СТОРІНКАМИ ДАВНЬОРУСЬКИХ ЛІТОПИСІВ

Повість Bpemehhhx літ

Осліплення князя Василька Теребовельського

В році 6605 (1097). Зійшлися Святополк, Володимир,

Давид Ігоревич, Василько Ростиславович, Давид Свя­тославович і брат його Олег і нараджувалися в Любечі над заведенням миру.

Святополк прийшов до Києва з Давидом, і всі люди дуже раділи; лише диявол зажурився дуже цією згодою. Вліз, от­же, сатана в серце деяким мужам, і вони почали говорити до Давида Ігоревича так: "Володимир змовився з Васильком на Святополка й на тебе". А Давид повірив брехливим сло­вам і почав говорити на Василька: "А хто то вбив твого брата Ярополка? Тепер він задумує лихо на тебе й на мене і змовився з Володимиром; отже, пильнуй своєї голови". Святополк занепокоївся цим: "Чи це правда буде, чи ні?" — не знав. А Давидові Святополк сказав: "Як правду кажеш, нехай Бог буде тобі свідком, але як із зависті, то нехай Бог

у йметься за тим". Святополкові жаль було брата й себе й роздумував, чи це може бути правда, але врешті повірив Давидові. Так Давид ошукав Святополка, й оба почали на­раджуватися в справі Василька. (Ні] Василько ж, ні Воло­димир не знали про це.

4 листопада Василько перенісся на Видобицьке ². Він пі­шов поклонитися до монастиря св. Михайла й тут вечеряв, а свій обоз лишив на Рудиці; прийшов туди аж вечором. Як настав ранок, прислав Святополк (післанця), кажучи: "Не їдь перед моїми йменинами". Василько ж відмовлявся: "Не можу ждати; мабуть, війна буде дома". Тоді прислав до нього Да­вид: "Не виїзди, брате, послухай старшого брата, поїдемо разом оба", та Василько не хотів того робити, ані їх послу­хати. І сказав Давид до Святополка: "Чи видиш, не пам’ятає про тебе, хоч ходить у твоїй руці; як же піде до своєї во­лості, то сам побачиш, чи не займе твоїх городів Турова й Пінська і решту твоїх городів; згадаєш моє слово. Ти поклич його тепер, піймай і дай його мені". Святополк послухав його й послав до Василька з таким словом: "Як уже не хочеш ждати до моїх іменин, то прийди тепер, поздоровиш мене, й посидимо всі з Давидом". Василько обіцяв прийти, бо не знав підступу, що на нього кував Давид. Отже, Василько сів на коня й поїхав. (По дорозі) стрінув його отрок його і сказав йому: "Не йди туди, княже, хочуть тебе спіймати". Але він не послухав і думав: "Як то хочуть мене спіймати? Оноді цілували хрест, кажучи: якщо хто на кого буде, то на того хрест і ми всі". Й подумавши, перехрестився і сказав: "Хай буде воля Господня". Приїхав, отже, з малою дружиною на княжий двір. Проти нього вийшов Святополк, і пішли до гридниці³. Прийшов також Давид, і посідали. Святополк почав говорити: "Остань на свято", але Василько сказав: "Не можу, брате, остати; я вже казав обозові їхати наперед". А Давид сидів, як німий, і Святополк сказав: "Поснідай, бра­те!" Й Василько обіцяв остати на снідання. Тоді сказав Свя­тополк: "Посидьте тут, а я піду приготовлю", й пішов геть, а Давид із Васильком сиділи.

На другий день Святополк скликав бояр і киян і повторив їм слова Давида: "Що брата, мовляв, твого вбив, а на тебе змовився з Володимиром, хоче тебе вбити й зайняти твій город". На те сказали бояри й люди: "Ти, княже, повинен берегти своєї голови. Отже, як тобі говорив Давид, то Ва­силька треба покарати, а як Давид говорив неправду, то нехай його Бог скарає, й хай відповідає перед Богом". Довідалися про це ігумени й почали благати Святополка за Васильком, та Святополк сказав: "Це Давид". Давид же, як довідався про це, почав настоювати на осліпленні (Василька): "Як цього не зробиш, але пустиш його (здорового), то а ні тобі не панувати, а ні мені". Бо Святополк хотів пустити його, але Давид не хотів, бо боявся його.

Ще тієї ночі відвезли його до Звенигорода ⁴ (то малий город коло Києва, віддалений на десять верстов), а везли його на возі скованого, зісадили його з воза й завели до маленької кімнатки. Як Василько сидів тут, побачив торчина, що гострить ніж, зрозумів, що його хочуть осліпити, й за­кликав до Бога голосним плачем і сильним стогоном. Аж ось вийшли прислані Святополком і Давидом Сновид Ізечевич, конюх Святополка, й Дмитро, конюх Давидів, постелили ко­вер, а тоді взяли Василька й хотіли кинути його, але хоч боролися з ним сильно, та не могли його кинути, аж другі ввійшли й кинули його (на ковер). Вони зв’язали його, взяли дошку з печі й поставили йому на груди, а з обох кінців сіли Сновид Ізечевич і Дмитро, але й так не могли його вдержати. Тоді приступили ще два, взяли другу дошку з пе­чі й сіли, а так притиснули його сильно, що аж груди тріщали.

Вони тим часом пообідали й поїхали з ним скоро на возі по грудній дорозі, бо тоді був місяць грудень. До Володимира прибули з ним 6-го дня. Слідом за ним приїхав і Давид, так як би звіра зловив; а його (Василька) примістили в Вакієвім дворі й поставили коло нього ЗО мужів на сторожу, а двох княжих отроків — Улана й Колчу.

А Володимир (Мономах) як почув, що Василька спіймали й осліпили, перестрашився, заплакав сильно і сказав: "Та­кого не було в Руській Землі за наших дідів, ні за наших батьків не було такого зла". Він ссйчас-таки послав до Да­вида й до Олега Святославовичів, кажучи: "Поїдьте до Го­родця °, щоби ми поправили це зло, що сталося в Руській Землі й між нами,_ч братами, що кинено між нас ніж; бо якщо цього не поправимо, більше зло настане між нами: почне брат різати брата й пропаде Руська Земля, а наші вороги половці прийдуть і займуть Руську Землю". Як Олег і Давид почули це, засмутилися дуже й заплакали, кажучи: "Цього не було ще в нашім роді".

На другий день Володимир, Давид і Олег хотіли перейти через Дніпро й рушити на Святополка. Святополк уже зби­рався тікати з Києва, але кияни не дали йому втекти. Вони послали княгиню Всеволодову й митрополита Миколу до Во­лодимира з таким словом: "Благаємо, княже, тебе й твоїх братів, не нищіть Руської Землі. Як ви почнете воювати між собою, погани ⁷ будуть радуватися й займуть нашу землю, що її надбали ваші діди й ваші батьки, з великим трудом і хоробрістю обороняючи Руську Землю, а до того прилучили й інші. Ви ж хочете нищити Руську Землю”. Всеволодова княгиня й митрополит прийшли до Володимира, благали його й передали просьбу киян, щоби помирилися, берегли Руську Землю й воювали з поганами. Як це почув Воло­димир, заплакав і сказав: "Так, справді батьки наші й діди наші зберегли Руську Землю, а ми маємо її руйнувати". Він послухав благань, бо княгиню шанував, як матір, задля (пам’яті) батька: бо він був великим улюбленцем батька й любив його за життя й після смерті, й завжди слухав його в усьому.

Княгиня, отже, побувши в Володимира, вернулася до Києва й сказала про все Святополкові й киянам, що мир буде. Тоді почали між собою вимінювати посольства й поми­рилися на тім, що сказали Святополкові: "Це все наробив Давид; отже, йди, Святополче, на Давида й або піймай його, або прожени". Святополк пристав на це, вони поцілували між собою хрест і помирилися.

А Василько перебував тим часом у Володимирі, на вище названім місці, аж наблизився великий піст; я також був тут у Володимирі, як ось ув одну ніч прислав до мене князь Давид. Я прийшов до нього, а там сиділа дружина його довкруги нього. Він посадив мене й сказав до мене: "Цієї ночі говорив Василько з Уланом і Колчею й сказав: "Чую про похід Володимира й Святополка на Давида; якби так Давид мене послухав, щоб я послав свого мужа до Володи­мира, щоби його завернути; бо як він з ним поговорить, то знаю, що (Володимир) не піде (на Давида). Отже, я, Васи­лю, шлю тебе, їдь до Василька з цими отроками й кажи йому так: "Як хоче послати до Володимира свого мужа й Володимир заверне (з походу), то дам йому (Василькові) котрий-небудь город: або Всеволож, або Шеполь, або Пере­мишль". Я й пішов до Василька й сказав йому, що говорив Давид. А він сказав: "Я того не казав, але, вповаючи на Бога, пошлю до Володимира, щоби через мене не проливали крові. Лише дивно мені, що дає мені свій город, як мій — Теребовля, моя волость". Він ждав тепер на неї, й так ста­лося, бо скоро дістав свою волость. А мені сказав: "Іди до Давида і скажи йому, хай пришле мені Кульмія, а я його пошлю до Володимира". Та Давид не послухав його й послав сказати, що нема Кульмія. Тоді сказав до мене Василько: "Посидь трохи"; він відправив свого слугу, сів коло мене і сказав: "Чую, що Давид хоче мене видати ляхам. Ще мало напився моєї крові, хоче більше наїстися, як дасть мене їм. Бо я багато злого зробив ляхам і ще хотів більше зробити і мститися за Руську Землю. Хоч би він і віддав мене ля­хам, то я не боюся смерті, лише кажу тобі, що по правді Бог наслав це на мене за моє високодумство. Бо як прийшла до мене вістка, що йдуть до мене берендичі, печеніги й торки⁸, то я подумав собі: от як буду мати берендичів, торків і печенігів, скажу братові Володимирові й Давидові: "Дайте мені вашу молодшу дружину, а самі пийте й веселіться". Я думав піти на Лядьську Землю, наступи­ти на зиму й на літо, взяти Лядьську Землю і мститися за Руську Землю. Після того я хотів узяти дунайських бол- гарів і посадити їх у себе. Врешті хотів проситися у Свято- полка й Володимира на половців; піду, сказав я, на по­ловців, або добуду собі слави, або голову положу за Руську Землю. А інших намірів у мене не було ні на Святополка, ні на Давида, на це клянуся Богом і Його приходом, що я ні в чім не задумував лиха своїм братам. То за моє висо­кодумство понизив мене Бог і присмирив, що то прийшли були до мене берендичі й веселилося серце моє, а мій ум урадувався".

Після того, як настав Великдень, прийшов Давид, щоби забрати Василькову волость. Та його стрінув Володар, брат Васильків, коло Бужеська й обляг Володар Бужеськ. І почав Володар говорити: "Чому ти, хоч зробив зло, не каєшся того? Отямся врешті, скільки ти лиха наробив!" Давид почав скла­дати вину на Святополка, мовляв: "Чи я це зробив, чи в моїм воно сталося городі? Я й сам боявся, щоб мене не схопили й не зробили мені того ж. Я поневолі мусів пристати до їх ради, бо був у їх руках". А Володар сказав: "Бог тому свідок, але тепер пусти мого брата, й я помирюся з тобою". Давид радий був, послав до Василька, і як його привезли, передав його Володареві — й заключили мир. Так розійшли­ся. Василько сів у Теребовлі, а Давид пішов до Володимира.

Та як настала весна, Володар і Василько рушили на Да­вида й прийшли до Всеволожа; а Давид замкнувся в Воло­димирі. Як же вони стали коло Всеволожа, то взяли город коп’ям і запалили вогнем; люди вибігли від вогню, а Ва­силько приказав усіх побити, й так помстився Василько на невинних людях, пролив невинну кров. Потім прийшли під Володимир. Давид замкнувся в городі, а ці обступили город і послали до володимирців, кажучи: "Ми не прийшли на ваш

город, ані на вас, але на наших ворогів — Туряка, Лазаря й Василя, бо вони намовили Давида, а Давид їх послухав і вчинив усе зло. Якщо хочете за цих битися, то ми готові, а як ні, то видайте наших ворогів". Як це почули горожани, скликали віче, й сказали всі люди до Давида: "Видай цих людей, ми не будемо битися за них; за тебе можемо битися, а за них не будемо. А як ні, то ми відчинимо ворота до города, а ти дбай про себе". Давид мусів, отже, їх видати і сказав: "їх немає тут", бо він їх послав до Луцька. Але як вони пішли до Луцька, то Туряк утік до Києва, а Лазар і Василь вернулися до Турійська. Та люди довідалися, що вони в Турійську, і закричали на Давида: "Видай, кого в тебе домагаються, бо як ні, то піддаємося". Давид тоді спро­вадив Василя й Лазаря й видав їх. Так настав мир у неділю, а на другий день, у понеділок, як зазоріло, повісили Лазаря й Василя, а Васильковичі ⁹ розстріляли їх стрілами й від­ступили від города. Це вже другу помсту доконав (Василь­ко), а цього не годилося робити, щоби Бог був месником; тре­ба було на Бога зложити свою відплату, як каже пророк... Як, отже, ці відійшли від города, тих зняли й похоронили.

А Святополк обіцяв був прогнати Давида й пішов до Берестя, до ляхів. Як це почув Давид, пішов до ляхів, до Володислава, щоби добути поміч. Ляхи приобіцяли йому це зробити, взяли в нього 50 гривень золота і сказали йому: "Ходи з нами до Берестя, бо нас кличе на нараду Свято­полк; там ми помиримо тебе зі Святополком. Давид послу­хав їх і подався до Берестя з Володиславом. Святополк став у городі, а ляхи — на Бузі. Святополк переговорював із ляхами й дав їм великі дари (за поміч) проти Давида. Тоді Володислав сказав до Давида: "Не послухав мене Святополк; іди додому". І Давид вернувся до Володимира. А Святополк урядив нараду з ляхами й пішов до Пінська. (Звідси) послав по військо, перенісся до Дорогобужа. Тут почекав на своє військо й пішов на Давида до города [Володимира]. Давид замкнувся в городі й чекав на поміч від ляхів на Святопол- ка, бо вони йому сказали: "Якщо на тебе найдуть руські князі, то ми будемо тобі помагати". Та збрехали, лише зо­лото взяли у Давида. Тим часом Святополк обложив город і стояв 7 неділь, а Давид був у городі. Врешті Давид почав проситися: "Пусти мене з города". Святополк обіцяв йому це, й вони цілували між собою хрест. Давид вийшов із города й пішов до Червена, а Святополк ввійшов до города в велику суботу. Давид утік до Ляхів.

Як же Святополк прогнав Давида, задумав похід на Bo- лодара й Василька, бо казав: "Це волость мого батька й брата”. ї (справді) пішов на них походом. Як це почули Володар і Василько, вирушили проти нього. Вони взяли хрест, що його цілував із ними на тім, що, мовляв, "я прийшов на Давида, а з вами хочу мира і згоди". Але Святополк переступив хрест, надіючися на військову си­лу. Вони зійшлися на Рожнім Полі й приготувалися до бит­ви. А Василько взяв хрест і підніс угору, кажучи: "Ти цілував його; перше взяв у мене зір, а тепер хочеш відібрати мені життя; та хай буде між нами цей чесний хрест". Тоді обі сторони рушили проти себе до бою. Війська зійшлися; багато побожних людей бачили хрест, що уносив­ся над Васильковим військом. Битва була люта, й із обох боків падало багато. Святополк побачив, що бій лютий, і відступив до Володимира; Володар же й Василько побідили і стали тут, кажучи: "Досить із нас стати на своїй межі", й далі не пішли.

А Святополк утік до Володимира й із ним два сини, Святоша, син Давида Святославовича, і проча дружина. Святополк посадив у Володимирі свого сина Мстислава, що його мав від наложниці, Ярослава послав ув Угри, щоби їх покликав на Володара, а сам пішов до Києва.

Ярослав, син Святополків, прийшов із уграми, з королем Коломаном і двома єпископами. Вони стали коло Перемиш­ля по Barpy, а Володар замкнувся в городі. На той час Давид прийшов із Ляхів, посадив свою жінку в Володаря, а сам пішов до Половців. (По дорозі) стрінув його [хан] Бо- няк, Давид вернувся, й пішли на угрів. Як вони йшли і стали на нічліг, а настала північ, Боняк устав, від’їхав від війська й почав вити по-вовчому. Йому зараз-таки відвив вовк, і почало вити багато вовків. Тоді Боняк приїхав і сказав Давидові, що, мовляв, побідимо угрів. На другий день Боняк зібрав своє військо, (а було) Давидових 100 [загонів], Боняк же мав 300 [загонів]; він розділив їх на три відділи й пішов до угрів. Він пустив Алтунопу з 50-ма [загонами] на грабунок, Давида поставив під стягом, а сам поділив свою частину на два відділи, по 50 [загонів] із обох боків. Угри ж уложилися лавами, бо їх було до ста тисяч. А Ал- тунопа пригнав до першої лави, стрілив і втік перед уграми; угри ж погнали за цими, думали, що Боняк утікає. Тим часом Боняк кинувся на них і сів їм на карки. Алтунопа обернувся назад, і не пустили угрів до своїх, але так їх дуже багато повбивали; Боняк поділив своїх на три відді­ли, і збили угрів на хамуз, так, як сокіл галки збиває. Тоді угри кинулися до втечі, й багато їх потонуло у Вягрі, а інші — в Сяні. Вони втікали здовж Сяну до гір і спихали одні других. За ними владжено погоню, що гнала їх слідом два дні й сікла їх; тут убили їх єпископа Купана й багатьох бояр. Говорили, що погибло їх 40 тисяч. А Ярослав утік до Ляхів і прийшов до Берестя; Давид тим часом зайняв Сутійську й Червен, нагло підступив і зайняв володимирців. Мстислав же замкнувся в городі з залогою, а там були в нього берестяни, пиняни й вишгородці. Давид обложив город і часто робив приступи. Раз підступили до города під шат­рами, а противники стріляли з города — так ішли стріли, як дощ. Мстислав хотів стрілити, як нагло вцілила його стріла під пазуху на заборолах, щілиною; його зараз-таки вивели, й він ще таки тієї ночі вмер. Це втаїли три дні, але на четвертий таки сказали на вічу. Тоді люди сказали: "Князь убитий, та як піддамося, то Святополк нас погубить". Послали, отже, послів до Святополка, щоби йому переказали: "Твій син убитий, а ми знемагаємо голодом; якщо не прий­деш, то люди піддадуться, бо не видержать голоду". Свято­полк послав Путяту, свого воєводу, й він прийшов до Луць­ка до Святоші, сина Давидового, де були мужі Давидові у Святоші. Бо Святоша прирік був Давидові, що як Святополк схоче йти на нього, то дасть йому знати, але цього не зробив, лише задержав мужів Давидових і сам пішов на нього. Так то Святоша й Путята прийшли 5 серпня [1099 р.] в південь, як Давид облягав город, але сам спав. Вони на­пали на облягаючих і почали їх рубати, а горожани й собі вискочили з города й почали рубати Давидове військо. Тоді Давид і Мстислав, його братанок, утекли. Святоша й Путята перейняли город і посадили, посадника — Святопол­кового Василя; Святоша ж пішов до Луцька, а Путята — до Києва.

А Давид утік до половців, і тут стрінув його Боняк; Боняк і Давид пішли на Святошу до города і заключили мир. Святоша вийшов із города й пішов до батька, до Чернігова. Давид зайняв Луцьк, а звідти пішов до Володи­мира. Посадник Василь утік із города, а Давид перейняв його й сів там. На другий рік князі Святополк, Володимир, Давид і Олег відбули нараду. Вони покликали Давида Ігоревича й не затвердили за ним Володимира, а дали йому Дорогобуж, де він і вмер; а Святополк одержав Володимир і посадив там свого сина Ярослава.

Року 6608 (1100). Того ж року брати заключили між собою мир, а саме: Святополк, Володимир, Давид і Олег в Уветичах 14 серпня. А 30-го того самого місяця усі бра­ти радилися в тім самім місці¹⁰, себто Святополк, Володи­мир і Олег. До них прибув і Давид Ігоревич і спитав їх: "Чого ви мене кликали? Ось я є. Хто має щось проти мене?" А Володимир відповів йому: "Це ти, брате, прислав був до нас, кажучи, що, мовляв, мені зробили кривду, браття, й я хочу прийти до вас жалуватися. Ось тепер ти прийшов і сидиш зі своєю братією на однім коврі, отже, чому не жа­луєшся, хто тебе обидив?" Але Давид не відповів йому нічого. Тоді всі брати всіли на коні, а Святополк став зі своєю дружиною, Давид і Олег — зі своєю, окремо від себе кожний. Давид Ігоревич сидів окремо, бо вони не допустили його до себе, лише окремо нараджувалися про Давида. Як уже нарадилися, то послали до Давида своїх мужів: Свято­полк — Путяту, Володимир — Орогостя й Ратибора, Давид і Олег — Торчина. Посли прийшли до Давида Ігоревича й сказали йому: "Таке переказують тобі брати: не дамо тобі володимирського стола, бо ти вкинув між нас ніж,,чого не було ще в Руській Землі. Та ми не схопимо тебе, ні іншого лиха не зробимо, але дозволяємо тобі: йди й сядь у Божську й Острозі; до того Святополк дає ще тобі Дубно й Чорто- рийськ, Володимир дає тобі 200 гривень, а Олег і Давид (також) 200 гривень". Тоді послали також своїх послів до Володара й Василька: "Візьми брата свого Василька до себе, й хай ваш буде Перемишль. Як годитеся, то сидіть там оба, а як ні, то пусти Василька сюди, щоби ми його тут удер­жували. А наших холопів і смердів видайте". Та Володар і Василько на це не пристали. Отже, Давид сидів у Божську; пізніше Святополк дав Давидові Дорогобуж, і він там і по­мер; а [місто] Володимир дав (Святополк) своєму синові Ярославові.

КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС

Боротьба за Київ 1149 і 1150 року

Ізяслав ¹¹ прийшов до Володимира (Волинського) й почав розсилати послів: до Угрів, до свого зятя короля й до Ляхів, до свого свата Болеслава, до Межка [Мешка] й Індриха [Генріха], до чеського князя, свого свата Володислава з просьбою помочі: щоби вони сіли на коні й особисто зі своїми полками пішли до Києва; хіба якщо самі не могли б іти, то нехай пустять свої війська або з молодшими братами, або хоч би й із воєводами. Та король відмовив йому, кажу­чи: ’’Маю війну з царем [візантійським], як уже впораюся, то сам піду або як ні, то пущу своє військо". А лядські князі сказали йому: "Ми близько тебе, отже, одного лишимо сте­регти нашої землі, а два поїдемо до тебе". Чеський князь сказав: "Я сам готов (іти) зі своїм військом". Тоді Ізяслав знову послав своїх послів до Угрів, до короля й до Ляхів, і до Чехів із великими дарами й честю і сказав їм: "Нехай вам Бог поможе за те, що ви мені взялися помагати. А я вам кажу: браття, по Рождестві Христовім всядьте на коні". Вони ж по Рождестві Христовім всіли на коні. Король угор­ський не був іще впорався, але послав 10 тисяч угрів і ще сказав: "Ось пускаю своє військо, а сам хочу підступити під гори ¹² галицького князя, щоби не дати йому рушитися. Ти розправляйся там, із ким маєш порахунки; а як ці полки втомляться, то я пошлю другі, сильніші, або ні, то сам сяду на коня". Болеслав поїхав сам зі своїм братом Індрихом на чолі свого війська, а Межка лишили стерегти свого краю від пруссів. А Вячеслав [пересопницький князь], як почув це, послав до Юрія і сказав: "Угри вже йдуть, лядські князі всіли вже на коні, а Ізяслав також готовиться", й додав: "Або дай Ізяславові, чого він хоче, або як ні, то ходи до мене зі своїми полками, щоби захоронити мою волость. Бо Ізяслав так мені казав: "Будь мені як батько, йди й сядь у Києві, а з Юрієм я не можу жити; а як не хочеш бути зі мною в згоді, а ні не підеш сидіти (на княжім столі) до Києва, то я спалю твою волость. Отже, приїдь, брате, тепер, і нехай нас разом стріне, що Бог дасть — добро чи зло; а як ти, брате, не приїдеш, не жалуйся на мене, бо моя волость загрожена руїною".

Як це почув Юрій, зібрав свою силу й рушив із Києва; а взяв був із собою й диких половців на поміч. 1 вони пішли з ним. В той сам час прийшли до Ізяслава, до Во­лодимира (Волинського), угри на поміч, а також Болеслав лядський із братом своїм Індрихом із великою силою. Ізяслав покликав їх до себе на обід. Вони пообідали й роз­веселилися. (Ізяслав) вшанував їх великою почестю, обдару­вав великими дарами, й так усі поїхали, кожний до свого табору. На другий день Ізяслав вирушив із Володимира і звідти пішов до Лучеська, а прийшовши сюди, перебув тут три дні. Тут Болеслав пасував мечем багато боярських синів. У той час прийшли до Пересопниці два Юрієвичі — Ростис­лав і Андрій, поміч Володимира з Галича, й сам Володимир приступив був ближче до Шумська; а ляхи й угри наляка­лися. Юрій же прийшов до брата Вячеслава в Пересопницю. Ізяслав довідався, що Юрій прибув до свого брата Вячеслава до Пересопниці; він сказав про це уграм, Болеславові й його братові Індрихові. Вони рушили зі своїми військами з Jly- чеська, прийшли й стали коло Чемерина на Олиці. Але тоді якраз прийшла вістка до Болеслава й його брата Індриха від Межка, що на їх край ідуть пру сси. Болеслав і Індрих ска­зали це Ізяславові, але йому це дуже не подобалося. Він відбув нараду з Болеславом, Індрихом і з уграми, щоби вони послали своїх послів до Вячеслава й до Юрія, а угри — своїх послів від короля, щоби вони сказали: "Ви нам засту­паєте місце батька, а тепер почали війну зі своїм братом і сином Ізяславом. Та ми по Богові всі християни, одно браття собі; нам усім треба бути в себе. А вам того ба­жаємо: хай Бог дасть вам погодитися з вашим братом і сином Ізяславом, щоби ви сиділи в Києві, самі там знаєте, кому з вас приходиться. А Ізяслав має ось свій Володимир, свій Лучеськ, і скільки там має городів, нехай над ними панує; що торкається справи Новгорода Великого, то хай Юрій поверне всю данину звідти". На це Вячеслав і Юрій відповіли так: "Нехай Бог поможе нашому зятеві Болесла­вові й нашому синові Індрихові, що хочете між нами добрих відносин; та як кажете нам миритися, то не стійте на нашій землі, а нашого життя й наших сіл не нищте. Нехай Ізяслав іде до свого Володимира, а ви йдіть до свого краю — ми ж уже самі порозуміємося з нашим братом і сином Ізяславом". Як це почули Ізяслав, Болеслав, Індрих і угри, роз’їхалися; Ізяслав пішов до Володимира, угри — до Угрів, а ляхи — до Ляхів.

Так почали годитися Вячеслав, Юрій і Ізяслав, посилаю­чи послів між собою так, як казали. Та Ізяслав домагався всіх даней новгородських до Новгорода, так як було перед­іле — й на тім розбилося; Юрій не уступив йому, бо взяв за дорадника Юрія Ярославовича й не дав даней, а Ізяслав не хотів їх зректися. Але що Юрій добився повороту ляхів, чехів і. угрів, то сказав (собі): "Вижену Ізяслава й займу його волость". І пішов князь Юрій із своїм братом Вячесла­вом і з усіма своїми дітьми до Лучеська. Ростислав Юрійович із братом своїм Андрієм ішли напереді разом із половцями. Та як вони стали коло Муравниці, захопила їх ніч і настав страшний переполох, так що всі половці втекли разом із своїм воєводою Жирославом. Андрій був напереді. Брат його, Ростислав, кликав його до себе, та Андрій не послухав, лише видержав той переполох. Андрієва ж дружи­на приїздила до цього й жалувалася: "Що ти робиш, княже? їдь геть, бо ще сорому наберемося". Та Андрій не слухав їх, поклав надію на Бога й дочекався світанку. А як побачив Андрій, що до світа всі половці вивтікали, похвалив Бога, що скріпив його, й поїхав до свого брата. Половецькі князі також із’їхалися з ними, відбули нараду й відступили; вони стали коло Дубна й чекали на поміч від батька. Як довідалися, що князь Юрій іде зі своїм братом Вячеславом, поступили до JIyчеська; а був тоді в JIyчеську Володимир, брат Ізяслава. Як вони зближувалися до города й спостерег­ли стяги свого батька, побачили, що з города вийшли пішком (вояки) й перестрілювалися з ними. Тоді Ростислав, Борис і Мстислав...¹³

...бо він не величався військом, лише похвали шукав у в одного Бога. Тому при Божій помочі, хресною силою й мо­литвою свого діда виїхав попереду всіх на противників, а за ним їхала його дружина; Андрій зломив своє коп’я на своїм противникові. Бо як піхотинці втікали до города по греблі, кинувся сам за ними; а дружина не знала, де він, лише двоє з менших дітських [молодших дружинників] його по­бачили, що князь попав у велику біду, бо його обступили (противникові) вояки й гнали за ним. Його коня були вже підперли двома коп’ями з обох боків, а третім діткнулися переднього лука сідельного, а з города кидали на нього каміння (густо), як дощ. Один із-поміж німців бачив це й хотів пробити рогатиною (князя), але Бог його охоронив; бо часто Бог кидає в біду тих, що люблять Його, але своєю ласкою рятує (їх). А князь Андрій подумав собі: "Тут мене, певно, постигне смерть Ярослава їзяславовича", помолився Богові й призвав собі на поміч святого мученика Федора; і по вірі його вирятував (його) Бог і святий Федір без шкоди. Це якраз була пам’ять святого Федора в той день. Одного з дітських тут убили. А батько його Юрій, стрий Вячеслав і всі його брати радувалися, що виділи Андрія живого, а й мужі батькові дуже його похвалили: бо він поступив по-му- жеськи більше від усіх, що тут були. А його кінь був дуже поранений. Він ледве виніс свого пана (з-поміж ворогів) і зараз-таки згинув. А князь Андрій, жалуючи його кінської служби; приказав похоронити його над Стиром;

Так вони стояли коло города й не дали через три тижні навіть води зачерпнути; а всього стояли під Лучеськом 6 тижнів. А як уже брат Володимир почав занемагати зі своїми людьми в городі, їзяслав вибрався зі своїми полками з Володимира й хотів піти походом на Вячеслава й на Юрія до JIyчеська, щоби воювати (з ними). Та в той час надійшов Володимир із Галича зі своїм військом, пройшов і став на Полонній, між Володимиром і Лучеськом і так їх розділив. Бо добрий князь Володимир яснів братолюбієм, славний був із свого миролюбія, не бажав нікому зла; тому й став між ними, щоби їх погодити між собою. Тому Ізяслав не міг піти на Вячеслава й Юрія, щоби з ними звести битву. А Ізяслав послав посла до Володимира галицького, Юрієвого свата, ка­жучи йому: "Помири мене з моїм стриєм, а твоїм сватом Юрієм; я в усьому винен перед Богом і перед ним". Воло­димир справді просив за Ізяслава, але Ростислав, син Юріїв, із Юрієм Ярославовичем не допускали до миру. Та Ізяслав іще більше просив миру. Тоді Бог вложив у серце Андрієві, бо він любив свій рід, а тим більше християн, і він почав просити батька, кажучи: "Не слухай Ярославовича Юрія; помирися з братанком, мир стоїть...¹⁴

...кажучи йому: "Отче й пане! Згадай написане слово: як добре й як гарно жити братам разом". А галицький князь Володимир іще більше посилав до Вячеслава, Юрія й до Ізяслава, щоби їх погодити. Він казав до Вячеслава й до Юрія: "Бог поставив нас володарями на кару злочинцям і добродійство добрим. Отже, як можемо молитися до нашого Сотворителя: Отче наш! Даруй нам наші провини, так як і ми даруємо провини проти нас? Ваш братанок Ізяслав, мов­би роджений вами, не оправдується перед вами, але кла­няється й просить вашої ласки; та й я не простий оборонець між вами: а янгола Бог не зішле, і пророка в наші часи немає, ні апостола". Як це почув князь Вячеслав, то скло- нився до згоди; тому сказано: щасливі ті, що принижують себе, бо вони назвуться синами Божими...

...Земля Руська розрослася і скріпилася в братолюбію князів". А князь Вячеслав послухав брата свого і свата Во­лодимира, прийняв до серця його слова й подався на умову й на згоду. Бо князь Вячеслав був незлобного серця, хвалив преславного Бога, тямлячи Писання: Якщо ви мали б віру як гірчичне зерно, а сказали б отсій горі: Перейди, то пе­рейшла б. І знову пригадав Слово, що говорить: Бога люб­лю, а брата ненавиджу — це брехня; якщо любиш Бога, люби брата. Отже, Вячеслав почав говорити братові Юрієві: "Брате! Мирися; хіба ти хочеш без згоди йти геть, то ти підеш, але мою волості? Ізяслав зруйнує". Юрій почув це, й погодилися так: Ізяслав уступив Юрієві Київ, а Юрій звер­нув усі новгородські дані Ізяславові і що Ізяслав хотів. Так погодилися й роз’їхалися, поцілувавши хрест. А як настала весна, вони заключили мир і вернулися до Пересопниці. Ізяслав радий був із хресного цілування й поїхав зі стриєм до Пересопниці. Як тут вже були на місці, погодилися й цілували хрест на таке: що після переяславської битви ¹⁵ було пограблено — чи то стада, чи челядь, хто що своє пізнає, нехай собі відбере. Отже, Ізяслав послав своїх мужів і тивунів задля свого табору й своїх стад, що їх кинув; а мужі за своїм самі їхали або інші посилали своїх тивунів. Так вони приїхали до Юрія й почали пізнавати своє. Але Юрій того всього не перевів (як слід), і Ізяславові мужі приїхали до Ізяслава, не залагодивши своїх справ. Тоді Ізяслав послав своїх мужів до Вячеслава й Юрія з жалобою, кажучи так: "Ось, брате, ми на це цілували хрест, щоби кожний узяв своє, що пізнає. А тепер, брате, як хочеш це залагодити по хрестові, то дай нам, Боже, прожити; та як не хочеш залагодити, то ще побачимо".

В році 6658 (1150). Юрій віддав свою дочку за Олега Святославовича, а другу — за Ярослава Володимировича до Галича ^1б.

Тоді князь Юрій покликав Вячеслава на стіл до Києва. Але бояри відмовили Юрія, кажучи: "Твій брат не вдержить Києва, отже не будеш мати ні ти, ні він". Юрій послухав боярів; він вивів свого сина Андрія з Вишгорода, а Вишгород дав Вячеславові.

В той самий час Ізяслав послав послів до Вячеслава й Юрія з таким словом: "Ви мої брати! Ви цілували хрест на те, що як є що мого (у вас), то це полагодите. А я, брати, вже до вас посилав перше; тепер же або залагодьте те, на що ви цілували хрест, або як не хочете того залагодити, то я не можу знести обиди". А в той час Вячеслав сидів у Вишгороді, Юрій — у Києві, Юріїв син Гліб — у Ilepecon- ниці й у Дорогобужі. Отже, Ізяслав так, як сказав: "Не можу знести обиди", залагодився з хресним цілуванням... приїхав і сів у Лучеську; а на другий день поїхав із JIy- чеська до Пересопниці й тут наїхав на Гліба. В той час якраз Гліб стояв табором трохи вище від Пересопниці, на Стублі. Гліб ледве втік звідти до города, а табір його зайняли, дружину його половили, так само коні, зайняли іншу його дружину, й як заїхали від города, то вже не було з ким вийти до битви. Тоді Гліб послав до Ізяслава і сказав: "Як Юрій мені батько, так і ти мені батько, і я кланяюся тобі. Ти з моїм батьком сам правуйся, а мене пусти до батька й цілуй мені святу Богородицю, що мене не піймаєш, але пустиш до мого батька. А я сам поїду до тебе й покло­нюся тобі". Ізяслав цілував йому святу Богородицю й сказав йому: "Ви браття мені, й до вас я не маю ніякої справи; мене обижає твій батько, бо не вміє з нами жити". Тоді Гліб виїхав і поклонився Ізяславові. А Ізяслав покликав його до себе на обід, і тут він пообідав. Звідти взяв його із собою до Дорогобужа, а тут приставив до нього свого сина Мсти­слава до Корчеська. Так Мстислав провів його до Корчеська і сказав до нього: "їдь, брате, до свого батька, а це моя волость і мого батька по Горину". І так Гліб пішов до свого батька туди на Ушеськ, а Ізяслав пішов на Гольсько й Ky- нилю, до Чорних Клобуків¹⁷. Сюди приїхали до нього всі чорні клобуки з великою радістю, з усім своїм військом. А Юрій того не знав. Він поводився так, якби ту волость [Пересопницю ] зайняв, а того не знав, що Ізяслав уже ввійшов до Чорних Клобуків. Тепер Юрій не міг бути в Києві й утік за Дніпро зі своїми синами й там утік у городок Востерський ¹⁸. А Ізяслав прийшов зі своїм військом до Києва. Вячеслав же перед тим був увійшов до Києва, бо брат його перейшов на ту сторону (Дніпра); він в’їхав і сів на Ярославовім дворі. Кияни ж як почули, що йде Ізяслав, вийшли проти Ізяслава в величезній кількості і сказали Ізяславові: "Юрій вийшов із Києва, а Вячеслав сидить у Києві; та ми того не хочемо". А Ізяслав, як це почув, послав послів до Вячеслава і сказав йому: "Я кликав тебе до Києва сидіти, а ти не хотів; а тепер ти додумався до того, що твій брат виїхав, а ти сидиш у Києві? їдь же зараз до твого Вишгорода". А кияни сказали до Ізяслава: "Ти наш князь; поїдь же до святої Софії, сядь на столі твого батька й діда". Та Вячеслав послав своїх мужів до Ізяслава, кажу­чи: "Хоч ти мене й убий, сину, на цьому місці, а я не вступлюся". А Ізяслав поклонився святій Софії і в’їхав на двір Ярославів із усім своїм військом, і киян прийшло з ним дуже багато.

Боротьба Ізяслава з Володимирком

Під р. 6658 (1150). Тієї ж зими почав Ізяслав посилати до Андрія до Пересопниці, кажучи: "Брате, погоди мене з твоїм батьком". Він посилав також у тій цілі, щоби оглянути його порядки й як виглядає город, бо він (Ізяслав) заїхав був попереду його брата Гліба в Пересопниці, а хотів так само й цього зловити. Але його намір не вдався, бо (Андрій) укріпив город і зібрав дружину. Ізяслав говорив: "Я не маю батьківщини ні в Уграх, ні в Ляхах, лише в Руській Землі; проси ж мені в батька волості по Горині. Андрій справді просив батька в Ізяславовій справі, але той не хотів дати йому волості. Тоді Ізяслав сказав: "Стрий мені не хоче дати волості, не хоче, щоби я був у Руській Землі, а Воло­димир галицький на його приказ забрав мою землю й іще вибирається на мене до мого Володимира". Отже, Ізяслав нарадився в тій справі й послав свого брата Володимира до Угрів, до короля, свого зятя, щоби йому сказав: "Ти мені сам казав, що Володимир не сміє пальцем кивнути. Тим часом я Юрія вигнав із Києва, Юрій передо мною втікає, а Володимир прийшов, порозумівся з Ольговичами й вигнав мене з Києва. Отже, тепер, брате, згідно з твоїм словом, сідай на коні". Почувши це, король послав по цілім своїм краю по свою дружину й по все своє військо. Так зібрав король усю свою силу, сів на коня, а до Ізяслава послав своїх мужів, кажучи: "Я з твоїм братом Володимиром уже рушив ізвідси, а ти зберися з цілою силою і йди звідти; буде знати Володимир, кого собі зачепив". Та Володимир мав приятелів ув Уграх. Вони послали до Володимира сказати йому, що король уже йде на нього. А Володимир у той час стояв коло Белза; як почув, що король уже увійшов у Гори [Карпати], кинув тут свої вози, а сам погнав зі своєю дру­жиною до Перемишля. Король тим часом перейшов Гори, взяв город Сянок, його посадника зловив й зайняв багато сіл коло Перемишля. Як це побачив Володимир, налякався. Він послав до архієпископа Кукниша й до двох інших єпископів, і до королівських мужів і доблагався, дав багато золота й перекупив їх, щоби завернули короля. А вони справді намовили короля вернутися додому. Король послухав їх, почав говорити: "Тепер уже не час, ріки замерзають, ходім додому; як уже ріки замерзнуть сильно, тоді (спро­буємо), як нам із ними Бог дасть". А то було вже коло Дмитра. Король це сказав і пішов, наробивши багато лиха Володимирові й його землі; а Володимира, шурина свого, взяв зі собою в Угри.

У той час Ізяслав, нарадившися зі своїм зятем королем і своєю сестрою королевою, взяли в бана ¹⁹ дочку за Володи­мира й послали її наперед до Ізяслава, до Володимира (Во­линського). Тим часом Володимир остав у короля відпочи­вати, бо був перемучений, без своєї дружини, а також його кінь (був замучений). А король прийняв його з великими почестями, а так само його сестра й мужі його (короля). Вони обдарували його всякими дарами й відпустили його до брата Ізяслава. А король, відпускаючи Володимира, сказав йому: "Поклонися моєму батькові і своєму братові Ізяславові і скажи йому ось що: на мене йде війною грецький цар, отже цієї зими й весни не можу для тебе всісти на коня; та все ж таки, отче, мій щит і твій не стоять окремо, отже як самому годі, то скільки б ти лише забажав помочі, хоч би 10 тисяч чи більше, то я тобі пошлю; як же Бог дасть літо, то я цілий у твоїй волі; тоді помстимося за нашу обиду, як нам Бог дасть". І Володимир прийшов до свого брата Ізяслава. А Ізяслав дуже врадувався, як побачив свого брата в здоров’ї й як почув королеву мову. Тоді сказав Ізяслав до свого брата Володимира: "Хай тобі Бог поможе, брате, що ти потрудився для моєї честі і своєї; але тут знову моїй бра­товій, а твоїй жінці наскучило".

У той самий час Ізяслав послав був угрів на прогодування до Устилуга. По тому післав Ізяслав і привів банівну за брата свого Володимира, й була велика радість і весілля.

Під р. 6660 (1152). У той самий час прислав король послів до Ізяслава, кажучи: "Отче, кланяюся тобі: ти при­слав до мене у справі обиди (від) галицького князя. Я тут приготовлюся, а ти також готовся; не покладаймо того на себе, але як нам із ним Бог дасть". Ізяслав, отже, послав свого сина Мстислава до короля в Угри, щоби попровадив короля на галицького князя. А король, як назначив час, коли мав вирушити, так і послав до Ізяслава і сказав йому: "Я вже сідаю на коня, а сина Мстислава беру зі собою; сідай же й ти на коня". Як це почув Ізяслав, зібрав усю свою дружину й вирушив; а забрав зі собою все військо Вячесла­ва, всіх чорних клобуків, лучших киян і всю руську дружи­ну й пішов походом. Як він прийшов до Дорогобужа, тут долучився до нього брат його Володимир. Звідти вони пішли до Пересопниці; сюди прийшов до них Володимир Андрійович, а також князь Святополк, брат (Ізяславів), із Володимира зі своїм військом; так зібравшися, рушили до короля. Та Ізяслав не взяв свого брата Святополка, а лишив його в Володимирі, лише взяв його військо. Ізяслав рушив із Володимира зі своїм військом по королевій дорозі, котрою він був приїхав на Андрія Володимировича з Ярославом Свя- тополковичем, котрого й убито тут під Володимиром. Ізяслав прийшов над ріку Сян, що пливе коло Перемишля. Як він перебрів через ріку Сян, пригнав до нього посол короля зі соткою дружини й сказав до Ізяслава: "Ос-ь уже п’ятий день стою й чекаю на тебе, їдь же!" Як це почув Ізяслав, рушив із великим поспіхом, на другий день прийшов до Ярослава, минув його і став на обід. Сюди прислав до нього король свого мужа з відділом поверх тисячі людей. Ізяслав тут по­обідав, зібрав свої війська й рушив до короля. Як він уже наблизився до (угорського) обозу, король сів на коня, виїхав зі своїми мужами назустріч Ізяславові з радістю. Вони об­нялися з великою любов’ю і з честю, поїхали дальше й ізсіли з коней коло королівського шатра. Тут відбули нара­ду: чи їхати завтра рано битися над рікою Сяном, і так-таки й вирішили.

На другий день рано король казав ударити в бубни, так зібрав свої полки й вирушив. А до Ізяслава послав послів і сказав: "Поїдь зі своїми військами близько до мого війська; де я стану, там і ти стань, щоби нам добре було про все нараджуватися". А Ізяслав сказав до короля: "Нехай так бу­де. сину". Й прийшли вони до ріки Сяну, нижче города Перемишля, й тут стали зі своїми військами. А Володимир став із тамтого боку зі своїм військом. У короля ж було 73 полки крім Ізяславових полків і крім запрягових коней і в’ючних. Вони увійшли в Галицьку Землю, а Володимир розложився й собі. А була в той день неділя, й король своїм звичаєм ніколи не починав бою в неділю. Володимир не давав увійти до своєї землі (ворожому) війську; він знайшов і половив королевих житників [інтендантів]. На другий день король вирушив, а Володимир відступився, став на сухій землі; тим часом король почав розміщувати свої війська на бродах. Галичани ставили напроти них свої полки, але не могли встояти перед королем. Вийшов, отже, Володимир зі своїм відділом, а король став проти нього; Ізяслав тим часом пішов зі своїми частинами догори, на броди, й так став ви­ще від короля на другім броді. Інші ще угорські полки — а було їх багато — минули Ізяслава й перейшли вище на броди. А Ізяслав сказав до своєї дружини: "Браття і дружино! Бог ніколи не віддав був Руської Землі й руських синів на безчестя; на всіх місцях вони відбирали свою честь. Отже, й тепер, браття, ревнуймо всі тому й у цих землях, нехай і перед чужими народами нам Бог дасть свою честь узяти". Це сказав Ізяслав до своєї дружини й кинувся зі всіми своїми полками вбрід. Як же король і всі його полки побачили Володимирові полки, як стій кинулися на них усі, кожний через свій брід. Так із усіх боків вони вгналися в Воло- димирове військо й багатьох потоптали, багатьох тут побили, деякі потонули, а інших піймали. А Володимир, як побачив угорську силу, утік перед ними, замішався між угрів і чорних клобуків і втік лише сам із Ізбігневом Івановичем до Перемишля. Города ж Перемишля тоді не взяли бу­ли, бо нікому було за нього битися, а ще й тому його не взяли, що княжий двір був поза городом, на лузі над рікою Сяном, а в ньому був великий обоз — і туди кинулося все військо. А Ізяслав і король зібрали всіх своїх вояків і всю свою дружину і стали зі своїми таборами перед городом, над рікою Вягром. Володимир почав посилати послів до короля і просити миру. В ту саму ніч вислав Володимир послів до архієпископа й до королевих воєвод. Він притворився навмис­не, мовби ранений, і сказав їм: "Просіть за мене короля; я тяжко ранений, а каюся перед королем за те, що я вразив твоє серце, а також того, що я виступив проти нього. Але, королю, Бог дарує гріхи, й ти мені це даруй; а не видай мене Ізяславові, бо я тяжко хворий. Якщо б мене Бог прий­няв, то візьми мого сина до себе. І ще нехай пригадають йому мужі, кажучи так: "Твій батько був сліпий, а я твоєму батькові досить послужив своїм коп’ям і своїми полками за його обиду і з ляхами бився за цього. Згадай же тепер це все й даруй мені отеє". До того вислав архієпископові й мужам тим великі дари в золоті і сріблі, а також золоті й срібні предмети, тканини, щоби ублагали короля не гніватися, що не послухав його.

На другий день король з’їхався з Ізяславом і повідомив його про це такими словами: "Отче, кланяюся тобі; а це присилав до мене Володимир, благає і кланяється, та ще й ранений до того важко, ледве чи й буде живий. Ось це кажу тобі, а ти що на те?" Ізяслав відповів королеві: "Сину! Якщо Володимир умре, то його Бог уб’є, бо він переступив хресне цілування нам обом. Хіба того, на що тобі цілував хрест, чи додержав? До того ще й сором наложив на нас обох. Як же тепер йому знову хочеш довіряти, хоч він не додержав ні першого, ні другого? Ось нам його дає тепер Бог, то ж його візьмім, а волость його займім". Зокрема ж, Мстислав Ізяславович дуже противився королеві, а ще більше своєму батькові Ізяславові через усі провини Володимирові. Та ко­роль того не послухав, лише послухав архієпископа і своїх мужів, що то їм Володимир вислав був скарби. Король ска­зав: "Не можу його вбити, бо він благав мене і кланяється мені, а за свою провину кається. Нехай би тепер хрест цілував, а як це переступить, то тоді як нам Бог дасть, або я буду в Угорській Землі, або він у Галицькій". А Володи­мир прислав до Ізяслава, кажучи: "Брате! Кланяюся тобі й каюся за свою провину, бо я провинив. Але нині, брате, прийми мене до себе й даруй мені, та й короля спонукай, щоби мене прийняв. Мені ж дай, Боже, з тобою бути (в згоді)". Ізяслав не хотів на те все й дивитися, але його приневолили король і його (королеві) мужі; і так почали з ним годитися. Король сказав до Володимира: "Цілуй на це хрест, що які руські городи маєш, мусиш звернути, а з Ізяславом жити в згоді, не відлучуватися від нього ні в щастю, ні в нещастю, але все держати з ним". А він (Во­лодимир) на те все з радістю пристав. Тоді з’їхалися всі: Ізяслав із братом своїм Володимиром і сином своїм Мстис­лавом до короля в шатро й почали посилати своїх мужів до Володимира з хрестом. Ізяслав не хотів його во­дити до хреста, але король сказав: "Кажу тобі, отче, направ- ду: це той хрест, що на ньому Христос Бог наш добровільно хотів розп’ятися, а його Бог по своїй волі довів до рук святого Стефана ²⁰. Якщо цей хрест поцілує, а переступить і буде живий у той час, у котрий він переступить хресне цілування, то я, отче, візьмуся за те й або голову зложу, або добуду Галицьку Землю, але тепер не можу його вбити". І він таки послав свого мужа з чесним хрестом до Володи­мира. Ізяслав послав свого мужа Петра Борисовича [Борис- лавича], а король послав своїх мужів. Так, отже, послали своїх мужів, кажучи: "Ти до нас посилав; ось тепер дав нам Бог тебе і твою волость за твою провину. Але ми тепер тобі даруємо гнів і волості від тебе не відбираємо. Зате мусиш на те цілувати хрест, що скільки маєш руської волості, му­сиш усе звернути; а й від Ізяслава не вільно тобі відлучу- ватися, але бути із ним на всіх місцях". Та Мстислав Ізяславович сказав до свого батька Ізяслава й до короля: "Кажу вам, що вам так годиться, ви поступаєте по-христи- янськи, що віруєте в чесний хрест і прощаєте йому. Але й те вам кажу перед отсим чесним хрестом, що так (певно), як ви його тепер водите до хреста, так він те хресне цілування переступить. Не забудь же, королю, свого слова, що ти сказав: як Володимир переступить, то ти знову ста­неш під Галичем". А король сказав: "Направду кажу тобі, що як він переступить це хресне цілування, то так як досі мій батько Ізяслав мене кликав на поміч, то після переступ­лений я сам покличу свого батька на поміч". Після цієї розмови вони послали своїх мужів до Володимира. А мужі Ізяславові й королеві сказали до Володимира: "Так говорить тобі твій брат Ізяслав і король: ти прислав був до нас послів і каєшся за свою провину; отже, ми тобі все даруємо й волості від тебе не відбираємо; але цілуй чесний хрест на те, що які маєш руські городи, мусиш усе звернути; а від Ізяслава не можеш відлучуватися, доки він живий, але з ним бути на всіх місцях". А Володимир на все те цілував хрест, та він лежав і вдавав, що тяжко хворий від ран, хоч ран на ньому не було, Ізяслав же з королем з’їхалися ра­зом, перебули якийсь час у великій згоді й великій радості й роз’їхалися; король поїхав до своєї землі, до Угрів, а Ізяслав — до Руської Землі.

Як Ізяслав приїхав до Володимира, то послав своїх по­садників до тих своїх городів, що на них Володимир ці­лував хрест (а саме): в Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів і Гнойницю, але Володимир не віддав їх. Ізяслав пішов до Києва, а до короля послав свого мужа й повідомив його, що Володимир переступив хресне цілування, і сказав: "Ні тобі нема як тепер рушатися, ні мені, але я лише доношу тобі, що Володимир переступив хресне цілування; лише ти не забувай свого слова, що ти сказав".

Смерть князя Володимирка

Під р. 6660 (1152). В той час послав Ізяслав посла Петра Бориславича ²- з хресними грамотами, бо він ходив і в Пе­ремишлі з королевими мужами й водив (Володимирка) до хреста. Ізяслав переказував: "Ти нам із королем хрест цілував на те, що скільки маєш руської волості, то все по­вернеш, але того всього не виповнив. Та я того всього тепер не згадую, але якщо хочеш виконати заприсяжене й бути (в згоді), то зверни мої городи, що на них ти мені з королем цілував хрест, бо як не хочеш дати, то ти переступив хресне цілування. Якщо так, то ось твої хресні грамоти, а ми з королем (поступимо) з тобою, як нам Бог дасть". А Воло­димир сказав: "Скажи (Ізяславові), брате! Ти підстеріг мене й навів на мене короля; але як живий буду, то або голову свою зложу, або себе помщу". Та Петро сказав: "Княже! Ти цілував хрест братові Ізяславові й королеві, що все полаго­диш і будеш із ними (в згоді); то ж ти вже переступив хресне цілування". А Володимир сказав: "Чи цей малий хрес­тик?" Петро ж сказав Володимирові: "Княже! Хоч і малий хрест, але сила його велика на небі й на землі. Але тобі, княже, король показував той чесний хрест, що на ньому Бог Своєю волею простер руки й (потому) Бог по Своїй милості довів його до рук святого Степана, а ще й те тобі сказав, що як поцілуєш цей чесний хрест, а переступиш, то не будеш жити". І ще додав Петро: "Чи ти чув від королевого мужа про той хрест?" А Володимир відповів: "Ви досить там того балакали; але тепер забирайтеся геть, їдь до свого князя". Петро поставив тоді йому хресні грамоти ²² й пішов геть; а не дали Петрові ні підводи, ні харчу; так він і поїхав на своїх конях.

А як Петро з’їхав із княжого двора, Володимир пішов до церкви святого Спаса на вечірню. Як він уже був на сходах до церкви, побачив звідси, як їхав Петро й покпився з нього, кажучи: "Поїхав муж руський, забравши всі волості", і як це сказав, пішов на хори церкви. Як відспівали вечірню, Володимир пішов із церкви. Та як дійшов до того місця, на схід, де кпився з Петра, сказав: "Ох, так як би мене хто вдарив по плечах" і вже не міг ні кроку поступи­тися з того місця. Він хотів упасти, але його вхопили попід руки й понесли до горниці; там поставили його до гарячої води й казали, що це дна [ламання в кістках] підступила; інші ж інакше говорили й багато ще додавали. Так настав вечір, і Володимир почав дуже ослабати, а як прийшов час лягати, то Володимир, галицький князь, помер ².

Петро тим часом виїхав із Галича, але що вже настав вечір, то він ліг (відпочити) в Болшеві. А як уже було коло півнів, пригнав дітський із города Галича до Петра і сказав: "Князь говорить: не їдь нікуди, але чекай тут, доки по тебе не пришлю". Петро ж не знав про смерть князя, бо дітський йому цього не казав, отже дуже зажурився, що мусітиме знову їхати до города. Петро думав, що ще більше муки зазнає від попередньої, й тому дуже гризся. А як іще було добре до обіду, знову пригнали до Петра з города, кажучи: "Поїдь, князь тебе кличе". Петро поїхав до города й приїхав до княжого двора. Тут вийшли проти нього з сіней княжі слуги, всі в чорних плащах. Петро бачив це й дивувався, що таке сталося. Аж як вийшов на сіни, побачив Ярослава, що сидів на батьковім місці²⁴ в чорнім плащі й клобуці, а так само всі його мужі. Петрові поставили стілець, і він сів. Ярослав поглянув на Петра й розплакався; Петро ж не знав нічого й сидів, а врешті став питати, що сталося? Йому відповіли: "Цієї ночі Бог князя забрав". А Петро сказав: "Та ж я вчора поїхав, а він був цілком здоровий". Йому відповіли: "Щось його вразило в плече, а з того почав дуже ослабати, й так його Бог прийняв". А Петро сказав: "Хай буде Божа воля; ми всі туди підемо". Ярослав же сказав Петрові: "Ми тебе покликали ось чому: Бог ось сповнив свою волю, так як Йому сподобалося. Ти ж їдь до батька мого Ізяслава, поклонися йому від мене й заяви таке: "Хоч Бог мого батька прийняв, то ти будь мені за батька. Ти там знав із моїм батьком, що було між вами, та це вже Бог осудив, бо взяв мого батька, а мене лишив на його місці. Та військо його й дружина його в мене, крім одного коп’я, що постав­лене коло його гробу, але й то в моїй руці. Нині я, отче, кланяюся тобі, прийми мене як свого сина Мстислава, так і мене; як їздить Мстислав коло твоїх стремен із одного боку, то нехай я їжджу з другого боку, разом із усім своїм військом". І так відпустили Петра.

Бій під Теребовлею

Під р. 6661 (1153). Того ж року Ізяслав Мстиславович почав готовитися до походу на Ярослава Володимировича, до Галича. Як було три тижні до пущення, Ізяслав зібрав свою силу й пішов походом на Галич. Він узяв з собою Вячесла- вове військо, Ізяслав Давидович пустив із ним свій полк, син Мстислав прийшов із переяславським полком, а також пішли й усі чорні клобуки. Як він наспів до Тихомля, то сюди прийшов до нього з Дорогобужа його брат Володимир, а крім нього ще прийшов до нього Святополк із Володимира, його брат, а також Володимир Андрійович із Берестя. Так вони всі зібралися коло Володимира й пішли до Станкова ²⁵. Сюди вийшов також галицький князь зі своїм військом. Ізяслав пустив Володимира Андрійовича, сина свого Мсти­слава й чорних клобуків битися з ними (галичанами) за ріку Серет, а сам пішов до Теребовлі. На другий день, у вівторок Федорової неділі, перейшов ріку Серет. А в той день була дуже густа мряка, так що не можна було* видіти кінця коп’я. Ізяслав прийшов сюди і задержався. А вечором прийшла вістка до. Ярослава галицького, що Ізяслав іде до Теребовлі. Як це почув Ярослав, пішов через Снов до Те­ребовлі й іще не дійшов до бродів, як Ізяслав був перейшов до них через ріку Серет. Сторожа Ізяславова побачила га­лицьке військо й дала знати Ізяславові. А Ізяслав розложив свої частини й вийшов напроти. Як уже були близько-себе, Бог розігнав мряку й стало ясно; і так полки стали між собою, поглядаючи на себе. А галицькі мужі почали казати своєму князеві Ярославові: "Ти молодий, їдь геть, а на нас дивися лише; твій батько нас кормив і пюбив, а ми хочемо за твого батька і твою честь голови свої зложити", і ще казали своєму князеві: "Ти в нас єдиний князь; якби тобі щось сталося, що ми почнемо? Поїдь, княже, до города [Те­ребовлі], нехай ми самі воюємо з Ізяславом; а хто з нас буде живий, то прибіжить до тебе, й замкнемося в городі". І так відіслали свого князя геть, а самі поїхали битися. Війська зійшлися, й почалася завзята битва, що тривала від півдня аж до вечора. Але між ними повстало замішання, й не знати було, хто побідив: Ізяслав гнав галичан, а його брати тікали. І так утік Святополк, володимирський князь, а за ним Володимир Мстиславович і Мстислав Ізяславович; а Ізяслав так і лишився тут на ніч на побоєвищі. Галичани ж утікали до свого города Теребовля. Ізяслав займив галиць­ких мужів, а галичани займили Ізяславових, як вони були роз’їхалися. Так, отже, Ізяслав остав із невеличкою дружи­ною на побоєвищі. Тоді він розвинув галицькі стяги, й га­личани пішли до своїх стягів; (Ізяславові ж вояки) піймали багато полонених. Але в цю ніч Ізяслав налякався, бо ли­шився на побоєвищі з малою кількістю дружини, і сказав: "Коби не вибралися на нас із города", бо полонених було більше, як його дружини. Він бачив велике число полонених галичан і велів повбивати їх, а лучших мужів узяти із собою. А на другий день (сам) Ізяслав Мстиславович пішов до Києва, до свого дому, бо брати його й (їх) дружини були розбіглися. Був великий плач по всій Галицькій Землі.

Боротьба з Мстиславом Ізяславовичем

В році 6665 (1157). Вирушив Юрій із зятем своїм Ярос­лавом галицьким і зі своїми синами, з Володимиром Андрійовичем і з берендичами до Володимира (Волинського) на Мстислава Ізяславовича ²⁶. А Ізяслав Давидович і Свято­слав Ольгович хотіли йти з Юрієм, та Юрій не взяв їх, бо послухав свого зятя — Ярослава галицького — й повірив йому, що ти, мовляв, з ними мав би добути Володимир, і тому їх не взяв. Та Юрій не для себе старався про Володи­мир; він іще за життя свого брата Андрія цілував йому хрест, що після його смерті (Володимирську) волость придбає для його синів. Також Володимирові Андрійовичові цілував хрест, що вистарає для нього Володимир; отже, тому він ішов до Володимира (Волинського), щоби його добути для Володими­ра (Андрійовича). Отже, Юрій відбув нараду з Ярославом галицьким у селі Свинухах, а звідти пішли до Володимира і стали в Хвалимичах. Сюди прибув до них із Угрів Володимир Мстиславович. Звідти пустили на грабунок до города в суботу й після перестрілки приїхали до табору. На другий день, у неділю, підійшли до города вже з табором; вони прийшли і стали коло города; Юрій став коло Гридишиних воріт, а Ярослав — коло Київських воріт, коло (ріки) Лугу. А Воло­димир Андрійович почав проситися воювати, й Юрій пустив його. Він поїхав до Червена, але червняни замкнулися в городі. Володимир під’їхав під город і почав говорити: "Я не прийшов до вас на битву, бо вас любив мій батько, а я ваш княжич; відчиніть город". Та один із города стрілив із лука й поцілив його в горло; лише Бог захоронив його від смерті. Він загнівався тоді й велів багато воювати. А Юрій стояв коло Володимира 10 днів і облягав город — багато крові тоді пролито між ними, багато знову згинуло від ран. Врешті Юрій побачив, що (город) не думає піддаватися йому, й пожалував людського життя. Він почав говорити своїм дітям і своїм боярам: "Не можемо тут стояти, бо він гордий, не впокориться переді мною. Та й я не тішився б із його впадку, ані з вигнання його, лише я казав: "Нехай доведу його до хресного цілування так, як його братів; та він не хоче цього, а радується з проливу крові". Нарадився, отже, Юрій зі своїми дітьми й зі своїми мужами й вернувся до Києва, а зять його пішов до Галича, до своєї волості; так (Юрій) і вернувся додому, хоч мира не заключив. А Мстислав пішов за ним до Дорогобужа, воював і палив села, і наробив багато лиха.

Юрій же прийшов до Дорогобужа і сказав Володимирові Андрійовичеві: "Сину! Я з твоїм батьком, а моїм братом Андрієм цілував хрест на те, що хто з нас остане (в живих), то той буде батьком для дітей обох і волость буде держати. А потому я тобі цілував хрест, що буду тебе вважати за сина й старатися для тебе добути Володимир. Але ж бачиш тепер, сину, що я Володимира не добув, то ось тобі во­лость",— і дав йому Дорогобуж, Пересопницю й усі пого- ринські городи; синові ж своєму Борисові дав Турів.

У той час Юрій був привів Івана Ростиславовича, званого Берладником ²⁷, скованого із Суздаля, й хотів дати своєму зятеві Ярославові. Бо Ярослав був уже прислав по Берлад- ника князя Святополка й Костянтина Сірославовича з чис­ленною дружиною. Та митрополит і всі ігумени почали го­ворити до Юрія: "Гріх маєш, що ти цілував йому хрест, а держиш його в такій нужді й до того ще хочеш видати на смерть". І він їх послухав та й відіслав його назад, скова­ного, до Суздаля. Та як Ізяслав довідався, що Юрій послав його назад до Суздаля, послав навперейми йому своїх мужів і забрав його до Чернігова. Так-то Бог вирятував Івана з тієї великої біди.

Війна з Іваном Берладником

Під р. 6667 (1159). В тім самім році почав Ярослав галицький шукати Івана Ростиславовича, свого стриєчного брата. Ярослав підмовив руських князів, щоби йому помог­ти проти Йвана, й вони всі обіцяли. Вони послали послів до Києва, до Ізяслава Давидовича: Ярослав галицький — Ізбігнева, Святослав Ольгович — Жирослава Іванковича, Ростислав Мстиславович (і) Мстислав Ізяславович — Жиро- слава Васильовича, Ярослав Ізяславович — Онофрія, Воло­димир Андрійович — Гаврила Васильовича, Святослав Все­володович — Киянина, король — свого мужа, а від ляхів (пішов) свій муж. Та Ізяслав не погодився (видати Йвана) й, давши (послам таку) відповідь, відіслав їх. Але Йван пе­релякався тоді й поїхав у поле, до половців. Він пішов із половцями і став у подунайських городах; тут розбив дві кубари [купецькі кораблі] і взяв багато товарів із них, а до того робив пакості галицьким риболовам. До нього прийшло багато половців і берладників, зібралося коло нього 6000. Він рушив до Кучелмина, й тут прийняли його радо; звідти пішов до Ушиці. Але в цей город увійшла Ярославова залога й почала завзято боротися з города; та смерди скакали через укріплення до Йвана, й утікало їх 300. Половці хотіли взяти город, але Йван їм не дозволив; (за те) вони загнівалися й поїхали від Івана. А Ізяслав послав до Івана і спровадив його до Києва.

Та Ізяслав довідався, що на нього хочуть іти війною за Івана Ярослав, Мстислав і Володимир Андрійович, отже, по­слав до брата Святослава до Чернігова Гліба Ракошича, віддав йому Мозир і Чичереськ і повідомляв, що хочуть на нього йти війною. А Святослав сказав: "Я справедливо гніваюся на тебе, брате, за те, що ти мені не віддав чернігівської волості, але лиха тобі я не бажав. Та як уже так вийшло, що вибираються на тебе, то Бог із нею, тією волостю,— а ти мені брат, то ж дай мені, Боже, з тобою добре жити". І вони цілували між собою хрест на повну згоду. Тоді-то й відбули нараду в Лутаві Ізяслав, Святослав Ольгович, син його Олег, Ігор Всеволодович, Святослав Во­лодимирович і так перебували в великій згоді між собою три дні, й (подавали собі) багаті дари. Тоді вони послали до Галича й Володимира, сповістили про свою згоду й про те, що Бог (їх) з’єднав чесним хрестом. А як ті довідалися, що браття погодилися, також не рушалися.

Того ж року Ізяслав Давидович почав війну з Ярославом галицьким, щоби добути волость для Івана Ростиславовича, званого Берладником. Бо до нього присилали галичани, каза­ли йому сісти на коні й заохочували його прийти до них, кажучи: "Як лише покажуться (твої) стяги, то ми відступимо від Ярослава"²⁸.

Короткі літописні записки

Під р. 6681 (1173). Того самого року утікала княги­ня Ярославова ²⁹ до ляхів зі своїм сином Володимиром, а з нею — Костянтин Сірославович і багато боярів. Вони були там 8 місяців. Та до неї почали посилати Святополк й інша дружина, закликаючи її назад, "а князя (мовляв) зловимо". А Володимир послав до Святослава Мстиславовича і просив у нього Червна: "Бо мені, сидячи тут, добре буде поро­зуміватися з Галичем; як же сяду в Галичі, то зверну твій Бужеськ і ще додам три городи". Святослав справді дав йому (Червен) і хрест йому цілував, що ще буде й пома­гати йому. Володимир, отже, поїхав до Червна з матір’ю. (Потому) дійшла до нього (Володимира) вістка від Свято- полка з Галича: "Скоро приїжджай, твого батька ми піймали, а його приятелів, Чагровичів, побили; ось твій (го­ловний) ворог — Настаська". Отже, галичани розпалили во­гонь і спалили її, а сина послали на вигнання; князя ж (Ярослава) водили до хреста, що буде жити з княгинею по правді, й так погодилися.

Під р. 6682 (1174). Того самого року втік Володимир, син галицького князя Ярослава, до Лучеська, до Ярослава, бо той обіцяв постаратися для нього (Володимира) про волость. Тоді Ярослав галицький привів собі на поміч ляхів і дав їм 3000 гривень срібла. Він спалив два городи й послав послів до Ярослава (луцького): "Пусти сина мого до мене, бо як ні, то піду на тебе війною". А він (Ярослав луцький) на­страшився спалення своєї волості і відіслав Володимира з матір’ю до Михалка, до Торецького, бо Михалко був брат княгині Ольги. Звідти покликав його тесть Святослав до Чернігова, щоби його вислати до Суздаля, до Андрія, але не вислав.

Під р. 6691 (1183). В тім самім часі Володимир Яросла­вович галицький, шурин Ігорів, перебував у Ігоря, бо батько був його вигнав із Галича ³⁰. Той Володимир приходив на­перед до Романа, до Володимира, але Роман боявся його батька й не дав йому в себе спочити. Звідти він пішов до Інгвара, до Дорогобужа, але й той боявся його батька й не дав йому в себе спочити. Звідти він поїхав до Святополка, до Турова, але й той відіслав його до Давида, до Смо­ленська; Давид же відіслав його до Всеволода, свою вуйка, до Суздаля. Та Володимир галицький і там не знайшов для себе спокою й подався до свого зятя, до Ігоря Святославо­вича, до Путивля, й цей прийняв його з любов’ю й віддав йому велику честь, держав його в себе через два роки, а на третій рік погодив його з його батьком і послав із ним свого сина, зятя Рюрикового, Святослава (до Галича).

Під р. 6695 (1187). Того ж року помер галицький князь Ярослав, місяця жовтня в 1-й день, а 2-го поховали його в церкві святої Богородиці. Це був князь мудрий і вимовний, богобоязливий, шанований у (чужих) краях і славний своїми військами: бо де йому була обида, сам не ходив на чолі своїх військ особисто. Він розбудував свою землю, давав ве­лику милостиню, любив подорожників, годував убогих, лю­бив чернечий стан і віддавав йому честь по своїй спромозі. Він у всім держався Божого закону, сам наглядав церковні справи й добре їх устроював. Незадовго до своєї смерті, як пізнав у хоробі, що з ним зле, скликав своїх мужів і всю Галицьку Землю, скликав усі збори й монастирі, бідних, сильних і слабих; і так до них усіх сказав: "Отці, браття й сини! Ось я вже відходжу з цього світу суєтного й іду до свого Творця. Я грішив більше, чим хто-небудь інший, та ви, отці й браття, простіть і вибачте мені!" І так він пла­кав три дні перед усіми зборами й перед усіми людьми. Він велів роздати своє майно монастирям і вбогим — роздавали його в цілім Галичі через три дні й іще не могли (всього призначеного) роздати. І ще він казав своїм мужам: "Ось я своєю слабою головою держав усю Галицьку Землю; тепер своє місце переказую Олегові, своєму меншому синові, а Володимирові даю Перемишль". Так упорядкував їх (справи) і привів Володимира до хреста, а так само й галицьких мужів на те, що він не буде наставати на братів Галич. Бо Олег був син Настаськи, й він (Ярослав) любив його, а Володимир не слухав його, й тому не дав йому (Ярослав) Галича. Але після смерті Ярослава настали великі завору­шення в Галицькій Землі: галицькі мужі переступили хресне цілування, змовилися з Володимиром і вигнали Олега з Га­лича. Звідти втік Олег до Вручого, до Рюрика, а Володимир сів у Галичі, на столі свого діда й батька.

Княжіння Володимира в Галичі

В році 6696 (1188). Володимир княжив у Галицькій Землі. Але він любив багато пити, а зате не хотів радитися (в державних справах) зі своїми мужами. Він узяв у попа жінку собі за жінку й мав із нею двох синів. А Роман володимирський сватався з ним і дав свою дочку за його старшого сина. Та Роман довідався, що галицькі мужі не­добре живуть зі своїм князем через його насильства, бо де подобалася йому чиясь жінка чи дочка, забирав її насилу. Роман, отже, без страху послав послів до галицьких мужів, підбиваючи їх проти свого князя, щоб його вигнали з його батьківщини, а самого (Романа) приймали на княжіння. Га­лицькі мужі прийняли Романову раду, зібрали свої полки, скріпили свій заговір хрестом і повстали проти свого князя. Вони не сміли його піймати ні вбити, бо не всі були втяг­нені в заговір — боялися Володимирових приятелів. Отже, після наради вони послали до свого князя (з такою заявою): "Княже! Ми проти тебе не повстали, але не хочемо кланя­тися попаді й хочемо її вбити; ти ж яку й де хочеш (жінку), таку візьмемо за тебе". Це ж вони сказали так, бо знали, що він не видасть попаді, але шукали приключки, щоб його вигнати, й так йому загрозили. Та він налякався, забрав багато золота й срібла й дружину, взяв свою жін­ку й обох синів і поїхав до Угрів, до короля [Бели IIIL А галичани відібрали від Володимира Федору Романівну й послали по Романа.

Тоді Роман дав братові своєму Всеволодові Володимир відтепер (на власність) і хрест йому цілував, "що, мовляв, мені не треба вже Володимира",— й поїхав Роман до Галича й засів тут княжити. Тим часом Володимир прибув до коро­ля, а король узяв його й зі всіма полками пішов на Галич. Як це почув Роман, що король уже перейшов Гори, втік, бо не міг йому протиставитися. Він узяв зі собою все надбання Володимирове й утік із Галича з галичанами до Володимира. Але тут, у Володимирі, замкнувся перед ним його брат Все­волод. Отже, (Роман) сам пішов до Ляхів, а жінку з гали­чанками пустив до Вручого, на Пінськ. Але Роман не дістав у Ляхів помочі, тож пішов до свого батька Рюрика [Ростис- лавича], до Білгорода, разом із тими мужами, що були його ввели до Галича. Тим часом король в’їхав до Галича, та не посадив у ньому Володимира, а віддав усю управу галичанам. Він посадив свого сина Андрія, а Володимира взяв зі собою назад до Угрів насилу, відібрав (від нього) майно й посадив його до вежі разом із жінкою. Та король поповнив був ве­ликий гріх, бо цілував Володимирові хрест; та Бог вирятував його (Володимира) з такої біди. А Роман просився в тестя свого Рюрика на Галич, кажучи йому: "Галичани мене ведуть до себе на княжіння, тож пусти зі мною свого сина Рости­слава". Рюрик (справді) пустив із ним свого сина Ростислава й воєводу Славна Борисовича. Роман послав наперед військо до Пліснеська, щоб на початок зайняли Пліснеськ. Вони (здобули город і) замкнулися, та угри й галичани наїхали їх у Пліснеську, одних полонили, а інші повтікали. Як це почув Роман, пустив свого шурина додому, а сам пішов до ляхів, до Казимира [Справедливого]; з ляхів він прийшов до Воло­димира, але брат не пустив його до Володимира. А Роман був приїхав із ляхами на брата з Межком, своїм вуйком, та не вспів нічого. Тоді він пішов до свого батька Рюрика. Рюрик дав йому Торецький [Торчеськ], а на його брата Всеволода нагрозив. Всеволод налякався Рюрика й уступив своєму братові Володимир. Роман, отже, поїхав до Володи­мира, а Всеволод — до Белза.

В році 6697 (1189). Прислав король до Святослава, кажу­чи так: "Брате! Пришли свого сина до мене; що я тобі обіцяв, те виповню, бо я тобі хрест цілував". А Святослав потайки перед Рюриком дуже був радий, бо думав, що йому дадуть Галич. Він і послав свого сина Гліба до короля. А Рюрик, як про це довідався, послав за ним Святослава Володимировича, додавши йому свого мужа, а до Святослава почав посилати послів, кажучи так: "Як ти міг посилати сина свого до коро­ля, а зі мною не порадився? Ти нарушив умову!" І настала між ними велика суперечка, та предобрий Бог не дав ра­дості дияволові, й вони погодилися на хреснім цілуванні. Бо Святослав тим виправдувався: "Брате й свате! Я посилав свого сина не на те, щоб на тебе наводдти короля, але в своїй справі; та як хочеш іти на Галич, то я з тобою готовий. А митрополит говорив до Святослава й Рюрика: "Ось чу­жинці забрали вашу батьківщину; добре було б вам потру­дитися". Так вони нарадилися й пішли на Галич: Святослав зі своїми синами, а Рюрик — зі своїми братами. Та як вони вже були всі разом і радилися в справі галицької волості, Святослав давав Галич Рюрикові, а для себе хотів цілої Русь­кої Землі коло Києва; та Рюрик не хотів позбутися своєї батьківщини й не хотів ділитися Галичем. Так вони й не дійшли до згоди й вернулися додому.

Того самого року послали галицькі мужі до Ростислава, Берладникового сина, і кликали його до Галича на княжіння. Як він це почув, то зрадів і випросився в Давида (бо Давид був прийняв його до себе), й поїхав скоро зі Смоленська. Він приїхав до галицької України ³¹ й зайняв два галицькі городи, звідти пішов до Галича за їх порадою. Але галицькі мужі не були всі одної думки; котрих сини й брата в короля, ті сильно держалися королевича. В той час ко­роль прислав багато угорських полків синові на поміч, бо бо­явся руських князів. А як королевич і угорські воєводи по­чули, що Ростислав іде до Галича на запрошення галицьких мужів, тоді королевич перестав їм вірити і почав їх водити до хреста. Невинні цілували, не знаючи (про що йде), а винні — тому, що боялися угрів. А Ростислав прийшов до галицьких полків із нечисленною дружиною, бо не знав їх облуди; він думав, що як вони йому обіцялися, то тепер, як побачать його військо, то відступлять від королевича. З його військом також було приїхало декілька галицьких мужів. Як вони побачили Облуду своєї братії, підвели його до свого (галицького) війська й відступили від нього. Тоді сказала йому його дружина: "Княже! Бачиш їх облуду, тож їдь геть". А він сказав: "Ви знаєте, браття, на що вони мені цілували хрест; якщо вони тепер важать на моє життя, то хай їх Бог судить за той хрест, що мені цілували; та я не хочу блукати в чужій землі, але хочу свою голову зложити в своїй батьківщині". Це він сказав своїй дружині й кинувся на галицьке військо. Та галицьке військо й угри окружили його, скинули списами з коня й, ухопивши його, тяжко раненого, ледве живого, понесли до Галича. Тоді галичани заворушилися, хотіли його відібрати в угрів і взяти собі на княжіння. Як це побачили угри, приложили смертне зілля до (його) ран, і з того він умер. Його поховали в монас­тирській церкві святого Івана, й він прилучився до своїх дідів і своїх батьків. Та угри, пізнавши галицьку облуду, що галичани шукають собі руського князя, почали в усім до­пускатися насильств. Вони почали відбирати від галицьких мужів їх жінки й дочки на постелі до себе, в церквах по­чали ставити коні, а так само по хатах і багато іншого насильства чинили. А галичани почали дуже жалувати й каятися, що прогнали свого князя.

Під р. 6698 (1190). Того ж року втік Володимир Яросла- вич із Угрів, із кам’яної вежі, бо тут держав його король із попадею й обома синами. Йому поставили були на вежі шатро; а він порізав шатро, сплів собі вужисько й спустив­ся звідти додолу. Між сторожами він мав двох приятелів, котрі й довели його до Німецької Землі, до німецького царя. А як цар довідався, що це сестринок великого князя Все­волода суздальського, прийняв його з любов’ю й великою честю. Він додав йому свого мужа й послав його до Ляхів, до Казимира, з наказом добути Галич по своїй волі: бо він обіцяв давати цареві по 2000 гривень срібла річно. Казимир, отже, додав йому свого мужа Миколая й послав його до Галича. А галицькі мужі стрінули його з великою радістю — свого князя й дідича, а королевича прогнали зі своєї землі. Володимир, отже, засів на столі свого діда й свого батька на Спасів день [6 серпня]. Він послав послів до свого вуйка Всеволода до Суздаля і просив його: "Батьку й пане! Запевни мені панування в Галичі, а я буду Божий і твій із усім Галичем і все буду тобі послушний". А Все­волод суздальський прислав послів до всіх князів і до короля в Ляхи й водив їх до хреста, щоб ніколи не хотіли відбирати Галича в його сестринка. А Володимир сів твердо в Галичі, й від того часу ніхто не наставав на нього.

Інтрига Всеволода Суздальського

Під р. 6703 (1195). Того самого року прислав суздальсь­кий князь Всеволод своїх послів до свого свата Рюрика, кажучи йому так: "Ви назвали мене найстаршим у вашім, Володимировім, роді; але ось ти сів у Києві, а мені не дав наділу в Руській Землі, лише роздав іншим із-поміж молод­ших братів своїх. А що я не маю в ній наділу, то тримай собі Київ і Руську область ³², та кому ти дав у ній частину, тож із тим її хорони й стережи. Як ти там її з ним удер­жиш, то ще побачимо, а (як ні, то) мені не треба (там наділу)". Як це почув Рюрик від Всеволодових послів (то зрозумів), що на нього жалуються за волость, бо то він дав був кращу волость свойому зятеві Романові Mстисла вовичові. Отже, Рюрик почав радитися зі своїми мужами, як би то (зробити, щоб) дати Всеволодові ту волость, що її просив у нього Всеволод; а Всеволод просив у нього Торецького, Tpe- поля, Kopcy ня, Богу слава й Канева. Ці городи дав був Рю­рик своєму зятеві Романові й цілував хрест, що не відбере їх у нього для нікого. Рюрик, отже, хотів додержати хрес­ного цілування й не хотів дати Романової волості, але силь­но її обстоював, а йому (Всеволодові) дав іншу волость. Та він відкидав її, а домагався Романової, бо він тієї просив. Так настали між ними великі суперечки, й хотіли між собою вести війну. Тоді Рюрик покликав митрополита Ни­кифора й розказав йому про хресне цілування Романові за волость і що за те має бути війна із Всеволодом. А митро­полит сказав Рюрикові: "Ми поставлені, княже, Богом у Руській Землі на те, щоби здержувати вас перед розливом крові. Та що тепер мала б пролитися християнська кров у Руській Землі за те, що ти дав волость молодшому з обра­зою старшого й іще й хрест йому цілував, то я здіймаю з тебе хресне цілування й беру (відповідь за це перед Богом) на себе. Ти ж, княже, послухай мене, візьми волость у свого зятя й дай старшому, а Романові дай другу на це місце". Тоді Рюрик послав до Романа послів, щоби йому переказа­ли: "Що, мовляв, Всеволод просить твоєї волості й жа­лується на мене через тебе". А Роман послав до Рюрика і сказав: "Чи ж мав би ти, батьку, через мене не жити зі своїм сватом і не погодитися? Мені ж даш на те місце іншу волость або даси мені за неї кунами [грошима], кілько вона там була варта". Тоді Рюрик порадився зі своїми братами й зі своїми мужами й послав до Всеволода своїх мужів, кажу­чи йому: "Ти, брате, жалувався на мене за волость; ось маєш волость, котрої ти просив". І дав Рюрик Всеволодові 5 городів: Торецький, Корсунь, Богуслав, Треполь і Канів; так вони (погодилися й) скріпили (угоду) чесним хрестом на все. А Всеволод дав Торецький своєму зятеві Ростисла­вові Рюриковичеві, а до інших городів послав своїх посад­ників.

Як Роман почув, що Всеволод узяв його волость у Рюри­ка, а Торецький дав знову його шуринові, почав посилати до свого батька й жалуватися в справі волості. Він думав, що вони змовилися зі Всеволодом, і він (Рюрик) відібрав (у Романа) волость для свого сина; тому почав обвиняти свого тестя й випоминати йому хресне цілування. А Рюрик сказав йому: "Я перед усіма дав тобі отсю волость. Але що Всеволод наслав на мене й жалувався через тебе, то я тобі переказав усі його слова. Тоді ти мені відступив її добровільно, й ми (зі Всеволодом) могли її дати, кому хотіли. А без Всеволода нам не можна бути, бо ми признали його за старшого в Володимировім роді. Ти ж мені так, як рідний син, то я тобі дам другу рівновартну волость". Та Роман відкинув ту во­лость, не прийняв оправдання свого тестя й не хотів бути з ним у згоді. Він почав радитися зі своїми мужами й посилати до Ольговичів, до Чернігова, до Ярослава і Всеволода, цілував із ними хрест і намовляв їх іти на свого тестя на Київ. Як це почув Рюрик, що Роман відступив до Ольговичів і хоче бачити як найстаршого Ярослава, почав думати зі своєю братією й зі своїми мужами й послав до Всеволода сказати йому, що Роман посилав до Ольговичів і наводить їх на Київ і на весь Володимирів рід. "А ти, брате, найстарший із-поміж нас у Володимировім роді, то ж думай-гадай про Руську Землю і про нашу честь та свою". До зятя ж свого Романа послав своїх мужів і кинув перед нього хресні гра­моти.

А Роман налякався (рішучого кроку) свого тестя, що ви­кинув ійому хресні грамоти й поїхав до Ляхів, до Казими- ровичів, щоби придбати собі поміч. Та Казимировичі сказали йому: "Ми радо помогли б тобі, але нас зобиджає наш ста­рий Межко, хоче в нас відібрати волості. Залагодь наперед нашу справу, щоби ми, всі ляхи, не були розрізнені, але були всі в згоді; тоді ми всі поможемо тобі й помстимо твою обиду". Романові подобався їх план. Він послухав їх і поїхав на Межка з його братанками Казимировичами. Він нарадив­ся зі своїми мужами й вирішив таке: "Я цих покорю; а як мені Бог на них поможе, тоді зберу їх усіх разом і сповню з ними мою честь і свої бажання". Так він постановив і поїхав проти Межка битися. Межко прислав до нього послів і не хотів із ним битися, але велів Романові, щоби погодив його з його братанками. Та Роман не послухав їх, ані своїх мужів, лише почав із ним битву. Так зударилися ляхи з руссю, але ляхи побили русь; Межко, отже, побідив Романа. Побили тоді (Межкові вояки) багато русів в його (Рома- новім) війську, але й багато своїх, ляхів [утратили], сам (Роман) утік до Казимировичів, до города, а звідти взяла його дружина його й занесла до Володимира. Звідси він послав свого посла до Рюрика, свого тестя, з поклоном і просьбою і признався до цілої своєї провини. Він послав також до митрополита Никифора, щоби той просив за нього і кланявся (Рюрикові) за всю його (Романову) провину, щоб той його прийняв до себе й вибачив йому. І митропо­лит київський Никифор просив Рюрика в Романовім імені. А Рюрик послухав митрополита й вибачив йому (Рома­нові), бо не хотів бачити проливу крові. Він нарадився зі своїми мужами і сказав їм: "Як уже перепрошує мене й кається за всю свою провину, то я прийму його, приведу до хреста й дам йому наділок. Якщо він устоїть у тім, буде мене направду вважати за батька й хотіти для мене добра, то я буду його вважати за сина, так як давніше, й буду йому добра бажати". Це все він обміркував із своїми мужа­ми й послав до нього свого посла, щоби йому переказав: "Не гніваюся на тебе". Він водив його (Романа) до хреста, що буде йому в усім послушним, і дав йому Полонний і півтортака корсунського.

Війна Романа з Рюриком

Під р. 6704 (1196). Тієї ж осені Роман Мстиславович, зять Рюриків, послав своїх людей воювати волость Рюрикову й Давидову, помагаючи Ольговичам. Він із ними на те хрест цілував, потайки перед своїм тестем; а своєму тестеві Рюри­кові ще перед тим цілував хрест, що він покине Ольговичів, буде йому послушним і буде вважати на нього. Бо Рюрик був перестав на нього гніватися на просьбу київського мит­рополита Никифора й дав йому (ще) Полонний — повірив йому був на хресне цілування. А Роман послав своїх людей до Полонного й велів їм звідти їздити й воювати. Як це почув Рюрик, що вони їхали з Полонного й воювали волость його брата Давида й сина Ростислава, хотів за те йти (війною) на свого зятя, а братанка свого Мстислава послав до Галича, до Володимира, кажучи йому: "Мій зять нарушив умову й воював мою волость, отже, ви, брате, з моїм бра- танком воюйте тепер його волость. Я було сам хотів йти до Володимира (Волинського), але дістав вістку, що мій сват Всеволод сів на коня, щоби згідно з обіцянкою помогти мені на Ольговичів і стати коло Чернігова. Доносять мені, що він уже злучився з моїм братом Давидом і палить їх (Ольго­вичів) волость і що вже в’ятицькі городи [міста Північної Чернігівщини] зайняли й попалили. Та я сиджу напоготові й жду від них певної вістки". Тоді Володимир із Мстиславом поїхали, повоювали й попалили Романову волость коло Пе­ремишля, а з другого боку Ростислав Рюрикович із чорними клобуками поїхали й повоювали та й попалили Романову волость коло Каменця. Так вони набрали полонених і худо­би, відомстилися й поїхали додому.

Тієї ж зими ходив Роман Мстиславович на ятвягів³³ мститися, бо вони воювали його волость. Роман увійшов у їх землю, та вони не могли протиставитися його силі й утекли до своїх твердинь. А Роман попалив їх волость і, відомстив- шися, вернувся додому.

TAAHUbKOKOAHIKbKHR

ЛІТОПИС

Після смерті (19.VI.1205) великого князя Романа, пам’ят­ного самодержця усієї Русі, що побідив поганські народи, а сам мудрістю ума заховував Божі заповіді: бо він кинувся був на поган так, як лев, а був сердитий, як рись, нищив їх, як крокодил, переходив їх землю, як орел, а був хороб­рий, як тур. Він ревнував своєму дідові Мономахові, що погубив поганих ізмалтян, себто половців; бо він прогнав був Отрока до Обезів, за Залізні Ворота ³⁴, Сирчан же остав над Доном і живився рибою. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом (воду з) Дону, зайнявши всю їх землю і прогнавши проклятих агарян. А після смерті Володимира ли­шився в Сирчана один кобзар на ім’я Op. Він (Сирчан) послав його до Обезів із такими словами: "Володимир помер; вертай же, брате, ходи до своєї землі; кажи йому (отсі) мої слова, співай йому пісні половецькі; та як (таки) не схоче (вертатися), то дай йому понюхати зілля, зване євшан" [половецька назва полину]. А як той не хотів вер­татися, ані (навіть) слухати, дав йому понюхати зілля. Як той (лише) понюхав, заплакав і сказав: "Краще мені в своїй землі кістьми лягти, ніж у чужій бути славним", і вернувся до своєї землі. Від нього родився Кончак, що зруйнував Посулля, ходячи пішки з котлом на плечах. Отже, цьому ревнував князь Роман і старався погубити чужинців. Тоді повстало велике замішання в Руській Землі. По ньому ос- тало двох синів — один чотирилітній, а другий дволітній.

(1205). А Рюрик зібрав половців і багато русів й пішов на Галич. Він покинув монаший чин, прийнятий зі страху перед Романом. Він прийшов війною на Галич, але галицькі й володимирські бояри стрінули його коло Мику- лина, над рікою Серетом. Вони билися цілий день за ріку Серет; багато було ранених. Та врешті (галичани) не видер­жали й вернулися до Галича. Рюрик прийшов до Галича, та не скористав нічого, бо (незабаром) після Романовой смерті король умовився зі своєю ятрівкою ³⁵ в Сяноці: він прийняв Данила як свого милого сина й оставив у нього (в Галичі) залогу — Мокія великого сліпоокого, Корочюна, Волпта й його сина Витомира, Благиню й багато інших угрів. Тоді двох половецьких князів — Котяня Сутоєвича й Сомогура напали піших, бо під ними були побили коней і мало їх не взяли в полон. Отже, Рюрик вернувся до Києва.

(1206). Незабаром після того привели (до Галича) Kop- мильчичів³⁶, що їх був вигнав великий князь Роман за виславлювання Ігоревичів ³⁷. Галицькі бояри послухали їх ради, послали по них (Ігоревичів) і посадили в Галичі Во­лодимира, Романа — у Звенигород!. А княгиня Романова взяла свої діти й утекла до Володимира (Волинського). Та Володимир хотів цілком вигубити Романів рід, а в тому йому помагали безбожні галичани. За радою галицьких бояр послав Володимир до володимирців із намовою попа, щоби їм сказав: "Не встоїть ваше місто, якщо мені не видасте Романовичів і не приймете мого брата на княжіння до Во­лодимира". Володимирці хотіли вбити посла, але Мстибог, Моначюк і Микифор сказали: "Не пристоїть нам убивати посла"; бо вони мали облуду в своїм серці, хотіли зрадити свій город. Так вони врятували попа. На другий день про це довідалася княгиня. Вона порадилася з Мирославом і з дядьком [княжим пістуном] і вночі втекла до ляхів. Дядько ж узяв перед себе Данила й вийшов із города, а Василька взяв піп Юрій із кормилицею, й видісталися з города дірою в укріпленнях. Та вони не знали, кудою тікати, бо Роман був убитий у Ляхах, а Лестько не заключив мира. Та Бог поміг, Лестько не пам’ятав ворожнечі, але з великою честю прийняв свою ятрівку й дітей, пожалував їх і сказав: "Це диявол посіяв був між нами ту ворожнечу"; бо то Володис- лав інтригував між ними, завидуючи їх згоді.

(1207). В тих роках Лестько послав Данила до Угрів, а з ним свого посла Вячеслава Лисого, кажучи королеві: "Я не пам’ятаю боротьби з Романом, бо він був твоїм другом. Ви ж присягали собі, що як його рід лишиться на випадок його смерті, то ти будеш із ним у згоді. Тепер на них прийшло вигнання; ходімо ж, відберім і віддаймо їм їх батьківщину". Король вислухав цих слів і жалував, що таке (лихо) стало­ся. Він оставив Данила в себе, а Лестько княгиню й Василька — в себе. А Володимир (Ігоревим) послав великі дари коро­леві й Лестькові.

(1208). Як минув уже довший час, настали суперечки між братами — Володимиром і Романом (Ігоревичами). Роман поїхав до Угрів, узяв угрів і бився з братом, побідив його і зайняв Галич, а Володимир утік до Путивля.

В тім самім часі зрушив Олександр [Всеволодович, князь белзький] Лестька й Кіндрата. Ляхи прийшли до Володими­ра, а володимирці відчинили їм ворота, кажучи: "Це браток Романів". Та ляхи кинулися грабити цілий город. Олександр просив Лестька. щоби рятував бодай решту города й церкву святої Богородиці. У цій церкві були сильні двері, й (ляхи- грабівники) не могли їх прорубати, поки пригнав Лестько й Кіндрат, і побили тих своїх ляхів; так урятувалася церква й решта людей (перед грабунком). Володимирці жалувалися, що повірили їх присязі; якби з ними (ляхами) не було їх кревняка Олександра, то не перейшли б були (ляхи) й Бугу. Святослава [Ігоревича, що сидів на княжім столі у Володи­мирі] ж піймали й повели до Ляхів, а Олександр сів у Володимирі. Тоді ж піймали й Володимира пінського, бо з ляхами був Інгвар й Мстислав. Потому в Володимирі сів Інгвар. В нього Лестько взяв дочку й відправив її, а сам пішов до Орельська.

(1209?). Приїхали берестяни до Лестька й просили Рома­нове! й дитяти, а (княжичі оба ще) були малі; він дав їм, щоби ними володів. А вони з великою радістю прийняли його так, як би виділи великого Романа живого. Після того Олександр жив у Белзі, а Інгвар — у Володимирі. Та бояри не любили Інгвара, й Белз узяв Олександр, порадившися з Лестьком. Княгиня ж Романова послала посла Мирослава до Лестька, кажучи: "Він (Олександр) держить усю нашу зем- лю-батьківщину, а мій син (сидить) лише в Бересті". (Тоді) Олександр узяв Угровеськ, Верещин, Столпя й Комів, а Ва­силькові дав Белз (1210?).

У тих самих роках, як Олександр сидів у Володимирі, а його брат Всеволод — у Червені, воювали литва й ятвяги. Вони воювали Турійськ і околиці Комова аж до Червена, були вже коло червенських воріт, а залога була в Уханях. Тоді вбили Матвія, Любового зятя, й Доброгоста, що виїхали були на сторожу; тоді була біда у володимирській землі від наїздів литовських і ятвязьких. Та ми повернемося до попе­реднього оповідання — що діялося в Галичі.

(1210). Король Андрій побачив галицьке беззаконня й замішання й послав [воєводу свого] Бенедикта з військом. Вони піймали Романа, як мився в Ьані, й відвезли до

Угрів. А був тоді в Галичу дуже мудрий книжник Тимофій, родом із города Києва. Він сказав притчею слово про цього насильника Бенедикта, що в останні часи антихрист назветь­ся трьома іменами. Тимофій утік перед ним, бо (Бенедикт) допускався насильств над боярами й горожанами, жив у роз­пусті, насилував жінок, черниць і попадей; це справді був антихрист через свої плюгаві вчинки. Отже, галичани по­кликали Мстислава на Бенедикта. Він прийшов до Галича, але не вспів нічого. Тоді Ілля Щепанович випровадив його на Галичину могилу, вишкірився і сказав до нього: "Княже! Ти вже посидів на Галичині могилі, то так, як би вже й княжив у Галичі", бо вони посмішкувалися з нього. (Мсти­слав) вернувся до Пересопниці. А ми пізніше розкажемо про Галичину могилу й про Галич, який його початок.

(1211). Тим часом Роман утік із Угрів. А галичани посла­ли до його брата Володимира, кажучи: "Ми провинилися перед вами; врятуй нас від цього насильника Бенедикта". Отже, вони (Ігоревичі) прийшли війною, а Бенедикт утік до Угрів. Тоді Володимир сів у Галичі, а Роман — у Звениго­род!, Святослав же — в Перемишлі; синові свому Ізяславові дав (Володимир) Теребовлю, а (другого) свого сина послав до Угрів, до короля з дарами.

Данило тим часом перебував у в Уграх. Король Андрій, бояри угорські й уся земля хотіли дати дочку свою [Єлисавету] за князя Данила, хоч вони обоє ще були в дитячім віці, бо він не мав сина. В тих роках убито царя Філіппа римського (12.VI.1208) ³⁸ за намовою королевого брата. Він просив сестру, щоби йому знайшла помічника, та вона не могла ніяк помогти своєму братові й видала свою дочку за Людовика Лонокрабовича, бо це був сильний муж і помічник її брата. Її тепер називають святою, на ім’я Альжбіта, а попереднє її ім’я було Кінека; вона багато по­служила Богові по своєму мужеві, й (тому) її називають святою. Та ми вернемося до первісного оповідання, що його були почали.

(1211). Ігоревичі зробили нараду в справі галицьких бояр, щоби їх повбивати, і при нагоді їх повбивали. Вбили тоді Юрія Витановича, (Іллю Щепановича й багато інших ве­ликих боярів, разом усіх убито 500), а інші розбіглися. А Володислав Кормильчич утік до угрів, так само Судислав і Філіпп. Вони найшли в Угорській землі Данила ще в діточім віці і просили короля: "Дай нам галицького отчича Данила, щоб ми з ним добули його (Галич) від Ігоревичів". А король дуже радо послав своє військо в великій силі й великого двірського Пота, поручивши йому зверхність над усім військом. А ось імена тих воєвод, що були з ним: перший — Петро Турович, другий — Бенко, третій — Мика Бородатий, четвертий — Лотохарот, п’ятий — Мокян, шос­тий — Табрець, сьомий — Мароцел і багато інших, що їх неможливо списати. Вони зібралися всі й наперед пішли на город Перемишль. Як вони прийшли до города, Володислав сказав до них (бояр): "Браття! Чого ви зажурилися? Хіба отсі (Ігоревичі) не побили ваших батьків і братів, а інші не розграбили вашого майна, дочок ваших не видали за ваших рабів, а батьківщини ваші не перейшли в чужі руки? І ви хочете за них свої голови класти?" А вони розжалобилися над тим, що сталося, віддали город, а свого князя Свято­слава піймали. Звідти рушили (з військом) до Звенигорода. Та звенигородці завзято боролися з ними й не пускали їх до города, ані навіть до острожних воріт. Так вони почали облогу. Василько ж тоді княжив у Белзі. Отже, від нього прийшли великий Вячеслав Товстий, Мирослав, Дам’ян і Воротислав, а також багато інших бояр і війська з Белза; від Лестька з Ляхів (прибув) Судислав Бернатович із багать­ма поляками, а з Пересопниці прийшов Мстислав Німий з численним військом, від Володимира (Волинського) — Олек­сандр із братом і з великим військом; Інгвар послав свого сина з Луцька і з Доробужа й Шумська з великим військом. Але приїхали й половці на поміч Романові, а з ними — Ізяслав Володимирович. Угри не встояли в битві й випали зі свого табору. Мика ранив навіть Тобашу і стяв йому голову; тоді угри кинулися чим скорше до ріки Лютої, бо помічні сили лядські й руські ще не прибули. Це побачили половці, кинулися за ними й видали битву при переправі ріки, так що ледве вдалося після тяжкої битви переправити­ся помічним військам через ріку Люту. В битві Марцел утік від своєї хоругви, й вона попала в руки руським полкам; через те дуже насміхалися з Марцела. Звідти вернулися уг­ри у свої колимаги, себто до табору. Тоді Роман вийшов із города, щоби шукати помочі в руських князів. Та як він був у Шумську на мості, його зловили Зернько й Чюхома й привели до табору, до князя Данила, до всіх (інших) князів і до угорських воєвод. Вони послали послів до горожан, ка­жучи: "Піддайтеся, ваш князь у неволі". Та вони не вірили, аж доки про це не розвідали напевно; тоді звенигородці піддалися. Звідти пішли (угри й союзні князі з Данилом) до Галича, але Володимир і його син Ізяслав утікли з Галича. За ними гналися аж до Нізди; Ізяслав бився над рікою Ніздою — в нього відібрали в'ючних коней; потому вер­нулися до Гйлича. Тоді приїхала велика княгиня Рома- нова, щоби побачити свого дорогого сина Данила. Тоді ж володимирські й галицькі бояри, Вячеслав володимирський, Володислав галицький і всі бояри володимирські й га­лицькі, а й угорські воєводи посадили князя Данила на столі його батька, великого князя Романа, в церкві святої Богородиці Пріснодіви Марії. А й король Андрій не забув про давнішу свою згоду, в якій жив зі своїм братом, вели­ким князем Романом, і послав свої війська й посадив свого сина (Данила) в Галичі. Полонених князів: Романа, Свято­слава й Ростислава хотіли угри вести до короля, та галичани просили їх, що хочуть їх повісити з помсти. (Галичанам) удалося підкупити угрів великими дарами, й вони передали князів на повішення в місяці вересні. А Данило княжив у Галичі, хоч був іще такий малий, що й матері своєї був не пізнав ³⁹.

Як минув якийсь час, галичани вигнали Данилову матір із Галича. Данило ж не хотів остати без матері своєї й плакав за нею, бо був молодий. Тоді над’їхав Олександр, шумавинський тивун, і взяв його (коня) за поводи; але той (Данило) витягнув меч і вдарив його, та покалічив лише під ним коня. Мати взяла від нього з рук меч і просила остати в Галичі. Вона поїхала до Белза, а його лишила в невірних галичан за порадою Володислава, бо (бояри) хотіли панува­ти самі.

(1211/12). Король довідався про це й засумував. Як же настала зима, король прийшов до Галича і впровадив свою ятрівку, велику княгиню Романову; (з нею) прийшли воло­димирські бояри, Інгвар із Луцька й інші князі. (Король) відбув нараду зі своєю ятрівкою й із володимирськими боя­рами, кажучи: "Володислав княжить, а мою ятрівку вигнав". Тоді впіймали Володислава, Судислава й Філіппа й мучили їх. Судислав дав багато скарбів, перемінився цілий у золото, себто дав багато золота й викупився; а Володислава скували й повели до Угрів. А Яволд і Ярополк, його брат, утекли до Пересопниці, до Мстислава, й намовили його рушити їм на поміч. Мстислав прийшов із ними до Бозка. А Гліб По- токович утік із Бозка, так само Іванко Станіславович і його брат Збислав прибігли до Галича, розказуючи про війну й відступство галичан. Тоді княгиня Романова зі своїм сином Данилом і Вячеславом Товстим утекли до угрів, а Василько з Мирославом поїхали до Белза. Як минув якийсь час, ко­роль став готовитися до великої війни.

(1213). Того самого року прийшов Лестько до Белза за намовою Олександра. Він не сприяв Романовичам, а хотів для них лиха. (Лестько) взяв Белз і дав Олександрові; та бояри не спроневірилися, але пішли всі з князем Васильком до Кам’янця.

А король пустив Володислава, зібрав багато війська й пішов на Галич. Як він став у монастирі в Лелесові, невірні бояри хотіли його вбити; вбили його жінку [Гертруду], а шурин його ледве втік. Вбито також явлейського [аквілейського ] патріарха (28.ІХ.1213) й багатьох німців. Як король вернувся, багатьох повбивав, а решта розбіглася. Але тоді вже були розрухи, й через те король не міг воювати (за Галич). Отже, Володислав із усіма галичанами в’їхав до Галича; а Мстислав, як почув про королівський великий похід, утік із Галича. Тоді Володислав приїхав до Галича, прибрав княжий титул і сів на (княжім) столі. Данило ж від’їхав зі своєю матір’ю до ляхів, випросившися від короля. Лестько прийняв Данила з великою почестю. Звідти він по­дався зі своєю матір’ю до Кам’янця, й тут його прийняли з великою радістю брат Василько й усі бояри.

(1212). Тоді княжив у Києві Всеволод Святославович, що дуже любив дітей Романової. Потому Мстислав пересопниць- кий спровадив Лестька й пішов до Галича. А Лестько взяв Данила з Кам’янця, Олександра — з Володимира, а Всево­лода — з Белза, кожного зі своїм військом. А Данилове військо було більше й сильніше, бо з ним були всі великі бояри його батька. Як це побачив Лестько, постарався про якнайкраще відношення до Данила й його брата Василька. Ярополк і Яволд замкнулися в Галичі, а Володислав виїхав зі своїми уграми й чехами, зібрав усіх галичан і приїхав на ріку Бобрку. Як про це довідався Лестько, послав на нього ляхів, від Данила — Мирослава й Дам’яна, а від Мстислава — Гліба Зеремієвича й Прокопієвича Юрія. По­встала велика битва, й у ній побідили ляхи й русь; Да­нило був тоді ще такий малий, що не міг на коні їздити; Володислав утік, а багато його вояків побито. Та все-таки Лестько не міг узяти !Галича;, він лише пішов і воював коло Теребовлі, коло Моклекова і Збаража. Зайняли тоді ляхи й русь і Биковен, а (Лестько) взяв великий полон і вернувся до ляхів.

Потому Данило й Василько при помочі Лестька зайняли Тихомль і Перемишль від Олександра й княжили там зі своєю матір’ю, а на Володимир поглядали. "Так чи сяк, мовляв, а Володимир буде наш” — так при божій помочі вони дивилися на Володимир.

Потому король пішов на Лестька, а Данило був тоді в Лестька; та Лестько послав свого посла Лістича й воєводу Пакослава до короля, кажучи: "Не пристоїть бояринові кня­жити в Галичі; ти візьми мою дочку за свого сина, Коломана, й посади його в Галичі". Королеві подобалася Пакославова рада. Він відбув нараду з Лестьком у Спіші (1214) й узяв його дочку за свого сина. Потому піймав Володислава й вислав його на заслання. Він і помер на тому засланні, а ще й наробив лиха своєму родові й своїм дітям, бо всі князі були не ласкаві для його дітей через те. Король посадив свого сина в Галичі, Лестькові дав Перемишль, а Пакославові — Любачів; Пакослав же був приятелем Рома­нове! й її дітей. За радою Пакослава Лестько послав до Олександра послів, кажучи: "Дай Володимир Романовичам, Данилові й Василькові; бо як не даси, то піду на тебе з Романовичами". Та він не дав (добровільно), й тоді Лестько (силою) посадив Романовичів у Володимирі.

(1216). Та за якийсь час король відібрав Перемишль від Лестька і Любачів. А Лестько образився за таке осоромлення своє й послав до Новгорода по Мстислава, кажучи: "Ти мій брат, ходи й сядь у Галичі". І Мстислав справді пішов до Галича за Лестьковою радою. Галичани ж усі й Судислав послали по Данила, та Данило не вспів приїхати, а Бенедикт утік із Судиславом до Угрів. Мстислав же сів у Галичі (1218/1219).

(1219). Тими ж роками, як минув якийсь час, Данило взяв у нього дочку (за жінку) на ім’я Анну. Від неї він мав синів і дочок. Первенцем у нього був Іраклій, за ним — Лев, після нього — Роман, Мстислав, Шварно, а інші молоді зійшли з цього світу. Як минув якийсь час, Данило поїхав до Мстислава, до Галича, і сказав на Лестька: "Держить, мовляв, мою батьківщину, та він (Мстислав) сказав: "Не можу, сину, проти нього стати через давнішу згоду; найди собі інших (союзників)". Данило ж вернувся додому, поїхав із братом і зайняв Берестя, Угровеськ, Верещин, Столпя, Komob і всю Україну. Лестько дуже загнівався на Данила, й як лише настала весна, ляхи поїхали воювати і воювали Побужжя. Данило послав за ними Гаврила Душиловича, Се­мена Олуєвича й Василька Гавриловича; вони тали їх (ляхів) аж до Сухої Дорогви, взяли полонених і вернулися до Володимира з великою славою. Тоді вбили Клима Христи- нича, одного з його (Данилових) вояків, а хрест його стоїть і донині на Сухій Дорогві. Вони побили багатьох ляхів і тали за ними до ріки Вепра. Лестько ж думав, що Данило за порадою Мстислава зайняв Бересте, і послав посла до короля (кажучи): "Не хочу часті в Галичі, але дай його моєму зятеві". Тоді король і Лестько послали велике військо, й воно прийшло до Перемишля. В Перемишлі ж був ти- сяцьким Арон, і він утік перед ними. А Мстислав був тоді з усіма руськими й чернігівськими князями. Він послав Дмитра, Мирослава й Михадка Глібовича проти них до Го­родка, та Городок був зрадив, бо там були Судиславові люди. Як Дмитро бився під Городком, прийшли на нього угри й ляхи, і Дмитро відступив; тоді дяка Василя, званого Молза, застрілили під городом; вбили й Михалка Сулу, здогнавши на Щирці: йому стяли голову, зняли три золоті ланцюги й принесли голову до Коломана. Мстислав тоді стояв на Зубрі, й Дмитро втік до нього. Та Мстислав не міг битися з уграми й просив свого зятя Данила й Олександра, щоби замкнулися в Галичі. Данило й Олександр обіцяли піти до Галича; Да­нило справді замкнувся в Галичі, та Олександр не посмів. Тоді-то велика княгиня Романова прийняла монаший чин. Потому військо, себто Коломан і ляхи, прийшли під город (Галич). Після довгої битви на Кривавім Броді (осінь 1219) впав на них сніг; вони не могли стояти (на місці), пішли за Рогожину, (далі) пішли на Мстислава й приневолили його покинути край. А Мстислав сказав Данилові: "Вийди з горо­да". Данило справді вийшов із тисяцьким Дмитром, Глібом Зеремієвичем і Мирославом. Вони вийшли з города, а як були коло Толмача, дігнав їх невірний Витович Володислав, та вони обернулися до нього, прогнали його й відібрали від нього коня. А Данило був молодий тоді; він бачив, що Гліб Зеремієвич і Семюн Коднинський їздили по-мужеськи, приїхав до них і їх піддержував; тоді й інші кинулися бігти. Того дня билися цілу днину аж до ночі; та вночі вернулися, Данило і Гліб Зеремієвич піймали Янця; хоч молодий, (Да­нило) виявив велику хоробрість. Вони билися всю ніч, а вранці догнав його (Данила) Гліб Васильович, але Данило обернувся на нього й гнав за ним дальше як поприще ⁴⁰ — та він таки втік перед йим (Данилом), бо мав швидкого коня. Тоді щойно Данило вернувся й переїздив поміж ними сам один, та вони не сміли напасти на нього, аж доки проти нього не виїхали Гліб Судилович, Гаврило Іворович і Пе- реніжко. Звідти вони поїхали в Онут, а звідти — в поле. Там був великий город; та якраз напередодні святого Димитрія їхали туди вози до переправи через ріку; вони займили вози, накормилися обильно й похвалили Бога і святого Димитрія, що їх нагодував. Звідти пішли (25.Х.1219) нижче Кулемина, думаючи, куди б то переправитися через ріку Дністер, та з ласки Божої надплило багато лодок із Олешшя ⁴¹, й на них переїхали через Дністер. Вони наситилися риб і вина. Звідти Данило поїхав до Мстислава. Мстислав дуже похвалив Дани­ла, дав йому великі дари й свого швидкого сивого коня і сказав йому: "Йди, княже, до Володимира, а я піду до По­ловців, щоби помстити свій сором".

(1219). Як Данило приїхав до Володимира, по велінню божому прислали послів литовські князі до великої кня­гині Романової, до Данила й до Василька, щоби помиритися. А ось імена литовських князів: найстарший — Живинбуд, Довять,,Довспруйк,, його брат Мидог, брат Давялів Вили- каїл; а жемойські князі (отсі): Ердивил, Викинт; а руско- вичів: Киптибуть, Вонибуть, Бутовить, Вижеїв і його син Вишлий, Китений, Пликосова; а ось Булевичі: Вишикут, що його вбив Миндогот і взяв його жінку, а побив його братів, Едивила, Спрудійка; а ось князі з Лотви: Юдьки, Пукийк, Бикши, Ликійк. Всі вони помирилися з князями Данилом і Васильком, і був спокій у краю. А як ляхи не переставали чинити пакостей, наслав на них Литву; вона повоювала ляхів і багато в них наробила вбивств.

(1220). Тоді прийшов Філя ⁴² прегордий, що надіявся об­няти землю й висушити море, з багатьма уграми. Він мав звичай говорити: "Один камінь побиває багато горшків" або таку саму другу гордовиту пословицю: "Коби гострий меч, а швидкий кінь — буде багато русів!". Та Бог цього не стерпів, й іншим разом Данило Романович убив гордовитого колись Філю. А Олександр відступив від Данила й Василька до Лестька, й вони не мали від нікого помочі, хіба від Бога, аж доки не прийшов Мстислав із половцями. Тоді Філя уступив із Галича з численним угорським військом і ля­хами, забравши галицьких бояр, Судислава, Лазоря й інших, а деякі розбіглися, бо він поводився (з ними) дуже гордовито.

(1221). У ті ж часи прийшов Лестько на Данила, до !Пекарева, й не дав йому піти на поміч тестеві Мстисла­вові. А Кондрат приїхав мирити Лестька й Данила, але пізнав Лестькову облуду й не казав князеві Данилові їхати до Лестька. А Філя готовився до битви — він думав, що йому ніхто не може встояти на полі. Він оставив Коломана в Галичі й построїв укріплення на церкві Пречистої Влади­чиці нашої Богородиці; та Вона не стерпіла зневаги свого храму й віддала його в руки Мстислава. А з Коломаном був тут Іван Лекин, Дмитро й Бот. Половці приїхали на розвідку, але угри й ляхи гнали їх; тоді половчин пострілив Уза в око; він спав із араба [скакуна], (свої) взяли його тіло й плакали по ньому. На другий день, перед самим святом святої Богородиці, прийшов рано Мстислав на гордого Філю й на угрів із ляхами, й між ними дійшло до завзятої битви, в котрій побідив Мстислав. Як угри й ляхи втікали, побито їх дуже багато; а пишного Філю зловив Добринин парубок, що його Жирослав був украв у Вільні. Так він був поганьблений і через нього втратив свою батьківщину. Так побідив Мстислав і поїхав до Галича. (Угри) билися коло городських воріт, але потому вибігли на аркади церковні, а декого витягнули туди шнурами — бо вони построїли укріплення на церкві; їх арабів забрали. Звідти вони стріляли й кидали каміння на горожан, але не мали там води, й тому їх мучила спрага. Як, отже, приїхав Мстислав, вони піддалися йому, й їх спроваджено з церкви. Данило ж приїхав із невеличкою дружиною й із тисяцьким Дем’яном, правда, не в той час, а трохи пізніше, й поїхав до Мсти­слава; тут настала велика радість, що Бог вирятував їх від чужинців: бо всі угри й ляхи були або побиті, або потнули в утечі по краю чи й побиті смердами, так що ніхто з них не втік — така була ласка божа для Руської Землі. Потому привели Судислава до Мстислава, та він не задумав проти нього зла, лише показав йому ласку; той знову обіймав його ноги й обіцяв йому бути за невільника. Мстислав повірив його словам, учинив йому велику честь і дав йому Звени­город.

В тім самім часі Олександр відступив (від Романовичів) і заключив мир із Лестьком, Коломаном і гордим Філею, а Романовичам безнастанно бажав лиха. Після ж побіди Мстиславової і литовського воювання на ляхів Лестько за­ключив мир із Данилом і Васильком при посередництві послів Держислава Абрамовича й Творяна Войтиховича, а Романовичі — тисяцького Дем’яна; (тому) Лестько відступив від Олександра (1223). А в суботу вночі Данило й Василько грабили в околицях Белза й Червеня й пограбили всю зем­лю: боярин грабив боярина, смерд — смерда, город — город, так що не остало ні одно село не пограбоване, як це прит­чею говорять (святі) Книги: не остав камінь на камені. Отсю ніч називають белжани злою ніччю, бо та ніч злу гру їм зіграла: бо. їх повоювали перед досвітком. Та Мстислав ска­зав: "Пощади брата Олександра", й Данило відступив від Белза й пішов до Володимира.

А в часи Данила й Василька Романовичів були (такі) володимирські єпископи: був Асаф ІІоасаф], блаженний і преподобний святитель Святої Гори ⁴³; потому був Василій із Святої Гори; а потому був Никифор на прізвище Стави­ло — він був передше Васильковим слугою; а потому Кузь­ма, лагідний, преподобний, смиренний єпископ володимир- ський. Потому Бог позволив, що Данило збудував город Холм — про його повстання розкажемо пізніше. За Божою волею князь Данило вибрав і поставив єпископа Івана, з крилошан великої церкви святої Богородиці володимирської. Бо перед тим єпископ Асаф був ув Угоровську, та він по­ступив на митрополичий престіл, за те його скинено з його стола, а єпископську столицю перенесено до Холма.

Того самого року прийшла нечувана сила: безбожні моа- витяни, названі татарами, прийшли на Половецьку Землю. Половці стали (проти них); Юрій Кончакович був найстар­ший із усіх половців (князів), та й він не міг встоятися перед ними. Він утік, (а в утечі) побито багато їх (і гнали татари половців аж) до ріки Дніпра. Тоді татари вернулися й пішли до своїх веж. Багато ж половців прибігло в Руську Землю; вони говорили руським князям: "Якщо нам не по­можете, то нині ми побиті, а завтра ви будете". Князі відбули в Києві нараду й вирішили таке: "Краще нам стрінутися з ними на чужій землі, ніж на своїй". Тоді в Києві був Мстислав Романович, а Мстислав (Всеволодо­вич) — у Козельську й Чернігові, а Мстислав Мстиславо­вич — у Галичі; це були старші князі в Руській Землі, бо Юрія суздальського не було на тій нараді. А це знову молоді князі: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславович київський і багато інших князів. Тоді ж ох­рестився й великий князь половецький Бастій. Лише Василь­ка не було, бо він був молодий, (тож) сидів у Володимирі. Звідти вирушили в місяці квітні й прийшли до Варязького Острова на ріці Дніпрі. Сюди приїхала до них ціла Земля Половецька, приїхали чернігівці, кияни, смольняни й інші країни. Ми всі перейшли Дніпро насухо, так, що вода по­крилася дуже багатьма людьми. Галичани й волинці — кож­ний зі своїми князями,— а куряни, трубчани й путивель- ці — кожний зі своїми князями — приїхали на конях; а вигінці галицькі поїхали по Дністру й виплили на море; вони мали тисячу човнів. (З моря) вони попливли Дніпром, минули пороги й спинилися коло ріки Хортиці, на броді коло Протолчі; з ними був Домамирич Юрій і Держикрай Володиславович.

Тоді прийшли вісті до табору, що вже прийшли (татари), щоби побачити руські човни. Як це почув Данило Романо­вич, погнав на коні (за ними), щоби побачити невидану (досі) силу. Та вони вже були відійшли; Юрій говорив, що то були стрільці, а інші казали, що це прості люди, ще більше, як половці; Юрій Домамирич говорив: "Це войовни- ки, добрі вояки". Тоді приїхали (до табору) і сказали Мстис­лавові, а Юрій розказав усе. Молоді ж князі сказали: "Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте, ходімо проти них". Отже, перейшли всі князі, Мстислав і другий Мстис­лав, чернігівський, через ріку Дніпро, (потому) перейшли й інші князі й пішли в половецьке поле; а перейшли через Дніпро у вівторок. Татари стрінули руські полки, та руські стрільці побили їх, сіли їм на карки і гнали далеко в поле; взяли й їх майно, багато стад, так що кожний вояк дуже збагатився. Звідти йшли 8 днів до ріки Калки, й там їх стрінула татарська сторожа; ця сторбжа билася з ними (кня­жим військом), і (тут) убито Івана Дмитровича і ще двох із ним, а татари від’їхали геть до ріки Калки. (Тут) стрінулися татари з військами половецькими й руськими. Мстислав Мстиславович велів наперед переправитися через Калку Данилові з військом, а разом із ним мали піти й інші війська. За ними переправився сам (Мстислав) і сам їхав серед сторожі. Він побачив татарські полки, приїхав і сказав: "Беріть зброю!" А Мстислав (Романович) і другий Мстислав (чернігівський) сиділи в таборі й не знали (про те), Мсти­слав же (галицький) не сказав їм (про свій план) із зазд­рості, бо між ними була велика незгода. Як уже військо зібралося на місці, Данило виїхав наперед, а з ним Сем’ян Олюєвич і Василько Гаврилович, і кинулися на татарське військо. Василько був поранений, а Данила ранили в груди (31.V.1223), та він був молодий і сміливий і тому не завва­жив ран на тілі: він мав тоді 18 літ і був сильний. Данило сильно боровся й побивав татарів; як це побачив Мстислав Німий, думав, що Данило ранений, і кинувся сам на них,— а й він був сильним мужем,— бо це був кревняк Романа з роду Володимира, званого Мономахом; він дуже любив його (Данилового) батька й віддавав йому на випадок своєї смерті свою волость для князя Данила. Врешті татари кину­лися до втечі, а Данило побивав їх зі своїми частинами, а також (бився з ними) й Олег курський. Але серед завзятої битви кинулися на них (князів) інші (татарські) полки; за гріхи наші руські війська побито. Данило бачив, що насту­пає більша військова сила, а й їх стрільців сильно стріляли, й завернув коня до вгечі через натиск ворогів. Як він утікав, почув спрагу, а як пив воду, тоді почув рану на своїм тілі, в битві ж не завважив її задля сили й мужества свого віку: бо він був відважний і хоробрий, а від голови до ніг не було на ньому скази. Сталася тоді така побіда над усіми руськими князями, якої не бувало ще ніколи. А та­тари, побідивши руських князів за гріхи християн, дійшли аж до Святополкового Новгорода ⁴⁴. Русь не знала їх під­ступності й вийшла проти них із хрестами, та вони побили всіх. Та Бог іще чекав християнського покаяння й завернув їх назад до Східної Землі; вони воювали Танагутську Зем­лю ⁴⁵ й інші (східні) країни. Тоді ж таки їх чаногіз-хана [Чингіз-хана ] таногути вбили. (Ті краї) вони перемовили й потому підступом їх ізнищили, а інші краї — війною, але найбільше-таки понищили підступом.

Після того минув якийсь час. Та Олександр завжди мав ворожий настрій до своїх братів Романовичів — Данила й Василька. Він почув, що Мстислав не живе в згоді зі своїм зятем, князем Данилом,, дуже врадувався й підмовляв Мстислава до війни. Мстислав пішов на війну і прийшов на Лису Гору, а Данило поїхав до Ляхів, зрушив князя Лестька й вийшов проти нього (Мстислава); Мстиславові ж прислав поміч Олександр. Як війська зійшлися в битві, то (против­ники) загнали його (Олександра) до Белза й мало що не добули города. На другий день знову рушили проти них, та Мстислав не встояв і вернувся до Галича. А князь Данило воював із ляхами Галицьку Землю і околиці Любачева, а пограбив також Землю Белзьку й Червенську, аж до остат­ка. Василько ж князь теж забрав багато полону, кінських і кобилячих стад, аж ляхам було зависно. (Врешті) з обох сторін послано послів і пущено Дем’яна й Андрія.

Після цих подій Мстислав привів Котяна зі силою по­ловців і Володимира київського. Він удавав, що йде на ляхів за порадою Олександра. Та Олександр ніколи не переставав намовляти (Мстислава) проти свого брата Данила, кажучи, що, мовляв, твій зять хоче тебе вбити. Але сам 'Олександрі не смів їхати, він скористав із того, що в нього направляли башту, й вислав свого (воєводу?) Яна. Бо Мстислав сказав: "Це ти, Яню, говорив, що Данило вдруге наводить на ме­не ляхів"; та всі князі пізнали тоді Олександрову кле­вету й Яневу брехню, t сказали всі князі: "За свій сором займи всю його волость; та він не хтів брати його (Олек- сандрової) волості через братню любов, і всі йому це по­хвалили. А Мстислав прийняв свого зятя згідливо, вшанував його великими дарами й дав йому свого швидкого коня ак- таза — другого такого не було в ті роки; також обдарував свою дочку Анну великими дарами. Він приїхав на побачен­ня з братією до Перемишля, й тут скріпили мир.

Але потому облудний Жирослав сказав до галицьких бояр: "Мстислав іде в поле й хоче вас видати своєму тестеві Котянові на вирізання". Та Мстислав був невинний у цій справі й не знав нічого про (такі поголоски серед) них. Вони ж (бояри) повірили й відійшли до Перемишльської Землі, до Гір Кавказьких, себто Угорських [Карпат] на ріку Дністер. Вони послали послів своїх (до Мстислава), кажучи: "Жиро- слав нам говорив, що ти маєш нас віддати Котянові". Та Мстислав послав свого отця (духовного) Тимофія (щоби їм сказав): "Що, мовляв, невинно мене оклеветав перед вами Жирослав". Тимофій поклявся на те, що Мстислав нічого не знає про це, й привів усіх бояр до нього. Князь тоді погань­бив Жирослава й вигнав його від себе. Так Бог вигнав із-пе- ред Свого лиця Каїна, кажучи: "Будь проклятий, стогнучи й трясучися на землі, котра відчинила свої вуста, щоби при­йняти кров твого брата". Так то й Жирослав відчинив уста свої на свого пана — тож хай не буде для нього пристано­вища в усіх землях — у руських і в угорських, і в ніяких інших краях; нехай скитається по всіх краях, голодний, а вина й оливи хай не має, лише скупенько, двір його хай буде пустий, а в селі його бодай ніхто не жив. Вигнаний ізвідти, він пішов до Ізяслава: бо він був названий облудним бреху­ном, найбільше непокірний із усіх і сама брехня, син доброго батька, якого вбогість не дала розвинутися його злобі; але його язик годувався брехнею, хоч він покладав свою надію на брехню — до того вживав розуму; він пишався облудою більш, чим вінком самозванець, бо ошукував не лише чужих, але й своїх улюблених для користі; тому він хотів бути в Ізяслава. Та вернімося до попереднього.

(1224/5). Мстислав за порадою брехливих галицьких бояр віддав свою меншу дочку за королевича Андрія й дав йому Перемишль. Андрій послухав Семіонка Червоного, втік до Угрів і почав приготовлятися до війни. Як настала зима, він пішов до Перемишля (1226/7). Тоді (там) держав тисячу Юрій; він передав (уграм) Перемишль, а сам втік до Мсти­слава. Король же став у Звенигороді. Він послав своє військо до Галича, та сам не відважився їхати до Галича, бо йому казали угорські віщуни, що як побачить Галич, то не буде жити; тому він не йшов до Галича, бо вірив ворожбитам. Та Дністер наводнився, й годі було перейти. Мстислав виїхав назустріч із військом. Вони подивилися на себе, й угри поїхали до свого табору, а з ними був і Пакослав із ляхами. Звідти пішов король до Теребовля і Здобув Теребовль, пішов до Тихомля і здобув Тихомль. Звідти пішов до Крем’янця, бився під Крем’янцем, але тут побили й поранили багатьох угрів. Тоді Мстислав послав посла Судислава до свого зятя Данила, кажучи: "Не відступай від мене", а той відповів: "Маю правду в своїм серці". Звідти король прибув до Звени­города. Мстислав виїхав із Галича, а угри виїхали йому назустріч із королевого табору. Мстислав бився з ними й побідив їх; гнали за ними (галичани) аж до королівського табору й рубали їх; тоді-то вбили Мартиниша, королівського воєводу. Тоді король затривожився і скоро пішов із (Галиць­кої) землі.

Данило ж зі своїм братом Васильком прибули до Мсти­слава до Городка; з ними був і Гліб (Зеремієвич). Вони говорили: "Іди, княже, на короля, він ходить по Лохті", та Судислав перешкоджав у тім; він мав облуду в своїм серці, не хтів погуби короля, бо на нього покладав великі надії,— а король був виснажився. А в той час Лестько йшов на поміч; та Данило не допускав його помагати королеві. Як той (Лестько) таки дуже напирався, Данило й Василько послали своїх людей над Буг і не дали йому перейти. Він, отже, звідти вернувся у свою землю, бо був виснажений воєнним походом. А король угорський пішов до Угрів. Його догнав Ізяслав із підступним Жирославом, і пішли з ним до Угрів.

А Судислав рив під Мстиславом, кажучи йому: "Княже! Дай свою заручену дочку за королевича й дай йому Галич; ти й так не вдержишся сам у ньому, бо тебе бояри не хочуть". Та він не хотів дати королевичеві, а радше хотів дати Данилові. Але Гліб Зеремієвич і Судислав відмовляли його від передання Данилові й казали йому: "Якщо даш королевичеві, то, коли схочеш, могтимеш відібрати від нього, та як даш Данилові, то Галич не твій навіки". Бо галичани хотіли Данила й послали були від себе (до нього) в тій справі. Тоді Мстислав дав Галич королевичеві Андрієві, а сам узяв Пониззя; звідти пішов до Торецького. А Мстислав Німий дав свою батьківщину князеві Данилові й поручив йому свого сина Івана. Та Іван помер, Луцьк зайняв Яро­слав, а Черторийськ — піняни.

Тепер почнемо розказувати про безчисленні бої, великі труди, часті війни й численні коромоли, часті повстання й численні замішання: бо вони (Романовичі) від молодості не мали спокою.

Як Ярослав сидів у Луцьку, Данило поїхав до Жидичина поклонитися й помолитися святому Миколі. Ярослав кликав його до Луцька, а бояри сказали йому: "Візьми Луцьк, а князя їх піймай", та він відповів: "Я приходив сюди молитися до святого Миколи й не можу того вчинити". І пішов до Володимира. А звідти, зібравши військо, послав проти нього (Ярослава) Андрія, Вячеслава, Гаврила й Івана. А він [Яро­слав] був виїхав із города, й тут його й зловили разом із його жінкою; піймав його Олекса Орішко, бо мав швидкого коня, догнав його й піймав перед городом. Лучани ж замк­нулися. На другий день прибули Данило й Василько, й лу­чани піддалися (1227); брат дав Василькові Луцьк і Пересоп- ницю, а Берестя йому був дав ще давніше.

1228. Повоювали ятвяпі околиці Берестя. За ними погна­ли (війська) з Володимира. Два (ятвяги) — Мондунович Шутр і Стегут Зібрович напали на військо, але Данило і Вячеслав убили Шутра, а Стегута вбив Шелв/ Як ятвяги втікали, кинувся за ними Данило, завдав Неброві чотири І?ани, а держаком вибив коп’я з його рук. Його догнав Ва­силько, й зараз почали кричати: "Брат б’ється за тобою"; він залишив гнати, вернувся братові на поміч, й він так виряту­вався, а інші розбіглися. Та ми лишимо це й вернемося до попереднього.

Данило послав до свого тестя Дам’яна, щоби йому пере­казав: "Не годиться пінянам держати Черторийська, не можу того стерпіти їм". Як Дам’ян переказав йому це, (Мстислав сказав): "Сину!. Я провинився, що не дав тобі Галича, але дав чужинцеві; та це було за порадою Судислава, а він мене ошукав. Як же Бог так хоче, то ходімо на них [угрів], я приведу половців, а ти візьми Галич, а я — Пониззя, й нехай тобі Бог помагає. Щодо Черторийська, то ти правий". Дам’ян вернувся в велику суботу, а на другий день, на (сам) Великдень, Данило й Василько приїхали до Черто­рийська. На ніч обложили город, на рано ж об’їхали город, і Мстислав і Дам’ян сказали: "Бог віддав наших ворогів у ваші руки". А Данило велів зробити приступ до города; вони здобули город їх, а князів їх піймали.

Потому помер великий Мстислав, удатний князь. Він ба­жав видіти ще (перед смертю) свого сина Данила, але Гліб Зеремієвич із зависті не пустив його. А той (Мстислав) ба­жав поручити свій дім і свої діти його опіці, бо мав до нього (Данила) велику любов у своєму серці. Потому випустили Ярослава (з полону) й дали йому Перемишль, а потому Межибожжя.

Того самого року митрополит Кирило, преблаженний і святий, приїхав, щоби довести до миру, та не міг. А потому Ростислав пінський не переставав клеветати, бо йому були взяли дітей до неволі. Володимир же київський зібрав військо, (а так само і) Михайло чернігівський, "бо (як він говорив), його (Данилів) батько постриг був мого батька [Рюрика], він мав великий страх у своїм серці. А Володи­мир забрав Котяна й усіх половців, і прийшли до Кам’янця; і так Володимир із усіма князями й Михайло з усіма кня­зями, куряни, піняни, новгородці й турівці облягли Кам’янець. Данило вдавав, що хоче з ними заключити мир, але він зводив їх і поїхав до ляхів, а свого посла Павла (послав) до Котяна, кажучи: "Отче! Залиши цю війну, по- годімся зі собою". І він (Котян) справді пішов, зайняв Га­лицьку Землю, пішов до Землі Половецької й уже не вернувся до них. (А пішов Котян на Галич) тому, що королевич був у Галичі й Судислав із ним, а він (короле­вич) був у мирі з Володимиром і Михайлом. Так, отже, вони не вспіли нічого й вернулися. Данило ж і Василько зібрали багато ляхів із воєводою Пакославом і пішли до Києва; а був із ними й Олександр. Та їх стрінули посли від Володимира й Михайла — Воротислав Петрович і Юрій To- лигнійович — і просили миру; отже, вони помирилися, а ляхи вернулися назад.

(1227). В ті ж роки вбито Лестька, великого князя ляд­ського, на нараді; а вбили його Святополк Одонич і Воло- дислав за порадою невірних бояр. Після смерті свого брата Кондрат нав’язав добрі зносини з Данилом і Васильком і просив їх, щоби йому пішли на поміч проти Володислава Старого. Вони ж самі пішли на війну, а в Бересті оставили Володимира пінського, а також угровичан і берестян, щоби стерегли край від ятвягів (1229). У той час Литва воювала ляхів. (Литовці) думали, що вони в мирі (з Романовичами) й прийшли в околиці Берестя. Але Володимир сказав: "Мо­же, ви там із ким у мирі, але зі мною ви не в мирі", випав на них Із берестянами й побив усіх.

А Данило й Василько прибули до Кондрата. Вони нара­дилися з ним і вирушили до Каліша й надвечір прийшли до ріки Вепра. Нарано ж, як засвітало, перейшли ріку Пресну й підійшли до города.-В ту ніч був великий дощ. Як вони побачили, що ніхто не виступає проти них, пустилися вою­вати й грабити. Русь дійшла до Милича й Старгорода й зайняла декілька воротиславських сіл; вони взяли велику добичу й вернулися до табору. Вони думали, як би то піти до города на бій, та ляхи не хотіли битися. Вранці Данило й Василько взяли своє військо й підійшли до города; а Конд­рат любив руський бій і заохочував своїх ляхів, та вони таки не хотіли. Вони оба приступили до калішських воріт, а Мирослава з іншими полками послали на зад города, а город юкружала вода й сильна верба й лозина, так що самі не знали (про своїх), де хто бився. Як, отже, ці відступали від бою, то тамті робили наступ, а як тамті відступали, то ці наступали [тобто не було координації в діях через зарослі верболозу]; через це незнання не взяли того дня города. Зі заборон же летіло каміння, як сильний дощ, а вони стояли в воді, аж доки не стали на сухім — на накиданих каміннях. (Вони) запалили зводжений міст і журавець [при­лад для підйому мосту], так що ляхи ледве вгасили го- родські ворота. А Данило й Василько ходили попри город; інші ж стрільці стріляли на город і поранили 160 мужів, що стояли на заборолах. Як настав вечір і вони вернулися до свого табору, Станіслав Микулович сказав: "Там, де ми сто­яли, не було води, ні високої греблі". Данило ж сів на коня, поїхав сам оглянути город і ствердив, що так є справді. Тоді Данило поїхав до Кондрата і сказав йому: "Якщо ми зна­ли були б давніше про це місце, то були б добули город". А Кондрат просив їх, щоби На другий день знову зробили приступ до города. На другий день Данило й Василько по­слали своїх людей; вони стояли й теребили ліси коло города, а горожани навіть не сміли на них кинути каменем, ли­ше просили, щоби Кондрат прислав їм Пакослава і Мстивуя. А Пакослав сказав до Данила: "Переміняй одежу свою й їдь із нами". Данило не хтів, та брат сказав йому: "Йди, щоби почути їх віче"; бо Кондрат не довіряв- Мстивуєві. Тоді Да­нило взяв Пакославів шолом і став за ними. А мужі стали на заборолах і сказали їм: "Так скажіть великому князеві Кондратов!: "Чи це не твій город? А ми, мужі, що тут !знесилилися в цім городі, чи ми є підданні іншого? Адже ж ми твої люди, ваші брати, то чому нас не пожалуєте? Якщо Русь нас полонить, то яку славу буде мати (з того) Кондрат? Як руська хоругов повіватиме на заборолах, то кому вчиниш честь? Чи не Романовичам? А свою честь за­тратиш. Тепер ми служимо твоєму братові, а згодом будемо твої; лише не дай слави Русі й не знищ цього города". І ще багато іншого говорили. А Пакослав сказав їм: "Кондрат рад би вам учинити ласку, та Данило дуже лютий, не хоче від нас уступитися, доки не добуде города", й розсміявся й ска­зав: "А ось він сам стоїть, говоріть із ним". А князь пхнув його держаком від списа і зняв зі себе шолом. Тоді вони крикнули з города: "Будемо тобі служити, просимо ми­ру". А він добре насміявся й довго з ними говорив, а далі взяв від них двох мужів і приїхав до Кондрата; Кондрат, отже, помирився з ними й узяв від них закладників. (Під час цієї війни) Русь була полонила багато (лядської) челяді й бояринь; а тепер Русь і ляхи поклялися між собою: якщо після цього буде коли між ними усобиця, то ляхи не будуть воювати руської челяді, а Русь — лядської. Потому (Дани­ло й Василько) вернулися від Кондрата додому з честю, бо Бог їм поміг; вони дали йому велику поміч і вернулися зі славою до своєї землі, бо ніякий інший князь не ходив так глибоко в Лядську Землю, крім Володимира Великого, що охрестив Землю (Руську).

(1230). Як минув якийсь час, Василько поїхав до Суздаля на весілля свого шурина, до великого князя Юрія, взявши із собою Мирослава й інших. А як князь Данило був ув Угровську, прислали галичани, кажучи: "Судислав, мовляв, пішов на Пониззя, а королевич остав (сам) у Галичі; при­ходи ж чимскорше!" Данило скоро зібрав військо, послав Дам’яна на Судислава, а сам рушив із малою дружиною з Угровська до Галича. На третій день (походу) на ніч став він коло Галича; а Судислав не встояв перед Дам’яном і втік до Галича. Як Данило був приїхав до Галича, то Галич замкнувся; Данило взяв (лише) Судиславів двір, так що можна було бачити багато запасів вина, овочів, харчів, копій і стріл. Як потому Данило побачив, що (його) люди понабирали повно того, не хтів стати коло города, але пішов на другу сторону Дністра. Тієї ж ночі Судислав убіг у город; якраз були зловили людей із його війська, й вони сказали, що Судислав уже в Галичі. Данило ж стояв ув Угольниках на березі Дністра. Галичани й угри виїхали (з города) і стріляли на леді; та як настав вечір, леди почали таяти й вода на Дністрі піднеслася, беззаконний, злий Семюнко, подібний до лисиці своєю червоністю, запалив міст на Дністрі. А Дам’ян прийшов (до Данила) з усіми галицькими боярами, з Мирославом, Володиславом і з численними га­лицькими боярами. Данило цим тішився, але журився мос­том, як би то перейти Дністер. Він погнав до моста й по­бачив, що кінець його згас; настала, отже, велика радість. На другий день прийшов Володимир Інгварович, вони пере­йшли через міст і стали на березі Дністра. Нарано вставши, Данило об’їхав город, зібрав Галицьку Землю [тобто до ньо­го пристали всі] і став довкруги города на чотирьох сторо­нах; а зібрав він від Бобрки аж до ріки Ушиці й Пруту й обляг із великою силою. Врешті вони (галичани) ізнемоглися й піддали город. Як Данило зайняв город, пригадав давню згоду з королем Андрієм і пустив його сина, та ще й провів його до ріки Дністер; з ним вийшов лише сам Судислав. За ним (Судиславом) кидали камінням і говорили: "Йди з го­рода, бунтівнику!"

Андрій же прийшов до свого батька й брата, а Судислав безнастанно говорив: "Ідіть на Галич і займіть Руську Зем­лю; бо якщо не підете, то зміцняться проти нас". А Бела- рекс, себто король угорський, вирушив із великою силою; він сказав: "Не опреться, мовляв, город Галич, бо нема та­кого, що вирятував би його з моїх рук". Та як він увійшов ув Угорські Гори, послав Бог на нього архангела Михаїла, щоб відчинив небесні збірники; (така настала злива), що аж коні тонули, а й самі (угри) вибігали на високі місця; та він (король) все одно завзявся здобути город і край. Данило ж молився Богові, й Бог вирятував його з руки силь­них. (Король) обляг город і послав посла; а посол закликав великим голосом і сказав: "Послухайте слів великого короля угорського: "Нехай не уставляє вас (до бою) Дам’ян, кажу­чи: "Бог вирятує нас"; і нехай не надіється ваш Данило на Господа, кажучи: "Не віддасть цього города королеві угорсь­кому; (я) стільки ходив на інші краї, то хто може опертися моїй руці й силі моїх полків?" Та Дам’ян все одно кріпився й не налякався його погроз, бо йому помічником був Бог. Данило ж привів собі ляхів і Котянових половців, а в ко­роля були половці Біговарсові; та Бог зіслав на них фарао­нову рану ⁴⁶. Тим часом город укріплявся, а Бела ослабав і відступив від города, а за собою оставив людей, багатьох оружників і кіннотників. Та на них зробили випад горожа- ни, і багато з них падало в ріку, багато згинуло, багато було ранених, а інші попали до неволі. Сталося подібно, як на іншім місці сказано: "Скирт-ріка злу гру виграла горо­жанам"; так і Дністер виграв злу гру уграм. Звідти король пішов до Василева, перейшов Дністер і пішов до Пруту. Бо Бог зіслав на них рану, ангел бив їх: вони або гинули, інші ж із підошов виступали, як із черевиків, інші влізли між коней і вмирали, ще інші таки коло вогню, як зійшлися (їсти) і м’ясо підносили до вуст, (тут таки й) умирали; інші ж умирали від різних ран,— а до того небесні води все одно топили їх. Так, отже, він утік через невірство галицьких бояр, а Данило, за Божею волею, одержав свій город Галич.

СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД

Чи не гоже було б нам, браття, розпочати давніми словами Скорбну повість про Ігорів похід.

Ігоря Святославовича? ¹—

А зачати нам отую пісню

По сьогоденних бувальщинах,

Не по намислу Бояновім.

Боян ² бо наш віщий

Як хотів кому пісню творити, Розтікався мислю по дереву, Сірим вовком по землі.

Сизим орлом попід хмарами.

Спогадає перших днів усобиці — Випускає він десять соколів

А на зграю лебединую:

Котру сокіл доганяє,

Та перша і пісню зачинає —

Чи старому князю Ярославові³,

Чи Мстиславові ⁴ хороброму,

Що зарізав Редедю

Перед полками касозькими,

А чи красному Роману Святославовичу Боян же, браття, не десять соколів Напускав на зграю лебединую,— Накладав він на живі струни

Віщі персти свої,

І самі вони славу князям рокотали. Зачнемо ж ми, браття,

Від старого Володимира ⁶ До Ігоря сьогоденного.

Ігор сей, славен князь, Міццю розум оперезав, Мужністю сердечною нагострив, Ратного духу виповнився

Та й повів полки' свої хоробрі

На землю Половецьку

За землю Руську.

О Бояне, солов’ю наш давній! Тобі б сей похід ощебетати, По дереву мислі пурхаючи, Розумом ширяючи під хмарами, Давню славу звиваючи з новою, Летючи тропою Трояновою ⁷ Через степи на море.

Тобі б співати пісню Ігореві, Ігореві, Олега внукові:

"Не буря ясних соколів Занесла через поля широкі — Галич лине зграями

K Дону великому".

А чи так би заспівати тут, Віщий Бояне, внуче Велесів: ⁸ "Іржуть коні за Сулою, Слава дзвенить у Києві, Сурми сурмлять в Новгороді, Стяги мають у Путивлі-граді, Дожидає Ігор брата Всеволода ⁹. Каже йому буй-тур Всеволод: "Один брат, один світ світлий, Ігорю, Обидва ми Святославовичі.

Сідлай, брате, свої коні бистрі, Мої бо вже готові стоять,

Під Курськом осідлані.

А мої куряни — вправні воїни,

Під сурмами сповиті, Під шоломом викохані, З кінця списа годовані.

Всі путі їм відомі, Яруги їм знайомі, Луки в них напружені, Сагайдаки відкриті, Шаблі нагострені;

Самі скачуть, як вовки сірі в полі, Шукаючи собі честі,

А князеві слави”.

* ♦ *

Глянув Ігор на ясне сонце

Та й побачив — військо тьма покрила, І сказав до дружини-вояцтва: ’’Браття мої, друзі вірні!

Лучче нам порубаними бути, Ніж полону зазнати!

А сядьмо, браття, На бистрі свої коні, На синій Дон погляньмо". Зажадалося князеві

На провіщання не зважати, Пошукати долі на Дону великім. "Хочу,— каже,— з вами, русичі, Чи списа зломити

При полі Половецькому Та й наложити головою

Чи шоломом пити воду з Дону".

Ой же ступив та Ігор-князь

У золоте стремено Та й пої-хав по чистому полю. Сонце йому тьмою шлях закрило, Буря розбудила птаство, Звіра в табуни ізбила свистом. Див кричить на верху дерева, Велить послухати землі незнаній,- Волзі та й морю,

Сулі та й Су рожу ¹⁰, Корсуню ще й тобі, Тмутороканський ідоле! ¹¹

А половці дорогами небитими Помчалися к Дону великому. Риплять вози опівночі, Мов ті лебеді ячать сполохані. Ігор на Дон війська веде, А вже лихо його тяжкеє Підстерігають птахи на дубах, Вовки грозу в ярах навивають, Орли-білозерці клекотом

Звірину скликають на кості,

Лисиці брешуть на щити багряні.

O Руська земле, Уже ти за могилою!

Довго ніч темніє.

Зоря-світ запалала.

Сивий туман покриває поле, Примовкає солов’їний щебет, Галчиний гомін здіймається. Загородили русичі

Поле щитами багряними, Шукаючи собі честі, А князеві слави.

* * *

У п’ятницю рано-пораненьку Розтоптали вони полки погані, Полки половецькі,

Стрілами у полі розсипались, Умикали красних дівчат половецьких, Тканинами, оксамитами та кожухами Ще й уборами пишними половецькими Мости по болотах вимощували. Багряне древко, а корогва біла, Багрян бунчук, а держало срібне — Відважному Святославовичу!

Дрімає в чистому полі Олегове гніздо хоробре, Далеко залетіло-залинуло! Не вродилось воно кривду терпіти Ні від сокола, ні від кречета, Ані від чорного того ворона, Від поганого половчанина!

Біжить Гзак, сірим вовком стелеться, Кончак ¹² слід йому показує K Дону великому.

Ой рано-вранці пораненьку Кривава зоря світ-день ізвістує,. Чорні хмари надходять з моря, Чотири сонця закрити хочуть. Трепече в них синя блискавка —

Бути грому великому,

Литися дощеві стрілами

З Дону великого.

Тут же то списам поламатися, Тут же то шаблям, пощербитися Об шоломи половецькі

На річці Каялі

Близько Дону великого!

O Руська земле, Уже ти за могилою!

Ce вітри, внуки Стрибогові ¹³, Віють з моря стрілами

На хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,

Вода в ріках каламутиться, Порохи поле вкривають, Гомонять стяги,

Половці наступають від Дону, Від Дону та й від моря

І відо всіх сторін широких Обступили полки руські. Діти бісові поле чисте Криком перегородили, А хоробресильні русичі Своїми щитами багряними.

Славний яр-тур Всеволоде! Стоїш ти на полі ратному, Сиплеш на воїнів стрілами, Гримиш об шоломи половецькі Мечами гартованими.

Де тільки тур виросте,

Золотим своїм шоломом посвічуючи, Там і лежать зітнуті

Нечестиві голови половецькі, Ще й шоломи аварські ¹⁴, Шаблею посічені булатною — Твоєю, яр-тур Всеволоде!

Чи то на рани зважати йому, Що забув і почесті й життя своє,

І веселий Чернігів-город,

І отецький золотий престол,

І всі звичаї та обичаї

Красної своєї дружини Глібівни! ^ιs Були віки Троякові, Минулися літа Ярославові, Одгули війни Олегові, Олега Святославовича.

Той бо Олег мечем незгоду кував, Стріли розсівав по землі.

Як ступав він в золоте стремено У Тмуторокані,— Дзвін той чув син Ярославів, Великий Всеволод,

А Володимир князь у Чернігові Уші собі щоранку затикав, Бориса ж Вячеславовича ¹⁶ Хвальба на суд привела, На тирсі зеленій Погребний покров слала, Карала за кривду Олегову, Молодого князя відважного.

Тож із Каяли тієї Ізвелів князь Святополк Тіло батька свого взяти, Між іноходцями угорськими покласти. Везти до святої Софії київської. Отоді за Олега Бориславовича Сіялись-росли усобиці, Гинули внуки Даждьбогові ¹⁷, В княжих чварах віку позбавлялися, Отоді в землі Руській

Не так ратаї гукали-покликали, Як ворони крякали-кричали, За трупи перекір маючи, Чорні галки одна одну кликали, На поживу вилітаючи в поле.

Так було за битв колишніх, А такого побою ще не чуваної З ранку красного до вечора, З вечора до світу ясного Летять стріли гартовані, Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі невідомому, Серед землі Половецької.

Чорна земля під копитами, Кістьми засіяна,

Кров’ю полита,— Тугою зійшли тії кості На Руській землі!

Що то шумить, що то дзвенить Перед зорею ранньою?

Ігор полки свої повертає,

Жаль йому брата любого Всеволода. Бились день та бились і другий, А на третій, в південну годину, Похилились Ігореві стяги!

Тут брати розлучились Над рікою Каялою бистрою.

Не стало вина кривавого, Закінчили своє погуляння русичі, Сватів своїх добре напоїли, Самі полягли за землю Руську. Никне.трава жалощами,

Дерево з туги к землі клониться. Невесела, браття, настала година, А що силу руську пустиня вкрила!

Встала тоді обида

В силах Даждьбожого внука, Дівою ступила на землю Троянову, Сплеснула крильми лебединими, На синьому морі

Біля Дону плещучись, Прогнала часи достатку.

Перестали князі невірних воювати, Стали один одному казати: "Се моє, а се теж моє, брате!’” Стали вони діла дрібні

Вважати за великі,

На себе самих підіймати чвари,— А невірні з усіх сторін находили, Землю Руську долали.

Ох, далеко ж ти залетів,

Ясен соколе, Птиць край моря побиваючи! Ігоревого війська преславного Довіку вже не воскресити!

Зайшов тоді стогін великий, Розтялися тяжкі прокльони По землі Руській.

Ой покинули Карна і Жля ¹⁸, Побігли по Руській землі, Огонь роздмухуючи В розі полум’яному.

Жони руські заплакали, Словами промовляючи: "Вже ж нам про милих своїх Ні мислю не помислити, Ні в думці не подумати, Ні очима їх не побачити, Вже ж нам серебром-золотом Довіку не тішитись!"

Застогнав тоді Київ тугою, Заголосив Чернігів напастями, Журба розлилась по Руській землі, Печаль гірка розтеклася.

А князі самі на себе Незгоду взяли кувати, А невірні набігали на Руську землю, По білиці з двору данини брали. Тож бо два хоробрі Святославовичі, Ігор та Всеволод,

Розбудили лихо недобре, Що приспав був отець їх, Святослав грізний великий київський. Був же він грозою на ворога, Приборкав полками сильними Ще й мечами булатними, Наступив на землю Половецьку, Потоптав гори та яруги, Скаламутив ріки й озера, Висушив болота і протоки, А невірного Кобяка ¹⁹ з лукомор’я Од залізних полків половецьких Мовби той вихор вихопив,— І упав Кобяк у Києві, У світлиці Святославовій.

Тут німці і венеційці, Тут греки і морав’яни

Славу співають Святославові, Гудять Ігоря Святославовича,

Що потопив скарби в Каялі половецькій, Руського золота в неї насипав.

Пересів Ігор-князь із сідла золотого В сідло невольницьке,

Мури в містах засмутилися, Померкли веселощі.

* * *

Смутен сон приснився Святославові На горах київських.

"Укрили мене,— каже,— звечора Чорним запиналом на ліжку тисовому, Черпали мені синього вина,

З отрутою мішаного, Сипали мені на лоно.

Сагайдаками порожніми поганськими Перли великі

Та ще й мене голубили,— А вже в моїм теремі злотоверхім Покрівля розвалена,

З вечора до ранку самого Сизокрилі ворони крякали Коло Плісненська ²⁰ на оболоні, Похоронні сани їхали До синього моря".

І сказали бояри князеві: "Туга, князю, ум полонила! Ce ж бо злетіли два соколи З отецького столу золотого Пошукати города Тмуторокані, А ще й з Дону шоломом напитись. Повтинали поганці їм крила, Закували їх самих у залізо.

Темно було того дня: Померкли два сонця, Два багряні стовпи погасли, Ще й два молоді місяці, Олег і Святослав, Тьмою огорнулись.

На ріці Каялі мла світ закрила, Розсипались по землі половці,

Мов та зграя лютих пардусів, Потопили наших у морі.

Хану своєму великому дали потугу. Уже ганьба славу поборола, Уже насильство побило волю, Уже див шугнув на землю. Заспівали готські діви красні ²¹ На березі синього моря, Руським золотом видзвонюють, Співають про часи недавні, Славлять помсту Шароканову. А нам тепер, друзі-дружино, Не до веселощів!"

Зронив тоді великий Святослав Золоте слово, зо слізьми змішане: "Дітки мої, Ігорю і Всеволоде!

Рано взялись ви землю Половецьку Мечами разити,

А собі слави шукати.

Не з честю ви ворога подолали,

Не з честю пролили кров поганську. Серця ваші хоробрі

З булата міцного викуті, Буйною відвагою гартовані. Що ж бо зробили ви

З сивиною моєю срібною? Уже не бачу я влади сильного, На війська багатого

Брата мого Ярослава

З чернігівськими боярами,

З могутами і з горянами,

З зайдиголовами та з похожанами,— Ті без щитів,

Із ножами захалявними Криком війська побивають, Прадідною славою видзвонюючи. Ви ж сказали: "Самі мужаймось, Самі візьмем славу прийдешню, Колишньою самі поділимось". Чи то диво, браття, Старому помолодіти?

Коли сокіл перелиняє, Високо він птахів ганяє, Не дає гніздо своє скривдити.

Тільки ж лихо: не маю підмоги

Від князівства, братів моїх кревних.— Невесела година настала!

Уже Римів ²² кричить

Під шаблями половецькими,

А Володимир поранений-порубаний, Туга і печаль сину Глібовому!

Великий князю Всеволоде! ²³ Чи не прилинув би ти здалека Отчий золотий престол покріпити? Твої бо воїни можуть

Волгу веслами розплескати, А Дон шоломами вилити, Коли б ти був,—

Продавалась би невільниця по ногаті, А невільник — по різані²⁴.

Ти бо можеш на суходолі

Живими стріляти самострілами — Завзятими синами Глібовими!

Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде! ²⁵

Чи не ваші воїни Золотими шоломами У крові ворожій плавали?

Чи не ваша хоробра дружина

Рикає, мов ті тури,

Ранені шаблями гартованими

В полі незнаному?

А вступіть же, панове-браття,

В золотеє стремено

За кривду сьогочасну,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!

Галицький Осмомисле Ярославе! ²⁶ Високо сидиш ти

На своїм золотокованім престолі, Підперши гори угорські

Своїми залізними військами, Заступивши королеві дорогу, Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи, Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть. Одчиняєш ти браму Києву, Стріляєш із отчого столу золотого На султанів у далеких землях. Стріляй, господарю, Кончака, Раба поганого,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!

А ти, буй-ї^омане, і ти, Мстиславе ²⁷I ДОисль одважна

Покликає ваш розум на діло, Високо плаваєш ти, Романе,

В подвигах ратних,

Як той сокіл на вітрі ширяючи, Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники Під шоломами латинськими.

Та й не одна країна гунська,

Литва ще й ятвіги, Деремела ²⁸ й половці Списи свої покидали, А голови преклонили Під тими мечами булатними!

Та вже князю тому Ігореві Світ-сонце померкло,

А дерево не на добро

Листя своє зронило,

Понад Россю та й понад Сулою Городи поділено!

Уже Ігоревого війська славного Не воскресити!

Дон тебе, князю, кличе, Князів на подолання ззиває.

Хоробрі князі Ольговичі Готові до бою!

Інгвар і Всеволод ²⁹

І всі ви, три Мстиславовичі³⁽⁾, Не лихого гнізда кречети,— Чи не в битвах,

Не в звитягах славетних Здобули ви собі володіння? Де ж ваші золоті шоломи,

Щити добрі і списи ляські? Загородіть полю ворота Гострими своїми стрілами За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!"

Уже Сула бистрая

Не рине срібними струмнями

До города Переяслава, Двіна-ріка тече болотами Назустріч грізним полочанам, Крик поганих розтинається!

Сам тільки Ізяслав, син Васильків, Подзвонив мечами своїми гострими У шоломи литовські.

Приголубив він славу ратну Діда свого Всеслава ³¹,

А самого його під щитами багряними Литовські мечі приголубили.

І сходив він кров’ю юною, Сам собі слово промовляючи: "Дружину твою, княже,

Укрили птиці крилами, Звірі її кров полизали".

Не було там брата Брячислава,

Ані другого, Всеволода ³²,

Сам один зронив він перлову душу Крізь золоте намисто.

Голоси жалобою лунають, Навкруги веселощі примовкли, Трублять труби городенські. Ярославе і всі внуки Всеславові! Преклоніть ви свої корогви, Укладіте в піхви мечі оганьблені, Втратили бо ви дідівську славу! Ви своїми чварами

Зачали наводити невірних

На землю Руську,

На життя Всеславове!

Що ж то була за наруга

Через лихі усобиці

Від землі Половецької!

На сьомім віці Трояновім Метнув князь Всеслав жереб На дівчину, йому любу. Сів він на бистрого коня, Помчався до Кисва-города, Діткнувся кінцем списа До золотого столу київського. Поринув він лютим звіром Серёд ночі темної Із города Білгорода, Окрився млою синьою, А вранці-рано Відчинив сокирами браму новгородську, Розбив славу Ярославову, Скочив вовком до Немиги з Дудуток ³³.

Не снопи кладуть на Немизі — Кладуть голови молодецькі, Молотять ціпами булатними, Стелять на току життя, Одвівають душу від тіла. Береги криваві немизькі Hc добром-збіжжям засіяні,— Засіяні кістьми синів руських. Всеслав князь людей судив. Городи мирив із князями, А сам вовком серед ночі темної Вибігав із города з Киева, До півнів сягав Тмутороканя, Вовком путь перебігаючи Великому Хорсові ³⁴. Йому в місті Полоцьку Дзвонили дзвони до заутрені У святій Софії раннім-рано, А вже в Києві він чув той дзвін.

Віща душа була

В тілі його молодецькому,

А не раз, не два біди зазнавала. Тим же то Боян віщий

І склав колись мудру приповідку: ’’Ні мудрому, ні меткому, Ні за пташку прудкішому Суда божого не минути!"

Ой і стогнати землі Руській, Колишні часи і князів колишніх Пригадуючи!

Не можна ж було прикути Того старого Володимира До гір київських!

Стали бо корогви Одні Рюрикові, інші — Давидові, В різні боки вони розвіваються, Списи співають на Дунаї!

♦ ♦ ♦

Ярославни княгині чути голос.

Як та чайка-жалібниця, Стогне вона вранці-рано: "Полечу,— каже,— зозулею по Дунаю Умочу бобровий рукав

У Каялі-ріці,

Обмию князеві криваві рани На тілі його дужому!" Плаче-тужить Ярославна Вранці на Путивлі на валу, Словами промовляючи: "О вітре, вітрило!

Чому, господарю, силою вієш? Чому мечеш ворожі стріли На крилах своїх легких Проти воїнів мого милого?

Чи то мало тобі шугати під хмарами, Кораблі на синім морі гойдаючи? Чому, господарю, по ковилі срібній Розсіяв ти мої радощі?" Плаче-тужить Ярославна Вранці в Путивлі на валу, Словами промовляючи: "О Дніпре-Славуто!

Пробив ти кам’яні гори Крізь землю Половецьку, Гойдаєш кораблі Святославові, До полків несучи Кобякових. Принеси ж ти, господарю,

До мене мого милого,

А не слала б я сліз йому ревних

На море пораненьку!"

Плаче-тужить Ярославна Вранці в Путивлі на валу, Словами промовляючи: "Сонце світле, трисвітле!

Для всіх ти тепле і красне! Чому ж, сонце-господарю, Простерло гаряче своє проміння На воїнів мого милого У полі безводному, Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило!"

♦ ♦ ♦

Опівночі море заграло, Мла іде стовпами-вихрами, Ігореві-князю Бог путь являє

Із землі Половецької На землю Руську, До отецького золотого престолу. Погасла зоря вечорова, Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю поле міряє Од великого Дону Та й до Дінця малого.

Овлур ³⁵ свиснув на коня за річкою, Подає вістку князеві...

І нема вже князя Ігоря! Стогне-гуде земля, Шелестить трава, Намети половецькі сколихнулися. А Ігор-князь поскочив горностаєм Між очерети високі,

Білим гоголем на воду полинув; Іспав же він на коня бистрого, Ще й помчався вовком-сіроманцем До лугу донецького,

Ще й полетів ясним соколом, Гусй-лебеді в тумані сизому На підживок собі забиваючи. Коли Ігор соколом летить, Овлур сірим вовком стелеться, Студену росу струшуючи: Заморили ж вони бистрі свої коні.

Каже Донець: "Княже Ігорю!

Hc мало тобі слави, Кончакові — досади лютої, А Руській землі веселощів!"

Каже Ігор: "О Донець-ріко!

Не мало тобі слави, Що носив ти князя на хвилях, Стелив йому траву зелену

На берегах срібних, Окривав теплим туманом У затінку зеленого дерева, Стеріг на воді гоголем,

На хвилі птахом-рибалкою, На вітрі качкою-чорнухою!" Не така ж та річка Стугна, Що мало води в собі мас Та чужі забирає собі потоки, Широко в гирлі розливаючись! Потопила вона край темного берега Юнака князя Ростислава ^3f∖

Плаче мати Ростиславова По юнакові Ростиславу князеві!

Никли квіти жалощами, Дерево з туги к землі клонилося!

Не сороки заскрекотали — Ідуть Гзак і Кончак Слідом Ігоревим.

Тоді ворони не крякали,

І галич примовкла,

І сороки не скрекотали,— Тільки полози повзали, Тільки дятли стукотом Шлях до річки показували, А ще соловейки співом веселим Ясен світ віщували.

Каже Гзак Кончакові:

"Коли сокіл до гнізда відлітає,— Hc пустім молодого соколяти, Золотими стрілами застрельмо".

Каже Кончак Гзакові:

"Коли сокіл до гнізда відлітає,—

То опутаймо соколя його Красною дівчиною".

Каже Гзак Кончакові: "Як опутаем його Красною дівчиною, То не бачити нам ні соколяти, Ані дівчини тієї красної,

Тоді нас птахи почнуть бити В полі нашому Половецькому!"

* * *

Сказав Боян, піснетворець давній Часу Олега ще й Ярослава, Про дні сказав Святославові: "Тяжко голові без плечей, А зле тілу без голови".

Так само тяжко й Руській землі Без князя Ігоря.

Сонце сяє в небі ясному, Ігор-князь — у Руській землі! Дівчата співають на Дунаї, В’ються голоси через море До Кисва-города.

Іде Ігор Боричевим ³⁷

До святої богородиці Пирогощої ^3s, Землі раді, городи веселі,

Співають вони про давніх князів, Про молодих виспівують.

Слава славна Ігорю Святославовичу, Буй-турові Всеволоду,

Володимирові Ігоровичу! Здоров’я князеві й дружині,

Що борються за народ християнський Із військами поганими!

Князям і дружині слава!

Амінь