий перстень! А наш панонько з війни приїхав,

З війни-войноньки, з вгорської сторононьки. Поз’їжджалися к нему панове,

К нему панове, його братове,— Сталися його відвідувати,

Що там доброго в Уграх слихати? Добрі слишано, бо поорано, Бо поорано, злотом сіяно. Пав’яним перцем заволочено, Золотим мечем загороджено!

— І справді, колядка не проста й подобає на те, що триватиме, доки світу й сонця! — кріпко засвідчила княги­ня.— Наш малий отчич розписаний, гей веселка над пото­ком. Співає і світить Боянів колядковий малюнок. І про пана Перемисльного саме відповідне слово! А тепер прошу гостей богоданних повечеряти!

І перша увійшла у збічну світлоньку щонайсвітлішу, де якраз зажегли тоті вечірні посвіти й клали на ільчастій ска­терті писану мису з обжареним сернюком та рубаним тістом у гідній підливі, покрай сочива й городовики.

Ще й дзбан-крашеняк зі старим яблучним питвом ставили обіч, аж запахло спілим садом, як коли під Спаса...

Заговорили тепер чергою, важко й учтиво, як ялося в день свята.

ПІСНЯ ГІРСЬКОГО ГНІЗДА

XIX

Доки ж тебе, молодця, ждати? Росла коса до пояса, Ні розплести, ні розчесати

З нар. пісень

Був перший день нову після Русалчиного тижня. Це свято молодої утіхи, музики й співанок. Дівчата розбігаються тоді по горах, долинах з шумом стяжок, лопотом шитих рукавів і благають Ладу, пістунку родинного щастя, щоби судьбу милих звела з їхньою. А ті, що поклали вже на волосся подружний серпанок, споминають.

Жінка Словита наділа ранком сукню з парчевої ширинки і накрила вчасно посивілу голову найтоншим своїм ранту­хом. Стан обвила золотою стрічкою і так загорнена сіла в світлиці проти вікна над отвертою на колінах книгою з Хіландару.

Ясиня глянула з зачудуванням на святочний одяг ма­тері — вона ж у відповідь підняла в пальцях рубець дорогої тканини.

— Речі мають свою укриту силу, моє дитя! Чи ду­маєш, що я могла б піднести зір понад "сьогодні", коли б мої плечі замість паволоки вкривала нитяна кисія наймич­ки? Чи думаєш, що жрець, закутаний в кольчугу войов- ника, зумів би віщувати з внутреностей ягнят, димуючих на святому камені, а без вінка омели розмовляти з висо­тами?

Помовчала, а тоді правила м’яко:

— Сьогодні уперше за весь вік сон явив переді мною одно дороге обличчя, яке давно вже розсипалося в порох. Це велике свято моєї душі, й тому я в паволоці.

Перегортала в задумі сторінки, клала очі на стрічках, нанизаних на промінь вічно тривкої думки. Вони були для неї, неграмотної за гнетом подружого життя, за муравлиним трудом днів, одними ідеограмами, що духовою своєю мо­вою, безкраїм змістом простеляли понад верхів’ям доземного світ, якому не було рівні.

І тепер вона нахилилася побожно над пергаміном — чорні стяжки брів теплилися, як шовк.

— Скажіть, матінко, що прочитуєте там так пильно, коли ви не книжні? — поспитало дівча крихітку лукаво.

— Три краски бачу тут, дитино,— чорну, червону й зо­лоту. Або ж цього не досить? Я читаю в них так само, як ти у буквах, з яких кожна називається окремо... Червоні знаки пригадують мені рожі мойого веснування, музику гірських жереловищ, твій перший сміх... Чорні знаки — це шнури сліз, спомини образ, сумнівів і темної шарпанини, якою томиться душа, зведена й оманута... Золоті ж букви, ніби день на відлеті, кидають у далекі шляхи чудові світла свої. Це корона побідників, тріумф пригніченого, визвольний спів раба.

Усміхалася, тінню сніжного рантуха прислонюючи стрічки щонайгустіші: шнури теплих сліз.

— А чому он ті сторінки намічені у вас заставкою? Я її не клала там і виджу уперше.

— Це стара історія про доньку дружинника Ігельда, моє дитя.

Ясиня приглянулася сторінці і стала читати нескоро:

— Князь... НІКИЙ..Г пелепонисійський... купи... отрока... скифя-нина родом...

Аж тепер веселий блиск зрозуміння заграв в її очах, сплеснула в малі руки:

— Краще ви вже читайте, а я слухатиму.

Небо нахилилося за вікнами так низько, що здавалося, досить витягнути руку, щоби черкнула блакиті.

— Ігельд був дружинником Осмомисла,— розпочала свою повість бояриня.— У нього була донька, дитя пещене, не грожене, зіниця ока. Коли з пустощів завела танок замість ранньої молитви, розсипавши по плечу волосся, ніби плащ княгинь, сіроока, з порфірними устами й купкою веснянок верх стрункого носа, здавалася веселою істотою, яка заселює молоді жита.

їгельд погиб у далеких землях серед походу. З цеї пори все промовчане й неподілене дівчинка висловлювала піснею, хоча є чуття, яких не годні зобразити ні тон, ні слово.

Трапилося, що незнаний боярин з каплями роси й чатин- ням у довгому волоссі гуляв на ловах у борах Бескиду. На якомусь збіччю, прихилене кришею до квітяної косовиці, стояло людське житло.

Був підвечір — перед хатою кружляла серед танку Ігельдова сирота. Рамена в уставках простелила високо, як двоє крил джої... А пісня? Вони були, напевно, підслу­хані птахам, ці стрімкі, ніби урвища, оклики і сміх піднебний!

Через декілька день щасливий ловець гнав з дівчиною білими плаями в сонці, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома голосами по росистих ярах, тоді, коли його добич, відгортаючи в передеті гілля смерек, думала з неспокійною жагою:

"Як то там за соняшними обоччами Лімниці і ще далі, де кличе туга? Якими весільними казками звитають її зе­лені, гей рута, потоки долин? Які, ніде не чувані, пісні почує в садах нової оселі, куди увійде з цим на краю завої срібним грошем, ладкальницям у дарунку?"

O мріє дітвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом сукні, довелося волікти життя, у якому було все, крім щастя і крім пісні.

...У теплий підвечір один жінка ловця вийшла у гай на­збирати зілля для ліків. Далина розгорталася золотом, на обрію мріло, як сон, смугасте горбовиння, і в три стрічки збігалося роздоріжжя, де на шпилю ставника чорнів глек із попелами давно усопших.

Рвала зіркатий оделян, пільну гвоздику, мару ну та обмірковувала, кілько гребців ще й розкидальників вислати завтра на грудок, коли це чийсь голось обіч:

— Мацути, бортника, хутір де?

О, як святочно зжахнулася цього голосу, проймаючого, немов музика сопілки! Зілля сковзнулося з її рук, незв’яза- ний серпанок сплив продовж молодих пліч.

— Мацути хутір? А онде в яру, в орішині, як ку­бельце!

Добавила не до речі:

— Кметі там вільні споконвіку...

З високих трав виринув їздець, кінь, як галка, юнак у зелених лудах, ніби в молодий ліс вгорнувся, між згортки риз сизий сутінок. Ковпак з егретою топазів косився над чолом без порока.

Подумала полохливо:

"Поява старих часів, паж з почоту Геральда Сміливого".

А юнак, стихлий миттю, не то заслуханий в настирливий дзеркіт плисок, не то здивований моментом, вихилився з коня:

— Я Ольстин з Нараєва, а ви? Хто зове вас своєю донь­кою, дружиною?

Відповіла не зараз:

— Чоловік мій княжий осьмник,— хіба його знаєте? А са­ма я здалеку, витязю...

Вказала рукою фіялкові профілі гір на овиді, очермлені світлом заходу, як одна грань.

Незнайомий заслонив рукою очі, помовчав хвилю, а тоді повернув бахмата й глибоко склонився дружині осьмника. На устах у нього дрожав усміх насолоди й жалю, як сльоза, що у сонці повисла верх вій. Заколихав гордовито чудовою го­ловою, свиснув у простір та пропав, як сон.

Прийшла осінь, розсипалися ловці лісами, хижий гомін сколихнув задумою гір. Княжий достойник з соколом-вино- зором, випханим пугачем й чередою собак сам-один верстав ліси на бойкій гульбі.

Ніччю раз зчинилася пекольна хуртовина — туга опиром звалилася на груди й серце м’ялося з нудьги, ніби трепета біллю листя проти неба. Під стелею пішла гонитьба й го­лосіння, шум дощу — тисяч чорних крил.

— О горе! — завивко гуділа стеля, скавуліли челюсті, скрипіли засуви дубових дверей.— O горе!

— Досить, Стрибоже, досить! — шепотіла поблідла донька Ігельда.

В цю мить причувся їй тупіт кінських копит не від шля­ху, тільки від піль. Минула хвиля, і проти її ліжка стояв княжий осьмник, весь у дощі й болоті.

— Зодягайся, ходи! — цвяхнув словом, як ремінним би­чем.

— Що з тобою, пробіг, окаянний! Куди ж піду у таку ніч-завивницю?

Він хвилювався дико:

— Ходи ж, кажу, не гайся! Гість з дороги під кленом край поточини жде.

Вдивилася в нього ошалілими очима _i та у тьмі не було видно нічого, крім білого п’ятна бояриного черепа.

Ніби приослаб, усів із хриплим стогоном утоми:

— Це я... в блудницькім лісі оленя собі сполював... Допав його у хащах — стріла у шиї не моя. А з-поза дерев скаче Бізна, руку підняв:

— Мій!

Згадав я стару зарву з-перед літ, гей зуб від вітру, за­щеміло під серцем... І незчувся я, як грянула моя стріла проміж смереки. Звалився, ніби вбитий небесним громом.

Погнав я туди, хиляюся, срібло відняти, з ковпака егрету дорогу, а він дише кривавою піною, очі в одну міру...

Це не був Бізна! Аж тепер збився я з тямки дотла: ні оставити живим, щоби свідчив, ні штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз... Доволік я його на обіч, де ждав мій кінь,— перекинув перед себе, погнав!

Провів рукою по очах під навислою хмарою брів:

— Омрачило мене — привіз собі мерця під поріг. Жупа­нець на ньому, як день, парча в золоте волокно...

Похопився, чисто вогонь:

— Садівникове заліззя де? Виберем яму в ярі, поки ще до­світ і час... Діли ж зі мною радощі й смутки, дружинонько, розрадо! Не ховай своєї величності за квітки й занавіси... Виходь, виходь на герць з життям, укуси того, що я!

Волік її у виноградник, у піврозвалену повітку між тра­вами, де садівник клав на ніч своє знаряддя, а ненависні слова пашіли на її плечах, як подих пекла:

— Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волок­но... Випрати б із крові, а?

— Остав! — боронилася дико у сміхові наруги.— Ось боярин... Княжий осьмник, га-га!

Оподалік поточини, під кленом, оббитим з листя, горілиць простягнувся юнак. Дощ стукотів об чоло без по­рока, слезив повз брів, здвигнених острим здивуванням, мив криваву піну з уст, на яких застигло слово, промовчане навіки: сльоза, що вже ніколи не збіжить із вій.

Спохитнулася об стрижку своєї хусти:

— Ольстин!

— Ere ж! — засвідчив нерадо.— Він...

Дими досвітку займалися над полем, як руки обоїх, гнані жахом, неоднаковим, обрівняли вирву поміж горбовинням, і боярин заговорив опівголоса:

— Ходи...

Йому відповіло мовчання.

Ждав ще майже весело, коли вона у жалібному пориві заплакала навзрид, б’ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя:

— А будь же ти проклят від Бога й від Перуна! І не­хай не мої сльози живі, ні тамті умерлі не падуть на отцю хустку або на землю — тілько на тебе, на тебе, на тебе!

Рожевий кабатик двигався на грудях Ясині стомленим віддихом.

— Несамовита картина,— сказала з дрібною дрожжю пліч.— Я воліла б почути пісню гірського гнізда.

Жінка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осміхнулася до своїх таємних думок і несподівано постелила голосом, ніби сонцем по верхах гір.

Ще змовкла на хвилю, проникаючи давнину сірими очи­ма, а тоді... солодка й неждана пісня пронеслася, ніби по­лонинський вихор над гребнем Чорногори, розсипала сліпучі квітки незнаного вирію, заграла ледом-стужею шафірових висот...

Це була пісня, підслухана, напевно, птахом Бескиду, та сама, якої ритм відмічували стрімкі, мов урвища, оклики й сміх під саме небо...

Давкому тому, в заранні літ, вона ж, не хто, співала її у гірському гнізді Ігельда.

НАВОЙКОВА СІМ’Я

XX

У новую світлоньку заховалася, Та в новеє платтячко убиралася, В золотеє зеркальце удивлялася, Сама своїй красонці дивувалася...

З нар. пісень

Богна, Навойкова бояриня-чужениця, стояла перед оваль­ним мідяним зеркалом і поправляла прим’яті згортки за­вої. Тут висуне повісмо жовтого, мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором, розглядає себе... Сіро-голуба сукня з передом, розшитим пацьорками аж по самий рясний приділ, що ляг віялом на землі, підчеркала її хитру вроду, гнучкий стан, білину зрум’яне- них щок...

Два недолітки з високо підголеним довкола голови волос­сям дерли саме один одному чуба, гралися в морських роз­бишак. Попружки поскочувалися з розхристаного одіння, з ходачат порозснувалися по долівці рябі плетінки. У глибині вікна видно було швачку, як куняє, шелестить тугим шит­вом, в’яне.

— Цитьте! — скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так вузькі очі й наслухувала.

— Живе господь у слугах своїх... — роздався з порога чийсь вкрадчивий привіт.

— У добрий час, патре Рафаїле!

Сплеснувши радісно в долоні, як дівчинка, бояриня вела свойого хилого гостя у світлу світлоньку, пусту.

Стояли там здовж стін ослони, вкриті налавниками, дві- три скрині із смугнастого бересту, під коверцями, а в куті — кіот з оливним світильном.

— Миром коло вас, боярине?

Богна залилася рум’янцем захоплення:

— Живемо, як в обітованім краю, любий падре! Ви з Кракова?

— Передвчора. Втомився я дорогою серед рідних злиднів, убожества й тьми. На замку — грубо, просто... Наша вітчина задихається пісками, чахлою сосною, багном... А, забув: від єпископа Фулькона благословення.

— Спасибіг! Сідоглавий брат моєї матері не забуває мене в чужині. Чи все няньчить він собак та годинники мудрує? Ви були там? Бачили його збірку старинних теодолітів та гномонів? Вавілонські хронометри з трикутними вказівками, як носи? Цифровані по арабському пагарі, жіночі уперізки зі складаних у слоновій кості пластинок з рисунком зодіаку в емалії?

— Оглядав. Вигрібущий ум громадив ті дива. Але важніше всього: Лестько, князь наш, надіється, що коли на це прийде пора, пособите одній важній справі.

— Я готова тілом і душею! — загомоніла Богна і поблід­ла від побожного хвилювання.— Кажіть, про що йде річ?

— Треба вговорити на днях княгиню, щоб приняла мене на довірочній розмові.

— Вас? Це неймовірне!

— Просьба Лестькова до вас, повторюю.

— Спробую, патре, очевидно. Всіх хитрощів ужию, будьте певні.

Засміялася бадьоро й говорила далі:

— А тепер питайте з черги про успіхи нашої місії за час вашої відсутності у Галичі! Наша "колиска" перенеслася оноді до власної хати, схованої у глибоку зелень, перед не потрібними очима. Від самого досвітку матері з дітьми те­кутъ. У запопадливої Агнії, ви же знаєте? Пекаря Кукши пасербиця... Сходяться на забаву діти цілого підгороддя, кож­не одіте нами, пригріте, хлібець д’хаті несе... Отак ми схи­ляємо до себе непомітно цих найчисленніших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкішне крісло...

— Труда не жалієте, боярине. Ляховка з вас без догани. Богна заколихала головою:

— Труда, патре, немає ніякого! Вони прості, добрі. При­носить мати дитя: возьміть, каже, задавка пішла, в хаті не збережу? Четверко було, як би хто руками зарізав і пішов. Ось вам посліднє.

Засміялася тихо:

— Очевидно, взяли ми, наші молитви твердить уже, як сорока.

Повернулася в’юнким нахилом до зеркала, звідки просіяв ярко блиск її упліток під завоєю, й правила солодко:

— А ще одною добиччю хочу похвалитися, мій же це подвиг, не чий! Живе ось недалеко золотар Байдук...

— Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгині до Кракова.

— Цей Байдук,— продовжала Богна,— подружився торік весною — молодесеньке дівча взяв, Чайку... Ні гривни за нею, ні звертка полотна... Тільки всього, що очі й коси понад всі. Сам він дука, тому імення...

А тут вдова одна, бршуля, теж зі Сандомира, в клопотах опинилася: трьох синів-недолітків годує, нікому майном правити, воно ж у неї кораблями по морях плаває! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине подвір'ячко хилити... Роздумав та в один день кинув дружину — всім навди­вовижу.

Засміялася стиха:

— Ця до матері, та мати лютіша вогню! Аж коли вона з хати, тільки тоді візьме дитя та погодує.

За це нашій купчисі, як із роси. Відколи Байдук біля неї, набуток сторицею береться,— зарадний золотар! До якогось часу вдовині діти помовчать, а там підростуть та ногою по­кажуть непотрібу дорогу.

— Наш гріш, наша сила! — твердо уповів Рафаїл і будьто виріс від власних слів: — А там жменя круп вдовиці, сорочка на хребет в’язня, одно, друге подружжя. Знатне діло налад­жується!

— Проповіді ваші вище всього! — з палом засвідчила Богна.

— Вони тільки загріті витривалою думкою, нічого біль­ше. Коли ж, як не у святий день неділі, можна підійти близько соток м’яких, як віск у сяйві і благоуханию, людей? Слово — це меч, це пастка, що хочете!

— Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас, увійдіть!

Ce був Гліб Словит, тровлений вічним неспокоєм, руда борода клином мигтіла, як білчин хвіст, очі бігали наскоси, криваві, ніби й не хотіли світу бачити інакше, як проміж кров.

— Від Лестька; з Кракова! — обрадувався невгамовно і тер ісхитра веснянкуваті велетенські ручища.— Добро, що в пору! Доручення до мене, мабуть?

Монах з ореолом глянув на нього в повазі, й мовчанню попри ледве замітний рух погорди:

— Роз’єднуйте! — сказав тільки.

— Ай, чоловік мій на перехід недобрий! — схопилася нараз бояриня.— Прощайте, он він іде.

Вийшли, але другими дверми, на сад, а звідтам фірт- кою — над пільний струмок, увесь у весняних квітках, у лотаччах. Тоді звіялися мов дим, кожний про себе.

Навойко, високий, широкоплечий, з м’якими карими очи­ма, скинув із себе лицарський пояс і притяжку, опанчу зі зеленим підбоєм. Він сів подратовано біля дітей, що причик- нули над мискою зі свіжим сиром.

— Днина, як мід, а служебки довкола колодязя обхлюпу­ються водою, як коли у празник на Розлавах... І так з усім, так всюди! Лоском йде старе, а нового не видно!

— Щось ти, Васку, сьогодні, ні сіло ні пало, вередуєш... Це мені нітрохи не до вподоби! — зачулося від сіней.

— А чого ж це нашім обійстю повно лінтяїв, а при жорнівці — ні душі? — корив Навойко наряджену жінку.

— Ще мало надриваюся з досвіта до ночі? Ще тобі недо­года? — наїжилася Богна і стала доразу багрова.

— Ой, ти в мене господині, свині у вікна скачуть! — махнув рукою Навойко й взяв на коліна свойого любимця саме по постригах, що і звався: Любко.

А старший пристав до матері, от як бодяк:

— Коли ви озмете нас, мамко, поглядіти на Вислу? Обіцяєте, а не чините!

Богна кинула їдкий погляд на свойого Навойку і мило відповіла:

— Жди, вскорі я возьму тебе туди, до вуйка єпископа. Гарно так у Сандомирі, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, їдіння, до чого вже тонкі обичаї! Бува, вийду у Кра­кові ранком у княжі тереми, одіта в атлас, як небо, і намисто з маргаритів, то князь Лестько ніби у проході зупиниться, квітку у мене попросить... Любується один раз квіткою, а другий раз — мною.

— Зовсім, як у дожі Дандоло... — рік Навойко і глумливо закашляв у долоню.

— А потому йде вуйко списком і подає мені...

— Вавілонський хронометр! — втішно скричав догадливий старшенький, аж мати справила його сердито:

— Руку до поціловання, моя дитино.

— А коли це, мамо, краківський князь сяде вже у Га­личі?

— Не знаю, ластів’ята, не знаю... Йому поки що гарно дома, то й сидить.

— Перекажіть, мамко, нехай приїжджає. Я йому то­ді коника вороного подержу... — простодушно готовився Любко.

— А я йому мечик вигострю, як шибку... — нахвалявся щодуху другий, Доброгост, і очі, блідо-зелені очі матері, засвітили очаруванням.

— Геть мені відси, геть, до одного! — несамовито скри­чав Навойко і схопився з ослона, готов сам бігти у голий світ. Ослін загойдався та звалив із грюкотом на долівку, і в бояринові немов теж щось провалилося в досмертну темінь.

Він розгубив себе так, що на відході вдарив головою у сволоки одрини та ляг як камінь зі своїм нестерпним стидом на тверде лігво,— був сам.

— Спасибі боярині, казкою погодувала! — зворкотіла го­лодна швачка і стала за шитвом ще менша, як була.

А Богна з принадною посмішкою стояла знову перед дзер­калом, чубатила жовті кучері над висками і раділа собою, ніби павочка на сіножатці, на росі.

ЛИС У ТЕРЕМАХ

XXI

Нехай загородять, де вороги ходять, Нехай стежка буде, куди ходять люде.

З нар. пісень

Сутеніло.

Якийсь хилий чужинецький чернець прив’язував на­в’юченого ослика до модрини край замкового, рундука, а тоді склав сухі руки на грудях, як до оченаша, і закричав прой­маюче, аж у всіх вікнах, отвертих ради вечірнього вітру, явилися жіночі голови під чільцями з райдуги.

— Жертвуйте одіж невкритим сиротам Галича! Жертвуй­те одіж!

В однім із вікон майнула голова білявої служебки Звіздиці, молочної Богниної сестри. Кивком руки вона звала монаха спішитися, сама ж зараз спряталася в тінь.

— Ідіть в он ті двері... перші ліворуч! Княгиня сама!.. — зашепотіла назустріч йому у мрачних хоромах, дрібна й гладка, гей равлик, пахуча розмайраном, що ним саме змила волосся.— Тільки не знаю, чи що вдієте з вашою ходою 'туди? Як на те, княгиня сьогодні нікому нерада, господин отчич недужий.

— Тим ліпше, ластівко, тим ліпше! — тихо засміявся монах.— Кращого моменту зі свічею піднайти годі.

Обтягнув волосінницю під білим чернечим шнуром,— на­правився іти. Низькі двері вилискувалися здалеку п’ятнами мідяних оківок,— закоцкотів, увійшов.

Лікар Негемія сидів вже довгу хвилину край пос­телі старшого князенька й мовчав. Він був і так малого­віркий.

Сновигав вечірній сутінок та обіч, на кріслі, стояла вже свіча в глиняній обгортці, полум’я торкав нечутний продув, світла і тіні різьбили, мов у каменю, сухий профіль хозара. Вони підчеркали працю чола у зморшках як стріли, у блиску опукої лисини, підсичували міць ока, покладеного на про­стерте горілиць дитя.

А жара брала своє: ярко горіли малі вилиці й крізь щілку відхилених, з темним налетом повік, синявіли звернені ку­дись углиб, сторожко приспані очі.

Лікар Негемія приходив двічі на днину, сідав проти ліжка у чорнім шовковім уборі з прошвами по боках, зісував у зад лисини свій, теж шовковий, наголовник і скупими словами, що їх перепускав через цідило перелетної величі, давав хатнім доручення. Іноді добував із-за пазухи вузьку стяжку пер­гаміну та зачіпав очі, як кігті, об кострубаті халдейські фігури, що вияснювали взаємини небесних констелацій та рисунком, заслоненим от як тайна, мітили крилаті дороги зір.

Що міг він найти спільного між тими знаками й долею дитяти? Ніхто не розумів, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних, герметичних книг, і що він, будьто ланцюгом мудрості, скований з ученими греками та хозарами свойого часу... Пошіптували, що з чарівних зеркал берилю читає будуче, віщує судьбу...

Коли бита непокоєм княгиня вперла очі в Негемію, він встав, допевнено підпер бедра жидівським обичаєм і загово­рив про погідну весну, пригожу, про те, що скрізь оранка, аж Мило,— а тоді верг на себе обшиту куною довгополу хозарську мятлю і побажав княгині доброї ночі.

— Що ви? — окликнула його вражено.— Відходите?

За всю відповідь Негемія поклав руку княгині на чолі дитини: було вогке, на' висках перлився цілющий піт.

— Спить, як по куііелі! — засміявся.

Через хвилю його кроки залунали по кам’яних сходах і всякли в радісний шум дощу.

Аж тепер княгиня будьто знемоглася від чергового вра­ження,— вона заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крісло, вкрите коверцем і роздумувала над завтром.

Міркувала у сотий хіба раз, що жити у Галичі стало не під силу. У якій дикій крутіжі тривог поверталися її дні і ночі? Яким джерелом мук ставала кожна, перша з краю подія! От захворіло дитя — і її серце розгойдалося, як гілка на глибині! Визвала лікаря і не вірила йому ні хвилини. Хіба ж це не була нагода до розбагатіння? До токми із скритовбійниками, які перекуплюють покоївок?

Ось на днях Марицю, яка вертала з вечірні у місті, за­держав гойний якийсь боярин, питав її, чи не хотіла б мати такий хутір, як ось цей, Щумавинського, на власність?

А от нещодавно в хилій вулиці старого міста пере­стріла вона, княгиня, попенка Кормильчича... Він учинився оперед неї без всякої шани, виминув княжу колесницю своїм бойким запрягом в мідяних оківках та ременях, стро­чених годоваблем, і всю довгу дорогу аж до Воскресенсько- го монастиря збивав її нарошно в очі тумани вуличної кур- няви.

А Дарославич,— або ж не важив на решту її спокою, коли обриджував її життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його одчайдушна правдомовність тоді, коли чув себе поза справедливістю, заповнювала віру клеветам, які протікали аж до неї, і давали відчути уперше в житті злобу знехтованого поклонника.

Схилила на руки тепле, з впадинками, лице, голову в дрібно зрішеній намітці, корила думками Мстиславичів, які недолюблювали Володимира та доборолися до того, що дівчина з пісні:

Уповала та на камку, на кирею.

Думала бути попадею — Вона тої киреї не зносила, Ше й батьківську свиту загубила.

Роздумувала: "Рафаїл, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутності Навойки, що Лісконогий скочить на Володимир,— доки літко стукне,— казав,— зрине на Во­лині. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у Буду, з великим зовом, нехай Андрій верне Мстишине гніздо Данилу...

Місяць, як посол дома голіруч, з чемними висловами тільки... А події розвиваються з днини на днину!

І до старого князя Юрія слала на Литву, в Турово...

Тепер, йдуть чутки, Лісконогий топче вже кіньми вітчину героїв, списами оре чорнозем, мечами скородить займанщи- ну... Паломники й міняйли, що з весною повиринали проміж села, сповіщують гибіль Володимиру, останній суд світові...”

Зіщибнула залізцем нагорілу плетінку свічі й слухала вес­няного шуму за бервенами теремів. Уха її були повні жалів іздалека: зачувала у них голосіння матерей за синами, що гинуть ось на стійках від стріл свойого-таки насильника, старого як гріх чорноризця... Чи здержуть його грудьми га­личане? Загородять списами дорогу, відштовхнуть злодіїв- суздальців за Серет?

У той раз хтось із силою підніс дерев’яний засув у дверях, але нерішуче зупинився...

Відколи зрадницю Зою заперли у монастирі грецьких ка- лагурок у Карпиці на покаянні, не було кому з шумом риз і дзвоном слів справляти гостей в світлиці.

— Увійдіть!

На порозі явився Рафаїл. Він хвилю призвичаював око до нахлинувших красок. Перед ним, на тлі горяче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на грудях, ніби ікона на позо­лоченій блаясі, стояла Романова княгиня.

Монах схилився у глибокім чолобиттю, а тоді якусь хвилю глядів з вагою на молоде обличчя.

— Милостиве княгине,— злебедів,— приходжу в тайні. Моя рята, хоча вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди моїх слів. Коли вам миле життя ваших дітей, слухайте.

Патер Рафаїл переймив у погляді княгині лискавку него­дования, тож сказав різко, як той, що важить все:

— Над головами ваших дітей — меч скритовбийця! На галицький і володимирський стіл сунуть Ігоревичі. Коли ніхто вам на грозу моменту не отвирає очей, то це найліпший доказ, що в крузі ваших другів... чаїться зрада! Утікайте!

Темний рум’янець вкрив щоки княгині, і зараз же нагла блідність облила їх біллю. Гордий сміх сковзнув по бойких устах, згас.

— Або ж пристоїть втікати — княгині!

— Матері пристоїть.

— Куди ж то, патре?

— До Лестька! — викинув із силою.— Руським княгиням над Вислою раді. Оце ж і доказ вам...

З поспіхом вимотав із рукава волосяниці старинний псал­тир і рік з шаною:

— Лестькова мати — київська княгиня Олена — шле вам цю книгу, річ божу, з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створені і немає зради. За цим прощайте хіба, милостива княгине!

Хвилю наслухував, насторошений, хилий, з пальцем на вузьких губах і добавив шепотом:

— Цю ніч... на північнім шляху стоятиме кований віз, критий, двоє сільських коней. Везтиме людина певна: я сам.

Він переломився у низькому поклоні, мов виструганий з дерева невмілою рукою, і тоді на його голові майнув вели­кий, бритий ореол з вінком чахлого волосся.

— Сарацинів я воював, у хрестоноснім поході за Христа кров лив,— додав іще з осміхом,— будьте безпечні!

Двері закрилися за гостем, як вода, і зараз залунало ще раз у сутінки обійстя:

— Жертвуйте одіж невкритим сиротам Галича!

А через хвилину:

— Простибіг, дорогі, простибіг!

У богоугодній покорі монах постояв ще трохи під модри­ною — непомітний, убогий, а тоді відв’язав ослика з ©биль­ним набором і щез.

ЛІСОВА КАЗКА

XXII

Нехай мої чорні коси буйний вітер має,, ’ ^ Нехай мене молодої ніхто не займає!

З нар. пісень

Старий Скиба взяв хутко водоноса свойого з пліч, витяг­нув журавлем повний і воркнув ід сторонському хлопчукові, що пас зором панські двері:

— Боярська дочка де? Ось вона на конику герцює, пе­реймай!

— Чого це він? — Ясиня під’їхала рисцем, весна життя сіяла з кожного її руху, зелена ляма різьбила її, як куклу. Завоєю шелестів поранній вітер. Повернула лице просто,— його овал брав за серце м’якими обрисами черт,— відхилила чоло вбік, профіль рішучий і строгий здержував осторонь. Дві душі цього обличчя сіяли окремим і наявним чаром не­сподіванки.

— З Глухого Кута біжу! — заговорив підросток.— Поси­лає мене до вас Зезиля, занемогла! Хоче вам щось потрібне розповісти. Відай на вмиранні старуха!

Пастушок у конопляній дранці до кісток пролепетав все це одним віддихом багровий від враження, від казенного виду...

"Зезиля вмирає!" Ясиня була поражена несподіваним уда­ром.

Словит поселив Ясинину няньку разом з її чоловіком, пасічником Дорошсм, 2 Глухім Куті, недалеко Галича. Бо­ярин мав там рибне озеро та добру пасіку. Старі жили без вибаг у хижі, вкритій корою, з ними коза-годовальниця...

У довгих сорочках, гребінних, ходили обоє кожного ранку над озеро, кормити довговічних коропів, оброслих водяною слиззю й висим мохом. Вечором, знову удвоє, йшли у що­денний обіх у пасіці. У баби в ’ руках сорокатий дзбан з вечірньою водицею, окропити кожний улик на сон, у діда під пахою грабельки, перегорнути сіно між уліями, аби рівно сохло.

Всю просту красу цієї картини повторила пам’ять Ясині в цю хвилю, коли слухала босоногого вістуна. Дівчина захопила на оспіхах жмут дивоглядного коріння, що росте повикручуване: дико в провалах Чорногори. Воно нагадувало клубок гаддя, яке вцілилося в себе серед борні, і дивно, що не чути зловіщого шипоту десятка пащек...

Загорнула свій лік у хустину, скочила на коника й спра­вила його на Чешибіси.

За нею поплентався незвісний чередар, простоволосий.

День був червоний від пільної гвоздики, вогників під ро­сою і голубий від розтулених дзвінків. Повз дороги струмок узький, як стрічка, біг і співав.

Над головою Ясині колихався яструб. Його хижі обриси золотив пливкий луч сонця. Воно лежало насипом по доро­гах, світило верх дремливої води, що жевріла проміж неза- будьки й рожевий гризівник.

Житло дорожника з соняшниковим полем обіч зажовтіло, зникло, й Ясиня побачила, як, схилений над вирвою, роздер­тою коліссям, дорожник направляв пильно небезпечне місце. Сам осьмник мав провірювати путь із Галича й мости на Лукві та притоках, багато ж треба до зарви з бідаком!

Велика дорога розділювалася у якимось місці на дві,— бічна, вузенька, бігла в ліс. Ясиня справила коня туди, і зелень з шумом вдарила об ляму сукні, теж зелену.

Було вогко, глухо. Тілько каня, що зазріла, видно, деше­вий облак удалині, покрикувала на дереві, наче крізь сон,— високо й впротяж.

Глушею бродять темні сили, то Ясинине серце томилося злегка. Ще тільки цей ліс, а там ужитне поле і у вінку старих лип безпечний Глухий Кут.

Ставало тепло, дурман лісових пахощів снувся тяжко проміж дерева. Кінь дівчини настолочував круглими копита­ми цілі острови суниць, і вже мала зіскочити назбирати жменю, коли навперейми її виринув із темряви їздець, кирея з полетом застібнена на лівім рамені, ковпак косом, чуб аж на брови.

— Доброго вам дня, боярівно! — окликнув свою втіху. Злякалася і подала убік від враження.

— Це тільки ви, Славно! — сказала подратовано і при­держала рукою роздзвонене серце.

— Тільки я, Ясине... — розсміявся криво, миттю закинув гладку поведінку, будто одяг не на нього шитий, скочив із коня, ухопив руку дівчини, обмотану червоним повіддям, а тоді шугнув як вихор на її карого бахмата. З силою притис­нув дівчину до себе й з п’яним свистом тріумфу — пігнав.

Глухий Кут торчав ще хвилю на блакиті темним обрисом садів, як вінком з розмайрану, а там пропав з очей.

— А, злодію’ — дико пручалася Ясиня, але дужі руки хижака держали її на місці.

— Цить, боярівно, цить! Могорич давним-давно з вашим батеньком запитий! Не вірите? А ще в мене перстенець ваш, що на зав’язинах уронили...

■ Блиснув сердечним пальцем, де сяло кільце з дорогим каменем, залюбки глядів у темні очі, що сипали іскри погор­ди. Сміявся, як із доброго жарту, і регіт відбивався глухо у глибині дебри з голосистим потоком на дні.

— Ви затіяли торг мною, ви посміли?

Ясиня перестала нараз розшукувати слово боляче, мов удар у лице, і з відвагою розпуки зібралася в собі вся, до скоку...

А там, у кучерявих водоворотах гнав наглий бистрець через тісняву зубчастих берегів. Сіра вода, у сірій кам’яній колисці, кидалася несамовито. Світлий кур горів купками над кожним лютішим бризком. Розчапірена, в’юнка плиска то поринала у ньому очаровано, то кружляла, мов опалена вог­нем, довкола жовтого вару...

З усіх сил своїх молодих м’язів Ясиня перегнулася взад і пружна, як сталь, відбилася з рук насильника,— тоді ж сталося щось несподіване.

Хмільний від чаду перемоги Кормильчич захитався, але застряг ще кріпше в сідлі, з люттю стягнув зубела і гострими залізцями здавив черево рисака.

Вкрите рясним потом звіря стало диба і цілим масивом свойого великого тіла сковзнулося по одній з ялиць, кинених верх потока та стрімголов злетіло з їздцем углиб.

Викиненій з сідла на збіччя провалля Ясині здавалося, немов вона снить... Доперва стогін звіряти й здавлені шипо- том болю прокльони Кормильчича отверезили її.

Вихор не біжить так отвертим шляхом, як вона побігла тепер верх ховзьких ціляків на опікунчій кладці і пропала між деревами у своїй зеленій сукні, чимраз менша й не­помітніша, подібна згодом до зеленого вогника між вересом і пісками лісових стежок...

— Мій коник... мій, понад всіх! — плакало Ясинине серце.

Сонце стояло добре високо, коли півжива, з жаром у горлі, з придолом сукні, обдертим об бодячча, оглянулася кругом себе: ліворуч світили голубі мазанки, у садах знову, на пригорі, кучерявився усатий виноград. Якась пастушка правила насмішливо ід другій, обі невидні поміж горбо- винням:

— Що ти, Маруно, свою Пацьорку язиком лижеш, що така гладка?

Он і дорога* поміж сдиви та вишні, і двір, гей крісло, газдовитий... Ставище! Останком сил Ясиня вдумалася в це, де стоїть; і з зітханням повної буйдужості упала на чийсь липовий поріг. Двері пішли на боки, змисли дівчини торкнув запах свіжо зі сонця принесених сувоїв, меду на вишнях, гіркої м’яти.. Хтось схопив її мало не в цю ж мить, волік під рамена у хату з усіх сил, і високий голос гомонів уп­ротяж:

— Води! \лло, Фроне,— гей!

Була це хресна Ясинина мати, бояриня Гуровичка, паня Василиса.

ПЕРЕД БУРЕЮ

XXIII

Стоять намети, як біль, біленькі, А в тих наметах сидить господар, Стрілочки струже і в лучок кладе..

З нар. пісень

У Галич звалилися нові полки угорського війська. Загуло, загомоніло по всіх дорогах від крикливих чужинців, що сиділи на своїх малих кониках без упряжі, без поводів, од­ним тільки мотузком оперізавши десницю. Пестрі таламани, червоні й зелені стрічки при вимащенім і заплетенім у дрібушки волоссі вояків давали незвичайний колорит вули­цям Галича. Тонкими, як стріли, вусами, що їх закладали далеко за уха, вони лякали дівчат і дітей, вели себе дерзко і не просили за прожитком,— самі брали.

Особливо увихалися на західнім передмісті, де побіч су- рожців товпилися жиди.

Впрочім, життя в Галичі пішло по-давньому: на торговиці день у день переливалася пестра юрба, так само, хоч і з острахом, виносили свій крам золотарі, верескливо запрошу­вали до купівлі загорілі, довгоносі вірмени, розстеляли ран­тухи, мастикс і цинові блискальця проворні греки. На своїй вулиці чинбарювали кожем’яки, покрикували щітники та ко­тельники. Діти змітали березовими віниками доріжки попід вікна хат і ладкали як перепелиці.

Однак у повітрі неслося щось вороже...

Супроти нових героїв дня мало хто цікавився вже чужин- цем-пройдисвітом на Сільній площі, що стояв там у тала- мані — панцирі з твердого сукна й широкополім капелюсі з заморськими перами та встромляв ситі руки за уперізку з ширинки на животі, кликав нарід зупинятися. Хіба одні ву­личники, що валялися по зарінках, слухали ще барабанщи­ка, як бив у барабан і об’ясняв, що вельмидостойний чужи­нець, посол німецького владики, шукає наемного лицарства до крестоносного походу. Тим, що вступають у дружину, тридцять гривен срібла на руку й зброю, кожному ж чурі п’ять битих гривен...

Міщанство, зацікавлене ходом подій, живо обмінювалося думками. Старий мудрий Олов’янець, голова ціхів, вернув хворий з-під Збаража, куди вибрався стрічати своїх слуг з набором дорогого футра, але вже припіднявся настільки, що брав участь в нарядах старшин.

Дім Олов’янця, напроти монастира святого Онуфрія, був місцем, звідки йшли всякі тихі доручення, де була станиця добровільної сторожі, і куди текли та відпливали підростки- звідуни, що слухали, як трава росте.

Саме тоді явився у Олов’янця Держко, тивун. Від дня обману, через який будто ще раз вмер його син, він подався, от як хата, що зрубом осувається в) землю.

Олов’янець у постелі, з лицем, закутаним у завійки, на­лякав його.

— Вас хто так обезвічив? — скрикнув із порога.— Заку­тані, як Лазар у домовині... Вмирати ладитеся?

— Відки мені знати про це, коли я ще ні раз не вми­рав? — сміявся Олов’янець з-під білих уст.— Питаєте про оцю язву від меча?

Він показав широко розщіплену рану під листям арніки.— Пригістне привіз з дороги! Тепер це ніяка новина...

— Варко! — загукав через стіну до пекарні, де чиїсь меткі руки перемивали посуду, немов дзвонили в дзвінки.

Явилася господиня з білим личком, як сонечко, у тугім очіпку й малиновім саяні, шитім гладко по лінії стану. По­клала хліб і сир на тарелях з квітками, поставила дзбан пива та з осміхом саджала гостей під покутнім віконечком, там де боги у три ряди, в лелітках, синьзіллю... Відсунула ще білі заслони з вікон, аж зачервоніло астрами, от як заграва під вітер, а тоді вийшла, сама, гей астра, повна й величава.

— Де ж моя гідна! — хитав головою Олов’янець.— Кілько я по світові понагибався, такої пригоди собі не стрічав! Ось їду в Збараж слугам назустріч: тільки минув Микулин, над’їхала челядь, до гурту пристало двох крамарів, таких утлих, покірних, дрижали б вони, як клоччя на веретені! Йшло під ніч, ми вснули на возах, шумлять край шляху суходольські ліси, коли гульк!

— Стій!

Коні пішли з копита, та гляджу, ватага грабіжників здержа­ла всі вози, далі з лайкою до нас! Чую, хтось із них кричить:

— Соболі везуть, ур-ра!

Кинулися грабити, мої міняйли й собі. Місяць виплив з-під хмар, бачу, на обоччі стоїть ватажок у киреї гідній, у шапці з парчевим верхом, вус скубле, будто все те весела ігра, випрямився проти мене, як свіча.

Я зціпив зуби і підніс серце в небо:

— Богородице синевідська, заступи!,

Камінь, викинений з пращі, так тяжко не паде, як я скочив на нього, згріб в оберемок і вбив у гортанку ніж по саму рукоять.

Клекіт зчинився, немов в озеро звалився доразу підмуле- ний обрив.

Убили нам одного, поранили других, візникові поторощи- ли ребра, ледве чи відійде, а мене ось як прикрасили... Ще тепер іноді кров слезить. Весь набір розтрясли по шляху і перемісили з болотом і кров’ю...

Зітхнувши з глибини душі:

— Скільки горя, скільки дошкульних, від безладдя, утрат! Доки князь жив, шумовини держалися дна. а тепер? Кого їм боятися? Княгині? Свояків за горами? Стій кожний та наслу­хуй, звідки мечі вдарять!

Олов’янець глянув посоловілий в глиб зеленої улиці, звідки крізь шум лип одноманітно гуділи пчоли.

— Куди не поступити, Словитові пальці слідно... — відозвався Держко по хвилі мовчанки.— Той, як вовк, тече всюди, де б підійти, обманути, заграбити, не здержиться й перед рідною кров’ю, якщо вона йому на перешкоді.— Чули ви, може, що його дочкагодиниця пропала? Хотіла віддава­тися проти батькової волі. Говорить про це весь Галич.

— Не знаю нічого, як хом’як загрібся я в оцю хижу, язв ради... — правив Олов’янець.

— Говорять, Словит підступом віддав її Кормильчичу із-за своїх обрахунків. Зависоко вже Славно підлітав, то зв’язав його з собою.

— При тій нагоді усі Словитові прихвосні погладшали! — міркував Коснячко.— Сріблом у чересах поцоркують! Один із них, путник на Афон, розчерепив торік голову старому Ісаї, що торгував медом, а другий, досить сказати, Словитів чура з ляцького вирію, Жмиволос...

— А, щоб тебе обида поняла! — скрикнув нараз Держко і лопотливо піднявся з ослона, аж чорний кіт господині ско­чив стрімголов із високої постелі, майнув проміж гостей, щез.

Вулицею йшов боярин, червоний, як кат. Він зупинив­ся перед старинною капличкою, край монастиря, нишпо­рив хвилю у калитці, зачіпленій об черес грубим срібним кільцем, виймив звідтам милостиню і поклав на череп’яній жертвенній мисочці біля ніг нагого святця, Онуфрія.

— Дешево /відмовлю гріхи! — зареготався Олов’янець, аж Словит, бо це він був, оглянувся здалеку і обвів пусту дорогу витрішатими очима.

— Христолюбець, возить попа і церков з собою, але чорта у першій почесті держить! — глузував Олов’янець.— Та хоч би й розсівся, наші сторожі розставлені, у замку певні люди, по боярських житлах нишпорять наші босоногі звідуни... Всюди їм доступ, ремесла ради! Уся волость обнята чуйною сіттю, що дрожить від найменшого леготу. Закороткі твої кігті, старий лисе!

— Хтось у хату! — замітив Держко й похопився прощати, але гостинний господар не дозволив. Тим часом пси підняли лютий лай. Хтось живо йшов у хороми.

— Здоров, брате Ганусе! — загукав Олов’янець і припіднявся радісно назустріч людині в сивій опанчі ремісника.— Чей, миром ще коло тебе, старий друзяко?

Гість, кріпкий, як гарбуз, з одишкою, заговорив півголосом:

— Наші стежі переловили на Ілиїнському урочищі вис­ланців Словита ід Рюрику ¹¹ у Київ. Мали хартію писанину, а в ній вказані місця, де сидять табором угри, де місто береже зброю, а де приладдя ради пожежі,— подане число залоги, намічена кожна стежечка у Галич, кожний колодязь, ставник на розпутті...

— Глядіть! — хрипко скричав Олов’янець.— Проти, ди­настії, ще й проти громади! А христопродавці, іскаріоти!

— Хартія у нас,— а висланці? — продовжав Ганус,— не топтати їм вже трави-мурави! Виспівали все: у. Словита є полк оружників, тихцем розміщений по його селах, і з цим він піде проти власних братів, одесную князя-чорнориз- ця... Так само Путята з Корелич, Дедько, Филип Шума- винський...

— Що ж далі? Про це ворони плещуть по дорогах!

— Ми вислали людей в Красний Двір, де Словит, як лис у дебринці, причаївся і ждав. Найшли там многоту зброї, харчів, всякого воєнного придбання і забрали все до стебе­линки разом з господарем. Відвідали і других, примкнули Кормильчича до якогось часу...

—.Що ви! Словит попри нашу хату ходить!

Гість вдарив об поли руками:

— Правду казав соцький Момот! Він мені клав очі в голову, а я не порозумів! О, триклятий, не заяць його пе­рейшов! Та нехай тільки ухо з лігва покаже^ вже я його закутаю! Не буде ніхто знати, йно бог та я, ще й свята земля!

Занімів... Трепетливий, високий свист пронизав повітря, і над самою головою Олов’янця вбилося у стіну смертельне залізце...

— Все одно, що в хаті, що в лісі... — спокійно покмітив Держко.— Аль Словитова стріла, братці?

Палкіший Ганус кричав:

— А, скритовбивці, Перун на ваші голови!

Оперізався миттю і вибіг.

Улиця була пустісінька. Тільки у сусідськім садку безжур­но виспівували діти:

— Гей, воротарю, отвори воротонька!

Тихенький чийсь голосок питав:

— Хто там воріт кличе?

Йому відповіли юрбою:

— Ярії бджолоньки, як дрібнії сльозоньки...

І знову:

— Що нам за дар везете?

Сонце сідало надвечір у жовтих туманах, наближалася буря.

РОЗПУТТЯ

XXIV

Ні проїхать, ні пройти. Ні через сад перейти...

З нар. пісень

Степовий досвіт, отулений росами, голубів понад тирсу, нічний шепіт трав западався в тумаш Коні стояли без руху, чорну різьбу їх грудей сріблив місяць на відлеті. За кіньми торчав дремливо чотиробік возів, отаборених наніч, закута­них у ковиль.

На возах спали покотом: з-під дорожніх шерстяниць темніли голови в бородах і рамена, як двері. Хтось там з купців снив саме вузьку вуличку в Царгороді, якою в пітьмах скрадається злочинець, радий вирвати повний солідів та візантинів гаманець чужинця... Вже, вже йме купця за горло, придавить об стіну, втече... Хотів скрикнути, та. голос не дався, купець прочумав було, зітхнув із полегшею, ляг горілиць.

А другий лежав з блаженним видом, як дитина, заколи­хана в теплі, або п’яниця над медом з корінням.

Цьому снилася господа біля церкви святої Марії, де захо­дили грубокісні, силою в дуба, глубокозорі старшини русько- варязьких полків, які служили добровольцями у цій новій Нініві. Купець снив, як вони, розперті тяжко над чорнню столів, програвають в астрагали свої десятиденні заробітки, щоби відтак переторгувати рукоятки своїх мечів, різані в золоті й кривавниках, за марний харч одної днини. Царго- родські могоричі смакували ось Вовк Сірославич, а певно, й його товариші: дев’ять купців-бояр, самих дерзких, самих хижак.

А Юра не спав: глуха нехіть до себе, стид, до якого призна­тися стає понад силу, пекли його, і це місце душі було мов тіло, одерте зі шкіри, на яке ніхто не кладе скубанки в оливі. Він лихословив момент, коли легкою стопою скочив на об’юченого коня, а ворота батьківського двора зі скрипом злетаєної наруги подали всім вість неправдоподібну, що в са­му годину скрути, у переддень дужань з наїзником, Юра ки­нув свій край, готов кочувати легким серцем по дорогах, ви­тертих ласими стопами всяких ловців щастя, шукачів пригод.

Правда, і тут ждали його несподіванки, загрожувала не­безпека від лука і барди косоокого волокита, половчина, то все це могло бути фантастичне лихо, тоді коли це, в краю,— було жорстоким певником.

Нехай, що він мав тінь оправдання для вчинку, який його, одинця знатної сім’ї, відносив далеко поза безпосередню грозу хвилини, щоби зберегти ряд з високими традиціями честі, порядку і матеріальної сили. Його серце у найглибшій своїй істоті з таким обрахунком глухо не погоджувалося, і Юра чув в устах смак зради.

Так, відколи опустив місто і хату, все, що стрічав по дорозі, будь воно людина, звірова чи дерево покрай курганів, все гляділо на нього насуплено і зловіще. Навіть вітер, і той повернувся неждано і гнав вспять обох — їздця і коня, аж грива запліталася, і кучері буяніли з хмарами в одно.

І тоді з гіркотою спізненої застанови Юра зрозумів, що побут Ясині в Ставищах, її мовчанка, мимохіть пірвані зв’язі пособили його рішенню — дуже не в пору.

З наглим роздертям серця він з’ясував собі аж тепер, що між ним і Ясинею нема вже нічого спільного на світі. Тільки одно могло б йому привернути шану в її очах, зв’язати наново, тільки одно...

Між тим це "одно” було немислиме,— не тільки те­пер, у час гибелі права, проміж клекіт міжусобиць, але й давніше, за життя покійного владира, торговельна ви­права степом без відділу правильного війська, а то, бува, і княжого проводу належала до сміливих предпринять. Са­мому ж, тільки з гуркотом слуг, верстати степ у дорозі домів, де другу купецьку валку у повороті з набором у такій порі зустріти зовсім трудно,— являлося легкодушне й небез­печне.

Впрочім, у Юри було важне батькове доручення: провідати — нехай що за високу ціну — тайну нового ге- матінону, власності славного грецького золотара, який вироб­лював непрозору скляну масу у величавій, досі небувалій червоній красці та примінював її до мозаїки і розкішної посуди.

Оці ж вази зі скіфами та фінікійсько-грецькими взорами, родом з чорноморських факторій, продавані у Галичі на вагу золота, не давали спокою Коливановичам.

t ще треба було у ткальнях Тессалоніки роздобути і про­ворно привезти домів сувій золотоглаву найвищого сорту, який вироблювали тільки. для понтифікальних імператорських риз: на темно-багряній основі — золоті візантійські вірли з вінками у дзьобах. Обійти чуйність цісарського монополю і перекинути дорогоцінності через ме­жу держави — було завданням, якого романтичний бік дода­вав принади далеким дорогам і снам у росах, з обличчям проти неба.

Юра згріб підборіддя з русим пухом над губами, пожалів себе:

"Життя — гомінкий будень, в Ясині ж воно — вічне свято. Кожна згортка її стрункої сукні сяє здалеку культом речей неледве релігійним. В хаті у Словита разом з черво­ними гвоздиками на вікнах цвіте пахливий спокій, від якого глянеш — каламутна вода хрусталем взялась, а сонце з білих стін не квапиться за діброву. Прислуги ніде будьто не видно, але кожна робітна пора схоплена завчасу. Бо дім як повна чаша, а чижми Доброніги ходять лиш по гладкому. Невже ж такий спокій годен родити гроші так само, як їх згрібає в скирти сутолока? Як гонитьба, далекозорість, увесь хист ста­рого Йова Кол Ивановича? Ледве.

Ось треба було виправити Юру в дорогу,— попри нього слуг, дорогий набір обійти, предвидіти все, запораїти від харчів до ліків, від постелі під кожну голову до подвійного одіння і взуття. Правда, дім гудів, як улій, але як все про­думано, як завершено без догани!

А прийде осінь, з сіл, де батько позаводив не сади — ліси яблунь та слив,— тягнуть валки з податтю, з овочем, і треба його як стій на всякий лад переробляти для дому і для світу, а все те обраховано, доцільно і скоро.

Чи виручила б коли Юрину матір-дбаху вдумчива Ясиня? Чи стала б з бойким розказом над ватагою слуг, над казанами, де димує голуба арома,— як треба невістці купців? Ні! Вона мрійниця, озеро в глибинах гір, де уполудне бачиш зорі ночі..."

Ще думав, як звідкись нахлинуло питання:

"Чого це у Галичі, віч у віч з Ясинею, цей бік речей ніколи не зарисовувався так остро і чітко, як тепер?"

Може тому, що Юра належав уже далині? Довгенько вже пахне риба над степом, величні води близько... Дніпрові по­роги звиджуються у снах, веселий гамір купецьких жертвоп­риносин на Хортиці¹² причувається ухові у звучній глуші степу... Повз берегів Понтійського моря до Царгорода як рукою подати!

Сон якраз торкнув злегка повіки юнака, як у тишину впав нагло високий оклик вартового:

— Каравана!

Що жило, схопилося з місця,— міг же вартовий навіть із своїм яструбиним зором помилятися у сутінках цих хмар, цих трав... Кожний допевнився у свойому оружжі, у мечеві, копії та стрілах,— уся ватага заняла оборонне становище внутрі чотиробока. 1 тоді над голови коней викотився слі­пучий диск сонця.

А там шляхом зарудів від здвигу возів, що повзли одинцем, круглими поворотами, як здоровий вуж, що від ситості пе­ревалюється з боку на бік,— плахти вощанки верх скирт набору сліпо відбивали світ дня, багр сонця, і мана була повна.

Аж через хвилю від цих високо навантажених возів відділилися фігури людей на конях, з сагайдаками верх пліч, у вістрях списів — іскра, як блиск грому.

То Юра одушевлено скочив між своїх і скричав:

— Позір! Вози вспять!

Переглянулися, хтось спитав глупо:

— їхати далі?

Не відповів, але його серце співало:

— Вертати... вертати...

Тільки тепер він прислухався ще раз до голосу парубка біля возів, і лице залила жага, гей ударукритої з головою, з кованою скринь­кою для цінностей у виді п’ятибанної церковці на руці, зійшла бистро з кам’яних сходів. Жінка вела біля колін хлопчика, а цей вередував. Не хотів ні раз із нагрітого лігва, з безпеки.

— Ай, коник мій, я хочу йти з коником,— заплакав пристрасно, впер п’ятки у пісок стежки й приостав.

— Не личить князеві говорити пустого,— шепотом стри­мував Аклан.— В‘аш коник у мене в тайстрі, попоїв травиці і спить.

Пішли. Фіртка, що вела в сад, подалася з протяжним скрипом, який ніби розірвав чиєсь життя надвоє. Листя мас­лини засвітило здовж стежок власним світом, сивим і рясним, як наглий дощ. Яблуні зітхали: шелесне суха гілка, птах спищить журливо, із шкалубини тевкне об землю жук, до безпам’яті упитий сном. Скиба, мокра від вечірнього дощу, пахла з усіх сил. Вона ніби оксамит всякала шепіт ходи, шум риз.

Княгиня пошпотувалася. В один раз корч терносливу зачіпив бойко рубець її завої, немов останнім зусиллям на землі задержував...

Поражена враженням, сплакала внутрішніми слізьми.

Аклан йшов тепер опередь неї, вів.

У цей раз небо поблідло злегка від пливучого за хмарами місяця й занавіса тьми розхилилася, ніби тихі двері. Білий посвіт упав на верховіття. Старі улії, витягнені в три шнури попід галуззя, замаяли хилими острішками, поміж них побіг місячний промінь, от як стрічка, пущена між пальці.

— Тут... — заговорив пістун.

Він з силою відпер якусь ржаву засуву,— вузькі, одно­крилі воротця в залізі з вагою подалися вперед. Потрійний перстень валів, наїжених високими грізними смугами, зари­сувався, як хребет дракона серед скоку.

Нічний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дур­ман, той самий, що під плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся.

Оп’янів доразу, затужив, будьте під лемент сопілки:

— O зорі білі, черленобокі! Стада гойні, окрасо мандрівок! Роде, розмаю, лисе сонних веж! O ночі, якими дише Чолпан, зоря порання!

Душа бродника окликалася ще на далекий плач споминів, тугу по донці-красуні, коли тихий призов із гори, щорох осиписка й двоє діточих рук, простертих до нього з владним довір’ям, вернули його дійсності. Провергся раб.

Тим часом вал, вкритий колючими травами й свербивусом, двигнувся перед ними ще раз і ще раз. Важкими стопами, проте чулими до болю на кожну вижолобину, заслухані у ти­шу, ще виразнішу крізь дзвінкий крик серць, збігці сходили по відшибі наскоси. Настирливе плетиво бур’яну, ніби широкий невід колихалося під ними,— засідки накопиченого каміння будували химерний лабіринт, пастки нор, де, як котячі очі, наїлася жовта грузь, навівали байдужність на все в світі.

В одній з хвиль княгиня пригадала, що ретязки від кладі з воском, від скринь з полотнами лежать у кошику з шитвом у діточій одрині,— не зараз віднайде їх там, кому^ треба... Непокій, як мрачний вихор, облетів її серце ще завивніше, коли згадала старуху Нонну, напівсліпу гладильницю цер­ковних стихарів, якої устами вона молилася, коли у самої серце було порожнє.

Треба було оставити їй жменю срібла, дати сувій рядна на рубаття, шубку хоч яку проти зими... З глибини болю, неледве матеріального, виринув іще перед княгинею велич­ний лоб пса, смугнастий, от як лик тигра, строгі очі в ян­тарних блисках, у сяйві відданості до смерті...

Кого з черги обдарує він своїм очаруванням людиною, цей вітхненний друг покійника, радісна тінь дітей? Кого?

Здавалося, йшли так всю ніч, і було дивно, що рання зоря ще не сходила.

Самота розкинулася тепер на всю ширину ночі. Хижа проскурниці Чайки, наряджена місяцем, спала під крилами рясних груш. Об ворітця оперлася, аж лягла на ній грудьми, мов серед глухого ридання, дівчина у чільці,— косонька розтріпалася...

Ні,— це тільки купка огняних мальв, збитих оноді бурею, клонилася на тин під вогкий легіт ночі, колихала корони в сріблі...

Обійшли хату здалеку, прямували в дремливі тіні вули­чок, у глиб старого міста. Крислаті житла купців, оглухлі під зеленню, спали найкріпшим сном,— без снів. Недавно здвиг- нений, білий, як облак, Іліїнський собор виплив проти них прекрасними світлими сходами, ніби дорога в небо. Мідяна брама сяла сонним плесом, на кольоровій стяжці шиби сивий кінь рвав із копита в казочний світ, а їздець, вигнутий в скоку, як ялиця за вихром, пер його боки срібними залізцями. По склі блукав самітній промінь,— освітить, бува, на хвилю шовковий жмут гриви в уплітках, руку в залізі з копієм, гранчасту бороду воя — й спочине... Знову майне уверх, запалить кичку білих пер на шоломі, зрум’янить теп­ло вістря копія й згасне...

Пробігли мимо, видовжені тінями, аж ген, на Воскресен- ську нивку, за старомніський сад...

А там Птичий торг, виметений охайно, от як тік під неділю, торчав іздалеку туманними видивами спертих у коз­ли столів та ослонів, ще й вивернених горі дном великих кошів із верболозу. Станичка міського провірника мір і ваг заперта наглухо, присіла на середині, ніби хатка на курячій ніжці, що от-от закрутиться довкола себе.

Мелькнув круглий, як вежа, захист стольного правнйка, що пильнував висоти цін, ходив із княжою хартією, клав око на всі міри й ваги, ще й контрибуціями карав чужоземного купця, який торгував без дозволу...

Як привиди, увеличені ніччю, чорніли спуди, звіси, ста­вила...

Ще дві-три улички, призадумані над собою останком по­лохливої мрії, і стіна градна, як чорний хітар між затишною безпекою життя і невгомонними вітрами далини, винирнула перед збігцями, спинила доразу.

З лисячою бистротою половчин посунувся здовж муру, зашарудів долонею по камінню, а тоді схилився і поліз зі своїм тягарем у діру градну, підмиту дощами, вишарпану кігтями купи вітрів і ніби оставлену руїні. Тепер кинув ку­дись перед себе доску, добуту з могилки хворосту обіч, важко дишучи, десь там краями закріпив її та опинився по тім боці рову, на прикрій горбовинні, лицем у лице з розгодайною пусткою ночі.

Вийшли на биту дорогу, як у похміллю. Прямували на північ. Два велетенські ясені стояли серед піль підгороддя, намічували шлях у голубій тьмі.

— Хтось креше вогонь,— заговорив Аклан.

Іскра одна і друга зачеркнула коротку лінію, згасла. Пе­ред княгинею стояв патер Рафаїл, спертий об кований віз. На рамені вкруг пояса чорнів здалий меч. Коні порскотіли.

— Крайній час, пробіг! — вистогнав монах, розтрясений, гей трепета.— Діждемо так світанку.

Але княгиня з різьбленою церковцею на руці і сонним хлопчиком біля колін, смертельно бліда, готова була верта­ти. Стопи її горіли, зір засувався райдужним куривом, ніби від отрути. Куди це вона вибирається проти ноченьки сум­ненької? Слідом крові? Вклонитися порогам, звідки гря­нула тисяча булатних у груди князя — грізної мови? При­битися до чужого столу й не знати собі там місця? За­мість кількох десятків сильних ворогів мати їх круг себе без числа?

— Стій! — крикнула гостро до половчина, який хотів покласти спляче хлоп’я на м’яких шкірах унутрі воза.— Не кортить мене на цей хліб, Аклане! — вибухнула сердито у пристраснім знеохоченню і болю.— Вертаймо!

Певність, що через яку годину могла б покласти діти у тихій одрині з тим кущем білої кашки перед вікнами, а ранком видати пряжу служебкам і сісти за золотою гладдю єпітрахиля для Іліїнського собору, видалася їй чарівно про­стим виходом із фантастичного пережиття.

— Що ж? — глупо пробормотів посірілий монах, не годен одоліти жаху.

Він зовсім охляв від цеї несподіванки, хоч кожна жила палала у ньому, як огонь під суховій. Хижа утома затис­кувала і розправляла його тремкі пальці в суках, як дерево. У горлі застряг високий спазм, серце сурмило тривогу. Ще трохи, й лакома щока стане літати, як у дикого кота на вид розгойданої на гілці тетери.

— Ось і край виправі,— сказав із ненавистю.— Здається, алярм у городищі.

І справді, з вежі удруге вже вилетів протяжний свист, окружив приспане Старе місто.і, як камінь з пращі, впав збігцям до ніг.

"Ось як виглядає день, побитий зловіщим дожиданням! Ось як сон, затроєний муками непокою зі скритовбийцею за дверми!" — подумала останком сил.

— Друга обміна! — крикнув, нюхаючи повітря Аклан.

Поривчастим рухом княгиня увійшла на ступінь, скочила під полотняну укриву воза й зайняла місце. їй квапно подали діти. Поцілувала їх з чуттям,— для них, для них вона готова на герць з долею!

Сталося...

Аклан усів миттю напереді побіч монаха і, дрижу чи у собі від солодкої знемоги, вітав далеч одноманітною піснею чужої душі:

— Роде, розмаю, лісе сонних веж! O ночі, якими дише Чолпан, зоря порання!

Коні пішли, як змії, учвал.

ЧАЙКА

XXVI

Чого стала, моя донены$4? Чи попалась у неволеньку? Чи хміль, дочко, чи хмелиночка. Маленькая та дитиночка?

З нар. пісень

Похилена над діжею, жовтою, як віск, у білій платниці, завузленій над карком, Чайка сіяла муку на розчину і роз­думувала, як то там матері тепер на нових місцях?

Вістовський пекар, з яким вона зв’язала нещодавно свою судьбу, заробляв добре, а літо — жниво для крамарів. От вони їздять, певно удвоє, проміж села, з повним візком печеного, солодкого і солоного краму,— коржів, завиванців, медяних серць, ще й ріжкатих баранчиків із овечого сиру, а за ними юрба дітей, дівчат...

Який підвечір у росах! Над деревами попал неправдо­подібний... Хтось ніби окликнув її ім’я проміж сад? У дале­кому голосі яка спрага! Серце Чайки усе напоготові дзбано- чок води подати, та пробіг! Спомин у кучерях і бігацьких оксамитах, Байдук?

Ні,— тишина.

Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось роз­горнулася в один раз стежка на простір, дорога бита, як стріла! Новенька діжа на трьох ніжках, накрита ряденцем, де тріскають пахливі дувки, це той хід у світ, це будучче з веселими бровами! Всі церкви й монастирі братимуть про­сфору від неї, як брали довгі роки від її матері... Придбала величавий кіш, скатертину з пітрицького полотна,— до того задумала нові коржі, дивні смаком, за якими питають уже скрізь... Гладко зачесаній, з косами високо над чолом, у цьому доброму уборі,— з давнини, хіба ж її доведеться стрічати щодруге між людьми, як усміх і прихилля?

Коли б тільки не ця пустка довкола, де, здається, шепоче одно дрібнесеньке серце, хоч дзвонить тільки її власне! Як радісно була б ділила свій хліб з найближчою істотою, що її дев’ять день тому винесено на рушниках,— геть! Для чого ж не ждало обновленої долі та обсипалося з рожаним квітом ураз?

Цить... Шелеснуло... Блукає...

Душка ходить по стебелечках, що розкинені біля рівно вимащених челюстей, ховається у сирий віник, скрипить проміж різки... Торкнула на ослоні черепок — тарахкаль­це,— вже під стелею, аж легіт вдарив об Чайчині вії. Проміж зілля на покуті блимнула як біль: на головці шапочка, ви­шита коциком та розмальована сухозолотом... Або ж мама забула дати грошик у пазушку, якщо трафиться скрута,— там? Не встромила ж голки в рукавець, а крашанки хіба не поклала край правого ушка?

Чого шукає,— чого?

Розвела малі руки й наслухувала, коли у відповідь залу­нав тихий плач десь із вершка дерева, що нахилило одну вітку у саме вікно. Через хвилину біла кулька сковзнулася проміж листя вниз і сіла, отрясаючи дрож... Це було котя, як дівчинка у білій сорочечці з чорними закруцьками побіля вушок, ніби тими малими кісками, звиненими цупко в кру­жальця.

То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, підійшла на­вшпиньках, обходом, і закинула рам’я на тепле тільце, на білу шубку, що з муркотом присіла на підвіконнику. Укрила в обіймах живину, наткнулася на вутлі реберця, доглянула язву на одній лапці...

— А ти ж маленьке, а ти ж... нічиє... потру чуване людсь­кими ногами! Ти... ти моє дитя... в котячій шубці!

О, приблукана утіхо! Дев’ять день сьогодні, як вснуло маленьке навік і завтра вже не мало б права до хати і до колиски, а ось душка не забажала у вирій, і глянь! У коти­кові муркотить, у безбатченку...

— А ти ж маленьке, а ти ж... нічиє! Моє дитятко в котячій шубці!

І побігла, як ібіль, поблідла від враження, шукати мисочку з квіткою, загріти молоко, коли висока тінь майнула на стіні проміж сумерк, червоний під новий вітер, молодий.

А стежкою, садом, хтось то ставав, то йшов... Квапився без оспіху, винуватець...

Згодом поклав руку на засуві дверей і довго припочивав, ніби на ньому оперлися не пальці, а чиєсь знеможене серце.

Мабуть, пошпотнувся об розбитий "за всі голови" похорон­ний глек біля порога, що лежатиме там ще до сьогоднішньої ночі? Доглянув у вікнах жалібний дев’ятиденний перевіс, взірчату крайку з-над колиски.

— Чайко, забудь!

— Я забула.

— І прости.

— Не прощу.

Мужчина в оксамитах не переступав порога, опирав чоло об одвірок і дихав важко... Оповідав, як її звид з ямочками на щоках, довгими брівми і жмутом волосся, що сипко гой­далося понад ті брови, не дає душі його спокою.

Її рам’я, обперте об його плече, поклало б знову дійсну ціну стремлінню, а так нікому немає діла до Байдукових невдач і насолод, до самоти, як їдь, понад все...

Із пітьми брів очі золотара жевріли, як 3rap— у згорт­ках,— це від людських очей.

Монах, що воював сарацинів, плівся осторонь з облесним осміхом, ні трохи не радий постоєві, хоча сам тремтів унутрі від сирого лісового паху, від дощу...

Поки напоювали дітей теплим молоком, чернець придбав вигідне місце проти печі, пару разів іще стріпнув із себе нічну 'дрож, боровся хвилину з мусом не в пору, а далі склонив обличчя з перконосим профілем на обі руки, про­стерті верх стола, і вснув, гей ботюк,— доразу.

Молода кметиха слухала слів княгині, оправдувалася: одна кліть, гостинна, і то якийсь чужинецький духовник ночує в ній звечора, ід Галичу, править, тече... он його коник, смо- люх, як він сам!

Розвела руками, пішла.

— Гляну я, у якім порядку наші гніді, випряжу, досиплю сінця сердешним,— турбувався Аклан, що жив кіньми від колиски, коли колискою можна назвати плетений ворох, щось уроді сіті на рибку, в якім носила його на плечах його косоока мама, пелеханя.

— Заспокійтеся, Аклане! — зупинила його княгиня.— Коні мають що треба, припочиньте самі!

В цей момент двері обіч ©творилися: молодий ще духовник з переломленим хребтом носа, зоркими очима й бородою, як галка, в пояс, станув на порозі. На його грудях жеврів роз­золочений хрест,— перізка, відшита шовковою гладдю, ви­ноградом, високо опоясувала бедра.

Стояв і слухав.

Де це він чув уже цей голос, такий самий м’який та владний? Коли прошибла його насталений слух та сама ви­сока нотка жіночого слова?

"Заспокійтеся..." — повторив мимохіть оклик незвісної мандрівниці, у роЗшуці за. згубленим епізодом.

"Знатно радо!"... — прошепотіла вірна пам’ять.

З’їзд у Сяноці, так! І він на зборах, язиковід!

Чужинець переслонив очі від несподіванки та глядів проміж пальці на монаха у чужинецькій рясі — цис- терсіянина чи темплярійця, побитого сном, як стебелинка градовим куривом,— на дітей гладких, гідно вдягнених, одно в раменах косоокого пістуна,— врешті на молоду маму в голубій вдовичій завої під бурнастим окрилом, до- рожним...

— Одрина свобідна... — сказав вічливо.— Хіснуйте!

Не витерпів:

— Можна вам стати чим-небудь у допомогу? Скажіть, пробіг... Впрочім, я майже певен,— ви Романова княгиня?

Голова в завої похилилася легко, засвідчила правду, уста були здержаніші, не виронили слова.

— Ab мене, великий боже! — грамота до вас від мойого короля, боголюбивого Андрія. Я супроводив його, бачите, у квапній дорозі на Бардуїв і Телич, верхів’ями Теплі, Висло- кою й Вислоком, а там ми й розлучилися, він — на Волинь, а я з оцею грамотою — у Галич, до вас.

Поліз за пазуху шукати, але рам’я чогось зупинилося опівдороги:

— У вас, милостива княгине, немає нічого, — (він оче­видячки мнявся),— чим закріпили би ви своє право на оцю високоповажну грамоту? Відповідаю своєю особою.

У рум’янці несподіванки, у якій прочула радісні двері з круговороту тривог, княгиня сягнула по п’ятибанну кедрову церковцю з клейнодами і добула діядем княгинь: це були нанизані на дротики золоті гранчасті таблички з обликом ангелів і Христа у водах Йордану.

О, як солодко лелів червоний камінь у сріблі! Як достойно горіли краски у жженій емалії вкруг чільця!

Язиковід із Зуста сказав у побожнім схвилюванні:

— Йду, як бачите, на блиск анфраксу і находжу його! Світ рубінів вні риз сіяє...

Чернець із Польщі згомонів щось там крізь сон, проте захропів знову.

— Хто цей? — поспитав цікаво посол Андрія.— Яка мам- рота! Що він там плеще?

— Лєстьків вірник, Рафаїл, у Краків нас проводить.

— І треба ж случаю! — сплеснув у руки духовник.— Зустрів і справді дарована небом!

Тепер він, не гаючися, доручив княгині грамоту, що її беріг унутрі теплого зрукавника під рясою, зашиту в паво­локу.

Це був прямокутний зверток пергаміну з десятком різнокольорових печаток із живиці, закріплених на узлах із шовку продовж ширини тексту. Як поганські біжниці на роз­путті, кожна про себе, з островерхами,— так наївно й про- столінійно торчали букви королівської грамоти з мальованої під блакить основи пергаміну.

Текст звучав:

"Йду на Володимир, ізсічу Лісконогого, озму град тобі. Течи ід Волині со чадом".

Слідував підпис Андрія, не підпис, впрочім, тільки його скорочення, найбільше істотний зміст королівського імені. Він був замотаний в гущавину фантастичних кругів і майже незрозумілий для ока профана.

— Правду кажете,— засвідчила княгиня,— стрічка даро­вана небом. Світло у тьмі!

Вона взяла весело пергамін, збирала прожогом дорожні статки. Акланові доручила вдягати дітей: поспіх і тишина! Новий уклад подій виявив одно безсумнівне:

— Андрій йде на Володимир з власною метою на оці, стара зарва з Лісконогим не дає йому спокою. Коли ж Андрієва мета для неї — поворот до Мстишиного гнізда, коли вона — передача батьківщини її дітям, не час на ватування! В погоню за моментом!

Чула, як кріпне в пориві завзяття, як гартується її воля для перемоги, і уперше в житті вона зрозуміла другий смисл Романових стремлінь, відчула всю власну силу, притаєну й не видобуту. Нею вона пробиватиме наново шлях досягнен­ню покійника, що лягло в руїну: сполуці земель, об’єднанню народу.

— Що вдієте, княгине? — заговорив з шанобою язиковід.

— їду на Волинь,— відповіла просто.— Ви ж як?

— Повертаю на той бік гір, мене ждуть. У Лелесові тепер сиджу, мніських реформ ради.

Він вказав ченця, прихиленого в знемозі над столом, і засміявся без голосу, одною біллю чудових зубів.

Княгиня осміхнулася й собі та поклала золотий гріш під пальці Рафаїла, витрат ради...

Дощ стих, блимнуло сонце. Прояснилося через хвилю, ніби в день свята. Як далеко вслухатися в гомін поранку, щебетали чечітки, синиці. На болотечках, на бовтах тепло курилася вода, вона світила пасмугами проміння проміж не- забудьки.

Втікачі повміщувалися у глибині воза,— на кедровій скринчині, перевитій парчею, княгиня обперла малі ноги.

Аж тепер Аклан віднайшов себе знову,— він з насолодою ухопив віжки.

Вдарили з черездорожжя не на глітний Звенигород, тільки на Бузьк, куди потихіше.

ДУЖЕВА ЧЕЛЯДЬ

XXVIII

Видно того ленника Кінець полонинки, Як розчесав жовту косу Аж до ременинки.

З нар. пісень

Буря вимила листя, вичесала трави. Зелень забіліла підбоєм уверх, ніби стружинами світла проти неба, глибоко­го, як індиго.

Дуж відітхнув з пільгою й наслухував, тоді розхилив корчі понад дебру, завалену трухлою тлінню ялиць.

Тічня супів скричала упротяж над тілом мертвої лані, відтак упала знову на свою ласу добичу і роздирала її з диким лопотом крил. Над ними кружляв орел-короткопазур з груддю, сплямленою соком афин, мов живою кров’ю.

Він вимарав пір’я, мабуть, тоді, коли падав на ящірки й вужі в гущавині або коли шарпав тетерю, ситу афинами, як хлібом.

Мутний зір стервників осунувся у жорстокій радості гли­боко під повіки, з носових ям струїлася слизь. Червона су­конка лані лежала під ударами клювів, от як лахміття.

У цей раз нутро землі згомоніло стоголосом, горами стряс грім. Праворуч Дужа прокотився в дебру циклопічний блок каменю і вкрив собою і супів, і ланю. Тільки ярко-червона пляма на обриві скелі засвідчувала лісову трагедію.

Аж тепер Дуж відчув, як невимовно сумно й суворо вкруг нього. Він спустився уверх ходом легким, як танок.

Гори, на яких чорні смереки виборювали собі з розпукою місце для життя, двигалися оперідь юнака, як скам’янілий похід градових хмар.

Ще далі дерева зникли з овиду: один тільки червоний бук ліз невсипуще вгору й сік мечами коріння сіро-жовті зорвись- ка скель.

Висоту слідно було по чудово легкім повітрю, по дивних лініях цвіток...

Ковзькі стежки обсновував жереп. Де-не-де перехрещува­лися сліди вепрів, медведів та рисів, як лісове письмо, до­ступне вибранцям. Дуж розумів його і коли глядів на зміст знаків проміж коріння, розгорювалося його серце: він бачив гибкі ноги звірові, ікли з хижим на кругловині, очі, п’яні з жаху й ненависті, живий карніоль посеред тьми.

Ще смакував насолоду ловних споминів, коли знічев’я дрогнув і став,—на відшибі торчало фантастичне марево, ні, вежа з костей, вишліфованих до білої іскри, як зеркало. Хтось двигнув її в чолобиття кровожадному ідолу старини? Ставив як забороло щезникові у жертву, нікому не зро­зумілу?

Дуж глядів: крізь ребра й щелепи мерехтів лазур і світло. Плутаниця перлистих росохів завершувала цей несамовитий ставник, ніби варварська тіара. Йому бракувало тільки крил для того, щоби уявити з себе кам’яних грифів, які стають дуба на церковному архітраві.

Дуж підбіг великими скоками,— перед ним білів дивогляд уже без тайни. Глибоко трагічний, завмерлий рух образу вчинив юнака будьто очевидцем давно минулої події: два велетні олені вдарили на себе гіллям рогів, закарлючками старих корон і заплентали їх в бою без рятунку. Місто йти вперед для того, щоби увільнити себе зі злощасних пут, звірі шарпалися все набік чи вспять і так погибли з голоду, об­перті об себе грудьми в останнім зусиллю утечі.

А небо пекло: страховинна гірська тишина царила на ви­сотах, і Дужеве серце, змалку годоване самотою, помертвіло від враження. Він не йшов уже, тільки біг до своєї таємної мети, а за його п’ятами сипалися кудись у бердо тріски каміння й чорний вулканічний пісок. Задума-полудниця з блідими від спраги губами зачіпала руки у срібних серпанках об юнакове плече, осотувала добичу, осотувала...

Дуж окликнув далеч зриваним голосом, і незагодя з гли­бини просторів прибіг такий самий оклик, веселий до дна душі. Він плив у довгих перегуках понад пустинею, як вітхненно простий привіт. То юнак-чорнобривець скочив униз, гей козел, і біг йому назустріч одними пучками пальців, увесь замінений в ухо.

Краєвид, мов обернений лист книги, виявив тепер зовсім нове обличчя: глибоко унизу сліпуче зеленіла полонина, одним боком сперта об химерні чотириграни скель, яких площини вкриті були фігуральною орнаментикою, ніби на­могильне каміння або чолові стіни розваленого чертога олігархів. Може, це було колись гніздо заточенцю в горно­стаях, вождя рабівницьких чет, голови МНОГОЛЮДНО! задру­ги, звідки на протязі століть вийшов рід князів-пастухів? ї вони пасли тепер маргу на спохиллях свойого родового гнізда?

Може, тут були криївки втікачів, що попалили свої ха­ти, готових дружитися з чорною землею, з зеленою му­равою? І, мабуть, вони в розпуці за дорогами до слави й смерті чеканили слід своїх дужань з судьбою в камінню й стародреві?

Тепер ватаг, коли штрикав край потоків на доли, до че­лядини, каменю й дереву доручував сторожу над пастушим таланом.

Он він, пізній нащадок дикого витязя, стоїть проміж чор­них смерек, біля першої з черги колиби, звідки по цвітах пливе лай пса... Засмолений як крук, жовтокосий, у широкій мазанці, зі закоченими уверх рукавами, з піднятою над чо­лом долонею, з якої ще капотить жентиця. Будз виплескав білий як місяць, кругленький...

— Здоров, брате Ждане!

-г- Гаразд, Дуже, як ти?

Обнялися, Ждан вів гостя в колибу, стелив манту поверх чатиння, клав на миску пражуху й сметану, жовту, гей перстенець.

Дуж сміявся:

— Будеш самий не ївши,— ти також не маєш поля й не садиш, як і я...

— Звір, коли ходить, то їсть по лісові, що назначене, і ми так само.

За шатром весело розмовляли. Дуж глядів, як на царинці плиска миче слухняній овечці смушок із голівки, слухав проміж їжу:

— З медведями, як із людьми,— однаковісінько... Є тут такий, у Прокши на Ігреці сидить... Наметав раз цей медвідь колоддя на зимівлю, ляг. Увесні, ще зарано, пішли вівці скубти порохня, то пастухи найшли медведя, а він зі еону, такий слабий, з вітром валиться. Взяли його за під боки, вбрали в холоші, в петак, ведуть. Привели під колибу, він зачув воду, замугикав, а ватаг у крик:

— Не давайте води, бо силу дістане, овець душитиме!

Подумав, змилосердився:

— Будеш, місю, вівці красти?

Цей крутить головою: ні!

Відтоді, йдуть вівці з кошари, він за турмою,— верта­ють — і він, гей пес, вертає,— вже до тої кошари сім літ ні інший медвідь, ні вовк не приступив...

У той раз із угла колиби принісся стогін, забіліла рука в повійках:

— Води!

— Молодяк якийсь нездужає?

— Ні, йно лісна приходить ніччю, зове... Дівчину оставив на долах, збанував, думав тільки за неї, але, чим далі, відчинилася йому гадка. Ця до ворожки,— знову його йми- ло. Хотів себе забути,— ходім, каже, у верхи,— де лячно... А вийшов, млів, так було страшно! Над головою хмари же­нуть, а внизу вода люта, аж синя... Ніччю приходить лісна, в любу дівчину перекинулася, зове... Руку в огонь кинув, збоявся іти, обпік. От вчора чую, всю ніч говорять зі со­бою,— з ким говориш? — Мовчить. Цільнув я з пращі до нявки... *’

Дуж з кривим осміхом хитав головою:

— От на що пропадає людська сила, тоді, коли кожне дерево в Карпатах повинно славитися тим, що за ним рятівник рідній країні!

Ждан зам’явся:

— Сталося що?

— З Києва наїзник суне, пожарами дорогу мітить! Декілька день стало між ним і Галичем, здержують над Серетом, опівшляху... Вас треба мені, як хліба! Піхотинне чорнолюддя є, та кіннотців дасть біг... Запорайте по горах, щоби в той дух йшли... А то колись мете говорити: була ватра, гріла та й потахла, нумо у попелі буком гребти, іскри шукати!

— Гаразд! — весело уповів Ждан.— Нехай легіні трохи по долах бескидують!.

Він з охоти затягнув пісню, якої метр, ритм та напів пригадували журчання потоку. Йому через хвилю відповіли чітко з другого, третього, четвертого верха...

ЇІісня дзвонила, гей скок водопаду.

Видно було, як співці кладуть сіно в пластинки,.вершать, а тоді стоять чорними сильветами проти неба, ніби велетні, що ждуть чогось...

А Ждан не гаявся, зібрав хворост у три могили, осторонь одна одної, вийняв із-за череса, зашпинькуваного міддю, невідступне кресало й векелію, піджог. Kyp повз по травах, сивів, а тоді стрілив під теплий сумерк, як трираменний огневий сигнал.

— Під Галичем є урочище, Відун, туди текти на конях з луками, з бардою, корж у тайстру, буката будза, годі. Проче у мене на руках.

Подумав:

— На Купайла, відай, поспієте усвояси.

Ще говорив, як праворуч, там, де шафір розчолин розв’язувався в лагідних спохиллях, заграла огнями потрійна ватра, червоний пал облетів царини, став.

Ждан осміхнувся суворо:

— Улас.

В цю мить зачервоніло далеко ліворуч, іскри жужжали там, як чмелі.

Ждан уповів удруге:

— Скакун.

Ватри горіли одна по одній, широком вінцем вкруг гір, а Ждан вичислював чимраз скоріше:

— Чудин.

— Мовчан.

— Забор.

—Поглод.

— Стривігор.

Повернув ід Дужові смажне лице, мідь:

— Завтра, поки сонце здійметься он там, над Білою Ко­билою, прийдуть по моє слово. Не токмо що в твоє Бідунове урочище,— до самого Перуна в гості відповідні... Хлопці до набутку!

Дуж облегчено приляг, підпер голову на розчепіреній до­лоні і сказав з їдцю вглиб колиби:

— А того там... заберіть зі собою!

В тій хвилі з купки ялиць вкруг овечої кошари сковзну­лася хмарка, випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевілих наскрізь, паліла низка світлушок, семи- крапчаток, скрипаків, приспаних блекотом і пряним пахом вовчих черешень.

У якийсь раз звид обігнувся бедрами, як пялун, верх вориння, заморгав смарагдовими віями, мов проміж теплих сліз, і щось крилате, шурпане вшелеснулося в ялівець з головою, ніби в кубельце.

...В глибоку ніч Дужем кинуло з лігва, він провергся в радісній чуйності душі, від враження сили, націленої до мети. Чув себе на верхах гір і на верхах життя. Тоя? Розумів, що її не потребує. Один раз, коли сумнівався, там, біля хати вдівця, у прочуттю майбутньої обиди шукав опори її плечей. А вона, з посвітом втіхи й печалі в очах, заквітчана, мов літня діброва, слухала, як мече в юрбу слова нечувані й цвяхає ними, гей вогнем.

Тепер Тоя не належала більше до круга його судеб.

З цим доповненням сум сплив на Дужа, як блиск. Щось унутрі закупа перезрівало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз або підняти знизу уверх. Сила його шукала шляхів до нової переміни.

Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини, будьто сотні літ йдуть, минають, і він — не він, а хтось величний, в чаплиних егретах, з пірначем, ні, ще не той, а хтось битий на паль проміж шальні вогні руїн,— пробіг, інший знову, в’язнений в казематах, зацитьканий в снігах...

Простягнувся полегки горілиць, впер очі в тьму.

...А тоді — ясноока павутина сперла груди об одвірок і пішла вперед легко, мов по склі. До руки в завійках косами схилилася, цяткастою згардою облимнула самоцвітно, зіницями ніжила, вела...

Писана краля, нявочка!

Рявкнув свист понад кутнє лігво, зимарка загула, Дуж встромив ніж свій у нявчине серце,— і, лютий, впав в імлу, як сніп.

КНЯЗЬ-ЧОРНОРИЗЕЦЬ

XXIX

Ой жніте, женчики, обжинайтеся І на чорну хмару озирайтеся...

З нар. пісень

Під Купальну ніч, як відьми летять на кочергах у Київ на грище, стежі Рюрика були вже недалеко Дністра, один скок від Галича.

Сам наїзник гнав обіч чернігівських і смоленських князів на чолі купи полків у шкірах та залізі. Сипалися, ніби наглий град, грузовиною й пісками, полями, як рута, лева­дами в росах під хмільний спів перебендь, приповідки смішак, лицарську пісню боянів.

Співець чернігівської дружини Ходина їхав поруч кня­зя — велич у невидимій короні, окрил на ньому з багру розшитий під злотоглав, япанчиця з фіалкового шовку з узо- роччям — ковпак із полуміні, з чорного соболя.

Співцеву гуслю, як ковчег господен, везли за ним у KO- лесниці, заплетеній дубовим листям...

Під Микулином поталанило Рюрикові. Галицькі полки подалися та йшли у відвороті на Галич, де була кріпКа точка опертя. За ними весело поспівав Рюрик з червоним, як ли­сиця, своїм сином Ростиславом. Він згадував із самохвалою стару зарву з Романом о Торчеськ, Канів, Трипілля... Кле­котіло у ньому, гей буря, від спомину жахливого примусу, під яким він, Рюрик, коротав свої дні й ночі у мніськім скельнім затворі, скований без ланцюгів одним непохитним словом Мстишиного сина.

Приборканий стопою переможця, коли рука пашіла до месті, як мід, він, бува, читав з розпуки й нудьги у сутінках старовіцького крилоса Видубицького монастиря. Розбирав По­учения Василя Великого, Пандекти Никона Чорногорця й засипляв над Златоструєм¹³ — пард проміж овечок білорунних...

Ликував. Бліде й темне, немов згашене, обличчя сміялося беззвучним сміхом, від якого серце забувало іти своєю до­рогою. І коли похилений на гриву бахмата, всю в стрічках і брязкальцях, гнав в’юнко через Галицькі землі, здавалося, що се змія, готова вжертися у п’яту босоногого.

А хижа чадь, як на весілля, текла вслід йому: буйно гомоніли дудельники на постоях, біля кострів із кіт- лами співали розгульних пісень мандрівні шибайголови і кричали хвалу війні захожі варяги, піднісши уверх око­ване залізом підборіддя, як вовки, що виють проти зоряних висот.

Кощеї, обозна служба й собі безжурно та глупо пирували. Купальна ніч була. Десь там по селах бігли дівчата понад воду топити Купайла, вільхову тичку зі жмутком волошків та м’ятки, з горючою свічечкою проміж зелень, та співали веселу пісню старих часів:

Іде Купайло топиться, А за ним дівки — дивиться...

Хмуроока свекруха оминала колиску з чорним яблуком верх перевіса, розповитеньке онуча, що пручалося там у крику без сліз, і глумливо подавала з порога вістку місячній ночі, людському поговору:

— Ой, люлі-люлі, дитя, спати! Не на роботі твоя мати!

Ой, твоя мати на вулиці, Розводить дівкам Kyпалиці...

З глибини садів, з висоти сільських перелазів відповідала їй пісня невістки, закріпощеної до суду-віку у свекри осуд­ливої та неприязної, у мужа-розтратника та п’яниці:

— Ой, як я маю виходити, Вам Купалицю розводити? В мене свекруха не матінка, Дитини мені не вколише, Мою утіху тяжко лає...

В Купальну ніч, як відкриваються сокровища, цвіте папо­роть, а сивобороді старці сіл вбивають на черездорожжах осикові кілки проти вовкулаків, Галич зловіще насупив старі брови і дожидав гостей — не з хлібом-сіллю.

Наддністрянська долина-звабниця простерлася сивими пісками, емальовими островами лісів, байдужа на все, що не було нею.

А чорноризець гуляв — його гнучка тінь здавалася падати на ціле місто, обведене потрійним валом, палісадою з мо­гутніх ціляків, рівною зверху, як вулиця.

Воно щораз горіло наново від пожежі мідяних кольчуг, списів зі сталі, крилатих шоломів високих...

Крізь вирізи у срібній блясі, що опускалися з його шо­лома на обличчя й шию аж по груди, Рюрик глядів дремливим поблиском очей, як сонце, що викотилося,— криваве.

Його кістлява рука мстила, і перед очима джури, який не вспівав подавати йому стріли, літали багрові різки.

Полудневих воріт боронив Милоніг із Бобрики, одноокий Кмита і оба Хиличі — Лазар і Марко. їх сили скріпляв десяток чорночубих Радивоєвих синів, кушнірський і кра­вецький цехи, сотка угорських лучників.

Сам Радивой, обгорілий і чорний, як огарянин, від поро­ху та поту, стежив пильно за летом каміння — де справив розреготану пащеку смертоносних пороків, дубові зуби ше- реширів та стрикусів, там зараз же позіхала зловіща прога­лина, немов обсмалена громом. І Радивой рум’янів доброю местю, тріумфом героя.

Жара чим далі розсипалася білим пилом, сліпучим, і со­нце, завішене над головами з їдкою силою, розпікало тяжкі скрижалі щитів, сліпучу луску нагрудників, червоні вістря мечів.

Андрій з Болохова держав у лівій жмені стяг, у правій стискав копіє, зрум’янене кров’ю і сонцем. У тисячоголосому роззвуці смертного хропіння, безумної лайки, окликів тріумфу та голосних чиїхсь молитов сторож знамені п’янів, як на розгульному пирі.

Біля Андрія так близько, так вірно, як власна тінь, бо­ролася за честь Галича, за право народу струнка, гей смеря- чок, поява у панцирі з прозорих мідяних спіраль, крізь які мелькала соняшна зелень опанчі. Борець-дітвак орудував списом чи не уперше? Він чигав скупчено, весь замінений в око, поки чорні, жовті й червоні туловища зайдеїв виринуть купою верх бервен частоколу, а тоді бив вістрям списа у саме серце пекла.

Підскок, бойкий, гей вітер, яким він падав аж на край стіни, щоб вирвати з ворожих рук опору й відштовхнути їх, навіки нікому не потрібних, пригадував наглий фуркіт птаха над ватагою хрущів, що жужжать серед листя, а пал рухів, дуже молодий, заставляв декого обіч, тільки не хорунжого, повертати на борця захоплений облиск очей, короткий, як виїмок хвилини.

Хто був борець? Ніхто не знав його.

...Полуднє повернуло із заходу, блакит посірів. З укріп­лень церкви святої Богородиці, де скупчилася головна сила угорської залоги, гнало каміння, мов заливний дощ. Люди вмлівали зі спраги, очі переставали видіти.

Як на те, вискочила з глоти босоніжка, вуличний смільчак з двома жовтими кісками на раменах.— зняла з пліч повного дерев’яного водоноса і, заткнувши в оспіхах крапчату спідничку за стан, підбігла з цинівкою до першого на стіні.

То Андрій зірвав із голови свій шолом з візерунком парда над очима і верг у чиїсь стрічні руки за глотком води. Не зрозумів нічого, коли хвиля теплої крові поплила йому зі шиї на груди, а світ пішов широким перевертом.

Він упав на коліна, аж дзвоном жвякнула мідь на­колінників, затріпотав пустими руками, як на глибині, а тоді повернувся лагідно убік і миттю простяг горілиць.

Прискочили до нього Лазар і Марко Хиличі, заплели ра­менами і волікли аж там, на край стіни, де на Андрієве тіло ждала многота корчавих рук. У цю ж мить грянув кругом крик під небеса, але вони не чули його:

— Стяг! Д’горі стяг!

— Ай! — замахав руками чепурний, хоч у панцирі, ли­цар із франків, Одільон, і спалахнув у нутрі, як ялова скип- ка, від сердитого розчарування.— Ось знову слабке місце! Глядіть, друже Єюльфе, яка нестійна метода боротьби! Удар змістом чудовий, та по ударі — порожнеча... Видержати б до кінця, м’язи в зусиллю, дух напоготові й побіда їх, а вони... Як діти, легковажать ворога! Очевидно, цей б’є, аж тріски летять!

Єюльф, високий, ставний парень у північній зброї, блис­нув оком, як рись, і закляв: стріла Рюрика зірвала якраз кичку з його шолома.

Кинув борзо крізь спечені губи:

— Зі сельджуками було гірше...

І весь замінений в око, потонув наново у боротьбі. Не задля цього він прибився туди, щоби у розслідах над воєнною тактикою Русі лягти головою!

А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грім,— і пер... За­клекотіло на стінах, безліч рамен витягнулося наобум по уронену святість народу, але дарма! Сутолока, ніби без­просвітна метіль, накрила собою все. Внизу ж Рюрик плигав рисем проміж своїх і кричав хрипло, аж кров тріскала з посічених губ:

— На прю! На прю!

Хто це?

Ніби небесна ява у промінні прозорих спіраль нагрудника, ніби той смеряк, що загравою оплив, як золотом, двигнувся над столочений лан людських тіл незнаний герой: він станув навшпиньках одної ноги, друга ж будьте підлетіла вспять на невидних крилах...

Одну-однісіньку хвилю він хитався під своїм сяйливим тягарем, тоді як зі стіни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп, і зараз же випрямився у почутті велич­ного моменту та високо в лазур підніс клейнод без ціни — стяг, подібний сонцю.

— До нас! До нас! — кричали з перших рядів, де видніла прогалина, ніби видерта зубом собаки.

Борець зачув цей зов із нутра тисячі серць, і, як ластівка на свіжу оранку, так він упав грудьми на те місце, де стіна щитів розсунулася нагло, немов дараба на крутіжі Черемошу, і широко роззявилася загуба.

Порожній трикутник, димуючий хмарою дрібного заліззя проміж два скосі блоки оборони, виповнила тепер грізна на­родна оріфляма, як зміст чину понад всякий опис.

У крилатому піврухові борцевих колін, у дівочім під’ємі рамен блиснула вокруг дика краса борні, від якої скосий блок щитів зійшовся верхів’ям і стопив в одно.

Навіть стріла, що шугнула з зойком край стягу і зарилася не в зелене узгір’я, ні,— в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту,— не змінила нічого в суворій силі моменту. Стяг стояв ще одну мить, ніби закріплений останнім в житті хотінням людини, а тоді закрутився довкола своєї точки опо­ру, ще став...

Поки обі русі коси, що виповзли з-під панцира в прозо­рих спіралях, в лицарській хвалі замітали стіну, і повік молоде Ясинине тіло з раною, врубаною в серце, перемай- нуло в товпі, повернене щасливим обличчям проти вечірньої блакиті, понурий, запечений в боях первенець Радивоїв ухо­пив прапор обіруч і скакав похило туди, де ще кричали щосил:

— До нас, до нас!

Навала стріл зашипіла, заревла, стало мрачно, як над- освіті.

У сей жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось- то прозоріший, у зловіще відхилення в один бік грудей, рамен і пліч, впала нагло, як гураган, непроглядна, здавало­ся, Галич — не Галич, а розколихана ярим гнівом буря чорнолюддя. Ринула на конях без шоломів, без щитів, страш­на, як праведний суд. Жвякнули їдко коси, червоним блис­ком вдарили сільські бардини, і глухо озвалися ціпи на смертельному току.

Хто вів їх? З ким прийшли?

Ось він, пружний, гей рись, що паде на цілу стаю со­бак, Ждан... О, як горить це темне чоло під зісуненою взад кропивною шапкою з підвісами! Як скачуть по раме­нах жмути волосся, ніби снопи вогню у розгар пожежі! Як женуть опередь нього потоки народу, воюють коліньми й зубами кожну криваву п’ядь землі — кричать пере­могу! Сліпне сонце від багру капчу рів, гасне небо від шафіру хусток, від крисань у перах джой!

Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпілих рук — побіда їх!

Андрій з Болохова дужався з вічною тьмою — то падав стрімголов з чорними бурунами в одверту пучину моря, то знову віднаходив себе на одну мить, на хвилях світла, в дорозі під самі зорі.

В один мент світло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад.

Як роса чисті, як мова непорочних, заколоколили ко- локільці на вечірні мніські молитви:

— Радуйся, огнений столпе, наставляй сущия в тьмі...

У горенці на вежі замку стояв духовник Романів, Варла­ам, та глядів на ворожу навалу — хмарою зсунулися брови на тяжкі повіки, старець розмовляв з богом своїм словами Письма.

Правив:

— Господи, яко вогонь, що палить діброви, пожени їх бурею твоего! Нехай щезнуть, як вода розлита! Нехай отво­риться преісподня і проглотить спомин їх!

Небо затяглося сепією, майже без сумерків схилилася ніч. Червоно-золота піджога, що на кілька хвилин розгорілася край овиду, згасла — на поля упали вогкі тіні.

Обриси галицького побоєвища очеркали аж по наддністрянські очерети криваві щупальця смолоскипів. Вони розглядали землю, шукали побитих і намічали просторонь, на якій лютував бій.

За ними рокотів грім і тяжко вдарили перші каплі дощу. Наближалася буря. В її несамовитім шумі пропали без сліду згуки кінського тупоту та скрип колісся під раненими й воєнним статком чорноризця.

На ранній зорі, по-молодому, сизою хмаркою пе'реснутій, роздер, правда, мовчанку пекельний ломіт міських таранів, але на зачіпку не було кому відповісти.

З повної груді задзвонили тепер дзвони всіх галицьких соборів. Народ плив товпами от як у Великдень, серед ок­ликів, гомону, лент, співів, мальованок...

Плили із сіл, йшов безпечний гомін, повільний:

— Страшні ж вони, отсі каракалпаки, Господи, воля твоя! Вечором так боїмося, ад пов’янем! А приймемося вечеряти, на потемках тарахкаєм ложками.

— 1 наше село весь день більше на воротах, чим у полі... Як котрий суне, то ми в крик, ніби за свиньми, а жінки — котра на під, а котра крізь вікно, на городи...

Радість розпирала серця, починалися жарти. Хтось га­мував:

— -Гей, а з котрого там села такі розумні?

Проміж жінок шугав на оспігах Єюльфів чура, простово­лосий, кутав лице в обі долоні, гей від лютого болю, та якась бистроока з підгороддя налетіла бурею, за рукав його, зраділа, аж тепер вічним лазуном:

— Курий тобі, німото, а? Селами красти сновигаєш? Ще одна в мене плентається на твій неділешний обід, харци­зяко!

Періщила його зі смаком — хто навперейми — й собі.

В цю хвилю закрутилося, як вітром по рівному: з ревом, сміхом, прокльонами товпа гнала опередь себе жінку, просто­волосу, в парчевій ширинці й жовтих Звенигородських чобітках:

— Ти, зраднице! Ти, вража причепо! Шовком плечі на- ряджуєш за людський плач?

— Така,— з втіхою міркувала Ситничка з Чешибісів,— спідниці підтикала за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада, щоби війна була сто літ! А наша газдиня мала хату й маржинку і всяку розкіш, то її шовки не в диво, нг... Ох, то-сми колись добирала, ба це б, ба те б, а сегонне зблідла-сми, путері нема! Угри нас безпечили, безпечили, а вражий син як увалився, до мар- жинки, до лишали...

возів доступити було гляба, всю працю-смо по-

— Твій талан, любко, довічний, бо на своїй землі си­диш! — правив хтось повагом, як схимник.— За те зайдеям, гей тій піні на воді: забулькотіли й нема.

Так, битий соромом, жалений ранами, по слідах недо­битків, що не дбали більше про нього, обсміяного повік, князь-чорноризець втікав, куди ноги несуть з жаху, щоби Андріїв меч не запер йому дороги, коли не на Київ вже, то бодай на Овруч.

Він пер, ніби осліплий зі стиду, грузовиною й пісками, нетіччю та суходолом, крізь столочені хліби, знівечені со­няшникові гаї, метав прокльони на власний слід.

За ним волікся вмирати його порубаний джура Домавій, вірний до смерті.

шоломи в сонці

XXX

Зберемо женців, сімсот молодців, Зберемо возів, сімсот обозів.

З нар. пісень

Заходові облаки, як сувій золотоглаву проміж соболі, по­над чорнобір. То тут, то там — жатка, зчервонена попа- лом у,тумані верб. Осторонь, кривулькою — потік, при берегах ¹— посвіт несамовитий — течійка крові з чийогось серця.

Он вражий лучник розтягнувся горілиць, руки долонями уверх. Повз пальців бігають мурав’ї, червоні й чорні. Лучник триває посеред зелені, ніби наслухує згару, ще й досі з куривом. Або мріє з усіх сил, приспаний терпким дурманом материнки, від якого хмеліють також мурав’ї. На устах осміх, трохи ніяковий, ніби ухо чує ще досі твердий глум села:

— Гей, як баби заберуть кочерги, то мете і штани лиша­ти!

Ні чечітки, ні синиць, глухе гілля над бовдурами придим- лених стріх. Ніде більця доріжкою, ніде...

Це П’ятидні, над селом двір Товстого. У далечі обриси стольного міста Волині, золотий посвіт Володимира.

Княгиня сидить півлежа у кріслі в коверцях, високий копіт підков, що йшов з нею крізь биті шляхи, не вгаває, кожна думка — це блиск і ритм колісся в лету. Малі ноги у чижмах задертих, як червоні човенця, над головою — низький півкруг стелини, ділений вчетверо, уся ж гридня під трьома аркадами в дванадцять луків, як кам’яні брови. Проміж поля трикутних глибин письмо: місяці в лицях. Кметь у кучмі, що гріє руки побіля ватри, дівчина, що несе квітки, винозбори... Все під старовіцькою склицею, якої тай­ни не знає ніхто.

Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутіжжю тіней верх полив’яної долівки, ослонів під налавниками у жовтих огнях! Прогули страхіття розпучливого подвигу, лігва в незнаних житлах, сни, насуплені недовір’ям... Ще й ранки, коли в трепеті душі стрічала Аклана біля воза, як ладив його до дальшої дороги! Міг же, хоч з тавром, цільнути ніччю зі скарбом Мстихів у степ, у вирій...

O добро, мріяти! Від піль гень, бренькіт серпів, гострених об бабку, якась гребеночка має рукавами над головою, ніби ладиться злетіти над свіжим курганом, над розбитими ме­жами... Співає...

Будьте й не слідно руїн та згару від пімсти Лісконогого, і сонцем осяяні всі дороги, де гнала в крику і крові громова січ Андрія.

Княгиня слухає — крізь недоперті двері два голоси, му­зикою, один матері, а другий дитини:

— Що гляну, донечко, черешень у кошілях хоч жмутком та поменше. Вечір іде, нікому рвати знову.

Чийсь пальчик на устах, голосок із сопілки родом, раз сміх, раз сльози:

— Богиньки з черешнями всуміш, матусю... Підтягне кожна зелену ніжку під себе, нітрохи її. не видно. А тільки ви за двері, щонайчервоніші — навтіки, котра на піч проміж сушеницю, а котра — в комору, у глечик із молоком...

Хтось там жваво порається біля челюстей, хтось вигукує упротяж:

— Богиночки, обманнички, а гетьте на гілля!

Стук-стук!

Увійде Товстий, просторічний:

— Княгине, я тільки що з Володимира, запораїв в’їзд у замок на завтра, як бажаєте. Місто кричить під небо з утіхи, і з усіх сторін текуть люди зі свічами в дарі церк­вам, а рада міста вислала в замковий собор шату зі шкар- латного оксамиту і коня, цілого в шкарлаті. Викочують бочки зі смолою для вечірніх огнів, грища висипують піском, а силачі міста заздалегідь обвивають п’ястуки шов­ковими хустками для завтрашніх дужань об меч, дар сто­лиці...

Обернувся, слово молотом, газдівське:

— Дівко, гей!

Він дав дорогу чорнокосій служебці з вечірнім сонцем в очах:

— З княжих це скарбів — шати вашої свекри, хра­мові...

Служебка стелила верх скринь наруччя уборів, твердих і шумливих, як наруччя листя. А скрині ясно-дубові, а ткань золотом процвітає, на шовку — птахи і гілля, квіти і звірі. Сукні ж, як дзвони,— з вузькими станами, смугнасте сяйво у згортках, ніби від хвилі високих грудей, від тайни минулих красот...

Верх уборів рантухи біло випрані, з мереживом, так чітким, як день.

— Колесниця, мабуть, ід нам жене,— покмітив боярин. Справді, загуло брендяком,— стало.

Княгиня перепрошувала Товстого: від втоми і насолоди спочивком сидить оце самотою, осторонь всіх. Прижмурила очі до півдитинного сміху:

— Скажіть, боярине, чи є ще край київських воріт у Володимирі така вузька вуличка, що коли їде віз, запряже­ний волами, треба тікати у сіни домів, щоби на настромитися на роги?

— Де ж їй діватися, княгине? — і собі осміхнувся Товстий та перечесав рукою чуба над чолом сміливця, у загарі бойо­вих днів.— Вуличка ця сьогодні одна з найбільше відомих із-за ситих складниць і веселих купчих.

— А коли так, боярине, то чи є ще над домами старих Товтивилів поперечка з мальованого дерева, що торчить над дорогою, як дуга над потоком, бо оба доми є, як рукою подати, напроти себе? І чи досі дугою біжить хвостатий лисок із дерева, а за лиском — дерев’яна стая собак?

Хотіла ще питати, але нагло припіднялась в кріслі, вергла думку понад поля:

— Трьох їздців на окруті бору, трьох їздців під штрих, як один! Поводи червоними струнами, а кички шоломів в адаманті, в росі. Триглав, Триглав з чорного каменю, що кинув святий остров і здоганяє життя! Ох, як так коні в’ють­ся, що рвучкі, що грізні!

Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнів: він знав, хто це.

— Так їздять трійцею Мончук, Никифор і Мстибог. Ро­мановы крові волость настяж — от що жене ворогів з їх нагрітих нор!

Ще оклик Товстого гримів під стелиною, коли його на­крило глухе ридання, хтось там упав у стрічні обійми і кричав із дна душі:

— Горе мені, посестро, повік! Мстибог з братами стид прийняв, у голий світ утечу задумав... Рятуй мойого дружи­ну, всіх! Жадаю милості, тригубе прошения приношу...

— Мстибог? — повторив голос ясний, як скло від наглої стужі.— Або ж він чого дожидає вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх голови! Куди ти? Під копита? Проснись!

Тишина, гей пух, глагоїть упадок з висоти надій. Як любо від заграви, у якій вже цоркотять красі крильця віщиць! Чути на обійстю тверду мову Товстого і ще двоголос, жіноцький, тоді змовкає все. Світ, як вода, проміння по береги.

Далечі малими ногами не побороти, мріям — це ігра. І ось княгиня хилить важке чоло під уплітками, очі видять, хоч вії упали вниз;. Галич мроїться, Рафаїл з бичем над звидом коней, сліпа старчиха Нонна... Спить.

Яка шумлива пустіль перед ніччю, як много край шляху могил! Святі гаї народу, свідоцтво чину, нетлінно записане в майбутнім. Червоні човенця пливуть проміж ше­лест барвінку, блудять... Найшли, дорога, як блиск, простісінька.

Самітня йде княгиня, двигає молодість свою, до смерті одна. Або ж це молодість так важить нестерпимо? Це Мстихів пай, прадідний, що його вона двигає лакомо крізь біль всіх жил, корінням врослих у серце.

І дивні ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчінь, газдовита... Люди, доземки, як за димним склом, ніби тільки нагадують самих себе... Мова у них змаргана, байдужна — засвітить парча, як огонь і вітер, то біля неї лата з чужого плеча... Краса і міць — о, як далеко! Невже ж уся країна, божий рай, прогнана в старці?

Розгортається сувій-далина: шлях то на Болшів,' Чев?

Хіба ж і справді Галич це, що лежить купою нужди у глухій долині на простороні залуквянських піль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборів?

Княгиня томиться непокоєм й озирає, де б припочити. Перед нею поле в бур’яні, без стеблинки хліба, а сидить вона на поторощеній колумні. На овиді якийсь корчавий Дуж у сорочці до кісток наляг собою на соху під заліззям. Сив-зо- зуленька кує...

Нога у червоному човенці, сперта об камінь, замічує там /вимовні нерівності, скупчення своєрідних скульптурних лі­ній — і чинить рух назад. Це викопаний із землі капітель, на якому біліє людська маска зі суворо вип’яленими Очима. З її одвертих уст повисло буйне ростинне плетиво.

Від глухого удару в серце мандрівниця слониться, шукає думкам опори. Хіба ж це... храм святого Пантелеймона? Он дві знайомі колумни порталу, зв’язані в безсмертність сно­пом різьблених архівольт. Міра, спокій і велич: мармур, онікс і стобарвне каміння. Та який це вбогий лахман над клейнодами вітхненного орнаменту? Який глум завершив мо­гутню наву насильством безглуздого склепіння? Хто забаг? Хто смів?

Та пробіг! На ріднім сході, ген від Дніпра, зойк копит в огню й золоті? Вітри з-над моря, орли степів? В іскрах шо­ломів ціпкі, як свідома воля, ряди бойових чет? Опередь вождь-вибранець з сивим бахматом водно?

Гей, як там литаври грають, як у куряві рокотить табор, ще й спів гойдає дерева!

А він, юнак-гординя, цвіт душі поколінь, ждан міліонів сердець, мов башта, утверджена верх всіх... І високо паліє світ меча витязя, якого мати ще в лоні своїм назвала генієм народу.

То княгиня повисла очима на сліпучій картині, й бо- говійний трепет поплив крізь її серце:

— Вітай, велична сило, що встаєш із лона вітчизни! Ти непоборна, що була, є й будеш!

Хиталася, як лист під легіт теплої туги:

— Шоломи, мріє, о, шоломи в сонці!

Сяйвий звал обкрутив її, мов у танку, міниться день, лопочуть стяги, полум’я міді кричить у просторі:

— Слава цілині, Романовій!

І зелен-бір мете землю, шумить:

— Владійте, веселі, ви, що зберете все в єдино!

Іще грають весняні води під дарабами, шугає живина верх тисячі потоків:

— Вам, споконвічні газдове, все до дна, скляче й срібно- луске!

Земля ж, глянь! Розсікається рудою й мармором, б’є цілющими джерелами, у пристрасній жажді — віддати все своє...

Княгиня спить. Котиться сувій-далина: над Сяном ватри горять... Молоді груди, обперті об зброю, стережуть вічних меж. Он дуб скандує в повазі повість про красу борні. Кожна п’ядь землі тут — свята.

А там — обриси могутніх міст шпилями здержують хмари. Княгині звиджується, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних розговорів, навдивовижу ухові б’є в землю з птичих висот. У крутіжі блисків роздирає стрімкий лет коліс під звидами вітрогонних ковчегів.

Чиясь рука встромлює тугіше трясучку калини за синь- обшивку шапки. Гілка сміється всіми ягодами від руху за­взятої голови. Щораз перекликаються стійки. У луні стежних огнів пісня черкає воду, ластівка...

...Стук-стук!

Двері настяж... Увійде Товстий, просторічний:

— Ви, мабуть, спали, княгине?

Насилу находила себе:

— Так, я снила хвилину і ще гойдаюся проміж мрій.

— Моя сім’я б’є чолом, просить вечірній хліб із нею поділити. Княжичі? Не проснулися ще з дороги. У світлиці ваше ложе готове, якраз там спалили кадило.

Встала у призадумі: богомогутнс сонце горіло й досі, як ватра над чорною смугою борів, вказувало болючий шлях, проміряний у сні.

Вона зійшла поволі зі сходів у каменню на яблуневий сад під росою — ніби слухала боярових слів, якими намічував приваби новосілля, та хиляла біле чоло на той бік своєї туги.

— Там... Дністер... — засвідчила у якійсь хвилі бойким движком брів.

Випрямлена, хиталася полегки у своїх довгочубих чижмах із ширинки, милувала очима смугу овиду верх піль, де тов­пилися роззолочені хмари зі щитами та з копієм. Тоді ж стала торжественна аж до дна карих зіниць і з силою оклик­нула своє серце:

— Так чи інакше, Галич... буде наш!