СТЕФАН ТОМАШІВСЬКИИ УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ

СТАРИННІ І СЕРЕДНІ ВІКИ

Книга третя

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

ft# Перевага родового • права

НЗЯСЛЯВ І (1054—1078)* і СВЯТОСЛАВ І (1073— ffi 1076). На основі права старшинства засів Ізяслав на великокняжім престолі в Києві; окрім сього мав він у безпо­середній своїй власті: Деревську землю¹ з Туровом і Новго­родську із Псковом.

Невдовзі мав Ізяслав нагоду причинити собі землі. По смерті Вячеслава смоленського (1057) переведено Ігоря з Во­лодимира у Смоленськ, де він теж скоро помер (1060), а Володимир опинився в руках Ізяслава. Йому вдалося також відобрати Білу Русь (Полоцьк) від Всеслава і кз короткий час спинити відокремлення її (1067). Сим способом злучив

Тут і далі подаються роки княжіння.

він в одно всі українські і білоруські землі по сім боці Дніпра. Всі інші землі були в руках Всеволода і Святополка. Сей розділ, якби був удержався довший час, міг би був мати далекосяглі політичні наслідки, одначе він перетривав тілько один рік.

Ізяслав пішов слідом Святополка, подався до свого тіточного брата і братанича своєї жінки, князя польського Болеслава Сміливого (1058—1079). Сей дав поміч і рушив на Київ. У Всеслава не стало відваги боротися, і він утік у Полоцьк, а Ізяслав засів у Києві і помстився криваво на коромольних киянах. Болеслав мав, видко, якісь дальші плани на Україні, бо не спішився з поворотом, а його вояки, розміщені на прокормления у Київщині, кривдили людність. Аж коли із-за сього почали люди нападати на ляхів й уби­вати їх, подався Болеслав у Польщу. По дорозі загарбав, мабуть, слідом Болеслава Хороброго деякі суміжні з Поль­щею городи (котрі саме — не звісно, бо взагалі й сам факт загарбання непевний).

Між Ізяславом і Всеславом прийшло зразу до війни, од­наче вони скоро помирилися; Всеслав одержав назад свій Полоцьк та увійшов в союз з дотеперішнім ворогом. На­томість роз’єднався Ізяслав із Святославом та Всеволодом. Прийшло до війни між братами; Ізяславові не пощастилося, і він мусив знов покидати Київ (1073). Тоді переможці поділилися його землями так, що Святослав узяв Київщину, а всі інші українські землі — Всеволод.

Ізяслав пішов старим шляхом у Польщу, одначе застав на заході нову політичну ситуацію, для його справи мало при­хильну. Тодішня середня Європа розбита була на дві ворожі собі коаліції: папську (Григорія VII) і цісарську (Генріха IV). До першої належали північні німецькі князівства (Саксонія), Польща й угорський король Гейза І (1063—1077); до другої — південні німецькі землі, Чехія й угорський король Саломон (1061—1079). До того в кожній країні зокрема гро­мадянство розпадалося на ворожі собі партії. Серед таких обставин Болеслав, маючи проти себе Братислава II чеського (1061—1092) і цісарську партію в самій Польщі (брат Воло- дислав Герман і краківський єпископ Станіслав), не був у силі дати помочі Ізяславові. До сього, певно, й не мав охоти по сумних випадках у Києві перед 'чотирма роками. Він узяв від Ізяслава, щоправда, гроші на воєнну акцію в його користь, одначе не зробив нічого. До того Ярославичі упередили його і вислали у Бересте Всеволодового сина Володимира Монома­ха. Сей порозумівся з Болеславом в сім напрямі, що поль­ський князь зрікся підпирати Ізяслава, натомість діставав підмогу від руських князів проти Чехії й Угорщини. Той самий Володимир пішов скоро після того походом на Сілезію (під Глогову).

В таких обставинах подався Ізяслав у Німеччину. У Майнці зложив він чолобитню цісареві Генріхові IV (1056—1106) і просив з його руки київського стола (1075). Генріхові було ніяк починати задля сього нову, таку далеку війну; він обмежився тілько тим, що виправив два посоль­ства у Київ, не так, мабуть, вступаючися за Ізяславом, як щоби відтягнути руських князів від союзу з Польщею. Вид­ко, й Ізяслав не дуже будував на цісарській акції, тому одночасно вислав одного з синів у Рим до папи Григорія VII (1073—1085), віддаючи йому себе й українські землі під протекцію апостольської столиці та просячи натиску на Бо­леслава, щоби звернув Ізяславові забрані багатства. Сим способом нав’язалися перші знані нам державно-правні зв’язки України з Заходом, і то одночасно з обома голов­ними силами його: цісарством і папством — зв’язки, які, одначе, не вийшли поза ідеальну концепцію.

Чотири роки тяглося друге вигнання Ізяслава. За впливом Григорія VII встиг він поладнати свої відносини до Болеслава та ждав нетерпеливо хвилі, коли зможе повернути на утра­чене місце. Ся хвиля прийшла і то одночасно з коронацією Болеслава на короля; у Києві умер Святослав (27.ХІІ.1076). Тепер польський король не відмовив помочі, й Ізяслав рушив на Україну. Всеволод, що тим часом укняжився в Києві, ви­йшов проти нього з військом на Буг, одначе в рішучім мо­менті волів згоду як непевні висліди битви; на основі поро­зуміння з ним засів Ізяслав втретє у Києві (15.VII.1077), взявши до українських волостей ще й новгородську.

Та не довго прийшлось йому втішатися властю. Коли між Всеволодом і Святославичами вибухла боротьба за Черні­гівщину, яку Всеволод загарбав на основі порозуміння з Ізяславом, узяв київський князь сторону брата проти брата- ничів і в битві на Нажатиній ниві коло Чернігова наложив головою (З.Х. 1078). Так скінчив своє драматичне життя пер­ший представник сеньйорату, даючи наглядний доказ, що така система на Русі неможлива і що, з одного боку, одно- владство і з другого — політичний і національний партику­ляризм — отеє одинокі форми дальшого політичного розвитку східної Європи. Недовго після Ізяслава стратив його свояк і союзник Болеслав польський корону у користь брата, канди­дата цісарського (1079).

ВСЕВОЛОД І (1078—1093) і КНЯЗІ-ІЗГОЇ. Із синів Ярос­лава остав тілько один Всеволод, якому ніхто не міг уже перечити старшинства і київського стола. Прогнавши Свято- славичів із Чернігівщини (1077), володів він більшістю русь­ких волостей. Тілько Полоцька земля оставала дальше за Всеславом; Ізяславичам дісталися: Володимир, Турів і Пінськ (Ярополкові) та Новгород (Святополкові). Улюблений колись батьком Всеволод, одружений із грецькою царівною, був у силі віку — 50 літ, одначе не сильного здоров’я і мало енергійний. Знав п’ять мов, хоч не виходив нікуди з Русі. У походах виручав його син Володимир Мономах, що по нім обняв Переяславщину. Мав звичай оточувати себе молодими дружинниками і слухати їх ради, що не виходило в користь землі; загально нарікано на здирство княжих урядників (ти­вунів).

Про генезу княжого ізгойства говорилося вище. За Все­волода число їх було вже поважне. Не лічучи тут полоць­кої лінії і Бориса Вячеславича, що упав був одночас­но з Ізяславом (тільки по противнім боці), бачимо між ними 4 Святославичів (Романа, Олега, Давида й Яро­слава), 2 Ігоревичів (Давида і його брата) і 3 Ростиславичів. Щодо перших, то ізгойський характер приляг до них не зовсім по правді. Наперед були вони, принаймні три старші брати, вже дорослі і не потребували "ізгоюватися"; до того батько їх таки виконував право старшинства, хоч, щоправда, незаконно (мабуть, тому й не поховано його в Києві, тілько в Чернігові). Проте Всеволод признав Святославичів ізгоями і відобрав їм Чернігівщину, дарма що сам був учасником безправності їх батька. Тепер осталася їм тілько Муромщина і Тмутаракань. Сей останній став прибіжищем усіх молодих князів-ізгоїв, які, вийшовши з хлоп’ячого віку (звичайно 16 літ), старалися скинути з себе опіку вихованців тим спосо­бом, що утікали на се Запорожжя Xl єт.³ Тут мріяли мо­лоді княжичі про свої батьківщини, ідеалізували їх, конспірувалися, збирали ватаги, виглядаючи нагоди, щоби мольбою у київського князя випросити або силою здобути собі волость. Всеволод, що сам множив князів-ізгоїв, робив усі можливі дипломатичні і воєнні заходи, щоби незадо- волені не нарушили усвяченого права старшинства, одначе бачив себе примушеним робити одну уступку за одною й поступатися волостями на користь ізгоїв. Завдяки енергії сил молодих людей право старшинства і з ним ідея державної одноцільності Русі захиталися, а почала брати верх ідея солідарності династії і землі. Першим успіхом у сьому на­прямі могли повеличатися Ростиславичі.

Згадуваний Ростислав, не діждавшися від Ізяслава сподіваного уділу в західній Україні, утік з-під опіки стрия у Тмутаракань (1064), де скоро потім постигла смерть сього молодого лицарського князя — отруїв його грецький намісник Херсона < 1066>_z ⁴.

Коли Всеволод умирав (13.IV. 1093), кінчилося перше по­коління Ярославичів. Вже тоді виринали сумніви, хто має князювати в Києві. По праву старшинства належав він Свя- тополкові Ізяславичу; коли ж узяти б вотчинний принцип, то Володимир Мономах повинен був сісти у Києві; він же ж окрім того був найповажніший із тодішніх князів, зокрема високо цінений у церковних колах. Та він не відважився піти проти дотеперішнього права, тим більше що за се нарушения законного порядку треба було підняти боротьбу зі "старшим" Святополком. І тому Володимир сам запросив Святополка з Турова у Київ, а сам із братом Ростиславом задовольнився Задніпрянщиною. Проте вотчинна ідея була вже в повітрі.

СВЯТОПОЛК II (1093-1113). ЛЮБЕЦЬКА ЗГОДА. Най­старший Ізяславів син не надавався до удержання старих Яро- славових традицій: честолюбний і безхарактерний, хиткий і жорстокий, скупий і хапчивий, відбивав дуже некорисно від поважного, розумного, хороброго і справедливого Володими­ра. До того судилося йому бути великим князем в дуже трудних обставинах. Ізгойське питання ще не було поладна- не, а степ немов задумав знищити увесь культурний доробок українських земель. З-поміж усіх міжкняжих справ на перше місце висунулася була в перших роках боротьба ізгоїв Свя- тославичів із Володимиром Мономахом за відібрану їм Чернігівщину. Володимир відступив був їм по смерті батька Чернігівщину, одначе скоро потім був приневолений віді­брати її назад; що тілько по трьох роках боротьби погодилися суперники, й ізгої одержали назад чернігівсько-муромську волость.

Задля остаточного поладнання княжих претензій зібрався за спонукою Володимира восени 1097 р. сейм ⁶ українських князів, єпископів і бояр у Любечі під Києвом. Окрім ініціатора і Святополка явилися тут: теребовельський князь Василько Ростиславич, заступаючи також брата Володара перемиського, далі — Давид Ігоревич володимирський, Олег і Давид Святославичі чернігівські; полоцька династія не була репрезентована, ані прошена. Ціллю з’їзду було: завести modus vivendi між князями. Тому що дотеперішня система старшинства виявила вже протягом чотирьох десятків літ, за синів її творця Ярослава, всі свої лихі сторони, не було іншого виходу, як приймати засаду, голошену досі князями- ізгоями, засаду вотчинності. В ім’я тої самої ідеї, яка присвічувала системі Ярослава ("блюсти руську землю"), проголошено, що відтепер кожна княжа галузь (плем’я) має держати свою батьківщину, чи там землю, яка тоді була в її руках: Святополк — Київ і Турів; Святославичі (Олег, Давид і Ярослав) — Чернігівщину і Муром; Володимир — всю спадщину Всеволодову (Переяслав, Смоленськ, Ростов, Новгород); Давид Ігоревим — Володимирію; Ростиславичі — Галичину; усі князі мають жити у згоді поміж собою та спільно боротися.з половцями.

Згода князів, зокрема Мономаха, на переміну Києва у Святополкову вотчину показувала б, що "матір городів русь­ких" стратила багато зі своєї політичної вартості, одначе вже й тоді підозрівано, що Володимир потайки приготовляє Київ і ролю старшого князя для себе і свойого племені. Отеє підозріння, як також і друге, що буцімто Ростиславичі заду­мають загарбати Володимирію та із-за сього накладають із Мономахом, дало привід несовісній інтризі Давида Ігоревича Святополка і привело до варварського осліплення Василька.

З сього приводу розгорілася трилітня- повна драматичних моментів війна, в якій узяли участь також Угорщина і Поль­ща *(1097—1100), та в котрій галицькі Ростиславичі завдяки своїй солідарності і політичній оборотності йшли переможця­ми. Завдяки Мономахові відпокутував Давид тяжко свою інтригу: присудом нового княжого з’їзду у Витичеві (HOO) стратив він Володимирію у користь... співвинного Святопол­ка. Сим способом усі українські землі по сім боці Дніпра були в руках Ростиславичів і Ізяславичів; задніпрянські в руках Мономаха (Переяславщина) і Святославичів (Чернігів, Стародуб, Муром—Рязань); всі інші волості давньої Руської держави (окрім Полоцька) дісталися Мономахові, і він був тепер без сумніву найсильнішим князем. Політична рівновага між князями удержувалася тим способом, що Мономах був у союзі з Ростиславичами, Святополк — із Святославичами. Після обох княжих конгресів князі-ізгої, щоправда, не зараз перевелися, одначе таке політичне напруження з їх приводу, як досі, не повторилося вже більше.

ПОЛОВЦІ. Розгром печенігів не був використаний як слід; ні у Ярослава, ні у його синів не бачимо поважних заходів, щоби убезпечити українські поля від нових кочовиків. Нова хвиля їх появилася тут рано. Наперед торки (узи) почали дошкулювати культурним частинам України, тим більше що від сходу натискала їх нова велика орда. Князі зібралися в похід на торків (1060) і розбили їх зовсім; одна частина подалася на захід печенізькими слідами, друга — дісталася в неволю і була ужита для колонізації різних окраїн. Та нові сусіди — половці були далеко страшніші. На Задніпрянщині появилися вони були перелетно вже рік по смерті Ярослава, одначе після розбиття торків починають щораз частіше наїздити і пустошити українські землі та брати людей у полон. Невдатний похід Ізяслава і Всеволода на них (1068) дав притоку до першої революції на великокняжім столі і до прогнання Ізяслава, та се не принесло жодної зміни на ук­раїнських полях. І хоч половців потім розбив Святослав під Черніговом (1.XL1068), та дальший політичний заколот на Русі дуже сприяв грабіжним наїздам степовиків. За князю­вання Всеволода сталися вони невиносною язвою (1079, 1084, 1085, 1092), дарма що хоробрий Мономах чимало разів відбивав їх з успіхом.

Ще тяжче було за Святополка, який свою воєнну не- здарність прибільшував політичною нетактовністю напроти половців і збільшував їхнє хижацтво. Наїзд їх на Київщину в першім році князювання його вчинив багато лиха: над р. Стугною розбили вони військо Святополка і Володимира (при сьому згинув Володимирів брат Ростислав переяславський), пограбували всю землю і вивели з собою безліч полону (1093). У своїй безрадності і безсильності не бачив Святополк іншого виходу, як купити мир у половців та зміцнити його своїм подружжям із княжною-половчанкою. Пізніше багато князів женилося з половчанками (які славилися красавицями), щоб сим способом здержати тяжких ворогів від наїздів, одна­че се помагало дуже небагато, хоч би з огляду на велике число половецьких "князів", з яких кожний мав свою орду. В додатку почали поодинокі руські князі входити у політичні союзи з половцями проти своїх власних суперників. Перші почали князі-ізгої. Сумну славу у сьому напрямі здобув собі Олег Святославич, який зв’язався тісно з половцями (1094), почав їх наводити на Україну та навіть після першої згоди з Мономахом і одержання батьківщини не розривав союзу з ними.

Що тілько по полагоді княжих міжусобиць із-за Чернігівщини (1094—1097) і Володимири' (1097—1100) вда­лося Володимирові зорганізувати — по мислі любецького з’їзду — всі сили проти половців, які під проводом страш­ного хана Боняка майже щороку наїздили Україну, навіть сам Київ (1096 р. пограбили навіть Печерський монастир), брали полон та паралізували караванний рух торговельний між Києвом і морем та Дунаєм. Князі почали офензиву ⁷ на далекі простори. В р. ПОЗ підняли великий похід на Дніпровий низ, за Пороги, і побили одну частину половців; чотири роки опісля перемоги степовиків над р. Хоролом (1107); великий похід Hll р. дійшов до р. Дінця і закінчився світлою перемогою князів над половцями. Душею сих походів був Мономах; задля сього росла його слава і популярність незвичайно — як у сучасників, так і потемків.

Українське громадянство того часу почувало інстинктом найважливіше політичне питання — боротьбу зі степом — і тому обдаровувало великим довір’ям і глибокою вдячністю тих князів, які розуміли й успішно задовольняли сю національну потребу. В сій геройській атмосфері виявляв Святополк усю свою політичну й особисто-моральну нікчемність і тому був дуже непопулярний. Смерть його (16.IV.1113) дала навіть привід до розрухів у Києві, до по­громів княжих урядників і жидів, якими радо послугувався князь ⁸.

УПАДОК ОДНОСТІ ДИНАСТІЇ І ДЕРЖАВИ. На основі постанов любецького з’їзду мав би був по Святополку II засісти в Києві його найстарший син Ярослав, одначе до сього не прийшло. Знаючи загальний настрій громади до свого роду (до того старші сини були неправесні — тобто народжені від матері низького походження.— Ped.), Ярослав навіть не робив заходів, щоби обняти спадщину по батькові; натомість самі кияни звернулися до Володимира Мономаха і жертвували йому великокняжий стіл. По короткім ваганню приймив Володимир предложения й засів у Києві. Супроти сього князя не піднімали наразі жодних кроків ані Святопол- ковичі зі становища права вотчинності, ані Святославичі зі становища свойого дещо сумнівного родового старшинства. Останні були ще нелюблені за їх братання з половцями.

Перехід Києва до Володимира Мономаха містить у собі кілька важних моментів. Попереду був він посереднім вихо­дом із змагання між правом родового старшинства і правом вотчинності. Значить — а ні те не було ще цілком убите, а ні се не здобуло загального призначення, не вважаючи на любецькі ухвали, і як побачимо дальше, оба правні погляди будуть ще довго жиги і боротися між собою. Коли ж говори­мо про упадок права родового старшинства, то маємо на думці цілий руський княжий рід Володимира І чи Ярослава І. Ціла низка княжих ліній (полоцька, галицька, туровська і чернігівська) була вже відтручена від київського великокня­жого стола; одноцільність» руської династії була безповоротно розбита. Та не лише династії; однопільний княжий рід був символом і синонімом одності всеї руської землі — Вол од и- мирової держави. Отже, Руська держава в політично-правнім розумінні перестала існувати. Витворюється, щоправда, новий політичний символ для Русі: династія Володимира Мономаха, "Володимирове плем’я", одначе вона не була в силі об’єднати всіх земель давньої Руської держави, до того дальший не­стримний процес індивідуалізації поодиноких земель захопив незабаром і саму нову династію: вона розпалася на окремі національні лінії. В сьому напрямі творить відокремлення Галичини епоху в історії України і цілої східної Європи.

Замкнений сим способом перший акт розкладу варяго- руської держави обнімає два покоління (1054—1113). Зверх­ньою ознакою його є сеньйорат на київськім великокняжім столі і "ліствичне возхождение" в інших волостях. Сим удер­жувалася ідея руської державності від Києва по Новгород і від Перемишля по Муром, тим паче що в руках одного князя збиралися волості, віддалені від себе територіально (прим. Новгород був звичайно зв’язаний із Києвом). Та під кінець сього часу почало брати верх природне гуртування земель; так ось за Святополка всі правобічні українські землі, окрім самої Галичини, були в руках Святополка і його синів; тільки його нездарність зупинила на довший час сей розвиток усамостійнювання України. Лівобічні землі не дійшли були ще до такого стану; Переяславщина була зв’язана з Поволжям, Чернігівщина — з Муромщиною. Біла Русь відокремилася найраніше, одначе з географічно-госпо­дарських причин не могла грати важнішої політичної ролі в тім часі.

Авторитет київського князя, якйй по ідеї сеньйорату мав відповідати становищу Ярослава напроти його синів, маліє у тім часі щораз більше; під кінець епохи витворюється на його місці повага княжого сейму при участі визначних заступ­ників громадянства, одначе сей не встиг перемінитися у пра­вильний орган державно-політичної федерації. Простір "русь­кої землі" остає в головнім той самий, що за Ярослава; поширюється тільки в північно-східнім напрямі (новгородська і суздальсько-ростовська волость). На півдні від степів мож­на говорити радше про страти, як про приріст; сей почався саме від заходу, з Галичини, натомість у Наддніпрянщині Київ опинився майже на краю культурної землі. Задля його охорони треба було зорганізувати живу бар’єру із осель дрібних кочових племен, узятих на службу: торків, берендеїв і т. ін., які виступають опісля під загальною назвою чорних клобуків. В таких обставинах не могло бути й мови про змагання київських князів до моря; одинока приморська во­лость з часів Володимира І — Тмутаракань — була страчена при кінці XI в. назавжди.

Руська церква остає в незміненій формі; вона була суро­гатом руської державності. Задля боротьби за Київ і задля поступового упадку поваги й сили київських князів здо­бувають митрополити і новооснований тоді Печорський мо­настир великий політичний вплив. Коли в тім часі мова про киян як політичний чинник (напр. "революція" 1068 і 1113), треба тут розуміти головно духовні кола, які в останнім разі рішили про перехід Мономаха у Київ. У відносинах до Царгорода руська церква не поступає напе­ред; слабосильніть київських князів не позволяє продовжу­вати церковну політику Ярослава, і митрополити надсила­ються з Царгорода. Наслідком того розрив між західною і східною церквою (1054) потягнув за собою й руську церкву. Зразу був він на Русі мало замітний, і живі зв’язки з ла­тинськими краями не переривалися до кінця сеї епохи (як ось численні подружжя з династіями: угорською, польською, німецькою, англійською, датською, шведською і норвезькою).

У відносинах до сусідних держав зазначити належить близькі (родинні) зв’язки з Візантією за Всеволода, одначе без особливих політичних наслідків. Про зносини з іншими балканськими державами (на той час припадає зріст Сербії) не знаємо нічого. Натомість Ізяславичі (Святополк і Яро- полк) стоять у близьких родинних і політичних зносинах із угорським і польським дворами, які беруть участь у боротьбі за Володимирію і Галичину (1097—1100). На сей час припа­дає й перша проява угорської експансії на північ Карпат — на Галичину, в якій могутній завойовник Хорватії і Далматії король Коломан (1095—1114, жонатий із Предславою Свято- полківною) потерпів велике пораження під Перемишлем (1099). Польща здобуває на короткий час, за Ізяслава І, протекційну роль на Україні, одначе по смерті Болеслава II вплив цей паде майже в цілості. Через Ізяслава входить Київська держава ефемерично у круг світової політики — першої фази боротьби межи папством і цісарством, признаю­чи щось у роді політичної зверхності обох сих властей.

Володимирове плем’я

ВОЛОДИМИР II МОНОМАХ (1113—1125). МСТИСЛАВ І (1125—1132). Новий київський князь, зять англійського ко­роля Гаральда, що впав у боротьбі з норманнами 1066 p., мав тоді за собою вже 60 літ невсипущого життя. Його особиста повага давала йому чималий вплив на інших князів, та ще більше його політична сила держала їх у залежності. Бо панував він сам із синами над великою більшістю земель давньої Руської держави, тільки землі Чернігівсько-Рязан­ська, Галицька, Володимирська і Полоцька були відокрем­лені. В таких обставинах ідея повного об'єднання всеї Яро- славової спадщини не могла не принаджувати Володимира, і він — загалом справедливий — на сім пункті виявив доволі безоглядності. Замітко при сьому те, що у відношенні князів до Мономаха почав вироблятися рід васальної залежності в західноєвропейській формі. Сей звичай міг дійсно довести до привернення політичної одноцільності старої Русі, якщо він був би практикований довший час.

Першою жертвою київського централізму упало Мінське князівство на Білій Русі (1119), опісля — Володимирське. Тут після Давида Ігоревича володів Ярослав Святополкович, якому по любецьких постановах належав Київ і Турів. Вже те саме мусіло викликати у ньому ворожий настрій до Воло­димира, дарма що за жінку мав Володимирову онуку Мстис- лавну. Нещасливе подружжя дало притоку до конфлікту, який закінчився прогнанням Ярослава з Володимира і посад- женням тут наперед Романа, а по його завчасній смерті — Андрія Мономаховича (1120). Та Ярослав найшов поміч у свойого швагера Болеслава польського (званого Кривоустим, 1107—1138), якому раніше допоміг до власті проти його бра­та Збігнева (1102—1107). Коли до того й галицькі Ростисла- вичі збентежилися зростом Києва, вдалося Ярославові утво­рити проти Мономаха великий політичний союз, до якого пристала Польща, Чехія й Угорщина. Прийшло до нової війни (1123), небезпечної для Мономаха, одначе він мав щастя. Ярослав упав незабаром від рук скритовбивців, і вся коаліція розбилася, не вдіявши нічого.

Боротьба зі Степом велася дальше, хоч ізгодом Володимир сам не міг ходити в поле, тільки посилав синів — Мстислава і Ярополка (1116, 1120). Ix перемоги довели до того, що половецька язва стає менш дошкульна на ціле півстоліття. Одначе й сей антракт був політично змарнований. На корот­ку хвилину віджили теж чорноморські і балканські змагання Русі. Мономахів зять, візантійський царевич Лев Діоген⁹, опанував був у боротьбі з Комнінами деякі придунайські городи, і по його наглій смерті (1116) робив Мономах заходи удержати їх для себе, одначе безуспішно. Взагалі був він гордий за свій рід від грецької царівни, і з того часу почалися імператорські традиції в Мономаховім роді, які віджили опісля у московських князів (шапка Мономаха).

Володимир II — то справді замітка постать нашої старої історії. Між його прикметами особливо замітка його чимала, як на ті часи, гуманність; вона найшла свій вислів також у законодавстві його (закон проти лихви у "Руській Правді"). Вже сучасники прославляли його як "великого, чудного, свя­того і доброго", пізніша традиція вчасти ще прибільшила сих красок, вчасти, одначе, перенесла дещо з багатого змісту його життя на Володимира І Святого.

По смерті Мономаха (19.V.1125) прийшов час зробити і київський стіл вотчинним у "Володимировім племені". Після Ярослава Святополковича володимирського вийшли потомки Ізяслава І з рахунку, хоч пізніше добилися ще Турова і Пінська як своїх батьківщин; Святославичі були слабі й мали наразі доволі діла між собою за Чернігів, Стародуб і Муром— Рязань, щоб домагатися Києва. Тому-то найстарший Moho- махів син Мстислав (1125—1132) міг без перепон засісти на батьківськім столі. По розпорядку батька держав він окрім того Смоленськ і Новгород, себто головний пень давної Русь­кої держави. З-поміж його братів два були на заході (Вя­чеслав — у Турові, Андрій — у Володимирі) і два — на сході (Ярополк — у Переяславі, Юрій — у Ростові—Суздалі). В таких обставинах його політична сила була так само вели­ка, як і Мономахова. І дійсно був се останній київський князь, який піддержував ще традицію часів Ярослава і якого ім’я мало, так би мовити, європейську політичну стійність. Родинні зв’язки його були також, широкі, як жодного пізнішого князя київського (сам був жонатий із шведською королівною, дочки віддав у Швецію, Данію і Грецію).

У методах заграничної і внутрішньої політики ішов він слідами батька. Завдяки своїм визначним особистим прикме­там мав він повагу серед братів та інших княжих династій і виступав у ролі роз’ємця в їх міжусобицях (напр. в Гали­чині, Чернігівщині). Продовжуючи дальше збирання руських земель у своїм роді, загарбав він у цілості Білу Русь (1130), заславши князів з полоцької династії у Грецію, де вони пе­ребували до Мстиславової смерті. Значить, тільки волості Ростиславичів на заході і Святославичів на сході були поза Мономаховим домом — разом не більше 1/4 всіх "руських земель". Ся злука не мала, одначе, виглядів довести до відновлення державної одноцільності хоч би на сьому обме­женому просторі, вона скінчилася одночасно зі смертю Мстислава (5.IV.1132).

ВІДОКРЕМЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ. З-поміж країв, яких Володимир II і Мстислав І не встигли анексувати для свого роду, особливо важна була Галичина, яка вже впродовж одного покоління не була в ніякій державно-правній залеж­ності від Києва. Що більше, коли у старій Русі можна го­ворити про державу й її суверенність, то вона виросла на­перед тут, на західних окраїнах, не без очевидного впливу сусідних католицьких країв: Польщі й Угорщини, Чехії й Німеччини. Творцями сеї першої державної організації на Україні були, як знаємо, князі-ізгої Ростиславичі. Сфор­мована у 1087 р. Всеволодом Ярославичем, їх підкарпат­ська волость обнімала землю над Сяном і Вислокомі та над Дніпром і Прутом; східні межі мала вона хіба настіль­ки, наскільки такими уважати границі осілої культурної території, а ся не сягала тоді далеко поза сьогоднішню східну границю Галичини й Буковини. До півдня тільки підніжжя Карпат мали тоді осілу людність; самі гори були ще майже не заселені. Важніші міста тоді були: Пере­мишль, мабуть, із чеських часів; Ярославль з часів відвоювання сих окраїн Ярославом 1030-31 р.; Сянок над горішним Сяном; Теребовля над р. Серетом і Галич над середнім Дністром; Звенигород на верхів’ях Бугу і Коломия над Прутом.

Ростиславичі розділили край сим способом, що Рюрик сидів у Перемишлі, Володар (мабуть) — у Звенигород!, Ва­силько — в Теребовлі. По смерті Рюрика (1092) брати сиділи в Перемишлі й Теребовлі, одначе вели політику дуже згідну й одноцільну. Становище їх було дуже трудне: всу­нені між Польщу, Володимирію, Угорщину і Степ, мусіли розвинути величезний запас енергії, щоби удержати землю в цілості й по можливості розширити її. І Ростиславичі до­росли до сього завдання. Виконали його одначе що тільки після цілого ряду кривавих війн з усіма сусідами.

Ми не знаємо докладно, коли і в яких обставинах здо­були Ростиславичі Перемишль, та з усею правдоподібністю треба здогадуватися, що його відбили у поляків, користаю- чи з занепаду Польщі після Болеслава Сміливого. І з того часу боротьба з Польщею була одною з головних точок політичної програми наших князів, яку вони виконували ду­же пильно продовж свого князювання. Зокрема, Василько снував перед своєю трагедією далекосяжні плани в сім на­прямі, а Володар переплатив сю політику короткою неволею у поляків (1022).

Відносини до Польщі в’язалися тісно з становищем до Володимири. З одного боку, володимирські князі не могли скоро погодитися з відокремленням Галичини, з другого бо­ку, для галицьких князів було особливо небезпечно, як Bo- лодимирія і Київщина злучилися в руках одної родини. Як знаємо, вже в самих початках князювання Ростиславичів згинув володимирський князь Ярополк Ізяславич від ру­ки скритовбивця (1087), що приписувано Ростиславичам, хоч у такім разі мотиви сього вчинку не цілком для нас зрозумілі:, мабуть, Ярополк хотів при допомозі поляків про­гнати їх із новонабутої волості. Конфлікт поновився й по смерті Ярополка, коли володимирським князем став при­ятель ізгойської молодості Ростиславичів Давид Ігоревич. Диявольська інтрига сього князя довела до осліплення з на­казу Святополка молодого, хороброго і дуже надійного Ва­силька теребовельського коротко після любецького з’їзду, який упорядкував, здавалося, справу їх волостей. Та Дави­дові не вдалося загарбати нічого з волостей Ростиславичів; вони його побили і присилували видати співвинних в інтризі володимирських бояр на кару (1093). Коли ж із наказу князів Святополк покарав Давида відобранням Володимира (1099), прийшло до боротьби між ним і Ростиславичами. Ci розбили наперед Святополка (на Рожнім полі), а коли сей вдався за підмогою до свого швагера, короля угорського Ko- ломана, помирилися з Давидом, найняли при його помочі половців і зготовили уграм страшне поражение під Пере­мишлем (1099). І Давидові вдалося на короткий час здобути Володимир, доки Святополк не взяв собі його назад силою ухвали Витичівського з’їзду (1100).

Щоб убезпечити себе від нього, держалися Ростиславичі союзу з Володимиром Мономахом і воювали спільно з ним проти спорідненого з польським двором Ярослава Святопол- ковича (1123), доки Володимир не взяв собі Володимира. Тоді брати порозумілися з дотеперішнім противником і взя­ли участь у великій (невдатній) коаліції проти Мономаха (1123). Ci принципи у відносинах до Володимирі! осталися й надальше основою політики Ростиславичів і їх наслідників.

Ci князі були перші між усіма, які почали систематичну колонізацію Пониззя (пізніше Поділля) і тим способом здо­бували луг та степ для культурного життя. Товчок у сьому напрямі дав Василько, якого волость — галицько-теребовель- ська — була в першім степені заінтересована обезпеченням зі сходу. Колоністами окрім тубільної підкарпатської люд­ності були дунайські болгари, печеніги, торки і берендичі, які як передня сторожа мали боротися з половцями. Успіхи сих заходів Ростиславичів не веліли довго ждати на себе.

Оба брати, Володар і Василько, умерли одночасно (1124 р.), оставивши по двох синів. Володар — Ростислава й Володи­мирка, Василько ж — Григорія й Івана. Батьки, мабуть, не визначили між ними порядку, бо скоро почалася між ними боротьба, і Мстислав І мусів годити їх. Та скоро Василько- вичі померли бездітно, а Ростислав полишив сина Івана. Тоді-то Володимирко зробив Галич столицею всеї держави (1041), віддаючи братаничеві тільки Звенигород. У боротьбі за Київ, що вибухла по смерті Мстислава серед "Володими- рового племені", відіграв новий галицький князь визначну роль.

ЯРОПОЛК (1132—1139) І РОЗЛАМ МІЖ МОНОМАХО- ВИЧАМИ. Зібрання переважної частини "руських земель" в руках нової київської династії принесло тільки формальну зміну, тому що Мономаховичі щодо своєї численності не стояли позаду Ярославичів, тільки навпаки. Правда, у хвилі смерті Володимира II із вісьмох синів його жило тільки чо­тири, одначе два з них — Мстислав і Юрій — тішилися численним потомством та стали засновниками двох нових династій: Мстиславичів і Юрійовичів. У відношенні до київського стола було стільки певного, що він має ©ставати при Володимировім племені. Наразі належався він Мстисла­вові, та після нього можна було згори предвидіти, що по­чнеться нова боротьба за Київ, як по Ярославі, Мстислав бажав удержати Київ не тільки для Володимирового племені, а й у руках власного роду, маючи, мабуть, згоду на се самого батька. ^rIa з огляду на брата Юрія, князя ростовсько- суздальського, не зважився передати його просто своєму найстаршому синові Всеволодові, тільки поручив киянам як наступника по собі молодшого брата Ярополка, бездітного князя переяславського, який одночасно зобов’язався забезпе­чити великокняжу власть по собі Мстиславичам.

Ci заходи викликали, одначе, бурю з боку молодших братів великого князя. Вона почалася, як тільки Ярополк — в дусі заповіту Мстислава — передав Всеволодові Переяслав, який, з одного боку, вважався першим ступнем до Києва, з другого — по думці любецьких постанов — був вотчиною Мономаха і Мстислава. Повторилася, отже, давніша супе­речність заради старшинства і вітчинності, тільки обмежена на самих Мономаховичів. Першу заступали молодші сини Володимира (Вячеслав туровський, Юрій суздальський й Андрій володимирський); на становищі вітчинності у простій лінії станули Мстиславичі. На нещастя сього останнього на­пряму, династія Мстиславичів розкололася скоро на дві лінії; Ізяславичів волинських і Ростиславичів смоленських. Не ди­во, коли князі женилися, з правила, в 16 р. життя, а дуже часто вже скоро після 10-го. В таких обставинах боротьба стратила дуже рано свій принципіальний характер і пе­ремінилася у право сильнішого.

Ce виявилося вже на самім початку. Під натиском молод­ших братів занехав Ярополк заходів у користь Мстиславового роду, і по смерті його (18.11.1139) Київ мав, по праву стар­шинства, перейти до найстаршого Мономаховича — Вячесла­ва туровського, людини цілком нездарної, відданої тільки бенкетуванню. Він дійсно перейшов туди, одначе по двох тижнях прогнав його Всеволод II Ольгович (1139—1146) з чернігівської династії Святославичів, та всупереч претензіям усього "Володимирового племені" засів у Києві, не маючи до того жодного права — ні по старшинству, ні по вотчин- ності. Завдяки своїй дипломатичній зручності, виграваючи одних своїх противників проти других, удержався він до смерті, прилучивши також і Володимирську землю (1141). Одначе не успів забезпечити київського стола для своєї ди­настії, дарма що годився на далеко посунене обмеження княжої власті над киянами.

Ніщо так ярко не характеризує скорого упадку загально- руської державної ідеї й її синоніма — Києва, як поставлен­ня побіч себе трьох останніх київських князів: Мстислава, Ярополка і Всеволода IL Кожний із них володів у Києві по 7 літ, та їх панування — то три степені, по яких розвивався процес упадку "Руської землі". І особисті прикмети сих трьох князів, і обсяг їх власті, і внутрішні відносини між князями, і вкінці становище міжнародне відповідають якнай- докладніше трьом степеням розкладу. Мстислав був під кож- дим оглядом подібний свойому батькові: і розтяглістю волос­тей, і повагою серед інших князів, і чесністю характеру. Ярополк одідичив по батьку хіба лицарскість, може, навіть мав її у вищім степені, натомість силою, повагою й енергією стояв позаду батька і брата. Всеволод знов мав тільки одну політично цінну прикмету — дипломатичну зручність; позатим амбіція його й широкі плани стояли у відворотнім стосунку до реальної сили і моральної вартості сього князя. Та ще нижче покотився віз "матері руських городів" по смерті його (1.VIII.1146). Тепер розгорілася за­взята боротьба за честь називатися великим князем київським, стільки завзятіша, скільки ся честь мала меншу політичну вартість. В сій боротьбі розбилося Володимирове плем’я на ворожі собі династії — Мстиславичів і Юрійовичів, які у сйоїх політичних змаганнях виявляють ярко історичну суперечність двох національних типів: ук­раїнського і московського.

ІЗЯСЛАВ II (1146—1154) і Юрій (1149—1157). На підкладі династичного розламу в Мономаховім домі та національно-політичного роз’єднання між Україною і Москов­щиною ¹⁰ зарисовуються незвичайно пластично дві княжі по­статі в самій середині XII в.— Володимирового внука і сина: Ізяслава Мстиславича і Юрія Мономаховича. Ізяслав бував за часів київського князювання батька і стрия у різних воло­стях, остаточно обняв Володимир (1135). Передчасна смерть старшого брата Всеволода (1138) відкрила перед ним — по мислі Мстиславового розпорядку — вигляд на київський стіл по Ярополку. З сього приводу прийшло до конфлікту із Все­володом II Ольговичем, закінченого згодою в тім дусі, що по Всеволодовій смерті Київ мав припасти Ізяславові разом із стриєм Вячеславом.

План був дуже зручний, бо, сплітаючи в одно вітчинні претензії Мстиславичів зі старшинними Мономаховичів, відтручував від Києва Юрія суздальського й одночасно давав Ізяславові, при звісній нездарності Вячеслава, повноту вели­кокняжої власті. На основі сеї згоди передав Ізяслав Володи­мирів) Всеволодовому синові Святославові (1141) і перейшов у спільну зі стриєм Переяславщину. Та сей компроміс роз­бився на віроломстві Всеволода II, який задумав обезпечити Київ для свого роду. Ізяслав кинув, одначе, його брата Ігоря у в’язницю і запросив Вячеслава на княжий стіл; та коли сей побоявся боротьби з Юрієм і чернігівськими Ольговича- ми, сів сам у Києві (13.ѴІІІ.1146), відбираючи собі одночасно й Володимирію.

Ізяслав Мстиславич — одна з найзамітніших постатей на­шої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував себе покликаним відіграти визначну роль на Русі, до чого мав незвичайні особисті дані. Енергійний, хоробрий і лицар­ський, людяний, привітний і щедрий, він викликав у сучас­ників подив і прихильність; як визначний полководець здо­бував велике прив’язання дружини і полків, любив, щоб його називано царем, і мав приповідку: "не іде місце до голови, тільки голова до місця". Та сі прикмети романтичного лицаря були недостаточні в тім часі, щоби створити й удержати тривку політичну будівлю; до сього треба було мати окремий політичний талант з великим засобом індивідуальної і гро­мадської безоглядності. У змаганнях його не стає систематич­ності і консеквенції ¹¹, київський стіл був йому немов ціллю сам по собі, без огляду на його малу політичну вартість; се видно з того, як він до 1146 р. міняв волості раз по разу, щоби тільки стати ближче золотого київського стола.

Під сим оглядом перевищав його противник — Юрій. Одержавши від батька Ростов і Суздаль, уважав він сю во­лость своєю вотчиною, старався укріпити се насліддя і поши­рити, одначе не думав його міняти або покидати задля Києва, до котрого тягнула його амбіція засіяти у блиску батьківської слави. З сеї причини треба йому признати політичну вищість над Ізяславом, дарма що не мав він ані трохи тих принадних рис характеру, як Ізяслав: був не­привітний, захланний і скупий, схильний до жорстокості і нелицарський. В сих обох типах сконцентрувався історичний українсько-московський антагонізм у змаганнях заволодіти Київщиною.

Ненависть між обома князями сягала ще князювання Ярополка, коли сей, приготовляючи Мстиславичам шлях до київського престолу, посадив був Всеволода та Ізяслава в Переяславі, якого Юрій бажав для себе; тільки висунення Ярополком Вячеслава відложило на якийсь час розправу ме­жи суперниками. Тепер же успіх Ізяслава став для Юрія за casus belli.

Він порозумівся з Ольговичами і приєднав Володимирка галицького, який неспокійно глядів на зріст Ізяславової сили. Союз скріплено опісля подружжями дітей. Вмить станули проти себе дві коаліції, які скоро розширилися на всю майже Європу. По боці Ізяслава були: Мстиславичі, з яких одна лінія мала окрім Києва Волинь і Туров—Пінськ, друга — Смоленськ і Переяславщину (часами Новгород і Мінськ); з інших княжих династій приєднав Юрієвого ворога Ростислава рязанського з чернігівської династії; окрім того угорський король Гейза II (1141—1161), відколи подружився з сестрою Ізяслава Євфросиною (1146); дальше польський князь Боле­слав Кучерявий (1146—1173) і чеський король Владислав II (1140—1174), німецькі Вельфи, Роджер сицилійський. По боці Юрія були натомість: Святослав Ольгович чернігівський, половці, Володимирко галицький, Візантія, Гогенштафи.

Перша фаза боротьби (1146—1150) велася зі змінним ща­стям, серед якої Ізяславові дуже пошкодило убиття киянами Ігоря Ольговича (1147)«. Битва під Переяславом (1149) скінчилася перемогою Юрія; Ізяслав дав за виграну й усту­пив у Володимир. Юрій тріумфував, добившися Києва, пред­мета своїх мрій. Він задумав відібрати й Володимир, одначе се не повелося з огляду на позицію Володимирка. В 1150 р. уложено згоду; на основі її Юрій полишався київським, Ізяслав — володимирським князем.

Згода перетривала, одначе, ледве кілька місяців й уступи­ла місце новій фазі боротьби (1150—1154). Київська людність була незадоволена Юрієм, й до Ізяслава приходили заклики, щоби брав Київ. Він дійсно несподівано з’явився у південній Київщині, людність почала переходити до нього, і Юрій утік за Дніпро (1150), пославши за підмогою у Галичину та Чернігівщину. Ізяславові вдалося, щоправда, прихилити ста­рого Вячеслава до спілки у власті, одначе тим часом Воло­димирко з’явився з галичанами недалеко Києва. Битва над Стугною випала некорисна для Ізяслава, і він покинув знов Київ. Та й Юрій не нагрів довго місця. Найближчого зараз року вчинив Ізяслав попереду похід на Галичину, а звідси з угорською підмогою — на Київ. Людність прийняла його з ентузіазмом, і Юрій утік чим боржій за Дніпро. Ізяслав разом із Вячеславом сів твердо в Києві (1151). Юрій нама­гався ще кілька разів пробувати щастя, одначе без успіху; він втратив навіть Переяслав і подався у свій Суздаль. Тим часом Ізяславові вдалося при помочі угрів присилувати Воло­димирка залишити Юрієву сторону (1152), та коли по смерті галицького князя син того ж Ярослав не покидав союзу з Юрієм (Ізяслав. — ред.), пішов новим походом на нього (Ярослава,— ред.). Під Теребовлею розбив галичан і при сім виявив одинокий раз у житті жорстокість: велів поубивати полонених (1154). Тепер Юрій не був небезпечний, одначе й Ізяслав не жив уже довго. Дня 14 падолиста 1154 р. закінчив він своє бурхливе життя, а з ним щез останній блиск Києва. "Плакала по нім вся Руська земля і всі чорні клобуки ¹² як по царю і пану своїм, більше як по отцю, бо був він чесний, благородний, христолюбивий і славний".

Недовго по нім умер і безславний Вячеслав; та Юрієві й тепер не було легко повернути у Київ, маючи проти себе в додатку ще й чернігівську династію. Щотільки 1155 р. здобув він втретє страчене місце і займав його ще два роки. Смерть його (1157) виявила наглядно, як непопулярний був він сам і його суздальці на Україні, як 1113 р. повстали розрухи в Києві і приневолили нелюбих північних гостей скоро поки­дати Київщину.

З іменем Ізяслава II зв’язане друге намагання уса- мостійнення руської церкви ¹³. Він велів вибрати митрополи­том найславнішого тоді духовника і письменника Клима Смо- лятича (1147), одначе сей не найшов загального признання: єпископи-греки (а такі все ще були на Русі) протестували проти нарушения патріарших прав, і піддержували їх усі політичні противники Ізяслава. Таким чином, міг Клим ви­конувати митрополичу власть тільки так довго, як Ізяслав сидів у Києві. Всі заходи сього князя і пізніше його брата Ростислава, щоби здобути для нього потвердження патріарха, були безуспішні; митрополити присилалися дальше з Царго- рода. Словом, руська церква в тім часі дає також образ загального ѵпадкѵ.

ВОЛОДИМИРКО І ЙОГО ПОЛІТИКА (1141—1152). В бо­ротьбі між Ізяславом і Юрієм важну роль грав галицький князь Володимирко. Як перші Ростиславичі, так і він не змагав до панування в Києві, натомість дуже енергійго дбав про свою волость, глядаючи всякої нагоди, щоби її укріпити і поширити. Він був сином Володара перемишльського і зразу ділився землею з братами. По традиції батька і стрия піднімав він разом з ними походи на Польщу — то са­мостійно (1116), то в союзі з Угорщиною і Чехією (1132— 1135). Переживши всіх братів, заволодів Володимирко окрім Звенигорода, який остався при синові брата Ростислава Івані, усім Підкарпаттям та переніс столицю у Галич (1141). До сього спонукала його наперед зменшена небезпека з боку Польщі, де тоді почався політичний розпад: се дозволяло пересунути столицю з Перемишля на схід; дальше Галич лежав ближче політичного і культурного осередку східної Європи, Києва, ближче колонізаційних просторів на Пониззі і при Дністровім торговельнім шляху.

Сучасники звали його "многоглаголивим", одначе не можна йому відмовити зручності й енергії, хитрості в політичних рахунках і дипломатичній грі, чим накладав не­блискучі воєнні кваліфікації. Ніхто з галицьких князів не накликав на себе стільки ворогів і походів, як Володимирко, та все він умів вийти ціло зі скрутної обстанови. Його політика в справі боротьби князів за Київ змагала до того, щоби при сій нагоді здобути якнайбільше користей для себе та щоб сусідня Володимирія не зросла у надмірну силу.

Із Всеволодом II був зразу в союзі і помагав йому разом із Іваном Васильковичем проти Ізяслава Мстиславича во- лодимирського. Одначе коли Всеволод віддав Володимир сво­йому синові Святославові, не міг Володимирко стерпіти тако­го нарушения політичної рівноваги, і се довело до розриву між Галичем і Києвом. Володимирко виповів війну Всеволо­дові. Сей незвичайно зручний дипломат зложив велику коа­ліцію з "усіх руських князів" і поляків. Володимирко дістав поміч з Угорщини, з якою здавна був у добрих відносинах, одначе без битви знайшовся в такім стратегічно труднім ста­новищі під Звенигородом, що покорився Всеволодові і запла­тив значну контрибуцію (1144).

В самій Галичині мав Володимирко опозицію, з чого ско- ристав Іван Ростиславич і, порозумівшися з нею, захопив у неприсутності князя Галич (1145). Та Володимирко здобув Галич назад; Іванові вдалося втекти на Дунай, а звідси — у Київ до Всеволода. Забравши і Звенигород, став Володимирко тепер паном усеї Галичини, а Іван — бездомним князем, що був дальше знаний під назвою Берладника. Всеволод підняв в інтересі Івана похід "руських князів" і польського Болесла­ва Кучерявого на Галичину, одначе залога Звенигорода так оборонялася завзято, що Всеволод, розхорівшився, завернув назад (1146).

Коли в Києві засів Ізяслав і знов узяв давнішу свою Володимирську волость, прийшло до конфлікту з Володимир- ком. Сей мав досі підпору в Угорщині, та відколи угорський король Гейза II оженився з сестрою Ізяслава, політична сис­тема змінилася. Володимирко входить у союз з суперницею Угорщини Візантією (де його сестра була замужем) та з ворогом Ізяслава Юрієм суздальським. Союз сей, зміцнений подружжям Володимиркового сина Ярослава з Ольгою Юріївною, був для Юрія дуже цінний; Володимирко міг постійно шахувати Ізяслава, так що сей не міг розвинути повної сили у своїх змаганнях за Київ. Ізяслав пробував кількома наворотами знищити Володимирка, одначе галиць­кий князь усе вмів зручно вирятуватися з найбільшої хале­пи. Раз умів не допустити до сполуки угрів з Ізяславом і помирився вчасніше з ним (1150), другий раз в часі розгару боротьби Ізяслав з Юрієм захопив Ізяславові городи над Го­ринню (1151). Новий похід Ізяслава і Гейзи під Перемишль (1152) скінчився покорою Володимирка: він зобов’язався віддати забрані городи, та зараз потім умер нагло, не встиг­ши додержати зобов’язань (1152/3). Сей конфлікт мав тому ще сумний епілог за Володимиркового сина Ярослава (1154).

Упадок Києва

КІНЕЦЬ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. Смерть Ізяслава II замкнула одно століття після Ярослава Мудрого. Яка ве­лика різниця між обома моментами! Стара варяго-руська імперія виявляла тепер із себе цілу низку окремих політичних організмів, які між собою не були зв’язані ніякими державно-правними узлами. Без уваги на спільну родову традицію були в них самостійні династії, які себе обопільно завзято поборювали; без уваги на традицію спільної назви виростали з них самостійні національно- політичні індивідуальності. Щобільше назва "Русь" у старім розумінні удержувалася тільки за границями колишньої ва- ряго-руської держави, у внутрі її се ім’я ділило політичну долю Києва, обмежуючися на волості великого князя, себто тепер на саму майже Київщину, яка в другій половині XII віку зоветься часто "всею Руською землею"¹⁴.

Боротьба Ізяслава і Юрія — то верх пристрасті для честі володіти Києвом й одночасно критичний момент його політичної вартості. Наступає безупинний швидкий упадок. Розклад іде так далеко, що й сама Київщина розпадається на окремі княжі волості, і великий князь обмежений тільки на саму "матір городів руських", без найближчих пригоро­дів. Сим способом поодинокі династії задовольняли свої амбі­ції — мати і свою частину у "Руській землі"¹⁵. Задля до­сягнення сеї честі не жаліли князі ні трудів, ні гроша, ні крові підданих, ні самої "Руської землі". Як у таких обста­винах виглядав Київ, та ще при постійній участі половців, легко уявити собі. Не дивно тому, що поважніші князі пе­рестають згодом добиватися київського стола для себе. Цінуючи Київ як осередок церковно-релігійного життя і як кінцеву торговельну стацію, стараються вони держати його у васальній залежності від себе, саджаючи у нім князів minorum gentium ¹⁶. У сьому характері був Київ дальше — майже ціле століття — предметом політичного антагонізму межи Мстиславичами — з одного і Юрійовичами — з дру­гого боку, між Україною і Московщиною.

Переповідати докладно всі дальші змагання за Київ — значило б уводити читача в непроглядний ліс імен і походів, сідань і прогнань. Для характеристики часу нехай послужить факт, що протягом IOO літ — від смерті Всеволода II до повного політичного упадку Києва (1146—1246) — було тут: 47 князювань 24-х князів із 7 ліній і 3 династій; з тих князів один засідав 7 разів, п’ять князів засідали по З рази, вісім — по 2 рази. Щодо довжини панування взагалі було: 13-літнє — одно князювання, 6-літнє — одно, 5-літ- ні — два, 4-літнє — одно,, 3-літні — троє, 2-літніх — се­меро, а 1-літніх і менш — тридцять п’ять! Серед того хаосу можна лічити політичним щастям, що Польща майже в тім самім часі (1138) вступає на шлях "права старшинства" і межиусобиць та що зустрічає під своїм боком добре зорга­нізовану Галичину. Інакше вона уже в XII в. могла б заво­лодіти українськими землями.

ПЕРШЕ ЗРУЙНУВАННЯ КИЄВА (1169). По смерті Ізяслава II (1154) претендентами до Києва (окрім Юрія) були смоленський Ростислав І Мстиславич (1154—1197) і чернігівський Ізяслав III Давидович (1155—1161). По ко­роткій перемінній боротьбі оба мусіли уступити перед суз- дальцем (1155—1157) ¹⁷. По його смерті захопив Київ зразу Ізяслав, та Ростислав при помочі володимирців і галичан прогнав його (1158/9) і з малою перервою (1161) удержався цілих вісім літ. Князі були очевидно знеможені боротьбами, і се принесло розмірний спокій. Завдяки сьому міг Ростислав присвятити свою увагу справі половецькій, яка тоді ставала знов дошкульною, одначе не здобув особливого успіху. На офензиву великого стилю (походу, — ред.) не вистачало сил українських князів тепер ще більше, як перед тим.

По смерті Ростислава Київ перейшов без особливої труд­ності до його володимирського братанича Мстислава II Ізяславича (1167—1170), одначе за ціну згадуваного вище занатомізування Київщини. Він відновив лицарські традиції батька й організував походи на половців (1168), одначе з приводу незначної справи старий конфлікт батьків бухнув ясним полум’ям і спровадив велике нещастя на Київ. Суз­дальський князь Андрій Юрійович (він переніс свою столицю

у Владимир над Клязьмою), що з молодих літ ненавидів Київ й Україну, зібрав цілу партію дрібних князів (між ними й українських) та, рушивши на Київ, узяв його і по-варварськи знищив (8.III. 1169). Сам він не сів у Києві, тільки посадив як свого намісника брата Гліба (1169—1171). З того часу хотів самовільно ставити і скидати князів і вимагати від них послуху. Ся політика Володимира викликала опозицію в ук­раїнських князів; вони почали організуватися до боротьби з ним. Мстиславові вдалося ще на один момент захопити Київ, одначе потім він зневірився в дальшій боротьбі і повернув у Володимирію. Тут помер він незабаром (1170).

Київ переходить з рук до рук (Володимир Мстиславич

1171, Роман Ростиславич 1171 і 1175/6, Михалко Юрійович

1172, Рюрик Ростиславич 1173, Ярослав Ізяславич 1174), поки не опинився на довший час в руках Святослава II Всеволодовича чернігівського (1176—1194), який з малою пе­рервою (1180) володів ним до смерті, одначе без пригородів; їх був він приневолений відступити своєму суперникові Рю­риков! Ростиславичові (1173—1210). Разом з сим наступив час розмірного спокою для України, і він дозволив ук­раїнським князям звернути головну енергію в напрямі Степу. Піднімаються більші походи на половців, як, приміром, 1184 на Низ, де над Ореллю розбито орду Кобяка; 1175 нещасли­вий похід Ігоря і Всеволода Святославичів на Каялу, потім 1187, 1190 і т. п. Одначе політичними успіхами сі походи не увінчалися. Князі були раді, що обороняли землю.

ГАЛИЧИНА ЗА ЯРОСЛАВА (1153—1187) І ВОЛОДИМИ­РА (1187—1198). Володимирків син Ярослав почав своє кня­зювання в тяжких обставинах — серед розгару боротьби Ізяслава з Юрієм і при неполаднаних відносинах між Воло- димирією і Галичиною. Він поспішив приєднати собі Ізяслава, одначе скоро прийшло-таки до конфлікту з ним, мабуть, заходами Юрія, що був тестем Ярослава. Під Теребовлею прийшло до битви, в якій Ізяслав хитро переміг галичан і справив різню між ними (1154). Отся сумна картина замикає дотеперішню фазу боротьби Галичини з Володимирією. Вона уривається, тому що недовго після Ізяслава вОлодимирські князі покидають змагання за Київ і сим спроваджують рівновагу обох головних українських земель.

Ярослав належав до найвизначніших постатей старих часів на Україні. Сучасники називали його розумним, вимов­ним, поважним і сильним, добрим господарем і політиком. Держава його, обезпечена на ціле покоління від спроб завою­вання, зацвіла економічно. Галицька колонізація пішла в низ Дністром і Прутом, доходячи до Бугу і зрідка — мішаючися з румунською • людністю, яка саме в тім часі починає посу­ватися на північ — до самого Дунаю. Разом із сим розши­рився і політичний вплив Галичини на південь. З сусідними державами відносини були добрі, особливо з Угорщиною. Не­знані нам ближче причини привели Ярослава у ближчі зно­сини з цісарем Фрідріхом І (1152—1190), які довели до того, що він признав над собою ленну зверхність Гогенштафа (1165). Становище Ярослава до спорів за Київ було подикто­ване виключно інтересами власної землі. З самого початку держав він сторону Юрія і стягнув на себе згадану вище невдачу під Теребовлею, одначе незабаром прийшло межи ними до деякого напруження. Причина сьому була та, що у Юрія перебував Іван Берладник, який не скривав своїх намірів повернути у Галичину. Тож Ярослав мусів дбати, щоб Іван не став знаряддям проти нього, і тому домагався видачі Івана. Одначе Юрій не зробив сього, й Іван опинився у його ворога Ізяслава III. При помочі сього князя намагався Іван вдертися з Пониззя у Галичину, одначе акція не вдала­ся; натомість Ярослав у відплату вчинив похід на Ізяслава і прогнав його з Києва (1158), помігши сим способом до пере- •моги Ростиславові І. Іван Берладник опинився опісля на чу­жині, де й помер кілька літ пізніше (в Солуні 1161).

Із внутрішніх справ тодішньої Галичини замітний особли­во зріст політичного значення боярства. Сусідство з Польщею й Угорщиною та брак безупинної флюктуації¹⁸ дружинників були причиною, що тут найборше з усіх українських земель наступила соціальна еволюція в сім напрямі, що дружина почала перемінятися в родову і земельну аристократію. Ра­зом із сим проявилося змагання до політичної власті, до обмеження князів у користь боярської ради ("думи") і до захоплення урядів. Вже в часах Володимирка бачимо прояву сього у спробі збутися сього князя і посадити в Галичі Івана. Подібно Володимиркові був Ярослав абсолютистом, чи там давав опановувати себе фаворитам. Проти сих оберталася загальна ненависть боярства. Напруження збільшилося ще задля того, що Ярослав відіпхнув свою жінку Ольгу Юріївну суздальську, почав жити із боярською дочкою Настасею Чаг- ровою і мав з нею сина Олега. Ольга і син Володимир змо­вилися з боярами і довели до вибуху революції, в якій Ha- стася упала^, • жертвою фанатизму противників: згоріла як чарівниця на! кострі (1170), після чого княжа родина пого­дилася.

Ся згода була, одначе, тілько формальна; в душі остав Ярослав неприхильний жінці й синові, що виявилося при його передсмертних розпорядках. Він рішив поділити державу й віддати головну частину з Галичем Олегові "Настасьчи- чеві", другу з Перемишлем — Володимирові. Коли візьмемо під розвагу виявлений пізніше характер Володимира, мусимо приймити, що в основі сього вивищування молодшого і не- правесного Олега не лежала сама тільки особиста симпатія до сина нещасної Настаськи. Ярослав хотів очевидно переда­ти долю держави в ліпші руки, одначе план його не вдався. Володимир і бояри зобов’язалися, щоправда, присягою, що будуть шанувати його останню волю, одначе зараз по смерті князя (1.Х.1187) зломили свою обітницю. Вони прогнали Олега з Галича та привернули назад цілість держави.

Володимир (II) не довго тішився добрими відносинами до бояр. Не виявляючи жадних сильних і цінних прикмет діда і батька, наслідував хіба їх неохоту до політичних змагань боярства: він "не любив думи" боярської. Та галицьке панство дало йому дуже скоренько відчути свою силу. Володимир сам зготував зброю проти себе. Овдовівши ще за батька, почав був жити з якоюсь попадею і мав з нею двох синів. І взагалі мав він бути ласий до жінок і допускатися поганих учинків на сьому полі. Бояри заявили, що не "хотять кланятися попаді", і почали накладати з володимирським князем, Воло- димировим сватом Романом Мстиславичем (1170—1205), яко­го політична енергія глядала всюди корисного для себе поля діяльності. Вони запросили його княжити в Галичині на місце Володимира.

Революція повелася (1188). Володимир утік з "попадею" і синами на Угорщину і просив помочі у Бели III (1174— 1196). Сей не відмовив, перейшов гори і підступив під Галич. Роман не надіявся того і покинув своє нове князівство. Угор­ський король зайняв галицьку столицю, одначе побачивши, що Володомир не має тут прихильників, порозумівся з одною частиною боярства та як "король Галичини" іменував князем- намісником свого сина Андрія. Адміністрацію краю віддав галицьким боярам, яких лояльності стерегти мала угорська військова застава, а Володимира ув’язнив та разом із роди­ною держав під пильним доглядом на Угорщині.

Отся перша окупація Галичини уграми зробила тоді між українськими князями велике враження, тим більше що угорське військо — як усе і всюди — своєю поведінкою здобуло зараз голосну "славу". Духовенство з митрополитом на чолі почало взивати різних князів до визволення Галичи­ни від "чужоплеменників". І галицьким боярам прийшлося скоро пожалкувати свого вчинку; вони раді були дістати яко­гось українського князя. В тій справі відносилися потайки до різних князів, між іншим до Романа, Рюрика, Святослава і до Ростислава, сина Івана Берладника. Сей останній справді пішов з малою силою на Галич, одначе обіцянки бояр пока­залися пусті; до нього перейшло тільки дуже мало. В битві з уграми під Галичем він був ранений, дістався у неволю і з ран помер. Говорено, що угри нароком так лічили його, нобоявшися його популярності серед галичан.

Тим часом Володимир утік з неволі у Німеччину і, відновивши ленну присягу батька, знайшов опіку на цісарськім дворі. Фрідріх І відіслав його у Польщу з нака­зом до краківського князя Казимира II (1177—1194), щоби сей допоміг Володимирові до повороту у Галич. Так і сталося. З огляду на протекцію цісаря угри уступили без боротьби. Володимир забезпечився ще одною протекцією — свого вуя Всеволода суздальського, і завдяки сьому ніхто з українських князів не наставав на Володимира до самої смерті (1198 або 1199).

СУЗДАЛЬСЬКА ПОЛІТИКА. В міру упадку Києва відсувалася друга столиця варяго-руської держави — Новго­род — щораз дальше поза круговорот подій, зв’язаних із боротьбою за Київ та з політичною ситуацією на ук­раїнських землях. Живі торговельні зносини з Балтійським морем відкрили тут ворота культурним і громадським впли­вам німецької Ганзи та довели до поступового перетворю­вання Новгородського князівства у міщанську аристократичну республіку, в якій власть князя постійно маліла, а збільшалося значення посадника-намісника. Слідом Новгоро­да пішов Псков, вчасті і Полоцьк, які до того здавна стояли осторонь політичних подій на Україні.

Інше становище займала Ростовсько-Суздальська, чи (від сер. XII в.) Владимирсько-Суздальська, земля над Волгою на території первісно фінській. Найстарший політичний осере­док її — Ростов був зразу зв’язаний із Новгородом, одначе вже за Володимира І творив окрему волость, яка лічилася між менше важні і діставалася наймолодшим князям. По смерті Ярослава (1054) перейшла вона до його сина Всеволо­да І, внука Володимира II Мономаха і правнука Юрія І, званого Довгоруким. Сей князь розширив володіння на схід, і щоб бути ближче України, переніс столицю у Суздаль та став родоначальником окремої лінії Мономаховичів. Його амбіція панувати над Київщиною і Переяславщиною довела до довголітньої завзятої боротьби з українськими князями.

Син його Андрій Боголюбський (1154—1174) посунув сто­лицю ще дальше на південь, у Владимир над Клязьмою, та з ненависті до Києва й України старався зробити з нього політичний і культурний осередок східної Європи. Після зруйнування Києва 1169 р. задумав він відтяти у "матері городів руських" й ту одиноку честь, яка їй ще оставалася,— себто релігійно-культурну. Він почав заходити у Царгороді, щоб утворена була окрема від Києва митрополія у Владимир! (1172), одначе безуспішно. Дальші його заходи в напрямі утворення гегемонії Владимира над Україною перервала його напрасна смерть з рук бояр (1174). Зі становища політичних, інтересів України тільки пожалувати треба, що патріарх і митрополит-Грек не допустили до задуманого ним і єпископом Федором відокремлення московської церкви.

По кількох роках політичної кризи у Суздальщині обняв там власть наймолодший Юрійович — Всеволод (1177— 1212). Він пішов слідами батька і брата та змагав усіма силами до удержання переваги на Русі. В першій мірі відчули се українські землі — Чернігівська і Київська, де князювання Святослава II було тільки блідою відбиткою дійсної власті. Всеволод умів при помочі інтриг здобути вплив на всіх інших українських князів. Про протекцію його над Володимиром галицьким говорилося вище, та державно-правного значення вона не мала жадного, хоч би з огляду на велику від­даль обох земель. Все ж таки був у ній явний доказ, що політичний осередок Східної Європи почав пересуватися з-над Дніпра на Волгу і що династія Юрія Довгорукого по­чала наново будувати розсипану варяго-руську державу і простягати свої справді довгі руки на всю Україну. В таких обставинах політична концентрація українських земель задля східноєвропейської рівноваги і противаги Суздалеві, з одного боку, та Новгородові — з другого, стала історичною не­обхідністю. Вона ждала тільки великої індивідуальності між українськими князями, яка була б у силі сю концентрацію перевести в діло. І хто ж був до сього більше покликаний, як не внук Юрієвого суперника Роман Мстиславич?

Книга четверта

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Об’єднання західної України

РОМАН (1199—1205). Батько його Мстислав Ізяславич, знеохочений боротьбою з суздальцями за Київ, по зруйну­ванню його Андрієм повернув у свою батьківщину Володи­мир та умовився зі своїм братом Ярославом луцьким, шо обі волості будуть ь на дальше дідичитися у простій лінії. Була се перша умова між українськими князями, яка вітчинний принцип, проголошений в Любечі 1097 p., проводила послідовно і в поодинокі землі. Сим способом відокремлена Володимирія перейшла (1070) на найстаршого сина Романа, уродженого з польської княжни, дочки Болеслава Кривоусто- го. Володимирський двір був, отже, в живих родинних зно­сах із краківським, і Роман перебув значну частину своєї молодості у Польщі та Німеччині, що не стало без корисного впливу на політичний світогляд і духовну культуру нащадка такого високоталановитого роду, як Мстиславичі.

Володимирська спадщина його, обкроєна відділенням Луцька, призначена до того удержувати й молодших братів, давала замале поле для діяльності сього розумного, сильного волею і культурного князя. Такі одиниці мають чимало во­рогів; і Роман мав їх зараз, як тільки вперше виступив на політичній ниві. Було се ще в часі,, коли батько його був великим князем київським. Новгородці, не задоволені своїм князем, прогнали його та випросили собі у Мстислава най­старшого його сина Романа за князя (1068). На се Андрій суздальський (до якого утік був прогнаний новгородський князь) відповів війною та разом із союзниками "взяв на щит" Київ (1169). Одначе не був в силі прогнати Романа з Нов­города, де сей молодий князь своїм лицарством і характером здобув собі велику прихильність; що тільки смерть Мстислава веліла Романові повернути у Володимир.

Дальший його виступ на ширшій політичній арені — то звісне нам уже його коротке володіння в Галичі (1188), якого мало не переплатив утратою Володимира, тому що наступник його — брат Всеволод белзький після сеї невдачі довго не хотів уступити з володимирського стола. Коли спро­ба Романа відвоювати Галич не повелася і привернений цісарем Володимир галицький найшов протекцію у Всеволо­да суздальського, звернув Роман свою амбіцію на "Руську землю" — Київщину, де його тесть Рюрик займав місце Святослава II (1194) і віддав йому деякі городи від Степу. Одначе Всеволод суздальський, щоб удержати своє стар­шинство над українськими князями, завів межи ними таку інтригу, що тесть і зять стали смертельними ворогами. Ро­ман, не можучи наразі, з огляду на становище всесильного Всеволода, знищити противника, подався у Польщу за союз­никами, вмішався у тамошню міжусобицю синів князя Ka- зиміра Лестька і Конрада проти стрия Мешка Старого і в нещасливій для перших битві був ранений (1195). По сій невдачі помирився з тестем поверхово (на ділі оба ворогу­вали з собою дальше), поки події в Галичині не відкрили йому блискучих успіхів.

Останній Ростиславич на галицькім столі умер десь при кінці 1198 чи на початку 1199 р., не полишивши потемків, і Роман зробив зараз усе можливе, щоби здобути назад ут­рачене перед десяти роками князівство. Він, мабуть, завчасу приготовлявся до того, щоб обняти спадщину по Ростислави- чах. Своєю участю у польських справах зобов’язав князя Лестька до підмоги у своїх стараннях за Галич. З королеви­чем угорським Андрієм, який сидів був раніше коротко в Галичі, умовився також: Роман підпер його в боротьбі з братом Емеріхом і за се одержав Андрієву згоду й обіцянку помочі у своїх заходах щодо Галича. В кінці Роман подбав і про згоду або хоч нейтральність Всеволода суздальського, що виконував деяку протекцію над останнім Ростиславичем, та, мабуть, і у німецького короля Філіппа IV як формального ленного зверхника Галичини. Все те дозволило йому зараз на першу відомість про смерть Володимира явитися в Галичі.

Противниками його виступили сини Ігоря Святославича з чернігівської династії, яких мати була сестрою Володимира; мабуть, і сам Володимир приготовляв грунт для них, будучи в союзі з Рюриком і Ольговичами проти Романа. Ігоревичі знайшли підпертя з одного боку у Рюрику київськім, із дру­гого — у частини галицького боярства під проводом Володи­мира Кормильчича. Та Роман випередив противників і, відобравши присягу від галичан, поспішив на Київ і приму­сив Рюрика зректися його; одначе сам не засів у Києві, тільки посадив у нім свого намісника (стриєчного брата Інгвара луцького). Ігоревичі зреклися, очевидно, Галича, а прихильники їх серед боярства пішли на вигнання.

Таким способом довершилася політична злука двох досі ворожих собі українських країв — Галичини і Володимири, епоховий факт в історії України — перше олицетворения загальноукраїнської державної ідеї проти панрусизму, репре­зентованого щораз явніше, в міру упадку Києва, суздаль­сько-московськими князями. Окрім Чернігівщини, майже всі заселені землі України були об’єднані в державну цілість. Заскочений подіями Всеволод приймив сей переворот до відомості, тим більше що в останніх часах і він сам був проти Рюрика. Та, без сумніву, зріст Романової сили був Всеволо­дові дуже немилий, бо усував сферу суздальських впливів за Дніпро; тому певно було б між ними дійшло до боротьби, якби Роман пожив був довше. Сим способом настав на про­сторах давньої Руської держави українсько-московський ду­алізм, а Київ зійшов до ролі граничного города ¹⁹.

Як політик, що інтуїтивно відгадує дійсні потреби грома­дянства, взявся невсипущий Роман до боротьби з половцями і в кількох походах на них здобув собі таку славу у сучас­ників, перед якою — могло видітися — блідла Мономахова слава. Тим часом коромольний Рюрик готував помсту. По відході Романа з половецької виправи зв’язався з половцями і напав несподівано на Київ, взяв, пограбував і поруйнував його не гірше Андрія Боголюбського (1203), доказуючи сим повну політичну декаденцію київського великокняжого стола. Ce було на руку Всеволодові, і він довів своєю інтервенцією до того, що Роман згодився посадити Рюрика назад у Києві під своєю і Всеволодовою протекцією; одначе скоро потім, переконавшися в коро^ольності тестя, скинув його наново, постриг з жінкою і донькою у ченці, а київським намісником поставив Рюрикового сина Ростислава, Всеволодового зятя. Таким чином, Київ хитався між Романом і Всеволодом.

Був се верх могутності Романа і. його молодої держави. Відсуваючи свою розправу з Всеволодом на пізніше й обез­печивши Україну від половецьких нападів, не спускав з ока й з політичних справ на заході і півночі. В порозумінні з німецьким орденом Хрестоносців опер північні межі о р. Ha- ров та снував широкі плани щодо поширення західних гра­ниць. Він не став байдужим супроти великої політичної бо­ротьби, яка потрясла тодішнім католицьким світом — бороть­би між Вельфами і Гоґенштафами. Подібно як за боротьби Генріха IV і Григорія VII був краківський князь Лестько (1194—1227) сторонником папи; отеє му сіло поставити га- лицько-володимирського князя по противнім боці, тим більше що Роман, займаючи Галичину, мабуть, відновив стару лен- ну зв’язь із цісарем. Саме тоді в Німеччині стояли проти себе два королі: Філіпп Швабський (із Гогенштафів 1198—1208) і Оттон IV (із Вельфів 1198—1215). Роман як прихильник першого пішов війною на Лестька польського, щоби, побивши його, дістатися у Саксонію, землю Оттона IV. Та при пере­праві через Віслу під Завихостом прийшло до битви, в котрій Роман упав ²θ (19.ѴІ.1205). Був се один із найтяжчих ударів у нашій історії. Діло Романа — злучення Галичини з Воло- димирією і перебрання традицій Києва — було вже у своїх початках захитане. Суздаль мав причину радіти.

З іменем Романа в’яжуться дві окремі традиції: одна — се його буцімто особлива ревність православна і неприхильне становище супроти змагань папи приєднати його до латинст­ва чи церковної унії; друга — то його буцімто велика жор­стокість у відношенню до бояр і литовців. Обі традиції похо­дять із ріжних джерел: перша з них у своїй формі неможли­ва, бо Роман якраз був прихильний католицтву, вона тільки може бути відгомоном участі Романа в антипапській коаліції, від якої папа Іннокентій III (1198—1216), може, хотів його відвести, одначе без успіху.

Друга традиція — польського походження — не має більше стійності. Про якусь незвичайну суворість Романа до галицького боярства не знаємо нічого, як і взагалі про такий нахил Романового характеру; навпаки, маємо чимало звісток про обожания Романа володимирським боярством, а щодо галицьких, то кара на Кормильчичів за зраду ("невіру") була навіть лагідна. По всій імовірності ся легенда утворилася у зв’язку з антипольською й антипапською політикою Романа, при відгомоні боротьби Романа з половцями. Звісно, Роман мав і завзятих ворогів, хоч би й власного тестя Рюрика, одначе не в особистій жорстокості був корінь ненависті. Роман належить до типу таких визначних одиниць, яких сучасність обдаровує як сильною любов’ю, так і великою ненавистю. Щодо самої традиції, треба тямити, що сю легенду пустив у світ Вінцентій Кадлубек ²¹, звісний памфлетист і безцеремон­ний фальшівник історії.

Історичне значення Романа, "самодержця і царя всеї Русі",— величезне. Він був творцем першої національної ук­раїнської держави, якої основу дала Галичина, перша ук­раїнська земля, що відокремилася від загальноруської держа­ви перед більше як 100 літами. Сим способом давня Руська держава розпалася на дві частини, які стали підставою для витворення двох окремих народностей. Очевидно, що се було сполучене з повним занепадом Києва, який уже від довшого часу не мав ніяких умов бути політичним осередком східної Європи; він став перехідним простором, на якім стиралися впливи двох нових осередків — Галича і Суздаля. Київ не був у силі сповнити найважливішого свого завдання — здо­бути українські луги і степи, тож мусів відступити свою роль іншим. І дійсно, тільки з Галичини і Волині могла початися офензива на схід, якої початки бачимо вже за Ростиславичів. Роман зрозумів се завдання першої загальноукраїнської дер­жави й одною із головних цілей уважав боротьбу з кочови­ками, для яких був "львом, риссю і крокодилом".

БОРОТЬБА ЗА ГАЛИЧИНУ (1205—1245). Усміхнулася була доля українському народові, даючи йому політичне об’єднання й самостійність; та майже в тій самій хвилі за­хмарилося її лице і стало непривітне. Смерть Романа роз­плутала всі ворожі й анархічні живла, які відразу вда­рили на його велике діло. Перший Рюрик використав нещас­тя України. Він розстригся зараз, сів у Києві на місце влас­ного сина та почав умовлятися зі своїми смоленськими своя­ками та з чернігівськими Ольговичами, як би поживитися Романовою спадщиною. Найнявши половців, які відіткнули спокійніше по смерті Романа, підняли союзники похід на Галичину (1205), одначе справа показалася труднішою, як могло видітися зразу.

Роман полишив вдову (незнану з роду й імені, з якою подружився щотілько 1201 р., після пострижения в черниці першої жінки Рюриківни) і двох синів, трьохлітнього Данила й однолітнього Василька. Вже сам вік княжичів приносив великі небезпеки для держави, такої молодої, серед стількох внутрішніх і зверхних ворогів. У користь політичної етики тодішніх українських князів можна сказати се, що противни­ки Романовичів менше посягали по їх володимирську спад­щину, батьківщину самого Романа, а більше по галицьку, до якої підносили більше або менше стійні династично-правні претензії. Перший приступ їх розбився, одначе, об угорську протекцію над Галичиною.

Тодішній угорський король Андрій II (1205—1235) був приятелем Романа і зараз по його смерті з’їхався з удовою в Сяноці та взяв під свою опіку малих княжичів. Тодішнім звичаєм глядів на них як на своїх васалів і з того часу почав до теперішнього титулу "короля Галичини" додавати: "і Bo- лодимирії'. Він послав у Галич угорську заставу, на якій зломилася акція Рюрика з "усіма руськими князями". Та ся опіка була ані постійна, ані сильна. Одна причина сього лежала в невисоких політичних кваліфікаціях угорського ко­роля взагалі, в недостачі матеріальних засобів і в його без­настанних конфліктах з угорським панством, що дозволяло йому хіба доривочно займатися справами Галичини. Друга причина — то становище галицького боярства.

Про перші політичні виступи галицького боярства за Poc- тиславичів була вже попереду згадка; з усього видно, що політичний вплив його ріс рівнобіжно з упадком індивіду­альності князів. Сильна Романова рука давала собі раду з сим елементом, та тепер, при безсильних його дітях, виявила ця аристократія в цілій ширині свої прикмети. Дружинний характер її затратився вже цілком; суспільні інтереси її були вже не такі самі, як у князя, вони були вже у великій частині суперечні й вимагали підчинення княжої власті під вплив боярства. До того бачимо в характері його виразний рис анархізму, який проявлявся нахилом до самоволі, жадо­бою власті, непокірністю і віроломством.

Правда, поодинокі прояви такого характеру можна від­найти серед баронів різних європейських країв; можливо що й лежить він в основі психіки кожною панства; проте трудно підібрати в історії більше таких прикладів, де аристократія виявила б так мало політичного ума, як саме в Галичині. В сусідніх краях, як у Польщі, Чехії й Угорщині, панська коромола затруювала також політичне життя, одначе приби­рала помалу форми західного політичного лібералізму — об­стоювання певних політичних принципів і виборювання цілої низки уступок з боку володаря. Та ось з того часу маємо в Польщі так званний ленчицький привілей (1180), на Угор­щині ж так звану Золоту буллу (1222) — здобути, які, не вважаючи на егоїстичні цілі духовенства і шляхти, були дже­релом парламентаризму в обох краях.

Нічого подібного не бачимо в Галичині, у сій найбільше розвиненій українській землі. Ce тому, що тут політичні змагання бояр не йшли в парі з емансипацією католицької церкви від державно-княжого абсолютизму. В таких обстави­нах недостача княжої власті або безсильність її робила мож­ливим буйний розцвіт усіх негативних рисів свого панства та спровадила на край і нарід величезні шкоди. Галицькі бояри ділилися на родинні котерії, які без глибшої політичної чи соціальної думки готові були на услуги кожному претенден­тові або ривалові, який умів їх відповідно нагороджувати. Як високі були амбіції деяких із бояр, видно з того, що один із них сягнув навіть по княжий вінець. Галицькі владики (в Галичі і Перемишлі) ішли, звичайно, також такими самими шляхами, як і бояри, одначе в їх поведінці не було й не могло бути сліду такої церковно-політичної боротьби, як у католицьких краях.

Такі обставини давали добру нагоду суперникам Романо­вою дому добиватися галицького княжого стола. Неприхиль­не становище боярства, з одного боку, та недостаточна під­пора короля Андрія — з другого, приневолили Романову вдову з дітьми дуже скоро покинути Галичину і перейти у Володимир (1206), а коли й тут вони не почувалися безпеч­ними — втекти у Польщу й Угорщину (1207). Тим часом одна впливова частина бояр, яка вже давніше накладала з Ольговичами, встигла поза плечима Рюрика віддати Галичи­ну трьом братам Ігоревичам: Володимирові, Романові і Свя­тославові — синам Ігоря Святославича (сіверсько-новгород- ського, звісного з походу на половців 1184 р.) та сестриничам останнього з Ростиславичів (1206—1211).

Такий вислід галицької справи кинув кість незгоди між Рюрика і його союзників і довів до того, що Всеволод III Святославич (чернігівський, званий Чермним) прогнав Рюри­ка з Києва і сам сів у ньому (1206—1212). Боротьба межи ними тяглася чотири роки, двічі скидали себе обопільно, поки не стала умова, що Всеволод узяв Київ, а Рюрик, якому пощастило сьомий раз сидіти в Києві, одержав Чернігів. По смерті Всеволода (1212), за яким скоро пішов і його супер­ник, та по перелетнім другім князюванню Інгвара Київ по­вертає на довший час до Ростиславичів (із смоленської ди­настії: Мстислав Романович, 1212—1223; Володимир III Рю­рикович, 1223—1234, 1236; Ізяслав IV Мстиславич, 1235), одначе тратить усю майже політичну вартість. Навіть суз­дальські князі по смерті Всеволода Юрійовича (1212) через внутрішній занепад своєї волості випустили з опіки Київ. Боротьбою малих князів за нього не цікавиться тодішній політичний світ; очі того звернені на Галич, що встиг перей­няти славу "матері руських городів" і завести такий самий танець за свій золотокований стіл, як наддніпрянська столи­ця, та доборотися до самого краю.

Становище Ігоревичів було з самого початку дуже непев­не. Межи братами вибухали раз у раз міжусобиці; князі і столи мінялися кількома наворотами і викликали угорську інтервенцію. Також відносини між Ігоревичами і боярством попсувалися дуже рано; на місце обопільної прихильності прийшла ворожнеча. На тлі сеї боротьби маємо дві події, що кидають дуже ярке світло на тодішні соціально-політичні і культурні обставини. Ігоревичі рішилися радикально зломити боярську опозицію й урядили між нею "ніч святого Варфоло­мея": п’ятсот знатніших бояр вирізано в різних місцях краю. Ся різня викликала бурю серед боярства, і вони заготовили князям незабаром страшну помсту. Удаючи бажання мати правного князя Данила, одержали вони значну підмогу від угорського короля і волинських князів, піймали Ігоревичів у свої руки і повісили їх (1211). По сім хотіли знатні бояри з Володиславом Кормильчичом на чолі взяти регентство за Да­нила у свої руки, та коли на сім полі виникли суперечності з княгинею-матір’ю, присилувано Данила покидати знов Га­лич, а голова боярської партії Володислав сягнув у своїй гордості по княжу власть (1213).

Та ся узурпація примусила Андрія II зробити якийсь лад у своїм теоретично леннім краю. Він з’їхався на Спишу з польським князем Лестьком, з яким мав давню умову щодо опіки над Романовичами (Данило був переважно під догля­дом Андрія, Василько — Лестька), та оба піддали доте­перішні відносини до Романової спадщини радикальній ревізії, до якої зразок давала їм угорська інтервенція 1188 р. На основі сеї спишської умови (1214) засіла в Галичі ко­ролівська пара в особах 5-літнього угорського королевича Коломана і 2-літньої польської княжни Саломеї. Рік опісля ко­роновано їх святочно в Галичі (1215). Лестько подбав при сім, щоб царство його зятя і дочки не було завелике, тому анектував Перемишль, а своєму воєводі Пакославові виєднав любачівську волость. Романовичів, які досі мали в різних місцях дрібні волості, відшкодовано сим способом, що віддано їм Володимир, обтявши значну частину Забужа з Берестєм у користь Польщі. Мабуть, із сього приводу прийшло скоро до непорозуміння межи сватами, й Андрій відібрав Перемишль із польських рук.

Одначе ся опіка над цілістю краю не скріпила угорського правління в Галичині. Дійсна власть була в руках угорських воєвод, а сі правили, як звичайно в окупованих краях. Угри були зненавиджені; держалася їх тільки одна партія бояр, інші бунтувалися і глядали помочі поза границями краю. Лестько, мстячися на Андрію за Перемишль, порозумівся з частиною бояр і закликав на галицький стіл свого родича — новгородського князя Мстислава Мстиславича, званого Удат­ним (з смоленської династії, 1219—1227). Сей дійсно явився і (як особисто дуже хоробрий князь) прогнав із Галича угорську обсаду разом з угрофільськими боярами і став кня­зем (1219). Ся подія вразила сильно Данила, одначе він помирився з Мстиславом й оженився з його дочкою в сій вірі, що по смерті Мстислава (синів не мав він) одержить Галич.

Такий оборот справи зближив Андрія з Лестьком, і вони спільно взялися проганяти Мстислава, одначе безуспішно. Сей при помочі Данила не тільки удержався проти угрів і поляків, а ще взяв в неволю короля Коломана з цілою зало­гою (1220). Ся невдача спонукала Андрія помиритися з но­вим станом речей і признати Мстислава, який віддав другу дочку за молодшого угорського королевича Андрія. При сім дав новий галицький князь доказ, що його хоробрості рівна його безхарактерність. Піддаючися намовам бояр, визначив він своїм наступником не Данила, тільки королевича Андрія й віддав йому Перемишль (1222). Та незабаром прийшло до конфлікту між Мстиславом — з одного боку — й Андрієм та боярством — із другого боку, який закінчився зреченням Мстислава в користь королевича (1227). Коротко потім помер Мстислав у своїм київськім пригороді Торчеську (1228) ²².

Тепер виступив наперед відсунений правний дідич Гали­чини Данило, щоби добиватися батьківського стола. Він уже 1219 р., заохочений галицькою людністю, пробував сісти у Галичу, одначе випередив його Мстислав. Дальше він відібрав від Лестька землю над Бугом, забрану р. 1214, за що стягнув ворожнечу краківського князя. В рр. 1230—1233 вів він із перемінним щастям боротьбу з королевичем Андрієм, який в кінці умер в обложенім Галичу (1233). Скоро потім умер і король Андрій II (1235), і разом із сим закінчилися змагання Угорщини забезпечити Арпадам панування в Галичині — політика, яка хоч мала завзятих прихильників у одної час­тини боярства (Судислав), не показала особливої енергії, зручності і розуму.

На час угорського правління припадає й перша реальна спроба введення церковної унії в Галичині, до чого схилялася й частина Галичини, мабуть, угорофільська партія між боя­рами. Та звісні методи угорського режиму викликали ворож­нечу до сього плану, і справа поза найперші початки не вийшла (1214—1215).

Хоч Данило, не вважаючи на свою перемогу над Угорщи­ною, признав щось у роді ленної зверхності короля Бели IV (1235—1270), був йому сей неприхильний. Безпосередніх намірів на Галичину Бела не виявляв, одначе підпирав но­вого претендента Ростислава Михайловича (з чернігівської династії), внука Всеволода ПІ. Почалася нова боротьба (1135), ведена з різним щастям.

Ростиславові при помочі батька вдалося два роки держати Галич, та остаточно енергія Данила перемогла, і над­дністрянська столиця перейшла на стало в його руки (1237). Ростислав подався на Угорщину і ще кількома наворотами старався при помочі Бели, який віддав за нього дочку, та прихильних собі бояр обернути щастя у свою користь, одначе надармо. Данило здобував успіх за успіхом; в 1240 виділося, що вдасться йому відновити політичний твір батька. Він за­володів Києвом, де після смоленської династії виринув був наперед князь із суздальського (Ярослав III Всеволодович, 1236—1238), потім — із чернігівського роду (Михайло Все­володович, 1238—1239) та поставив у нім свого намісника. Був се останній промінь українського політичного сяйва над старою столицею. Чорні степові тучі були вже над Дніпром...

Боротьба з Ростиславом за Галичину протяглася з пере- ривами ще п’ять літ; закінчилася вона щотільки 1245, у кривавій битві під Ярославлем, повним успіхом Данила над Ростиславом й уграми. Як колись прадід Ізяслав під Tepe- бовлею, дав себе Данило опанувати огірченню й був жор­стокий по битві — одинокий раз у своїм житті. Після того відносини до Угорщини стали приязні і скріпилися подруж­жям між сином Данила Львом та дочкою Бели — Кон­станціею. Таким способом по 40 роках добився Данило своєї галицької батьківщини, одначе теперішній час quantum mutatus ab іііо!²³

ТАТАРСЬКА ХУРТОВИНА (1240). Походи Романа на по­ловців ослабили степове розбишацтво дуже значно. Пізніші їх наїзди не мали вже такого руїнного значення, як за Во­лодимира II або Святослава II; щобільше — вікове сусідство з Україною, участь у міжкняжій політиці та численні по­дружжя половчанок із українськими князями (між іншим, і із Мстиславом Удатним) промостили-таки шлях християнству й культурі між се степове розбишацтво. І хоч, загалом беру­чи, успіхи їх були невеликі, можна було надіятися повільної асиміляції половецьких орд українською стихією та оста­точнім висліді — політичного опанування степів та морських берегів. Об’єднання західної України й утворення загально­української держави Романом відкривало дуже корисні ви­гляди в сьому напрямі. Та якась чорна доля мала у своїй опіці українські поля й тяжіла над українським народом. Смерть Романа, малолітність його дітей та сорокалітня бо­ротьба за Галичину підтяли сю першу й найважливішу пе­редумову дальшого розвитку України. Данилові повелося, щоправда, в кінці відбудувати одноцільну українську держа­ву, одначе успіх сей прийшов запізно: на молоду будівлю впала зверхня хуртовина і підтяла її смертельно. Була се велика навала нової монгольської орди — татарів.

Від гуннських часів²⁴ не зазнала Східна й Середня Європа такої катастрофи, як у середині XIII в. Надамурські турецько-татарські племена зорганізувалися в XII в. у велику розбишацьку державу, здобули Монголію та на початку XIII в. під проводом чингіз-хана Темуджина (1206—1227) почали нечувано великі і швидкі завоювання у Китаю, Туркестані і Персії. Десятки держав і тисячі квітучих міст лягли в руїнах. Через Кавказ вдерлися татари на чорноморські степи і роз­били половців над Дніпром (1222). Половецький хан Котян уступив з недобитками на Дніпро і почав умоляти ук­раїнських князів ставати з половцями заодно проти татарів. Князі послухали і під проводом Котянового зятя Мстислава Удатного (разом з ним пішов і Данило) вчинили похід на задніпрянський Низ; на р. Калці прийшло 31 травня 1224 р. до кількаденної битви, яка скінчилася розгромом половецько- українського війська. Тепер усі землі давньої Русі були відкриті для татар, одначе сі з якихсь причин обмежилися тільки спустошенням Задніпрянщини і Поволжя та завернули назад у Туркестан. До поновлення наїзду на захід за Темуд­жина не прийшло; він недовго потім умер (1227), і се відтягло від Європи нову катастрофу на цілих десять літ.

Щотільки 1236 р. рушили татари під проводом Темуджи- нового внука Батия через уральсько-каспійські ворота в Європу. Під їх ударами упала наперед надволжанська Бол­гарія (1236), дальше — Рязанщина і Суздальщина під сам Новгород (1237). По сім обернулися наїзники на половців і доконали їх (1238); недобитки подалися спішно на захід та опинилися в Угорщині, де їх ужито як помічного війська до колонізації малозаселених просторів (нині PaIoczfoId); тут во­ни по довшім часі зіллялися з мадярською людністю.

По короткій перерві воєнних операцій рушив Батий під кінець 1239 р. на лівобічні українські землі, взяв Переяслав і Чернігів та попустошив усю країну. По році спрямував похід на правобічні землі. Перейшовши замерзлий Дніпро, узяв боронений хоробро Даниловим воєводою Дмитром Київ, поруйнував його страшно та винищив людність (6.XII. 1240). Українські князі почали тепер покидати свої землі і спасати­ся втечею на захід; Данило утік на Угорщину. Татари пішли на Волинь, руйнуючи міста, вирізаючи або беручи в полон людей; від Володимира повернули на південь, на Галич, а звідси впали на Угорщину, яка була головною ціллю походу Батия. Завоювавши і знищивши Угорщину, завернув він — на вістку про смерть головного хана — у степи (1242). Тут над Волгою устроїв він столичний обоз Сарай, дав початок так званій Кипчацькій, або Золотій, орді та став розпоряд­жатися половиною Європи.

Факт сей мав далекосягле значення в історії України і цілої Східної і Середньої Європи, очевидно, вповні негативне. На місце політично слабих і вже напівцивилізованих по­ловців опанувало лугово-степові простори варварське плем’я татар. З одного боку, виробило воно сильну мілітарну дер­жавну організацію, яка у свойому імперіалізмі змагала до панування над Східною і Середньою Європою; з другого бо­ку, виявило воно і плекало антикультурні інстинкти своїх підданих, які спинили й підтяли на цілі віки культурний розвиток тих країн. Коли згодом місце первісної поганської релігії їх зайняло магометанство, довершився культурний розлам Східної Європи.

Держава ся, зразу зв’язана політично з монгольським центром, та згодом цілком самостійна, обіймала усю степову й лугову полосу і сим способом спинила початий на Україні процес заселення піль. Та що номадний ступінь господарства не був у силі удержати великої військової держави, Було для неї елементарною необхідністю жити дорібком культурних країв. Під свою безпосередню власть узяли татари тільки незначні простори залюдненої і культурної землі, натомість широко розтяглася сфера васальної залежності, звідки вони побирали правильну дань у грошах та вряди-годи в людях і всякім іншім добрі. Наїзди сі мали також на меті запобігти надмірному скріпленню підбитих земель, які мали простяга­тися на все сточище Волги, Дніпра, Дністра і Пруту. Окрім того ходили татари в походи на дальші краї, грабили і руй­нували їх систематично, вчасти задля наживи, вчасти для спинення їх господарського і політичного розвитку — небез­печного сій темній силі. Та найсумніше було те, що сей стан перетривав цілі віки.

В таких обставинах опинилася молода українська держава у хвилі, коли її володареві по довгих зусиллях вдалося при­вернути назад одноцільність та перемогти деструктивні зма­гання претендентів до галицького стола.

Часи Данила і Лева І

УКРАЇНА І ЗОЛОТА ОРДА. Батиєва держава була силою, яка перевищувала навіть стару варяго-руську державу. Ce відчули всі руські князі та почали забігати ласки у нього і потвердження у своїх полостях. Вони почали їздити в Сарай, щоби зложити йому поклін як найвищому зверхникові. Пер­ший поспішив суздальський князь Ярослав Всеволодович (1233—1246), що був раніше київським князем; він одержав з рук Батия свою Суздальщину з правом старшинства над сусідніми князями — владимирським, ростовським, тверським і т. д. Він опісля їздив ще з поклоном до головного хана в Монголії і тим обезпечив на все володіння свого роду на Поволжі. Слідом Ярослава пішли князі з роду Святославичів, що в дуже великім числі володіли Чернігівщиною (вона обіймала й землю давніх в’ятичів на верхів’ях Оки, т. зв. верхівські князівства), Сіверським Новгородом та Муромсько- Рязанською землею, щоби удержатися у своїх волостях, які упали до значення великої земельної власності; політично стали вони трабантами ²⁵ Суздальщини ще більше, як були досі. Так само і смоленські князі признали над собою зверхність Золотої орди.

Київ по його зруйнуванню Батиєм не повернув у власть Данила; повернув туди зразу давніший князь Михайло і поїхав також до Батия, щоби одержати від нього ’’ярлик’’—гра­моту на се князівство, одначе там попав він у конфлікт із татарами і стратив життя (1246). Київщина і Переяславщина стали безпосередніми татарськими провінціями, якими прави­ли татарські "баскаки". Тут і там появляється пізніше ім’я київського "князя", одначе се ніщо, як татарські урядники з християн при боці баскаків. Такий був кінець Київської дер­жави.

Данило довший час не думав про політичну прошу у Сарай. Та Батиєві се не подобалося. Якраз після Ярослав­ської перемоги наспів до Данила татарський посол від Ба- тиєвого воєводи Могучія з домаганням віддати Галичину. Ce збентежило князя, і він по нараді з братом Васильком поїхав до Батия і з чуттям глибокого пониження взяв з його рук батьківську землю. Таким способом українська держава дістала нового зверхника — азіата. Границя між нею та безпосередніми провінціями Золотої орди простиралася більше-менше від устя Прип’яті по середній Дністер. Вона не була ніколи точна і хиталася то в сей, то в той бік. При сім відіграло чималу роль нове — під політичним оглядом — плем’я волохів ("болохівців" ²⁶ української літописі), яке від середини XII в. почало щораз численніше сходити з гір в долину Пруту і Дністра, доходячи до верхів’я Бугу й у Київщину. Пастирський спосіб життя їх надавався добре для колонізації західних лугових просторів. Жили вони родами під проводом численних "князів". До появи татар вони при­знавали зверхність галицько-володимирської держави, тепер же глядали вони опори в татарах, почуваючи себе так без­печніше. З сеї причини приходило кількома наворотами до конфлікту межи ними й Данилом (1252, 1254).

Якихось означених державно-правових форм залежність української держави від Золотої Орди не мала. Вона обмежу­валася до віддавання честі ханові, давання помічних відділів у татарських походах на Литву, Польщу й Угорщину та річних оплат, які перейшли в довгу традицію, одначе були невеликі, більш як ознака залежності. Хан був також суддею у спорах князів межи собою, поза тим мала держава повну незалежність у внутрішній і заграничній політиці. Одначе татари мали способи і змогу пильнувати, щоби ся неза­лежність не прибрала небажаних їм розмірів; проти сього мали вони лік — упуст крові...

ПОЛІТИКА ДАНИЛА (1245—1264). Залежність від татар відчував Данило як велику ганьбу, в чому скривалося прав­диве зрозуміння татарської язви для України. Тому-то виз­волення з-під сеї неволі стає провідною ідеєю його політики. Будова й укріплювання городів при помочі привілейованих німецьких колоністів мали підняти оборонність краю. Тоді-то постав на місці підупалого Звенигорода Львів; перед ним ще Холм (1237); зацвів Володимир ("город, якого і в Німеччині не було видати"); натомість Галич втратив щораз більше на значенні задля перервання торговельного шляху по Дністру; політичний і торговельний осередок почав переноситися до Володимира і Львова. Данило ж залюбки перебував у Холмі. На пункті будування міст, укріплювання їх та прикрашуван­ня величавими будівлями виявляв Данило незвичайну дбалість і високу культурність.

Загранична політика його була спрямована на приєднання союзників до пізнішої боротьби з татарами. Сюди належала в першій мірі Угорщина, яка після України найболючіше відчувала татарський наїзд. Як знаємо, відносини межи Да­нилом і Белою уложилися після Ярославської битви дуже добре й такими остали до кінця. Через угорського) короля вмотався Данило у боротьбу за спадщину по Бабенбергах ²⁷ в Австрії (1246—1261). За згодою папи одружився син його Роман із Гертрудою бабенбергською (1252), щоби як угорсь­кий васал сісти у Відні, одначе сили Бели й Данила були недостаточні, щоби видержати боротьбу з талановитим коро­лем чеським Оттокаром II (1248—1278), і Роман по короткій боротьбі повернув на Україну (1253).

Живі і загалом приязні були відносини до Польщі. Тут по смерті Лестька (1227) запанував новий хаос княжих міжусобиць, що було корисне для України. Як перед тим Лестько виступив у ролі протектора Романовичів, так тепер Данило мішається у справи між польськими князями, пома­гаючи одним проти інших. Зокрема, дружні були відносйни його до князя мазовецького Конрада (помер 1247 р.) і його синів. Між іншим лучила їх спільна політика напроти Литви.

По смерті Романа українські землі терпіли багато від ли­товських і ятвязьких наїздів, потім заключено з литовцями згоду (1219), яка перетривала довший час. Пізніше почалися знов напади, і се дало привід Данилові у спілці з Мазовією і німецьким Орденом покорити ятвягів та окремим трактатом розподілити поміж себе їх землю (1254). З першим ор­ганізатором загальнолитовської держави Міндовгом (1219— 1264) жив Данило зразу в союзі, опісля прийшло до війни (1252), закінченої згодою, на основі якої старший син Данила Роман одержав Новгород, а молодший Шварно мав стати зятем Міндовга (1254). Одначе татари поспішили розірвати небезпечний їм литовсько-український союз. Примушуючи українських князів до походу на Литву (1258), викликали гнів Міндовга і боротьбу його з Романом, який при сім за­гинув.

Та з усіх політичних заходів Данила найважливіші були його зносини з Римом. Як у Романа не було релігійної ви­ключності, так само й його сини виявляють чималу при­хильність до католицького світу. Тоді-то після четвертого крестоносного походу (1102—1204) почав папа Іннокентій III (1198—1216) широку акцію в напрямі об’єднання церков, одначе варварські вчинки хрестоносців у Візантії підтинали згори цілу справу в сім місці, де вона повинна була початися. Тоді-то звернено увагу на руську церкву. Вона, одначе, як знаємо, стояла під дуже сильним впливом Царгорода й пере­важно правилася митрополитами-греками, які приносили во­рожий латинству настрій. Все-таки на Західній Україні на­йшла справа унії деякий відгомін.

Виявилося се в часі угорських окупацій Галичини (1208, 1214—1219). Тоді-то одна з політичних партій заявила ба­жання приступити до унії при збереженні обряду. За посе­редництвом Андрія II справді проголошено злуку церков, од­наче вона не здобула — при безнастанних політичних пере­воротах — успіху, а звісна поведінка угрів могла тільки підкопати саму ідею й дати їх противникам цінну зброю в руки — релігійну. З тодішніх заходів полишився одинокий тривкий слід — ухвала собору лютеранського про права східної церкви (1215).

Пізніші папи перестали займатися справою унії, щотільки Іннокентій IV (1243—1254) підняв сю справу. Почин до сього дав якийсь руський єпископ Петро (мабуть, перемишль­ський), що явився на соборі в Ліоні (1245) і просив помочі проти татар. По сім соборі вислав папа посла у Золоту орду, францисканина Плано Карпіні, який переїздив у зимі 1245/6 через Україну, бачився з Васильком у Володимирі, з Дани­лом — в дорозі у Сарай та повертаючи (1247) — з обома разом й обговорював із ними справу унії та через неї мож­ливість хрестоносного походу західних країв на татар. З сього вив’язалася переписка межи нашими князями і папою та обопільні посольства, які довели до коронації Данила в До- рогичині і проголошення церковної унії (1253).

У зв’язку з сим видав папа заклик до християн слов’янських країв іти хрестоносним походом на Орду, од­наче татари відповіли на се походом на українські землі (1253, 1254) і вимогли на Данилі занехаяння дальшої акції в Римі. Та і без того тодішні політичні обставини дуже мало надавалися на зложення хрестоносного походу. Сам папа змарнував у боротьбі з цісарем Фрідріхом II (1215—1250) найкращий час на таку акцію, та смерть його (1254) пере­рвала взагалі нав’язані нитки. Руська церква, якої голова, київський митрополит, був під владою татар, вийшла знов із зв’язі з Римом.

Як коронація й унія не принесли Данилові помочі проти татар, так і розрив з Римом і виявлена покора перед ханом Бурандаєм не охоронили української держави від нового наїзду варварів. Стався він 1259 р. при нагоді походу на Польщу. На приказ хана мусіли князі власними людьми розметати укріплення найважніших городів. Данило дуже бо­ляче відчув сю невдачу (в часі татарського походу він не хотів навіть бути в державі, щоби не коритися ханові, та перейшов на Угорщину). Він був зломаний на дусі і пожив не довго (до 1264).

З ним зійшла до гробу одна з найідеальніших постатей української історії: розумний, лицарський, культурний і гу­манний, при сім енергійний. Завдяки сим прикметам він покінчив остаточно з боярською анархією і спровадив грома­дянство на шлях нормального громадянського розвитку. Не­вдачі його не зменшать його політичної вартості, бо прихо- дилося йому діяти в незвичайно трудних обставинах, тяжчих, як мав його батько. Проте доконав він великого діла, відновивши й удержавши першу загальноукраїнську державу. Брат його Василько, також незвичайно симпатична постать, стояв цілий час у тіні брата. Помер шість літ пізніше (1270).

ЛЕВ І (1264—1301). З Данилових синів пережили його тільки три: Лев, Мстислав і Шварно. По мислі давнього домового права не прийшло тепер до переміни волостей, хоч жив іще Василько, тільки Лев із братами обняв ті краї, що були перед тим у безпосередній власті батька. Він мав тоді якихось 35 літ і брав уже участь у численних воєнних і політичних акціях Данила. Була се замітна індивідуальність, одначе іншого крою, як батько і стрий: його енергія злучена була з пристрасною вдачею, політична амбіція переходила в безоглядність, лицарськість — у нахил до воєнної наживи; при всім, одначе, мав великий політичний і воєнний талант. Задля деяких прикмет характеру не був він люблений у княжій родині, зокрема на володимирському. дворі, де було високо розвинене культурне і товариське життя і де після смерті Василька обняв власть син його, "великий філософ" Володимир (1270—1289). Лев перебував залюбки у Львові, городі, заснованім при помочі німецьких колоністів десь ско­ро по першій татарській інвазії і названім очевидно в його честь (перша історична звістка про Львів — 1255 р.).

В політиці Лева замітна передусім зміна відносин до та­тар. Невдача батькової мрії про коаліційну боротьбу з Ордою веліла йому йти іншим шляхом до цілі, якою було скріплення держави й готування сил для пізнішої розправи. Він старався йти під лад Орді, перестав удержувати зносини з Римом і брав радо участь у татарських набігах на сусідні землі та й сам давав почин до них. Одначе татари заплатили йому за сю лояльність такою самою монетою, як і батькові. В часі одного походу на Польщу вони страшно зруйнували й "союзну" українську державу (1286); і взагалі кожний пе­рехід татар через українські землі був заплачений кров’ю і добром української людності.

Татарська політика шкодила очевидно добрим відносинам України до сусідніх держав, одначе Львові вдалося все укла­дати їх самостійно, відповідно власним політичним цілям. Взаємини його з Угорщиною були задля близького споріднення переважно дружні, як за тестя Бели IV, так і його сина Стефана V (1270); щотільки за внука Володислава IV (1270—1290) в часі загального заколоту в його державі заходився український князь коло того, щоби здобути деякі користі за Карпатами (1281—1283). По нагальній смерті Во­лодислава, останнього з головної лінії Арпадів, виступив Лев (сам чи в імені сина Юрія) з домаганням участі у спадщині по сій династії. За Андрія III (1290—1301), якого арпадський рід не був вільний від заміту, здобув він закарпатське підгір’я з Мукачем, яке ©ставало у зв’язі з українською державою продовж одного покоління. На сі часи припадають племінні і церковно-культурні основи так званої Угорської Русі.

Як довга низка воєнних конфліктів, переплетених згода­ми, представляється українська політика шодо Польщі. Так ось зараз на початку свого князювання воювали невдатно Даниловичі з краківським князем Болеславом Огидливим (1227—1279), опісля помирилися з ним і помагали йому про­ти сілезійських князів. По смерті Болеслава виступив Лев з домаганням краківського столу для себе, одначе малопольські панове спротивилися сьому, і князівство перейшло на Лесть- ка II Чорного з мазовецької лінії (1272—1283). З того ви­йшла постійна майже ворожнеча між обома князями, та по смерті Лестька піддержував Лев слабого Болеслава плоцького проти Владислава Локетка бжеського й Генріха Пробуса сілезійського (1289—1290), ходив походом на землі сього ос­таннього та захопив Люблін.

У зв’язі з сею польською політикою Лева уложилися його дружні відносини до чеського короля Вацлава H (1270— 1305k Сей виявив окрім претензій до угорської корони ще й змагання опанувати Польщу. На сій основі прийшло до умо­ви межи Левом і Вацлавом, у якій вони обезпечували собі обопільну підпору у заходах першого на Угорщині, друго­го — в Польщі.

На Литві по смерті Міндовга (1264) відкрилася ук­раїнській державі можливість експансії на Білу Русь, коли син Міндовга Войшелк (1264—1267) замкнувся √ в монастирі та передав свою батьківщину Шварнові (1267—1269). Амбітний Лев зненавидів Войшелка за те, що Литовська зем­ля не припала йому, і напідпитку убив. Недовго потім умер і Шварно, одначе Левові не було з сього ніякої користі, хоч він то сам, то з татарами піднімав походи на литовців (1273, 1275, 1277), хіба що остаточно підбив Ятвязьку землю. Північна границя держави була згодом пересунена за Наров (Волковийськ).

Вже вище згадувано, що особисті прикмети Лева відчужували його від володимирського двора. Ще більше ста­лося се по його поганім учинку з Войшелком; межи ним і Володимиром Васильковичем відкрилася прірва. В загально­державній політиці не було роз’єднання між ними, одначе Володимир, який не мав дітей, не допустив до того, щоб по його смерті Лев злучив у своїх руках і володимирську во­лость. Він записав її молодшому брату Лева Мстиславові і при сім зробив великий політичний нетакт, постаравшися на се гарантії з боку татар. На щастя, се не привело до розбиття краю, і недовго потім українська держава творить і у внутрі одну цілість.

Збираючи в одно висліди володіння Данила і Лева, бачимо, що відновлена Данилом українська державність перетривала монгольську бурю, одначе мусіла признати зверхність Золотої Орди; заходи Данила в напрямі утворення коаліції християн­ських держав для боротьби з варварами не принесли бажаного успіху, навпаки — татари дбали пильно, щоби сили укра­їнської держави не були завеликі. Мимо сих трудностей, одна­че, займала вона дуже поважне становище в середній Європі, тим паче що ослаблена татарським наїздом Угорщина і розби­та політично Польща не виявляли завойовницьких змагань на українських землях; Україна мас навіть під кінець століття рішучу перевагу над обома сусідами, чого доказом було посу- нення границь на півдні по Тису, на заході — по Віслу; подібна перевага була й на півночі серед литовців і білору- синів. На сі часи припадає й відновлення безпосередніх дипло­матичних взаємин України з Римом і перше самостійне за­ключения церковної унії, получене з обновою королівської достойності. Не вважаючи, отже, на татарську "неволю", був се один із найбільш блискучих моментів в історії українського народу. Тоді довершалося зілляння слов’янських племен Ук­раїни в одно національно-політичне тіло. Полишалося ще тіль­ко усамостійнити його під церковно-культурним оглядом.

ГЕНЕАЛОГІЯ РУСЬКИХ КНЯЗІВ

Святополк (1154)

Ростиславичі (галицькі)