Економічне зростання та його чинники

Економічне зростання - це довгострокове стійке зростання економіки, яке має двоїстий прояв: по-перше, як поступательний приріст реального обсягу виробництва у формах приросту ВВП, НД на основі більшого чи кращого викорис тання обмежених ре сурсів й удоскона лення т ехнологій; по-друге, як реа льний приріст ВВП, НД на душу нас елення у довгостроковому пе ріод і без порушення рівноваги у короткостроковому періоді.

Економічне зростання - це синонім розширеного відтворення на макро рівні. Нульове зростання - синонім простого відтворення. Відмінне зростання - синонім звуженого відтворення.

В економічній теорії і практиці розрізняють такі основні типи економічного зростання:

- Екстенсивний тип економічного зростання, тобто зростання за рахунок кількісного збільшення колишніх факторів без зміни їх ефективності.

- Інтенсивний тип економічного зростання передбачає використанням факторів більш високої ефективності.

Макроекономічна теорія аналізує два основні джерела економічного зростання: пропозиція факторів виробництва та зростання продуктивності факторів на основі технологічного процесу. Вибір джерел економічного зростання передбачає необхідність кількісної визначеності взаємозв’язків між приростом ресурсів та приростом їх продуктивності з одного боку, та приростом обсягів національного виробництва - с другого. Цей зв' язок можна виразити виробничою функцією, яка є простою моделлю економічного зростання й може бути:

- двофакторною, що визначається формулою Y = f (K, L);

- трифакторною, що визначається формулою Y = E f(K,L),

де Е - параметр, що відображає рівень технології;

- многофакт орною, яка крім ос нов них джере л економ ічного зрос тання враховує вплив інституціональних, зовнішньоекономічних та інших факторів.

Розрізняють дві основні групи факторів економічного зростання:

- Перша це фактори сукупного попиту, які забезпечують зростання сукупних витрат, що сприяє збільшенню обсягів виробництва й доходу.

- Друга - фактори сукупної пропозиції, які є визначальними у більшості моделей економічного зростання: природні ресурси у своїй якісній та кількісній визначеності; обсяг й якість капіталу; чисельність та якість трудових ресурсів; технологічний рівень; інституціональні фа5ктори; інформаційне забезпечення; організаційні фактори тощо.

Показники економічного зростання діляться на дві групи:

1. Абсолютні:

- абсолютні зміни ВВП, НД, ВНП в грошовому вираженні.

- абсолютні значення ВВП, НД, ВНП в грошовому вираженні.

2. Відносні показники, як правило, представлені дробом і включають середні величини:

Першою своєрідною макроекономічною моделлю зростання була «Економічна таблиця» лідера школи фізіократів Ф. Кене.

К. Маркс у другому томі «Капіталу» проаналізував умови обміну між двома підрозділами: !Виробництво засобів виробництва та ![.Виробництво предметів споживання.

Дж М. Кейнс в роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» сформулював теорію ефективного попиту як головного інструменту макроеконом ічного моделювання.

Сучасні уявлення про економічне зростання сформувалися на базі кейнсіанської і неокласичної теорій На думку кейнсіанців, головну роль в економічному зростанні відіграє попит на інвестиції, який є компонентом сукупно го попиту і засобом нагрома дження капіт алу. Він залежить, з од ного боку, від норми заощаджень, з іншого - від капіталомісткості продукту. Кейнсіанство відзначає пріоритет впливу сукупних витрат (попиту) на потенційний дохід (пропозиція). Тому треба стимулювати сукупні витрати, наприклад інвестиції за допомогою фіскальної та інших видів політики

В неокласичній теорії економічного зростання головна увага приділяється нагромадженню капіталу, яке визначає потенційні можливості економіки, а також чинникам, від яких вони залежать. При цьому враховуються як кількісні, так і якісні зміни у факторах виробництва, що пов’язується з технічним прогресом.

Подальше вдосконалення теорії економічного зростання спрямоване на розроблення ендогенних теорій. Інституційні теорії відзначають, насамперед, необхідність неекономічних методів економічного впливу.

На рубежі XX-XXI століття виділяють наступні основні моделі економічного зростання: неокейнсіанські моделі; неокласичні моделі; інституційні моделі; леворадікальні моделі;

Неокейнсіанські теорії підкреслюють пріоритет факторів попиту і, перш за все, інвестицій. Е. Домар створив однофакторную схему росту, тобто залежність приросту національного доходу від приросту інвестицій:

λ - гранична продуктивність капіталу;

І - гранична схильність до заощадження.

Англійський економіст Д Харрод розглянув двухсекторну модель росту і виділяв фактори і гарантовані темпи зростання. Він використав не тільки ефект мультиплікатора але й ефект акселератора, тобто з одного боку, вплив інве стицій та інших а втоном них витрат на на ціона льний дохід, з іншо го боку, зворотній вплив національного доходу на обсяги інвестицій

Об'єднана модель Домар-Харрода обґрунтовує необхідну мінімальну цифру інвестицій, що забезпечує самопідтримування зростання. Висновок: великий с триб ок інвестицій зумовлює в исоку д инам іку зростання, а сформоване самопідтримування зростання стимулює додатковий приріст інвестицій

Модель зростання Н. Картера виходить з теорії двох дефіцитів: дефіциту внутрішніх інвестицій та дефіциту торгового балансу. Обидва дефіцити компенсуються значною іноземною фінансовою допомогою. В результаті відзначають два види зростання:

1. Доки темпи зростання інвестицій не зрівняється з темпом зростання ВВП.

2. Самопідтримуване зростання через акселератор призводить до внутрішнього росту інвестицій, у результаті чого внутрішнє інвестування витісня є зовнішнє.

Неокласичні моделі відзначають пріоритет факторів сукупної пропозиції

Капіталоозброєність визначається: запасом власного капіталу;

приростом населення; технічним прогресом. Запас капіталу і приріст населення не можуть бути постійними джерелами зростання продуктивності, тому що:

1. Для росту потрібно, щоб норма заощаджень перевищувала норму амортизації, а це характерно тільки на початковому етапі функціонування самого капіталу.

2. Приріст населення, з одного боку, збільшує кількість працездатних людей, з іншого, з плином часу збільшує цифру непрацездатного населення, відволікаючи ресурси від чисто економічного розвитку. Тільки технічний прогрес забезпечує стабільність економічного зростання. Висновок Солоу: оптимальний розвиток можливий при такій нормі заощаджень, яка за безпе чує стійку капіталоозброєність, і веде до макс ималь ного споживання

( «Золоте правило Солоу»).

МРК = d + n + g

МРК - гранична продуктивність капіталу;

n - приріст населення;

d - норма амортизації;

g - темп приросту ефективності праці.

Неокласичні моделі включають теорію людського капіталу, яку обґрунтували Роберт Лукас, Р. Менкью та інші. За їх версією, традиційна виробнича функція Кобба - Дугласа доповнюється параметром H (людським капіталом) з відповідною часткою в сумі витрат.

Інституційні теорії підкреслюють пріоритет неэкономических факторів росту. Шведський економіст Г. Мюрдаль підкреслив, що економічне зростання, не веде до підвищення рівня та якості життя більшості населення, не є самоціллю і не веде до економічного розвитку. Чим більше нерівність у доходах, тим більше відстала країна порівняно з передовими країнами.

Французский экономист А Эммануэль в работе «Неэквивалентный обмен, или очерк об антагонизмах в международных экономических отношениях» отметил, что отставание развивающихся стран исходит из неэквивалентного обмена.

В неокласичній теорії економічного зростання головна увага приділяється нагромадженню капіталу, яке визначає потенційні можливості економіки, а також чинникам, від яких вони залежать. При цьому враховуються як кількісні, так і якісні зміни у факторах виробництва, що пов’язується з технічним прогресом. Неокласична теорії в иділяют ь пр іорит ет факт орів сукупного пропозиції, перш за все, під приєм ництва і наголош уют ь мінімум держа вного втручання в процес стимулювання.

Різноманіття цілей суспільного розвитку, представлено у різних моделях економічного зростання обумовлює різні критерії оптимальності темпів економічного зростання ( це може бути повна зайнятість, максимізація споживання, зменшення диференціації доходів, соціальна стабільність тощо).

6.